літературознавство

1. Літературознавство як філологічна дисципліна.

Літературознавство – комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Л. вивчає художню літературу, її походження, специфіку та закономірності історичного функціонування, обгрунтовує самоцінність мистецтва слова. Літературознавство — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша філологічна наука — це мово­знавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова). Обидві науки об'єднує спільна спрямованість на вивчення сло­весності. Однак завдання в них специфічні. Якщо лінгвісти­ка досліджує мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє законо­мірності її розвитку.

Літературознавство та лінгвістика постійно взаємодіють між собою: художня література слугує одним із джерел лінгвістичних студій; літературознавство допомагає мово­знавству зрозуміти змістову специфіку художньої творчості, пояснити її лінгвістичні особливості.

Слово "література" походить від латинського littera, що означає "буква ". Поняття "література" охоплює всі писані й друковані твори на різні теми. М. Грушевський зазначав, що цей термін уперше вжив Цицерон «у значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання». Пізніше, на думку цього вченого, термін набрав «значення суми писаних пам'яток: всього написаного, що дісталося від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості („література математична", „література драматична" і т. д.)».

1. Література як вид мистецтва.

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділя­ти на три типи. Перший тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. (Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньо­му просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.)

Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких належать музика, співи, танці, пантоміма і література. (Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу.)

Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живо­пис декоративного оформлення

Художня література — це один із видів мистецтва, що образно відтворює світ засобами мови. Усвідомлення літератури як мистецтва було уґрунтоване у ХІХ столітті романтиками, які вважали поета наділеним божественною творчою силою і свободою волевияву. З-поміж інших видів мистецтва художня література має свою специфіку – вона послуговується словом як базовим матеріалом. На думку О. Потебні, слово є згорнутим художнім образом, який здатний цілісно охоплювати явища дійсності, матеріалізувати думку та емоцію. Слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляєть­ся можливим частково відтворювати зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Крім того,

2. Основні галузі літературознавства

Літературознавство — розгалужена мережа наукових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань словесної творчості. Традиційно виділяють 3 основні галузі літературознавства. Літературна критика, зокрема, досліджує тільки сучасний літературний процес, історія літератури — мину­ле його, а теорія — специфіку літературної творчості як такої. Історія літератури – вивчає художню словесність діахронно, тобто її існування у часі (від найдавніших часів до сьогодення). Це вивчення насамперед літературного процесу: фіксація творів, літературних подій, творчих постатей, літературних угрупувань, шкіл, напрямків. Ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь. Теорія літератури – узагальнює історико-літературні факти, осмислює закономірності й особливості зародження, розвитку, завмирання художніх явищ, сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування.  Літературна критика вивчає літературу синхронно, тобто сучаний літературний процес. Її завдання – всебічний аналіз тих чи інших літературних явищ і оцінка їх мистецької вартості. Ще одна важлива роль – це роль кваліфікованого посередника між письменником і читачем. Провідні жанри літературної критики — літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо. У західній науці до Л. відносять ще одну галузь – компаративістику (порівняльне літературознавство). Предмет компаративістики – генетичні, генетико-контактні зв’язки і типологічні збіги (аналогії, сходження) в національних і регіональних літературах. Найвжливішою метою цієї науки є розроблення теоретичних засад і методологічних принципів порівняльного вивчення літератур, а також методики компаративного аналізу літературних текстів. За Д. Дюришиним, порівняльне літературознавство, синтезуючи матеріали окремих національних літератур, сприяє встановленню закономірностей розвитку у вищому міжлітературному плані і спрямоване на відтворення світового літературного процесу. Своїми спостереженнями компаративістика водночас стимулює всебічний й об’єкривний підхід до явищ національної літератури. Однак і при такому досить умовному розмежуванні не заперечується органічний взаємозв'язок усіх літературознавчих дисциплін. Так, літературний критик для коректної і переконливої оцінки нового твору мусить знати історію літератури і володіти основними сучасними теоретико-літературознавчими знаннями. Історик літератури, в свою чергу, спирається на літературно-критичні оцінки і теоретичні праці, що з'явилися в часи, коли були написані аналізовані ним твори, виходячи з сучасних йому літературознавчих концепцій та естетичних потреб. Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теоретика. Погляд на історію літератури з позиції сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літературний процес, тобто з критикою. Це ж стосується і теорії літератури, яка не тільки узагальнює здобутки історії літератури і літературної критики, а й конструює свої системи, враховуючи нові філософсько-естетичні ідеї.

