Л. 5 « ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА УКРАЇНИ».

Ч.1.

1. Поняття, предмет, метод конституційного права.

Конституційне право - провідна галузь права України, яка являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню єдність і загальні ознаки.

З конституційного права починається формування всієї системи національного права, всіх його галузей.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України. Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.

1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу. Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні. Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу. Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості. Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою. Це: а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки; б) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних; в) відносини гарантій реалізації прав і свобод; г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність прийомів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет науки конституційного права. У конституційній державі можуть застосовуватися лише право і методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як встановлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків та відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо . Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповноважуючи норми конституційного права містять установлення, які закріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Наприклад, згідно Конституції України «контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98). Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов 'язання. Наприклад, Конституція України передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису. Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповноважую чого характеру. Такий спосіб конституційно-правової о регулювання дає можливість відповідному суб'єкту діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу, може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 87 Конституції України). У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У даному випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії. Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризується:

1) загальним характером; 2) максимально високим юридичним рівнем; 3) імперативним характером; 4) універсальним характером; 5) установчим характером; 6) поєднанням прямого і опосередкованого регулювання.

Отже, конституційне право України (у його першому значенні) - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність, правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.

Метод науки - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них займають наступні методи: 1) формально-юридичний, що застосовується при дослідженні нормативних джерел; 2) історичний, що дозволяє вивчати динаміку становлення конституційно-правових інститутів, їх історичний розвиток; 3) системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї науки конституційного права, взаємозв'язок конституційно-правових інститутів; 4) статистичний, за допомогою якого вивчається практика реалізації конституційно-правових норм, ефективність їх дії; 5) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення експериментів тощо).

2. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА.

Система конституційного права України. Конституційне право - елемент правової системи України. У свою чергу, воно є складною системою, що формується з багатьох частин і елементів, що взаємодіють між собою, які характеризують внутрішню структуру конституційного права, вирізняючи його серед інших галузей права.

Система галузі конституційного права України складається з найважливіших конституційно - правових інститутів, до яких належать інститути: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини і громадянина; територіального устрою; органів державної влади і місцевого самоврядування; безпосередньої демократії.

Характеристика системи конституційного права України обумовлює необхідність виявлення складових частин не лише всієї галузі права, а й кожного конституційно-правового інституту в його системі.

Норми одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або кількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість. Так, норми інституту основ конституційного ладу посідають перше місце в системі конституційного права України, оскільки в них містяться основоположні політико-правові принципи організації функціонування держави і суспільства.

Норми інституту основ правового статусу людини і громадянина мають забезпечувати можливість для особи користуватися всім комплексом соціально-економічних, політичних, особистих і культурних прав і свобод. Вони безпосередньо пов'язані з нормами основ конституційного ладу. Це повною мірою стосується й інститутів територіального устрою, конституційного суду, норм, які визначають систему державної влади в Україні і місцевого самоврядування. Важливе місце в системі конституційного права посідає інститут основ правового статусу людини і громадянина тому, що людина, її права і свободи визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю в державі і суспільстві.

Конституційно-правовий інститут, норми якого закріплюють державний і територіальний устрій, створює необхідні передумови для правового регулювання державного устрою, системи державних органів, органів місцевого самоврядування. У системі галузі конституційного права України даний інститут передує інститутові, що закріплює систему державних органів та органів місцевого самоврядування.

Система галузі конституційного права України тісно пов'язана зі структурою Конституції України. Але між ними є й різниця, оскільки система галузі охоплює всю сукупність державно-правових норм, а система Конституції України - лише частину цих норм. що виявляються в основному джерелі права України - Конституції України.

3. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА.

Джерела конституційного права. Кожна галузь права має свої джерела. Це стосується і конституційного права. Джерела права прийнято розрізняти: а) за матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв'язків, форми власності тощо); б) за ідеальним змістом (правова свідомість); в) за юридичним змістом (різні форми, засоби вираження, об'єктивізація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному значенні розуміється форма вираження, об'єктивізації державної волі.

Основними видами джерел конституційного права у світі є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти місцевого самоврядування.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, доволі широка, а саме: Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, нормативні акти Президента України, постанови урядів України, Автономної Республіки Крим, нормативні акти органів місцевого самоврядування, регламенти тощо. Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові правові норми загального характеру. Вони мають установчий характер та вищу юридичну силу, стосуються усіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від усіх інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в самій Конституції України визначаються багато інших видів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, усіх суб'єктів суспільних відносин. Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

4. ОСНОВНІ ВЛАСТИВОСТІ КОНСТИТУЦІЇ ЯК ОСНОВНОГО ЗАКОНУ ДЕРЖАВИ.

Слово „конституція” походить від латинського „constitutio”, що означає „встановлення”, „устрій”. Конституція і є тим законом, який засновує політичну форму держави, систему державних органів, установлює порядок їх утворення і діяльності, основні права та обов’язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює устрій держави. Саме через це її і називають Основним Законом держави. Конституція України – це Основний Закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини та громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

Конституція України посідає провідне місце в українському законодавстві і містить у собі вихідні засади національної системи права.

Як нормативний документ Конституція України характеризується такими юридичними властивостями:

• Установчий, програмний та ідеологічний характер. Є первинним елементом, на якому засновуються права та обов’язки більшості суб’єктів державного і суспільного життя. Водночас вона визначає програму, перспективу державного і суспільного розвитку, створює певне ідеологічне забезпечення для закріпленої форми державного і суспільного ладу;

• Найвища юридична сила. Конституція має найвищу юридичну силу порівняно з будь-якими нормативними актами держави і навіть порівняно з міжнародно-правовими актами, давати згоду на обов’язковість яких держава може лише за умови, що вони не суперечать конституції. Найвища юридична сила конституції виявляється, по-перше, у пріоритетному характері конституційних норм порівняно з нормами законів і підзаконних актів, по-друге, самі закони та інші акти приймаються передбаченими конституцією органами у встановленому нею порядку

• Підвищена стабільність. За порядком внесення змін Конституція України є жорсткою, тобто передбачається особлива процедура внесення змін до Основного Закону, яка закріплена самою Конституцією (Розділ XIII);

• Виступає юридичною базою поточного законодавства. Усі нові закони повинні відповідати Конституції, розвиваючи далі її положення і в жодному разі не виходячи за межі, визначені конституцією;

Специфічний предмет правового регулювання.

• Регулює найважливіші в державі суспільні відносини;

• Особливий порядок розробки та прийняття. З цією метою парламент України – Верховна Рада застосовує спеціальну процедуру, яка вимагає схвалення конституції не простою, а кваліфікованою більшістю голосів;

• Високий рівень захисту з боку держави. Фактично весь апарат держави працює на дотримання конституційних положень. Крім того, в Україні є орган для якого захист Конституції є основним завданням. Зокрема, діє Конституційний Суд України – єдиний орган, який може вирішувати питання про конституційність тих чи інших актів вищих органів влади;

• Пряма дія норм Конституції. Це означає, що є можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на основі Конституції, навіть за умови відсутності регулювання правових відносин іншими нормативними актами.

