Конституційно-правові гарантії поділяються на дві основні групи:

- нормативно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина, які передбачають сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав і свобод особистості. До них належать гарантії, закріплені в Конституції України та інших законах і міжнародно-правових актах;

- організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина, до яких належать механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами .

Нормативно-правові й організаційно-правові гарантії взаємопов'язані між собою та взаємно обумовлені і, у свою чергу, класифікуються за різними критеріями: види прав і свобод людини і громадянина; територія поширення; форма закріплення в нормативних актах; характер правових норм; функціональна спрямованість тощо.

Ми вважаємо за необхідне, на основі системи конституційно-правових гарантій, встановлених наукою конституційного права, виділити такі групи конституційно-правових гарантії економічних прав: нормативно-правові гарантії економічних прав та організаційно-правові гарантії економічних прав, які, у свою чергу, мають як загальні ознаки, притаманні всій системі конституційно-правових гарантій, так і специфічні.

До загальних ознак конституційно-правових економічних гарантій прав людини та громадянина як складового елементу конституційно-правових гарантій відносять: вираження міри свободи, системність, фундаментальність, постійний характер, значущість, державну забезпеченість, універсальність, пріоритетність, загальність, індивідуальність, рівність і справедливість.

До специфічних ознак, які дають можливість відокремити їх від інших гарантій, відносять: особливий об'єкт гарантування - економічні блага, особливі державні механізми їх забезпеченості - створення спеціальних державних органів, наділених організаційними та контролюючими повноваженнями, а також надання органам загальної компетенції особливих окремих повноважень у сфері гарантування економічних прав.

Нормативно-правові гаранти економічних прав - сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони та захисту економічних прав людини і громадянина.

Враховуючи сучасні погляди на класифікацію гарантій прав людини та громадянина загалом і нормативно-правових гарантій зокрема, слід зазначити, що нормативно-правові гарантії економічних прав можуть бути загальні та інституційні.

Загальні гарантії поділяються за елементами на норми-принципи, обов'язки, юридичну відповідальність та процесуальні гарантії.

Норми-принципи економічних прав - це незаперечні вимоги загального характеру, керівні засади (ідеї), що прямо закріплені в Конституції України та інших законах, які зумовлюються об'єктивними закономірностями існування і розвитку особистості в суспільстві і визначають зміст та спрямованість державного правового регулювання з метою забезпечення економічних прав людини та громадянина.

Обов'язки як нормативно-правові гарантії економічних прав людини та громадянина - це міра обов'язкової поведінки держави, її органів, юридичних і фізичних осіб, яка визначена Конституцією і законами України, спрямована на виконання і дотримання норм права з метою забезпечення гарантій економічних прав-людини та громадянина.

Процесуальні гарантії економічних прав - це передбачена Конституцією та законодавством система умов і засобів організаційно-процедурного характеру, що регламентують порядок, форми і методи реалізації економічних прав людини та громадянина.

Юридична відповідальність як нормативно-правова гарантія економічних прав людини та громадянина - це передбачені Конституцією та законами вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення у сфері економічних благ.

Інституційні гарантії економічних прав поділяються:

- залежно від території поширення на внутрішньодержавні (національні), які поділяються на державні, локальні та корпоративні, а також на міжнародні гарантії, які поділяються на всесвітні та регіональні;

- залежно від форми закріплення в нормативних актах - на конституційні та галузеві;

- залежно від характеру правових норм - на матеріальні та процесуальні;

- за способом викладення в нормативно-правових актах - на прості, складні і змішані;

- залежно від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод людини, - на судові і не судові;

- залежно від функціональної спрямованості - на гарантії реалізації, гарантії охорони та гарантії захисту.

Організаційно-правові гарантії - це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення громадянам сприятливих умов для реального користування своїми правами та обов'язками [6, с. 222].

До організаційно-правових гарантій економічних прав людини та громадянина відносять діяльність державних органів і громадських організацій, спрямовану на забезпечення, реалізацію, охорону прав і свобод людини та громадянина.