1.3. Допоміжні літературознавчі дисципліни. Бібліографія художньої літератури і літературознавства опрацьовує публікації, які їх стосуються, реєструє, складає списки та покажчики (алфавітні, тематичні, персональні). Веде облік і систематизує рукописні і друковані твори.  Джерелознавство (історіографія) – займається дослідженням історії розвитку та нагромадженням знань з основних літературознавчих дисциплін - теорії літератури, історії літератури й літературної критики. Матеріалом цієї науки є також літературні джерела, присвячені творчості письменників і діяльності учених. Текстологія – вивчає історію тексту та його варіантів, джерел, датує, атрибутує (визначає авторство), встановлює канонічний текст – основний, вивірений. Відіграє велику роль у підготовці наукових видань художніх текстів. Перекладознавство – це теорія і практика перекладацької справи, вивчає важливі проблеми адекватності перекладу, його відповідності до образного ладу оригіналу.  Літературознавство та інші науки.

1.4.Зв'язок з іншими науками Художня література є одним із багатьох видів мистецтва. Саме тому літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, наукою, яка впродовж кількох тисячоліть займається розробкою теоретичних проблем мистецтва. Методологічною базою для літературознавства є філософія, в річищі якої воно розвивалося впродовж багатьох століть.  Літературознавство має чимало спільного в предметі дослідження з фольклористикою – наукою, яка займається вивченням усної народної творчості певного народу. Спільними зусиллями часом удається встановити авторство окремих художніх творів, які раніше вважалися народними. З лінгвістикою Л має спільний предмет дослідження – слово. Літературні тексти можуть бути предметом дослідження лінгвістики, літературознавчий аналіз не обходиться без аналізу мови художнього твору. З історією – діахронний аспект вивчення літератури, використання термінології. Л створює власну хронологію, користуючись загальноісторичною хронологією. Літературознавство має міцні контакти з психологією; оскільки одним із предметів зображення в художній літературі є внутрішній світ людини. До того ж психологи до­помагають розібратися в процесах художньої творчості. Літературознавці плідно використовують досягнення психології творчості, в полі зору якої перебувають етапи творчого процесу від зародження авторського задуму до його реалізації в літературному творі. Останнім часом літературознавство стало більше співпрацювати з теологією, оскільки лише з'ясувавши біблійну основу (чи інших священних книг у ісламі, буддизмі тощо) можна збагнути художні твори, побудовані на ремінісценціях зі Святого Письма. Наука про літературу має також міцні контакти із соціологією, герменевтикою, етикою та рядом інших наукових дисциплін. Навіть математика й кібернетика в останні десятиліття дедалі більше дотичні до літературознавства. Це й спроби написання віршів за допомогою електронно-обчислювальної техніки, і різного роду статистичні підрахунки за допомогою комп'ютерів, і практика машинного перекладу тексту тощо. Теоретичне осмислення літератури ділиться на 2 етапи: епоха філософського вивчення літератури, епоха Л як науки.  На цих єтапах світове (європейське) літературознавство, до якого в XI-XII ст. долучилося й українське (київсько-руське) літературознавство, пройшло такі історичні періоди: 1. Античний період, який охоплює приблизно тисячу років – від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Головними літературознавчими працями були "Поетика" Арістотеля (384-322 pp. до н.е.) і "Наука поезії" Горація (65 р. до н.е. – 8 р. н.е.). 2. Середньовічний період, який тривав майже тисячу років – від V до XV ст. н.е. У цей час відбувся відхід від спеціально літературознавчих проблем. Учені розглядали загальні естетичниі питання у межах теології і філософії. Риси деякого пробудження, що мало фольклорно-художній і бібліографічний характер, стали виявлятися в XI-XII ст. на сході Європи (зокрема на Кавказі і в Україні – Київській Русі), але загальмувався цей процес татаро-монгольською експансією. 3. Ренесансний період, який розвивався від XV до кінця XVIII ст. під знаком відродження античних традицій культури і науки. Літературознавство в цей час збагатилося численними варіантами поетик, створеними за зразком згадуваних праць Арістотеля й Горація. Найвідоміші з них поетики італійця Ю. Скалігера (1561), німця Я. Понтана (1594), італійця О. Донаті (1631), німця Я. Масена (1654), француза Н. Буало (1674) та ін. В Україні такого типу безіменні латиномовні поетики відомі з 1637 і 1685 років, а найстарішими суто авторськими вважаються "Поетика" Ф. Прокоповича (1705), "Сад поетичний" М. Довгалевського (1736), "Мистецька поетика" Г. Сломинського (1744-1745), "Практична поетика" Г. Кониського (1745-1746) та ін. Розділи про поетику були також в українських граматиках Л. Зизанія (1596) і М. Смотрицького (1619). За 300 років існування ренесансний період літературознавства зазнав багатьох видозмін: з одного боку, відбувалася догматизація античних уявлень про мистецтво, яка завершилася канонізацією його в класицистичних теоріях, а з іншого – до античних традицій пристосувалася новочасна мистецька творчість національними мовами і наука про неї, які через бароко, рококо і просвітництво привели до народження нового періоду в розвитку духовності загалом і літературознавства зокрема. На пограниччі цих періодів в Україні постає Г. Сковорода з його художньою і філософською творчістю. 4. Романтичний період, який розвивався з кінця XVIII до середини XIX ст. Виникнувши в західноєвропейських країнах як реакція на догматичний класицизм (у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Іспанії та ін.), романтизм народив серію досліджень з новим уявленням про духовно-народну основу поезії (Гердер), про творчість як естетику краси (Шеллінг, брати Шлегелі, Гегель), про історію літератури як історію ідей (Гатнер), про символіку міфотворчості (Крайцер, брати Грімм) та ін. У цей час літературознавство стає самостійною наукою. У першій третині XIX століття романтичні віяння в науці стають реальністю і в українському літературознавстві – спочатку в публікаціях російською мовою (І. Срезневський, О. Склабовський, І. Кронеберг, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров та ін.), а згодом українською (П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш, Т. Шевченко в підросійській Україні та І. Могильницький, М. Шашкевич, І. Вагилевич в "австро-польській" Україні). В цей період зароджується історична школа в літературознавстві. 5. Період реалізму і дальший розвиток історичної школи (друга половина XIX ст.). Ця епоха значно стимулювала історико-літературне прочитання спадщини письменників в усіх країнах Європи; активізувала ідеологічне (народницьке – як різновид) літературознавство; народила психологічний і вияскравила історико-порівняльний (компаративістський) методи в науці про літературу. В українському літературознавстві активно працюють російськомовні вчені М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, О. Котляревський та ін. О. Потебня стає основоположником психологічної методології. Розгортається багатогранна дослідницька діяльність М. Драгоманова та І. Франка. Перші кроки в народницькому (як різновиді ідеологічного) літературознавстві робить С. Єфремов. З літературно-критичними працями виступають М. Комаров, В. Горленко, а також І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Павлик та ін. Першу систематичну "Історію літератури руської (української)" публікує львівський професор О. Огоновський. Визначальним у більшості цих праць було уявлення про літературу як художнє відтворення дійсності (історії) з акцентом на обов'язку літератури випереджати історію і бути трибуною прогресу та свободи людської.  6. Період символістський (або модерністський). Він ознаменував рішучий поворот у погляді на літературу як на феномен естетики, феномен краси. Утверджуються різні варіанти філологічної школи в літературознавстві, хоча й живучими залишаються історичні (ідеологічні) трактування літературної творчості. Як варіанти його можна розглядати літературознавство, зумовлене розвитком таких напрямів у літературному процесі, як власне символізм, імпресіонізм, екзистенціалізм, міфологізм, "формалізм" та ін. За своєю природою всі ці напрями так чи інакше були пов'язані із романтичним типом мислення і тому нерідко характеризуються як неоромантичні.