Слід зазначити, що конституція ґрунтується на загальнолюдських цінностях, у ній безпосередньо закріплюються основи правового стану людини, органів держави і посадових осіб, установлюються загальні засади громадського суспільства і механізм реалізації законодавчої, виконавчої та судової влади. Конституція є гарантом демократизації державного і суспільного життя.

Важливим етапом у розвитку українського державотворення стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, що відповідає загальнолюдським конституційним стандартам, утілює в життя конституційні ідеали: соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства у сфері політики, економіки, культури тощо.

5. КЛАСИФІКАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙ.

Підстави класифікації конституцій: форма конституції, термін дії конституції, спосіб прийняття конституції, порядок зміни, внесення поправок і доповнень, інші підстави класифікації конституцій. За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо. Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо. За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню». Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї. Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили відносно до інших законів.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму). Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади1. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 p.).

• За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на:

• жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури;

• гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

- дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

- менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

На сьогодні у світі налічується близько 300 конституцій. Існують різні критерії їх класифікації.

За часом виникнення всі конституції поділяють на конституції "старого" та "нового" покоління:

• до першої групи належать конституції, що були прийняті, переважно, в Х VIII -ХІХ століттях , а також деякі конституції, прийняті в XX столітті до Другої світової війни . Вони розроблялись і приймалися в умовах, які докорінно відрізняються від нинішніх. Так, Конституція США, якій уже більше 200 років, розроблялась в умовах, коли окремі британські колонії, прагнучи незалежності, об´єдналися в одну державу. 190 років нараховує Конституція Норвегії(1814р.), понад 100 років-Конституція Бельгії (1831 р.) та Люксембургу (1869 р.). Та до початку XX століття більшість країн світу не мали конституцій;

• другу групу утворюють конституції, прийняті після Другої світової війн и - Італії (1947 р.), Японії (1950 р.) та ін. До цієї ж групи належать також конституції всіх країн, які одержали незалежність у результаті розпаду колоніальних імперій, а також СРСР, Югославії, Чехословаччини та ін. Конституції цих країн приймалися в умовах, коли міжнародна ситуація сприяла демократизації суспільного життя.

За формою вираження виділяють конституції писані, неписані, змішані :

• писана конституція - один (Конституція України, Німеччини, Російської Федерації; США) чи кілька документів (законів), які визначені власне як конституція держави (Конституція Швеції, що складається з трьох актів);

• неписана конституція - група політико-правових уявлень, концепцій, доктрин, звичаїв щодо організації державного життя та суспільних відносин (Нова Зеландія, Оман);

• змішана конституція - у ній органічно поєднуються елементи писаної та неписаної конституцій (Англія).

За порядком (процедурою) прийняття виділяють даровані, народні, договірні конституції:

• даровані конституції (октройовані) - підготовлені та введені в дію одноособовим актом монарха, диктатора, хунти (Непал -1962 р., Зімбабве - 1979 р., Саудівська Аравія - 1992 р.).

Існує три способи октроювання:

в умовах абсолютної монархі ї король, султан та інші дарують конституцію "своєму вірному народові" (Непал - 1962 р., Саудівська Аравія - 1992 р.);

метрополія дарує конституцію колонії , оголошуючи її незалежною державою (Велика Британія в 1979 р. щодо Зімбабве);

військова чи революційна рада, її голова , який, зазвичай, проголошується президентом, приймає (теж фактично дарує) конституцію, найчастіше тимчасову (Єгипет, Сирія, Гаїті, Афганістан тощо).

• народні конституції - приймаються загальновизнаними демократичними способами: в сенародним референдумом (Росія -1993 р., Казахстан - 1995 р.) або ж парламентом (Україна- 1996 р.);

• договірні конституції - приймаються через укладання відповідної угоди між різними суб´єктами конституційного процесу (Конституція СРСР - 1924 р.). За порядком внесення змін і доповнень конституції поділяються на гнучкі, жорсткі, змішані:

• гнучка конституція - зміни та доповнення до неї вносяться в порядку, встановленому як і для будь-якого іншого закону (Конституція Англії);

• жорстка конституція - внесення змін і доповнень передбачає складну процедуру, а деякі статті та розділи взагалі не підлягають зміні (Конституція США, Конституція Російської Федерації);

• змішані конституції (чи напівжорсткі) - містять статті, що змінюються та доповнюються як звичайні закони, а також статті, зміна й доповнення котрих ускладнені (наприклад, Конституція України, де зміни та доповнення статей І, III, XIII розділів передбачають ускладнену процедуру - спеціальне коло суб´єктів, які мають право вносити пропозиції щодо внесення змін і доповнень та затвердження змін на всеукраїнському референдумі).

За часом дії розрізняють конституції тимчасові та постійні:

• тимчасові конституції - приймаються на певний термін або до настання певної події (наприклад, тимчасова Конституція Південноафриканської республіки 1994 р. була прийнята строком на п´ять років);

• постійні конституції - приймаються на невизначений термін (Конституція України 1996 р.)

За характеристикою форми державного устрою - федеративні конституції (СІІІА, Росія), конституції суб´єктів федерації (у СІІІА 50 штатів мають власні конституції; в Росії конституції мають автономні республіки), конституції унітарних держав (Франція, Польща, Болгарія).

За формою державного політичного режиму:

• демократичні конституції діють в багатьох капіталістичних і в деяких постсоціалістичних країнах, закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, різноманітні форми власності, соціально орієнтовану ринкову економіку, права та свободи громадян на рівні міжнародних стандартів);

• авторитарні - надмірно зміцнюють виконавчу владу, обмежують права людини, містять антидемократичні положення;

• тоталітарні - у країнах тоталітарного соціалізму закріплюють юридичні передумови для створення неподільної політичної системи під конституційно закріпленим керівництвом однієї партії.

За формою державного правління:

- монархічні (Іспанія, Данія, Норвегія, Судан);

- республіканські (Україна, Франція, Італія).

Розрізняють також консолідовані та неконсолідовані конституції. Україна, Росія, Бразилія, Казахстан мають консолідовані конституції, це єдині тексти, прийняті одночасно. У Швеції, Ізраїлі, Фінляндії конституції неконсолідовані, тобто складаються із законів, прийнятих в різний час (в Швеції - іноді з проміжком навіть у століття), але проголошені основними законами країни, на відміну від інших законів.

6. РЕАЛІЗАЦІЯ І ПРАВОВА ОХОРОНА КОНСТИТУЦІЇ.