Організаційно-правові гарантії спрямовані на забезпечення і захист прав і свобод людини та громадянина, боротьбу з правопорушеннями, утвердження режиму законності. Змістом організаційно-правових гарантій є визначення, прийняття та реалізація державою соціальної та правової політики, державний і громадський контроль, обробка інформації щодо прав людини тощо. Метою організаційно-правових гарантій є підвищення ефективності використання всіма громадянами національних і міжнародних гарантій прав і свобод, а також створення умов для виконання обов'язків.

Організаційно-правові гарантії конституційних прав людини та громадянина, у тому числі гарантії економічних прав, класифікуються за такими підставами:

- залежно від сфери дії - на національні (внутрішньодержавні) і міжнародні (інтернаціональні);

- за засобом створення - на державні, які створює держава, і недержавні, які створюються як громадські організації;

- за характером діяльності, спрямованим на захист прав, - на органи-гаранти загальної компетенції й органи-гаранти спеціальної компетенції;

- за територію поширення компетенції органів - на центральні та місцеві;

- за змістом діяльності - на контрольні, процедурні та організаційно-технічні;

- за функціями органів-гарантів - на організаційно-політичні, організаційно-економічні, організаційно-соціальні, організаційно-культурні, організаційно-ідеологічні;

- за формами влади - на парламентські, президентські, судові, прокурорські, управлінські, контрольні та місцеві.

Великого значення у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина набувають міжнародно-правові гарантії. Вони передбачені міжнародними договорами, конвенціями, деклараціями, іншими міжнародними документами і є системою міжнародних норм, принципів, правових і організаційних засобів, умов і вимог. Міжнародно-правові гарантії поділяються на міжнародні нормативно-правові та міжнародні організаційно-правові.

Міжнародні нормативно-правові гарантії економічних прав - це міжнародно-правові акти, що містять правила діяльності, формулюють права й обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які, як правило, не містять норм, правил поведінки (зокрема, декларації, заяви, меморандуми).

До міжнародних нормативно-правових гарантій економічних прав в Україні належать: Всесвітня декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська конвенція з прав людини, Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством та їх державами-членами, Заключний акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі (далі - НБСЄ), Паризька хартія тощо.

До економічних прав, проголошених в Декларації, слід віднести норму статті 17, яка передбачає право кожної людини володіти майном як одноособово, так і разом із іншими, та норму про те, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні, культурні права не передбачає права на приватну власність та свободу підприємницької діяльності. В нашому розумінні економічних прав Пакт проголошує лише соціальні та культурні права: право на справедливі та сприятливі умови праці, право створювати профспілки, право на соціальне забезпечення, право на освіту, на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я, право на участь у культурному житті та ін.

Положення Конституції України щодо права приватної власності в цілому відповідають положенням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Разом із тим слід зазначити, що переклад Конвенції страждає як на непослідовність у самому тексті (наприклад, громадські інтереси та загальні інтереси), так і на суперечність юридичних понять, які застосовуються в українському правознавстві (наприклад, громадські інтереси та загальні інтереси в Конвенції і суспільна необхідність у Конституції України). Що стосується інших економічних прав, а саме права на підприємницьку діяльність та права на користування об'єктами публічної власності, то Конвенцією та протоколами до неї вони не передбачені, отже, не підлягають захисту як в Європейській комісії, так і в Європейському суді з прав людини.

До міжнародних організаційно-правових гарантій економічних прав людини в Україні належать відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна: Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Центр з прав людини в Женеві, Європейська комісія з прав людини, Європейський суд, Комітет міністрів Ради Європи.

Громадянин України реально може захистити свої економічні права на міжнародному рівні, звернувшись до Європейського суду з прав людини. Зміцненню захисту економічних прав в Україні сприятиме ратифікація нашою державою ряду міжнародних документів: Соціальної хартії та Європейської конвенції про облаштування та підприємництво.

Отже, всі гарантії економічних прав людини та громадянина знаходяться в тісному взаємозв'язку із загальними гарантіями людини та громадянина і співвідносяться як загальне та спеціальне. Крім того, вони є взаємозалежними та взаємопов'язаними: процесуальні гарантії економічних прав є формою втілення в реальність матеріальних їх гарантій; функціонування організаційно-правових гарантій економічних прав базується на матеріальних та процесуальних і цілком залежить від них; внутрішньодержавні матеріальні та процесуальні гарантії економічних прав базуються на загальновизнаних міжнародно-правових гарантіях прав людини, закріплених у відповідних міжнародно-правових нормах, які стали частиною національного законодавства України; юридична відповідальність як особливий вид гарантій економічних прав людини та громадянина забезпечує реальність усіх зазначених гарантій економічних прав. Економічні права знайшли втілення у найважливіших міжнародно-правових актах - Загальній Декларації прав людини та Європейській конвенції захисту основних прав людини. Визначення економічних прав жоден із цих нормативно-правових актів не дає. В них фактично закріплено лише право приватної власності.

12. НАРОДОВЛАДДЯ В УКРАЇНІ ТА ФОРМИ ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ.

Пряма і представницька демократія як форми здійснення народовладдя

Демократичність Української держави і суспільства виявляється насамперед у народовладді. Під народовладдям розуміється широка й активна участь громадян в управлінні справами держави і суспільства та створення найсприятливіших умов для надання всієї повноти влади народу.

У ст. 5 Конституції України зазначається, що носієм су-веренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади

та місцевого самоврядування. Отже, народовладдя в Україні здійснюється у двох формах: а) прямої (безпосередньої) демократії, коли народ виражає свою волю у визначених Конституцією і законами процесуальних формах; б) представницької демократії, тобто через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

До інститутів прямої (безпосередньої) демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, належать: вибори депутатів, референдуми, відкликання депутатів, загальні збори громадян і трудових колективів, обговорення нормативних актів, звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням, накази виборців.

Така форма безпосереднього народовладдя забезпечує участь усіх громадян держави в здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення при прийнятті загальнодержавних рішень.

У здійсненні народовладдя значну роль також відіграє представницька демократія. Її сутність полягає в тому, що важливі обов’язкові питання вирішуються не всіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Представницька демократія — спосіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади або місцевого самоврядування. В Україні — це Верховна Рада України, Президент України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради.

Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів. Президента, інколи суддів.

Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків е вирішення територіальних суперечок між різними державами.

13. ВИДИ РЕФЕРЕНДУМІВ.

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою "всенародного обговорення".

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то референдум називається законодавчим. Адміністративним референдумом називають той, у процесі якого приймається рішення про зміну території України, а міжнародним - стосовно приєднання до міжнародних договорів, входження у міжнародні організації або виходу з них.

Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання суперечностей між палатами парламенту (Швейцарія) тощо. Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію" в якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація — певного часу. Отже, зрештою, держава може залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, ПІ, XIII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян України, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям всенародної підтримки.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р.

14. ВИБОРЧЕ ПРАВО ТА ВИБОРЧА СИСТЕМА В УКРАЇНІ.

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів у державі. Сукупність правових норм, що регламентують порядок виборів, становить виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України “Про вибори народних депутатів України” від 22 жовтня 1997 р., “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 р., “Про вибори депутатів місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998 р., “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” від 12 лютого 1998 р.

У цих законах сформульовані демократичні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і означає, що будь-які прямі або непрямі непередбачені цими законами пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять забороняються.

Пасивне виборче право — це право бути обраним депутатом. Виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п’яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради народних депутатів може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює та території відповідної ради.

Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах депутатів не рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні для голосування може перебувати лише особа, яка голосує.

Принцип вільного і рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України з правом голосу мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки або трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що завжди підготовка і проведення виборів депутатів здійснюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права має розумітися так, що всім кандидатам після офіційної їх реєстрації надається можливість взяти учать у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування зумовлює існування таких положень виборчого права, як звільнення кандидата від виробничих або службових обов’язків із збереженням за останні 3 місяці середньої заробітної платні (для кандидатів у депутати місцевих рад); кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, притягнуті до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку без згоди Центральної виборчої комісії (стосовно кандидатів у народні депутати) і відповідної територіальної виборчої комісії (щодо кандидатів у місцеві ради).

До того ж, особи, які насильством, обманом, погрозами або в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню громадянином України права обирати та бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликають до бойкотування виборів, а також члени виборчих комісій, службові особи державних і громадських органів, які вчинили підробку виборчих документів, неправильно підрахували голоси, порушили таємницю голосування або допустили інше порушення виборчого законодавства, несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством. До відповідальності притягуються також особи, які опублікували або в інший спосіб розповсюдили умисно неправдиві відомості про кандидата.

Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об’єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні особисті якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації. Кандидати також мають право на зустрічі з виборцями — як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати передвиборну агітацію в будь-яких формах і різними засобами.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” передбачає, що всього до Верховної Ради України обирається 450 депутатів, з них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Отже, вибори до Верховної Ради України здійснюються за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Вибори депутатів інших ланок Рад проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Відповідно до чинного законодавства організація виборчого процесу в Україні складається з таких стадій:

1. Порядок призначення виборів і утворення виборчих округів.

2. Утворення виборчих дільниць.

3. Утворення виборчих комісій.

4. Складання списків виборців.

5. Висування, обговорення і реєстрація кандидатів у депутати.

6. Проведення голосування і визначення результатів виборів.

7. Опублікування підсумків виборів.

8. Повторне голосування, повторні вибори або позачергові вибори.

Чинне законодавство також передбачає гарантії здійснення виборчого права: організаційні та юридичні гарантії, тобто встановлення відповідальності за порушення виборчого законодавства України.

Виборче право розуміється в об'єктивному та суб'єктивному значенні. В об'єктивному - це усі норми права, які регламентують загальний порядок формування представницьких органів. Основними його джерелами є Конституція України й Закони України; "Про вибори народних депутатів України" в редакції від 7 липня 2005р., "Про внесення змін до Закону України "Про вибори Президента України" від 18 березня 2004 р., "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 р., "Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України" та деяких інших законодавчих актів України (щодо порядку проведення позачергових виборів до Верховної Ради України та заміщення народних депутатів України повноваження яких були достроково припиненні" від 1 червня 2007р. та деякі інші.

В суб'єктивному це право обирати (активне) та право бути обраним (пасивне) виборче право. Право обирати (активне) виборче право є загальним і називається так тому, що належить усім громадянам України, які досягли 18 років і є дієздатними. Право бути обраним (пасивне) виборче право є умовним (цензованим) тому, що залежить від багатьох умов (цензів).

У продовж цього у вищезгаданих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років та є дієздатними. Це право, як у же зазначалось, називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, не передбачені цими законами, забороняються.

Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років та має право голосу.

Принцип рівного виборчого права означає, що громадяни України по окремому виду виборів мають тільки один голос і голос кожного голосуючого дорівнює голосу усякого іншого голосуючого. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці.

Принцип прямого виборчого права означає, що кандидати на виборні посади у представницькі органи усіх рівнів обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий.

Виборче право запроваджує ту чи іншу виборчу систему. Під виборчою системою України розуміють передбачений законодавством загальний порядок формування представницьких органів держави. При цьому за порядком визначення результатів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу систему.

При мажоритарній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі решта вважаються необраними.

При пропорційній виборчій системі застосовується порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.

При змішаній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з перевагами якоїсь із них.

Упродовж цього Закон України "Про вибори народних депутатів України" в редакції від 7 липня 2005 року передбачає, що вибори народних депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій. У розподілі мандатів народних депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Виборчий процес, по виборах народних депутатів України, включає такі етапи: 1) складання та уточнення списків виборців; 2) утворення виборчих округів; 3) утворення виборчих дільниць; 4) утворення виборчих комісій; 5) висування та реєстрація кандидатів у народні депутати; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; 9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення; 10) припинення діяльності виборчих комісій. Виборчий процес завершується через п'ятнадцять днів після дня офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів.

Суб'єктами виборчого процесу є: 1) виборець; 2) виборча комісія; 3) партія (блок), що висунула кандидатів у депутати; 4) кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому законодавством; б) офіційний спостерігач від партії (блоку) - суб'єкта виборчого процесу.

Вибори народних депутатів можуть бути черговими або позачерговими. Чергові вибори депутатів проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори народних депутатів призначаються Президентом України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України.

Вибори народних депутатів проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України та закордонний виборчий округ. Для проведення виборів народних депутатів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Для підготовки організації і проведення голосування та підрахунку голосів виборців утворюються виборчі дільниці. Виборча дільниця може бути звичайною, спеціальною або закордонною.

Систему виборчих комісій, що здійснюють підготовку та проведення виборів депутатів, становлять: 1) Центральна виборча комісія; 2) окружні виборчі комісії; 3) дільничні виборчі комісії.

Висування кандидатів у депутати розпочинається за сто дев'ятнадцять днів і закінчується за дев'яносто днів до дня виборів. Кількість кандидатів у депутати, що висуваються партією (блоком), не може перевищувати кількості депутатів, яка становить конституційний склад Верховної Ради України, визначений Конституцією України, та не може бути меншою від вісімнадцяти осіб.

Партія (блок), кандидати у депутати мають право розпочати свою передвиборну агітацію з моменту прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку). Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів.

Голосування виборців на виборах депутатів здійснюється за допомогою виборчого бюлетеня з виборів народних депутатів України.

Центральна виборча комісія на своєму засіданні не пізніше як на п'ятнадцятий день з дня виборів встановлює результати виборів депутатів, про що складає протокол, і не пізніш як на п'ятий день із дня встановлення результатів виборів, вона офіційно оприлюднює результати виборів депутатів у газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр".

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про вибори Президента України" від 18 березня 2004 р., окрім принципів, які розглянуті вище, встановлює, що право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки (далі по тексту - партії (блоки), а також самовисуванням. Партія (блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України.

Виборчий процес із виборів Президента України включає такі етапи: а) утворення територіальних виборчих округів; б) утворення виборчих дільниць; в) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; г) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; ґ) висування та реєстрація кандидатів; д) проведення передвиборної агітації; е) голосування у день виборів Президента України; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів.

Суб'єктами виборчого процесу є: а) виборець; б) виборчі комісії; в) кандидати на пост Президента України, зареєстровані у встановленому порядку; г) партії (блоки), які висунули кандидатів на пост Президента України; ґ) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України.

Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними. Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України. Позачергові - у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України. Повторні - у випадках: а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; б) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

Вибори Президента України призначаються спеціальною постановою Верховної Ради України. Вибори Президента проводяться за єдиним загальнодержавним одномандатним виборчим округом, який включає в себе всю територію України. Для проведення виборів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Кількість таких округів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням їх адміністративно-територіального устрою та кількості виборців на підставі даних центрального органу виконавчої влади з питань статистики. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах.

Для проведення голосування та підрахунку голосів із виборів Президента України територія сіл, селищ, міст, районів у містах, що входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці.

Вибори Президента України організовують і проводять Центральна, територіальні та дільничні виборчі комісії.

Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, а також консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном до 1 липня року проведення чергових виборів Президента України складають загальний список виборців, які постійно проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті. До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу та які на день складання списку постійно проживають на відповідній території.

Витрати на підготовку та проведення виборів Президента України здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента України.

Висування кандидатів на пост Президента України партіями (блоками) та самовисування розпочинається за 119 днів і закінчується за 95 днів до дня виборів. Кандидата на пост Президента України може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше як за рік до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніше як за рік до дня виборів.

Кандидат на пост Президента України може розпочинати проведення передвиборної агітації наступного дня після його реєстрації Центральною виборчою комісією. Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Вона може здійснюватися у будь-якій формі та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України. Кандидату на пост Президента України не може бути відмовлено у звільненні на період передвиборної агітації від виконання виробничих або службових обов'язків за місцем роботи з наданням неоплачуваної відпустки.

Голосування проводиться у спеціально відведених та облаштованих приміщеннях, в яких обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок. Обладнання приміщення для голосування покладається на дільничну виборчу комісію. Голосування проводиться у день виборів та удень повторного голосування. На закордонних виборчих дільницях голосування відбувається за місцевим часом країни, де утворені ці дільниці.

Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому самому приміщенні, де відбувалося голосування.

Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 р., встановлює, що депутати сільських, селищних, міських рад та сільські, селищні, міські голови обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад. Депутати районних, обласних рад обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад у межах району, області. Депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим обираються громадянами України, які проживають на території Автономної Республіки Крим.

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідного села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого вбігаються з межами території відповідної міської громади.

Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за пропорційною системою; депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті.

Вибори депутатів районних рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району.

Вибори депутатів обласних рад, міст Києва та Севастополя проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної області, міст Києва та Севастополя.

Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами Автономної Республіки Крим.

Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади.

Виборчий процес по цьому виду виборів включає такі етапи: а) складання списків виборців; б) формування виборчих комісій; в) утворення територіальних виборчих округів; г) утворення виборчих дільниць; ґ) висування та реєстрація кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; д) проведення передвиборної агітації; е) голосування; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів. Він завершується офіційним оприлюдненням результатів місцевих виборів.

Суб'єктами виборчого процесу є: а) громадяни України, які мають право голосу на місцевих виборах; б) виборчі комісії; в) кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; г) місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; ґ) органи державної влади та органи місцевого самоврядування; д) офіційні спостерігачі від місцевих організацій партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими (у разі формування нових місцевих рад).

Рішення про загальний склад (кількість депутатських мандатів) сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради приймається відповідною радою поточного скликання не пізніше як за 90 днів до дня місцевих виборів. Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради має становити при чисельності: до 3 тисяч виборців — від 16 до 26 депутатів; до 5 тисяч виборців - від 20 до 30 депутатів; до 20 тисяч виборців - від ЗО до 36 депутатів; до 50 тисяч виборців - від 30 до 46 депутатів; до 100 тисяч виборців - від 36 до 50 депутатів; до 250 тисяч виборців - від 40 до 60 депутатів; до 500 тисяч виборців - від 50 до 76 депутатів; до 1 мільйона виборців — від 60 до 90 депутатів,* до 2 мільйонів виборців - від 76 до 120 депутатів; понад 2 мільйони виборців - від 76 до 150 депутатів.

Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, до 1 вересня року, що передує рокові проведення чергових місцевих виборів, складають загальні списки виборців на підставі відомостей про місце їх проживання за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. До нього включаються громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу.

Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів.

Громадяни України, політичні партії, місцеві організації партій (блоки), інші об'єднання громадян мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови, а також кандидатів у депутати, їх політичні, ділові та особисті якості, вести агітацію за чи проти того чи іншого кандидата. Передвиборна агітація із виборів депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за 30 днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів.

Голосування проводиться в спеціально відведених приміщеннях, у яких в достатній кількості обладнуються кабіни для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів. Виборчі скриньки для голосування встановлюються так, щоб виборці при підході до них мали можливість проходити через кабіни (кімнати) для таємного голосування. Голосування проводиться в день місцевих виборів із сьомої до двадцять другої години.

Територіальна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день із дня встановлення результатів виборів у багатомандатному окрузі та в одномандатних округах офіційно оприлюднює результати місцевих виборів депутатів у місцевих друкованих засобах масової інформації.