Необхідність охорони конституції будь-якої держави пов’язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб’єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання держави, основних елементів її політичної системи. Конституція має велику соціальну цінність і, отже, її можливо й необхідно розглядати в аксіологічному (ціннісному) аспекті. Вона становить цінність не тільки для держави, оскільки впорядковує державний механізм і взаємозв’язки її різноманітних ланок, а й для суспільства. Це пов’язано насамперед з її обмежувальною функцією, оскільки конституція забезпечує обмеження держави правом. Цінність конституції виявляється ще й у тому, що за її допомогою забезпечується стійкість інститутів влади, що є однією з умов стабільності й рівноваги в суспільстві. Саме конституція держави є фактором єдності правових норм, їх несуперечливості, поєднання стабільності й динамізму. Вона забезпечує демократичний вектор розвитку суспільства, Гарантує стійкість правового статусу людини і громадянина, державних інституцій. Усі зазначені риси і властивості конституції, які характеризують її як особливий політико-правовий документ (див. про це також розділ 2), дають підстави для того, щоб вона перебувала під охороною держави і суспільства, а її дотримання забезпечувалося насамперед за допомогою ефективного державного механізму. Необхідні механізми охорони і захисту Конституції України значною мірою закріплені безпосередньо в ній. Так, стаття 8 встановлює, що “Конституція України має найвищу юридичну силу”, “закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”, “норми Конституції України є нормами прямої дії”, стаття 9 встановлює, що “укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”, стаття 157 регламентує, що “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України”, “Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану” тощо. Разом з тим наявність наведених та інших конституційних положень не означає, що немає необхідності в охороні й захисті Конституції України. Мало того, останніми роками постає нагальна потреба в охороні й захисті Конституції України, оскільки порушення її норм, у тому числі і з боку вищих органів державної влади, набули доволі стійкого характеру. І на це необхідно зважати, оскільки йдеться про стабільність конституційного ладу, безпеку суспільства і держави, а також особи. Та й правову державу, побудова якої є одним з основних конституційних принципів, неможливо створити без правової охорони Конституції як уособлення міцності й непохитності засадничих підвалин держави і громадянського суспільства. До речі, у виступі Президента України на науковій конференції “Конституція України - основа модернізації держави і суспільства”, присвяченій 5-й річниці прийняття Конституції України, яка відбулася 21 червня 2001 р. у Харкові, особливо наголошувалося, що “дедалі жорсткішою і настійнішою стає необхідність захисту, охорони Конституції за допомогою відповідних механізмів. І перш за все - через застосування достатньо складної процедури внесення до неї змін. Не можна допустити, щоб Основний Закон перетворювався на розмінну монету, об’єкт лобістських посягань чи особистих амбіцій. Ми є свідками, що такі спроби частішають. З іншого боку, і в цьому діалектика життя, законів розвитку держави і суспільства, звід конституційних положень та вимог не може бути чимось незмінним і застиглим, даним раз і назавжди, а процес його вдосконалення і доповнення не повинен відставати від об’єктивних реалій, логіки суспільного поступу. Одна з площин, у якій лежать найбільш назрілі та очевидні потреби в цих змінах, - стосунки між гілками державної влади, ступінь узгодженості та зкоординованості їхніх зусиль, відповідальності за політичні і соціально-економічні наслідки рішень і дій”. Охорона конституції в широкому розумінні становить сукупність заходів забезпечення її дії. До них належать заходи юридичного, освітнього, виховного, економічного та політичного характеру. Разом з тим охорона конституції найчастіше розглядається у вузькому, власне юридичному значенні як сукупність правових засобів забезпечення юридичної дії основного закону (юридичний захист конституції). Правова охорона Конституції України - це сукупність юридичних засобів, за допомогою яких досягається виконання всіх встановлених в Основному Законі норм, неухильне забезпечення в усіх сферах життя режиму конституційної законності. Як зазначалося, ці юридичні (правові) засоби закріплені і безпосередньо в Конституції України, і в інших законодавчих актах, зокрема в законах України “Про Конституційний Суд України”, “Про прокуратуру”, “Про судоустрій України” та ін. Вони спрямовані на забезпечення конституційної законності, що передбачає неухильне дотримання конституційних норм усіма суб’єктами суспільних відносин, шанобливе ставлення до конституційних принципів, забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини й громадянина. Правова охорона конституції в різних країнах світу розглядається й у суто спеціальному значенні-як сукупність контрольно-наглядових повноважень і заходів з боку держаних органів, що наділені правом перевірки змісту нормативних актів і дій адресатів права щодо їх відповідності основному закону країни. У цьому аспекті розрізняють попередню та наступну охорону конституції залежно від того, що піддається контролю (нагляду): проекти нормативних актів чи чинні акти. Охорона може бути матеріальною, коли здійснюється змістовна перевірка актів (дій), і формальною, якщо перевіряється тільки дотримання процедури (порядку) прийняття актів (здійснення дії). Розрізняють правову охорону конституції у вигляді конкретного та абстрактного контролю. Конкретний контроль пов’язаний із конкретними випадками застосування нормативного акта чи з конкретною діяльністю посадових осіб і органів держави. Абстрактний контроль здійснюється на різних підставах, але поза конкретним приводом. За обов’язковістю правову охорону конституції можна поділити на обов'язкову та факультативну. Перша передбачає покладення на певних суб’єктів обов’язків щодо вжиття відповідних заходів охорони конституції за певних обставин. Друга базується на власній ініціативі суб’єкта стати на захист конституції. Світова практика свідчить, що організація охорони конституції може здійснюватися в таких формах: використання владних прерогатив президентом як гарантом конституції; використання компетентними суб’єктами права законодавчої ініціативи; встановлення особливого порядку (складнішого) перегляду та внесення пропозицій щодо змін тексту чинної конституції; прямого конституційного нагляду, коли компетентний державний орган виявляє неконституційність акта, але сам його не скасовує; опосередкованого конституційного нагляду, коли повноважні органи (суди загальної юрисдикції) мають право не застосовувати закони (якщо, на їх думку, вони не відповідають конституції) і звертаються за підтвердженням їх конституційності до конституційного суду; попереднього та наступного конституційного контролю, коли компетентні державні органи не тільки виявляють невідповідність актів конституції, а й відхиляють те, що не відповідає основному закону; офіційного нормативного та казуального конституційного тлумачення; конституційно-правового судового вирішення спорів щодо компетенції органів державної влади та управління; конституційної експертизи правозастосовної практики, коли конституційний суд розглядає справи за скаргами про порушення основних прав і свобод громадян. Європейська система охорони конституції історично пов’язується з діяльністю спеціалізованих органів, насамперед конституційних судів. Головним суб'єктом правовідносин стосовно охорони і захисту Конституції України є народ України. Це випливає зі статті 5 Конституції України, яка встановлює, що “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”, здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”, “право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами”. Народом України і тільки ним затверджується на всеукраїнському референдумі попередньо прийнятий не менше як двома третинами (конституційного складу Верховної Ради України) народних депутатів законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади” (у ньому викладено основні принципи конституційного ладу), розділу III “Вибори. Референдум” та розділу XIII “Внесення змін до Конституції України”).І хоча Конституцію України від імені Українського народу громадян України всіх національностей приймає Верховна Рада України, внесення змін до тих її розділів, які становлять її фундаментальну основу, з метою запобігання будь-яким спробам змінити її суть здійснює народ. У конституційно-правовому механізмі забезпечення охорони і захисту Основного Закону України чільне місце посідає Верховна Рада України. І в цьому Україна, безумовно, не становить виняток, адже традиційно в більшості держав світу саме парламенти відіграють значну роль у забезпеченні дотримання і охорони конституції. Адже приймаючи конституцію, парламент розраховує на тривалий період її дії, а тому й встановлює складний механізм її зміни порівняно з іншими нормативно-правовими актами. Верховна Рада України фактично здійснює попередній контроль щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів, оскільки у процесі їх обговорення і прийняття вона перевіряє проект на відповідність Конституції. Як відомо, Регламентом Верховної Ради України передбачається три читання кожного законопроекту і на будь-якому з цих читань за наявності підстав він може бути відхилений як такий, що не відповідає Основному Закону. Верховна Рада України фактично здійснює і наступний контроль, оскільки має право скасовувати закони чи вносити в них зміни. Про особливе місце Верховної Ради України в механізмі забезпечення охорони і захисту Конституції свідчать її повноваження щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим при порушенні нею Конституції України і законів України (при цьому Конституція передбачає наявність відповідного висновку Конституційного Суду України на запит Верховної Ради України), а також здійснення парламентського контролю в межах, визначених Конституцією України. Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, використанням коштів Державного бюджету України (безпосередньо здійснює Рахункова палата від імені Верховної Ради), додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина (безпосередньо здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини). Зрозуміло, що в межах, визначених Конституцією України, Верховна Рада України здійс­нює контроль за конституційністю діяльності інших владних структур, у тому числі й Президента України. Здійснюючи свої повноваження, Верховна Рада України так само повинна діяти в межах Конституції України, особливо щодо прийняття законів. Проте доводиться констатувати, що Верховна Рада України не завжди є прикладом дотримання Конституції України. Про це свідчить, наприклад, невиконання (часто-густо) народними депутатами України частини третьої стаття 84 Конституції України, якою встановлюється, що “голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом особисто”. Це стало підставою для конституційного подання Президента України щодо офіційного тлумачення зазначеного положення, стосовно якого 7 липня 1998 р. було прийнято Рішення Конституційного Суду України. Конституційний Суд вирішив, що “положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України”. Отже, проблема дотримання Конституції України актуальна й для Верховної Ради України. У забезпеченні дотримання і охорони Конституції України значну роль відіграє Президент України. Стаття 102 Конституції України чітко регламентує, що Президент України є гарантом додержання Конституції України. Здійснюючи свої повноваження згідно зі статтею 106 Конституції України, Президент України забезпечує належне виконання конституційних обов’язків усіма державними органами. Досягає він цього як шляхом безпосереднього звернення до органів та посадових осіб, дії яких не відповідають нормам Конституції України, так і за допомогою компетентних у цій сфері державних органів. Зокрема, згідно з частиною першою статті 151 Конституції України за зверненням Президента України Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Основному Закону чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Способами забезпечення Президентом України дотримання Конституції України є відкладальне вето (стаття 94 та пункт 30 частини першої статті 106) і призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України (відповідно до статті 156 та пункту 6 частини першої статті 106). Президент України наділений контрольними повноваженнями щодо охорони Конституції України. Так, він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (пункт 16 частини першої статті 106 Конституції України). Відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004р. зазначений проект викладено в іншій редакції, зокрема Президент України “зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності” (пункт 15 частини першої статті 106), “скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим” (пункт 16 частини першої статті 106). Президент України з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та закону України може зупинити дію цих нормативно-правових актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (частина друга статті 137Конституції України). Президент України формує органи чи бере участь у створенні (формуванні) органів, діяльність яких пов’язана зі здійсненням конституційного контролю. Так, він за згодою Верховної Ради України призначає Прем’єр-міністра України, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку (пункт 9 частини першої статті 106). Ця норма відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України ”від 8грудня 2004р. має таку редакцію: Президент України “вносить за пропозицією коаліції депутатських функцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України (див. цю статтю в зазначеному Законі), подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції”. Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України (пункт 11 частини першої статті 106) і третину складу Конституційного Суду України (пункт 22 частини першої статті 106); утворює суди у визначеному законом порядку (пункт 23 частини першої статті 106); формує Раду національної безпеки і оборони, яка координує й контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (стаття 107). Важливе значення в забезпеченні дотримання і охорони Конституції України, реалізації конституційного контролю мають акти Президента України. Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України “Президент України на основі та на виконання Конституції видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України”. Як зазначалося, Президент України має право вето щодо прийняття Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України (пункт 30 частини першої статті 106), але такого права він не має щодо законів про внесення змін до Конституції України. Роль Президента як глави Української держави, Гаранта Конституції не означає відсутності контролю за його діяльністю. Формами такого контролю є інститути громадської думки: засоби масової інформації, опитування громадян, референдуми щодо законопроектів, які виносить Президент. До важливих інструментів такого контролю належить Конституційний Суд України, який на підставі частини першої статті 150 Конституції України вирішує питання відповідності Конституції України актів Президента України. І загалом, саме Конституційний Суд України відіграє основоположну роль у забезпеченні дотримання, охорони і захисту Основного Закону. Згідно зі статтями 147 та 150 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України. Згідно зі статтею 151 Конституції України Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, а за зверненням Верховної Ради України дає висновки щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Відповідно до статті 159 Конституції України Конституційний Суд України дає висновки щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України, а згідно з пунктом 28 статті 85 Конституції України - висновки щодо порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України в разі дострокового припинення її повноважень Верховною Радою України. Право Конституційного Суду України офіційно тлумачити Конституцію України і закони України спрямоване також на дотримання, охорону і захист конституційних положень. Тлумачення Конституції України, яке здійснює Конституційний Суд України, є офіційним для всіх представницьких, виконавчих і судових органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, громадян та їх об’єднань. Численні порушення Конституції України і законів України потребують активізації роботи Конституційного Суду, інших державних інституцій щодо забезпечення конституційної законності, а також прав і свобод громадян. Конституційний Суд України сприяє формуванню демократичної практики застосування Конституції України, підвищенню її престижу і авторитету в національній правовій системі. Діяльність Конституційного Суду України має вирішальне значення для формування в Україні демократичної, правової держави. Організацію, завдання, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України розглянемо в розділі 17.Загалом органи верховного конституційного контролю мають певну специфіку і такі ознаки: це виключно державні органи; належать тільки до системи органів державної влади; утворюються і функціонують як спеціалізовані органи конституційного контролю і ця функція є основною, винятковою у їх діяльності або однією з основних; безпосередньо в конституції закріплюються їх повноваження, основи організації і діяльності щодо здійснення конституційного контролю; здійснюють контроль відповідності конституції, законам актів вищих органів державної влади; наділені виключним правом вирішувати спори, які мають конституційне значення; у федеративній державі (СІЛА, Росія, Німеччина та ін.) тільки вони здійснюють контроль за співвідношенням конституції і законів федерації та конституції і законів її суб’єктів. В окремих країнах світу до суб’єктів захисту і охорони конституції належать органи виконавчої влади. Конституція України, закріплюючи право Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади (стаття 116), не закріплює право відміни їх актів у випадках їх невідповідності Конституції України та законам України. Разом з тим на підставі статті 118 Конституції України “рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня”. Отже, є підстави вважати органи виконавчої влади України певною мірою суб’єктами захисту і охорони Конституції України. Світова практика засвідчує, що в механізмі охорони конституції важливе значення мають не тільки органи конституційної юстиції, а й суди загальної юрисдикції (йдеться про держави, де функціонують суди конституційної юрисдикції). Важливе місце в механізмі захисту конституційних положень посідають і суди загальної юрисдикції України. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. зазначається: якщо суд, розглядаючи справу, має сумніви щодо конституційності закону, який необхідно застосовувати, то він на прохання учасників процесу чи з власної ініціативи призупиняє справу і звертається з мотивованим рішенням (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до статті 150 Конституції України може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України законів та інших нормативно-правових актів. Стаття 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” встановлює, що Верховний Суд України є суб’єктом права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктом 1 статті 13 зазначеного Закону, а саме щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. У державно-правовому механізмі забезпечення захисту та охорони норм Конституції України важливе значення мають органи прокуратури. Це випливає з їх завдань і функцій, передбачених статтею 121 Конституції України, яка проголошує, що “Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються (про це йшлося у розділі 15):1) підтримання державного обвинувачення в суді;2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян”. У Перехідних положеннях Конституції України, дія яких, як відомо, в основному закінчилася 28 червня 2001 p., встановлюється (пункт 9): “прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування”. А поки що в Законі України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. зі змінами, внесеними в нього Законом України від 12 липня 2001 p., встановлюється (див. статтю 4 “Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів”), що діяльність органів прокуратури спрямована на всебічне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має завданням захист від неправомірних посягань: закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіального утворень; гарантованих Конституцією України, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини й громадянина; основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення. Ефективному захисту і охороні Конституції України повинно сприяти також урегулювання порядку внесення змін до неї. Такий порядок, зафіксований у розділі XIII “Внесення змін до Конституції України”, покликаний забезпечити стабільність конституційного устрою і водночас динаміку його розвитку з урахуванням удосконалення суспільних відносин. До суб’єктів конституційної ініціативи, яким на підставі статті 154 Конституції України надано право порушувати питання про внесення змін до Основного Закону України, належать Президент України або не менше третини народних депутатів конституційного складу Верховної Ради України. Але подавати до Верховної Ради України законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України” можуть Президент України або не менше двох третин народних депутатів конституційного складу Верховної Ради України. У першому випадку законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо його схвалено більшістю конституційного складу Верховної Ради, а на наступній черговій сесії Верховної Ради за нього проголосує не менше двох третин конституційного складу Верховної Ради України. У другому випадку законопроект про внесення змін до Конституції України має бути прийнятий не менше як двома третинами народних депутатів конституційного складу Верховної Ради України і затверджений всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України. Такий особливий порядок внесення та прийняття змін до розділів І, III, XIII Конституції України підкреслює їх особливе значення й необхідність забезпечення закріплених у них норм. Водночас статтею 157 Конституції України заявлено, що “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України”. Конституція України не може бути змінена також в умовах воєнного чи надзвичайного стану. На захист Конституції України спрямовані також її норми про те, що Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі її положення і що законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту, який вноситься, вимогам статей 157 і 158 Конституції України. У висновку Конституційного Суду України мають бути вирішені такі питання:• чи не скасовуються або чи не обмежуються законопроектом, що вноситься на розгляд Верховної Ради України, права та свободи людини й громадянина; чи не спрямований законопроект на ліквідацію незалежності України; чи не спрямований законопроект на порушення територіальної цілісності держави; за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України; чи не розглядатиметься законопроект Верховної Ради України повторно в річний термін з дня прийняття рішення щодо аналогічного законопроекту; чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України не може протягом строку своїх повноважень двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України. Зауважимо також, що Конституція України закріплює можливості активних дій щодо її охорони. Так, стаття 55 встановлює, що кожному (очевидно, кожній особі й кожному громадянинові) Гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної лади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, очевидно, що не тільки державні структури, а й громадяни наділяються правами щодо охорони Конституції. І це є важливою передумовою побудови громадянського суспільства і правової держави. Насамкінець зазначимо, що захист Конституції України, як і взагалі реалізація конституційних приписів значною мірою визначається рівнем освіти і культури юристів. Формування правової держави в Україні передбачає підвищення якості правового регулювання соціальних процесів, зміцнення правових засад державного і громадського життя, конституційного ладу, посилення законності, поліпшення правового виховання громадян. А здійснення цієї державної стратегії неможливе без піднесення на новий якісний рівень правової освіти й культури, професійної свідомості юристів. Для охорони і захисту Конституції України важливе значення має також пошук владними структурами сучасних механізмів вирішення державно-правових конфліктів.

7. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ.

Вивчаючи цю тему, треба з’ясувати сутність конституційного ладу, його основні засади. Слід звернути увагу на те, що Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) визначила, а Конституція України закріпила загальні засади конституційного ладу України.

Поняття “конституційний лад” являє собою широку, багатогранну категорію, що має різні аспекти — від закріплення основ соціально-економічного і політичного устрою держави, вибору напряму її державно-правового розвитку до визначення юридичних норм і методів вирішення поставлених

завдань.

Конституційний лад характеризує устрій суспільства в усій багатоманітності пануючих у ньому суспільних відносин, які охоплюють, зокрема, організацію і функціонування форм економічної, політичної, соціальної і духовної сфер суспільного життя.

Отже, конституційний лад України — це закріплена в Конституції форма організації держави і система суспільних відносин, яка охоплює багатогранні аспекти її соціально-економічного, духовного, політичного розвитку.

Важливе значення в плані конституційного закріплення має положення про те, що Україна є демократичною, правовою і соціальною державою з республіканською формою правління. З одного боку, це означає, що для правової держави характерний високий рівень організації влади, який виявляється в народному представництві, у підзаконності влади, обмеженої створеними нею законами, у суворому контролі за всіма діями влади і повній свободі критики, у принципі розподілу влади. А з іншого боку, визнання держави не тільки правовою, а й соціальною, свідчить про соціальні обов’язки держави щодо суспільства, передбачає захист прав і свобод людини, забезпечує кожному члену суспільства належні умови життя на засадах свободи і справедливості.

Конституційний лад України базується на таких принципах:

1. Народовладдя. У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені всього народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України через дві форми прояву: представницьку і безпосередню демократію.

Представницька демократія — це така форма, при якій державна влада здійснюється через представницькі органи — систему Рад народних депутатів.

Безпосередня (пряма) демократія — це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів. Ці форми прояву повновладдя тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну.

2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення має зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Важливо не тільки забезпечити чітке розмежування компетенції між органами держави, а й створити механізм їх взаємодії, систему взаємних стримувань і противаг.

Законодавча влада в Україні належить Верховній Раді України, яка має право видавати закони і виступати як представник народного суверенітету.

Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою. Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.

Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних прав і інтересів від будь-яких порушень.

3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошення державного суверенітету України пов’язується з недоторканністю і цілісністю території України, самостійним визначенням і здійсненням зовнішньої і внутрішньої політики, верховенством Конституції та законів України на всій її території.

4. Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Її норми — прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України. Діяльність органів державної влади завжди пов’язана із законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом”. Пріоритет закону в регулюванні найважливіших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.

5. Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності. Громадянам і громадським об’єднанням гарантується рівне право на участь у державних справах і політичному житті. Економічну організацію суспільства становить багатоукладна економіка з різноманітними формами власності, з регульованими ринковими відносинами. Чинне законодавство гарантує рівний захист усіх форм власності і видів господарювання, соціальну спрямованість економіки.

У суспільстві створені умови для існування різних світоглядних позицій, переконань і поглядів. Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок і не може визнаватися державою як обов’язкова.

6. Пріоритет прав людини. У Конституції України закріплено правовий статус людини і громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою. Причому Основний Закон не тільки фіксує права і свободи громадян, питання забезпечення їх соціальної захищеності та особистої безпеки, а й гарантує їм громадянські, політичні, соціальні права і свободи, належні умови існування. Важливою гарантією є рівний захист прав громадян України законом і судовий захист усіх прав і свобод людини і громадянина. Тепер права людини мають вищу цінність і відіграють важливішу роль у суспільстві порівняно з державним механізмом. Наша держава є основним гарантом непорушності прав людини і створює необхідні умови для формування та вільного розвитку особи, розкриття її здібностей та обдарувань.

7. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед державою. Важливе значення в Основному Законі мають питання взаємовідносин держави і громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльності громадянського суспільства. Це проблеми власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім’ї, діяльності громадських об’єднань, свободи інформації тощо.

Громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання. Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Правове регулювання в громадянському суспільстві здійснюється у визначених Конституцією України межах і спрямоване на забезпечення інтересів людини. З огляду на похідний характер державної влади від громадянського суспільства, допоміжну роль держави, наголошується на пріоритеті громадянського суспільства, встановлюються межі здійснення державної влади і гарантується демократичний розвиток суспільства і його структур.

8. Пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права. Серед норм конституційного регулювання важливим є положення про те, що Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей і дотримується загальновизнаних принципів міжнародних документів. Саме цінності, вироблені в процесі розвитку цивілізації, досвід країн з розвинутими демократичними інститутами спроможні інтегрувати наше суспільство у світове співтовариство і спрямувати активність його різних соціальних, політичних структур на досягнення загальних цілей соціально-історичного прогресу. Конституція України визначає місце Української держави в міжнародному співтоваристві, закріплює основні цілі та принципи зовнішньої політики України, які мають бути вільними від ідеологічних стереотипів минулого і базуватися на загальновизнаних і загальнообов’язкових засадах міжнародного спілкування. Зовнішня політика України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом розвитку взаємовигідного співробітництва із членами міжнародного співтовариства на основі неухильного додержання принципів поваги до державного суверенітету і суверенної рівності; незастосування сили чи погрози силою; непорушності кордонів і територіальної цілісності держави; невтручання у внутрішні справи; поваги до прав і основних свобод людини; сумлінного виконання міжнародних зобов’язань; мирного врегулювання спорів.

Для забезпечення дотримання Україною міжнародних стандартів необхідно, щоб належним чином ратифіковані або схвалені й офіційно опубліковані міжнародні договори України становили частину її законодавства і були обов’язковими для виконання.

У розд. 1 Конституції України також закріплено вихідні положення щодо забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Ст. 17 Конституції України містить важливі положення про захист суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України.

Невід’ємним елементом суверенної держави є державні символи. Державні символи — це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які відображають її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту. Ст. 20 Конституції України присвячена державним символам нашої держави. Вивчаючи державні символи, потрібно з’ясувати їх поняття і значення, організаційно-правовий механізм їхнього застосування.

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються спеціальним законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столиця України — місто Київ, який є адміністративно-політичним центром та місцем перебування вищих органів державної влади України. Статус міста Києва визначено Законом України від 15 січня 1999 р. “Про столицю України — місто-герой Київ”.

8. КОНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО І СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ.

Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє Конституція, становить конституційний лад України. Основними його складовими частинами є державний і суспільний лад.

Конституційний (державний) лад – це закріплена конституцією система засад організації і діяльності держави та її інститутів.

Природно, що першочерговим для кожної конституції, в тому числі й Конституції України, є загальне визначення характеристики держави, її основних інститутів (атрибутів), конституційно-правового статусу та основних засад (принципів) організації (будівництва) й діяльності.

У найбільш загальному вигляді основи державного ладу можна уявити як систему базових принципів організації (будівництва) та діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають собою суть, тип, форми, функції держави, механізм їх здійснення тощо.

Принципи державного ладу України	суверенності	Суверенності	Принципи суспільного ладу України
	незалежності	гуманізму
	демократизму	демократизму
	Соціального характеру держави	плюралізму
	Правового характеру держави	Рівності громадян
		Соціальної спрямованості

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. У ст. 2, 4, 10 – 12 вона прямо чи опосередковано характеризується також як унітарна. Тим самим пріоритетними принципами державного ладу України є принципи суверенності, незалежності, демократизму, соціального і правового характеру держави.

Принцип суверенності і незалежності. Суверенність і незалежність є близькими поняттями, оскільки незалежність є елементом суверенітету, його складовою частиною. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначається, що державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет у зовнішніх стосунках, до того ж у всіх основних сферах – політичній, економічній, культурній тощо.

Принцип демократизму. Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади й місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, у демократичному порядку формування органів державної владий місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади й місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності.

Демократизм опосередковує насамперед і головним чином взаємовідносини держави та народу, держави й соціальних груп, держави й особи.

Принцип соціального характеру держави полягає перш за все у захисті державою інтересів кожної особи, всіх класів та інших соціальних груп і суспільства в цілому; у соціальній спрямованості діяльності держави, її економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. За Конституцією Україна не лише проголошується соціальною державою, але й визначається її ставленням до життя й здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки людини як найвищої соціальної цінності.

Конституцією закріплюється та гарантується система соціальних та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачається забезпечення соціальної спрямованості економіки, прийняття та втілення на практиці соціальних програм.

Принцип правового характеру нашої держави виявляється у передбаченому Конституцією верховенстві права, тобто його пріоритеті щодо держави та інших інститутів держави і суспільства, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, у взаємній відповідальності держави та особи, неприпустимості порушення її прав і свобод тощо.

Україна є національною за своїм походженням державою, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етно національним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), інших атрибутах держави, її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традиціям та культурі, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

У цілому тип і форма нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової мають поки що перехідний характер, оскільки фактично такою вона стане лише з часом, визначившись більш повно у соціальному та інших відношеннях. Нині ж проголошення нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової є певною мірою програмою її розвитку, програмою українського державотворення.

За формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Ознаками цього є таке:

Уряд в Україні формується Верховною Радою і підзвітний їй, однак призначення Прем’єр-міністра і окремих міністрів відбувається за погодженням із Президентом (у парламентській формі уряд формується незалежно від Президента)

Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де президент обирається парламентом)

Президент України має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадян, має право розпустити парламент, призначати і звільняти ряд посадових осіб).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям. Хоча в той же час у складі України є автономне утворення – Автономна Республіка Крим. Автономія передбачає право самостійного управління, вирішення фінансових, адміністративних, економічних та інших державних справ певною частиною держави, яке закріплене у загальнодержавній конституції та нормативно-правових актах автономії. Існування в Україні Автономної Республіки Крим зумовлено передусім історичними та етнічними особливостями даного регіону.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини й громадянина. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Важлива роль у системі конституційного ладу належить суспільному ладові. За своїм змістом він становить собою систему організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни. Предметом безпосереднього конституційного регулювання є, як правило, не всі аспекти суспільного ладу, а його основи (засади). Вони являють собою систему принципів організації та діяльності суспільства. У Конституції України закріплено переважно основні принципи нашого суспільства, його організації та функціонування.

Суспільний лад – це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни.

Пріоритетними принципами суспільного ладу України є: суверенність, демократизм, гуманізм, правовий і національний характер суспільства, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, рівність громадян, соціальна спрямованість функціонування та розвитку суспільства тощо.

Принцип суверенності суспільства й відповідно суспільного ладу означає суверенність волі й інтересів народу.

Принцип демократизму суспільства полягає насамперед у належності влади всьому народові, а не якійсь його частині. Демократизм суспільства, суспільного ладу чітко визначений в участі народу у здійсненні влади. У ст. 5 Конституції України передбачено, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід’ємне право визначати й змінювати форми та зміст свого державного життя. Про це в Конституції сказано так: «Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами». Отже, повновладдя народу реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) і представницької (виборної) демократії.

Від імені народу може виступати тільки Верховна Рада. Народ має виключне право власності на землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси.

Одним з найважливіших принципів суспільства та суспільного ладу є плюралізм, багатоманітність, зокрема, політична, економічна, ідеологічна (стаття 15 Конституції). Це означає, що Українська держава визнає право її громадян на різноманітні політичні погляди та гарантує свободу політичної діяльності за умови, що така діяльність не суперечить Конституції й законам України. Держава стоїть на позиції однакового ставлення до різних форм власності як у їх створенні, так і в забезпеченні з боку держави захисту від протиправних посягань. Жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова: Українська держава створює рівні умови для розвитку різних ідеологій, крім, звичайно, ідеологій, які за своїм змістом і сутністю є антидержавними або пропагують расову, національну, релігійну ворожнечу.

Реальне втілення в життя конституційного положення про те, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності, виступає надійним гарантом побудови в Україні громадянського суспільства.

Принцип рівності полягає у закріпленні в Конституції рівності всіх людей у своїй гідності та правах, рівності конституційних прав та свобод громадян та їх рівності перед законом.

Отже, Конституцією передбачається та закріплюється розвиток нашого суспільства й суспільного ладу як суверенного, демократичного, гуманного тощо. Нині наш суспільний лад поєднує засади різних типів суспільства, тобто є змішаним, перехіднім, що зумовлює відповідний характер держави та інших політичних, економічних, соціальних і культурних явищ.

9. ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА.

Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «суспільний статус».

Правовий статус особистості - це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв'язки особистості з державою та державно організованим суспільством. Такі зв'язки виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та регулюються практично всіма галузями національного права України, що дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами. Так, наприклад, за суб'єктами розрізняють статуси:

1) загальний - поширюється на всіх людей і громадян;

2) спеціальний (родовий) - характеризує особливості становища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;

3) індивідуальний - притаманний окремому індивіду.

Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспільством та державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони становлять конституційний статус людини і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галузевих статусів.

Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий статус людини і громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і громадянина». За своєю структурою цей інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини і громадянина і складається з кількох головних конституційно-правових інститутів, до яких, зокрема, відносять:

1) конституційні принципи правового статусу людини і громадянина;

2) громадянство;

3) загальну правосуб'єктність;

4) основні права, свободи та обов'язки1;

5) гарантії правового статусу.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді - це універсальна категорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості в суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним положенням людини (положенням у системі матеріального виробництва).

Становлення прав людини пов'язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил поведінки) можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення своїх різнобічних потреб.

У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали синкретичний характер, вони визначалися «мононормами», тобто нормами, які не можливо було диференціювати, як, скажімо, норми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, своєю чергою, були пов'язані зі становленням суспільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, вони були спрямовані на збереження цілісності роду, племені у вкрай складних умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не надавали переваг одному членові роду перед іншими, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.

Правові системи перших рабовласницьких держав були засновані на методах насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення. Рівень свободи був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія (давньоєврейські священні книги Танах), міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції. Наприклад, усім відомі вічні ідеї Біблії про недоторканність життя людини, про право приватної власності, про рівність людей, про заборону посягання на честь і гідність людини тощо, сформульовані, зокрема, в Десяти Божих Заповідях (Книга «Вихід», 20).

Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VII ст. до н. є. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов'язаний з виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у осіб - громадян відповідного поліса, а біля витоків теоретичного усвідомлення відносин між людиною та державою і суспільством стояли грецькі мислителі, яких іменували «сімкою мудреців»,- Фалес із Мілета, Пітак із Мі-тілени, Періандр із Коринфа, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін, найбільш відомим з яких є Солон (638-559 pp. до н. є.). Заслуга «сімки мудреців» для становлення та розвитку теоретичних уявлень про права людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль закону для прав і свобод людини. Саме з розробленням Подітії (Конституції) Солона, власне, і з'явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.

У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули розвитку у вченні піфагорійців (життя людини має бути приведене у відповідність із висновками філософії щодо справедливості, належної міри у людських відносинах, яка розглядалася як «відплачується іншому рівним», що являє собою філософську інтерпретацію стародавнього принципу таліону - око за око, зуб за зуб тощо).

Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об'єктивних природноправових засад полісу та його законів. Наприклад, Геракліт тлумачив поліс та його закони як відображення космічного порядку, Демокрит характеризував поліс і закон як щось штучне (що існує лише завдяки спільній думці), що обумовлене природним початком (тим, що існує насправді).

Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була висловлена софістами (V-IV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 pp. до н. є.). Він стверджував, що природа (закони природи) - це природне право, яке протистоїть хибному, недосконалому, створеному людиною закону - позитивному праву. При цьому під природним правом Гіппій розумів неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися громадяни всіх полісів античної Греції. Протагор (481-411 pp. до н. є.) стверджував: «міра всіх речей - людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за природою, відповідно, рівні і їхні особисті права, а закон є гарантією особистих прав. Епікур (341-270 pp. до н. є.) тлумачив свободу людини як її відповідальність за розумний вибір свого способу життя і за себе. А ідея стоїків про людини як громадянина Всесвіту згодом буде покладена в основу ліберальної концепції прав людини.

Згідно з Платоном (428/427-347 pp. до н. є.) справедливість полягає в тім, щоби «ніхто не захоплював чужого і не позбавлявся свого». Платон розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав геометричну рівність - «більшому вона дає більше, меншому - менше, кожному дарує те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була розвинута Аристотелем (384-322 pp. до н. є.) у його вченні щодо двох видів справедливості - зрівняльної та розподільної (спільні для всіх громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства пропорційно їхньому внеску у спільну справу). Тут доречно згадати цікавий вислів Арістотеля: «Рівність здається справедливою, і так воно і є, лишень не для всіх, а для рівних; і нерівність також уявляється справедливою, і так воно насправді і є, але знову ж таки не для всіх, а лише для нерівних».

Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.), який обстоював ідеї свободи і справедливості. Цицерон стверджував, що всі люди подібні та рівні один одному, громадянин не лише не повинен сам шкодити іншим, порушувати чужу власність або чинити іншу несправедливість, а й зобов'язаний надавати допомогу тим, що потерпіли від несправедливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб». Критерій справедливості за Цицероном - універсальний закон природи природне право, яке є вищим, істинним законом і передує будь-якому писаному закону.

Сенека, заперечуючи ідею рівності громадян, запропонував ідею рівності всіх людей і всіх станів, як творінь Божих.

Демократії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму дали поштовх для розвитку європейської цивілізації, що заснована на персоноцентристській парадигмі - від людини до держави. Поряд із цим у китайській, індуській, деяких інших цивілізаціях панував системоцентристський підхід, згідно з яким держава стоїть над людиною, перетворює її на слухняного виконавця державної волі. Це обумовило різні тенденції становлення та розвитку прав людини, на цей процес впливають різноманітні чинники - культура, філософія, релігія, суспільний світогляд, мораль тощо,- які в сукупно визначають характер тієї чи іншої цивілізації.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, закріплення правового статусу особистості.

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. «Свобода є для суспільного організму тим же, що здоров'я для індивідуума: якщо людина втрачає здоров'я, ніщо на світі їй не миле, якщо суспільство втрачає свободу, то воно знемагає і вже не знає щастя» (Г. Болінгброк).

Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше дістали законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 p., яка називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p., Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав головне призначення держави;

2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи - рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-тер писав: «Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від законів»;

4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін «свобода» вживається у двох значеннях: загальному та суб'єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний розсуд. Саме в цьому значенні термін «свобода» використовується в Конституції України, конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу, а його зміст було вперше нормативно розкрито у ст. 4 французької Декларації людини і громадянина від 26 серпня 1789 p.: «Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: отож, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом»3. Це положення Декларації, своєю чергою, було сформульоване відповідно до визначення свободи, запропонованого Ш. Монтеск'є: «Свобода є правом чинити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було би свободи, оскільки те саме могли би робити й інші громадяни».

Термін «свобода» в суб'єктивному значенні тотожний терміну «суб'єктивне право», і його використання пояснюється історичними чинниками.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на обгрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко антидемократичними за сутністю, оскільки колективний (суспільний) інтерес - це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має суб'єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.

Втілення положень колективістської концепції в «соціалістичних конституціях» на практиці призводило до фактичного заперечення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основних обов'язків громадян перед суспільством і державою.

3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов'язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод людини визнає тільки шаріат.

Однозначно оцінити основні положення сучасної ісламської концепції прав людини досить важко. Так, у Корані міститься досить багато положень, присвячених гідності та свободі людини. Водночас мусульманські мислителі досить своєрідно тлумачать саме поняття свободи, яку вони вбачають не у зовнішній поведінці мусульманина, а в його внутрішньому світі, спрямованому на долучення його до волі Аллаха. Своєрідно тлумачиться рівність людей, під якою розуміють спільність походження всіх людей від Адама: «О люди! Бійтеся вашого Господа, який створив вас з однієї живої істоти та з неї ж створив пару їй, а від них обох розселив багато чоловіків і жінок» (Коран, 4:1).

Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов'язані з тим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і немусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, своєю чергою, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиційні підходи до визначення статусу людини складаються у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем'я, клан, рід, сім'я); для нього характерними є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб'єктивних прав здійснюється колективно. Відповідно, ці особливості визначили і специфіку правового статусу індивіда у звичаєвому праві, зокрема:

1) правосуб'єктність індивіда звичаєве право пов'язує не з віком, аз важливими обставинами в його житті (народження, одруження тощо);

2) права та обов'язки індивіда тісно пов'язані з правами та обов'язками відповідної групи. При цьому права та обов'язки групи превалюють над правами та обов'язками індивіда;

3) правовий статус індивіда характеризується дуалізмом - у ньому можна виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні (обумовлені його належністю до певного клану чи сім'ї) права та обов'язки, що, наприклад, може бути пов'язано з трайбалізмом - наданням суттєвих привілеїв вихідцям із того племені чи роду, до якого належать керівники держави, правляча еліта;

4) різні категорії членів групи мають різні права та обов'язки (нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та дорослих тощо);

5) обов'язки людини превалюють над її правами.

* * *

Сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні почався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 p., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини. Після прийняття Декларації в Україні почався процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес дістав у Конституції України 28 червня 1996 p., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовим співтовариством нормами в галузі прав людини. її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає:

- по-перше, у відмові від класового підходу в закріпленні правового статусу особи;

- по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і громадянина. Поняття «права людини» і «права громадянина» - близькі, але не тотожні. Вони відображають різні аспекти статусу особи, а їх відмінність пов'язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з одного боку, є громадянським, а з іншого - політично організованим. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Ці права мають визначальний характер, вони притаманні всім людям від народження (людина отримує їх від Творця одночасно з життям), вони не обумовлені належністю до громадянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивного права, вони закріплюють за особистістю силу її належності до громадянства України, хоча, як і права людини, вони також мають невід'ємний характер. Отож, лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що належать до загальновизнаних прав людини, та правами, що їх Конституція України пов'язує з належністю до громадянства України;

- по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб'єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого класу» тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи;

- по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.

Водночас слід урахувати, що на сучасну ліберальну концепцію прав люди певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від класичної колективістської конституційної моделі (зокрема соціалістичної), в якій панує принцип абсолютного підпорядкування особи колективові, державі, суспільству, що, своєю чергою, базується на ідеї щодо можливості безкрайнього обмеження її прав заради «вищих» колективних, суспільних цілей та інтересів, ліберальна модель поряд із врахуванням інтересів суспільства чітко фіксує межу (окремі права взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень - громадський порядок, здоров'я населення, права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.

Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина.

* * *

Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 p.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина:

• свободи людини;

• рівності людей у своїй гідності та правах;

• невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;

• гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

• невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;

• рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;

• єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.

Принцип свободи людини (статті 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини: «подібно до того, як людина народжується на світ з головою, руками, ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»4. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей.

Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мова про рівність, у правах, що випливають із природного права), по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом.

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші'.

Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської сім"і», визнання гідності людей, їхніх рівних і невід'ємних прав є «основою свободи, справедливості і загального миру».

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст. 24) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Отже, можна зробити висновок, що невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає:

1) людина не може бути позбавлена основних прав і свобод:жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою;

2) відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною;

3) у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено;

4) основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист; право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; право знати свої права та обов'язки; заборона зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності; право на презумпцію невинності: гарантія проти самообвинувачення (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України).

Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли би повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадянином.

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

Принцип єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством знаходить відображення:

- по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків;

- по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов'язку (правового або морального).

10. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ.