Розділ VI. Стор. 472-484.
За п’ять тисяч кілометрів на схід, на іншому краї християнського світу, зсув християнсько-мусульманського кордону призвів до не менш тривожних наслідків. 1452 р. майже весь православний християнський світ опинився під чужоземним пануванням. Православні грецького обряду, за винятком крихітної Візантійської імперії і залежних від неї територій, потрапили в турецьке ярмо. Православні слов’янського обряду, за незначними винятками, перебували під владою татар, Польсько-Литовської держави та угорців. Тож коли турки обложили Константинополь, здавалося, ніби європейським православним судилося зазнати того самого безкінечного полону, який терпіли з VII ст. православні Азії та Африки. Проте тільки в одному місці, у Москві, снувались думки про іншу долю.
У середині XV ст. Москва, дарма що номінально підлягала татарському ханові, мала великий ступінь незалежності. У Москві врядував великий князь Василь II (правив 1425-1462), що, втративши зір, великою мірою покладався на свого сина і спадкоємця. Отже, Іван III (правив 1462-1505), сідаючи на трон, був уже досвідченим політиком. Колись могутня татарська Орда значно ослабла, і з 1452 р. Москва вже не платила щорічної данини. Через те Іван III сподівався, що йому пощастить скинути татарське ярмо назавжди. Отже, видавалось очевидним, що йому треба наголосити на своїй ролі оборонця православних християн супроти мусульман на півдні і католиків Польсько-Литовської держави на заході. Якби тільки визнали його суверенітет, він став би тоді єдиним незалежним православним володарем на землі.
Досить цікаво, що Івановим амбіціям дуже посприяли хитрощі римського папи. Після катастрофи 1453 р. папство заопікувалося Зоєю Палеолог (народилась 1445 р.), небогою останнього візантійського імператора. Зоя, донька Фоми, морейського деспота, народилась у Греції, проте дістала добру освіту в Римі, її навчали приватні вчителі. 1469 р. Зоя була блискучою молодою 24-річною жінкою, ладною спекатись своїх опікунів. Папа Павло II, венеціанець, подумав, що він може оживити Флорентійську унію і викувати союз із Москвою проти турків. Отож, почувши, що Іван III недавно овдовів, він запропонував йому ідеальну кандидатку. Папські емісари з’явились у Москві, і молодят спарували. Зоя подорожувала слідами емісарів через балтійський порт Ревель. Зою навернули до її первісної віри — православ’я, і 12 листопада 1472 р. вона вийшла заміж за Івана III. Престиж, пов’язаний зі шлюбом Івана з візантійською принцесою, важко переоцінити. До цього шлюбу Москва була найпериферійнішою провінцією найпригнобленішої парості християнського світу. Її князі були майже непомітні. Але ж тепер вони доторкнулись до мантії цезарів. Ще один крок — і імперську мантію можна вже вдягати й самому.
В 1477-1478 рр. Іван рушив проти Новгорода Великого, чиї п’ять земель були набагато більші за територію Московського князівства. Новгород недавно відступив світський провід Литві, а духовний — митрополитові Київському. Іван добачив у цьому особисту образу, і невдовзі його військо примусило капітулювати кепсько захищене місто і скоритися Москві. Вдруге Іван прийшов придушити бунт, і цього разу вже вдався до масових страт та депортацій. Псков і В’ятка скуштували тієї самої долі. Влітку 1480 р. Ахмат, хан Золотої Орди, пішов у третій похід, намагаючись присилувати Москву платити данину. Він сподівався на допомогу Польсько-Литовської держави, проте надії виявились марними. Іван не поступався, Ахмат повернувся з порожніми руками, і на цьому залежність Москви від Золотої Орди скінчилася. Москва визволилась. На той час Іван став називати себе царем і самодержцем — російськими еквівалентами титулів цезар і автократ. Як і Карл Великий майже 700 років тому, напівварварський володар будував свій образ не як засновник новітньої держави, а скорше як відновитель давньої, мертвої і вочевидь оплакуваної імперії римлян.
Богоявлення, 6 січня 1493 р., Кремль, Москва. Великий князь відзначав це релігійне свято серед пишноти своєї приватної каплиці в Благовіщенському соборі. Був дванадцятий день Різдва, останній етап Різдвяних свят, нагадування про мить, коли Христос явився трьом царям. Гучні голоси церковнослов’янською мовою читали тексти візантійського обряду, луна відбивалась у кожному закутку соборних склепінь і розмальованих фресками стін. Іконостас, що відгороджував вівтар, був набагато давніший за церкву. На ньому висіли ікони, що їх малювали найвидатніші середньовічні московські художники — Феофан Грек, Андрій Рубльов, Прохор з Городця. Бородаті попи в чорних рясах ходили навколо вівтаря, виконуючи церемонії готування, освячення, окурювання і прикривання святих дарів.
На цьому святі Богоявлення в соборі правили літургію св. Василя Великого, яка заступила куди традиційнішу літургію св. Іоанна Золотоустого41. У своєму слов’янському варіанті вона, по суті, була такою самою, що й літургія, яку правили православні християни на Балканах. Хоч і знайома російській пастві, що терпляче стояла перед іконостасом, ця літургія навряд чи була їй зрозуміліша, ніж латина італійцям чи іспанцям. Відправа — synaxis, або збір, — починається, коли миряни зайдуть до нефу, а диякон прочитає мирну єктенію: "За мир з неба і спасіння душ наших Господові помолімося. За спокій усього світу..." Далі йдуть тропарі й кондаки, псалми, заповідь блаженства, повчання з Послань апостолів та з Євангелій, молитви, дальші єктенії і херувимська трисвята пісня. Читанню Євангелія (Матв., 2) передує звичайний вступ:
СВЯЩЕНИК (нахиляється, беручи Святе Письмо, і, за свічками, виходить з райських дверей, повертається на захід).
ДИЯКОН. Премудрість. Станьмо побожно. Вислухаймо Святої Євангелії.
СВЯЩЕНИК. Мир вам усім.
СПІВЦІ. І духові твоєму.
ДИЯКОН. Від Матвія Святої Євангелії читання.
СПІВЦІ. Слава Тобі, Господи, слава Тобі.
ДИЯКОН. Будьмо уважні.
СВЯЩЕНИК (читає з Євангелія):
Друга частина відправи — anaphora, або принесення дарів, — починається з Великого Входу, коли священики і диякони з молитвами, свічками й кадилами ходять навколо нефу. Далі вони виголошують Символ Віри, готують хліб і вино, читають Господню молитву, дають причастя. Під час причастя співці співають: "Причащаєшся тіла Христа... на життя вічне". У православній традиції священик називає кожного причасника на ім’я. "Причащається раб Божий Іван Чесного, і Пресвятого, і Пречистого Тіла і Крові... Спаса нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів своїх і на життя вічне". Після подячної єктенії священик роздає благословенну проскуру і подає хрест для поцілунку, потім заходить у вівтар і зачиняє за собою райські двері. Після останніх слів відпусту: "Господи, нехай тепер Твої раби відійдуть з миром", — ідуть співи, що закінчуються кондаком, глас третій:
"Явився єси непохитною основою Церкви, подаючи всім людям неприсвоювані скарби, стверджені твоїм навчанням, небоявлений Василію преподобний, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь".
А тієї самої миті десь далеко, не відомий московському людові, "адмірал океану" змагався з зимовими вітрами на останньому етапі свого повернення до Іспанії. Через тиждень він допливе до Палоса.
Того року Різдвяні свята в Москві були забарвлені дуже незвичайними почуттями. Вчені ченці вже якийсь час провіщали, що ніхто не доживе до кінця року. За православними підрахунками, серпень 1492 р. — місяць, коли Колумб виплив у подорож до невідомих країв, — відзначав кінець сьомого тисячоліття від створення світу, і всі навколо пророкували, що настане кінець світу. І справді, ніхто навіть не обраховував церковний календар на наступні роки. Хоча православні використовували той самий юліанський календар, яким послуговувалась латинська церква, вони мали іншу систему підрахунку anni mundi, років від створення світу. Крім того, як і у Візантії, православні росіяни мали звичай починати церковний рік 1 вересня. Отже, з огляду на думку православних, що сім днів створення відповідають сімом тисячоліттям, і на те, що світ, по-їхньому, створено 5509 р. до н. е., 1492 р. дорівнював 7000 р. від створення світу, тобто становив найімовірнішу дату Судного дня. Критичним днем було 31 серпня. Та, коли цього дня нічого не станеться, удар долі можна відсунути до 31 грудня, останнього дня світського року і середини Різдвяних свят. Тож, коли нічого не сталось до Богоявлення, Москва полегшено зітхнула43.
Москва, по суті, стояла на порозі нового періоду своєї історії. Її великий князь, Іван III, не чекав Страшного суду. Він уже майже втілив у життя ґрандіозний план перебудови Кремля у своїй столиці. Вдаючись до символічних та ідеологічних засобів, він готувався створити могутній російський міф, що стане підхожою парою для все більшої політичної могутності Москви.
Більшість міст на Русі мали свої кремлі, проте московський Кремль, перепроектований з наказу Івана III, затьмарив геть усе, що існувало в інших містах. На січень 1493 р. новозбудовані червоні цегляні мури і високі круглі башти височіли всього кілька місяців. Кремль мав форму неправильного трикутника з периметром десь 2,5 км — достатнім, щоб умістити все лондонське Сіті. Навколо відкритого простору в центрі Кремля стояли чотири собори і палац великого князя. Благовіщенський собор, збудований лише три роки тому, мав свій первісний вигляд. Його сусіда, Успенський собор, де була митрополича кафедра, височів уже тринадцять років. Собор збудував болонський архітектор Арістотель Фйораванті, що швидко пристосував давній володимирський стиль для новітнього вжитку. Цей собор став взірцем московської церковної архітектури.
Він мав великий відкритий інтер’єр, хорів не було, склепіння і куполи немов поєднувались. Фрески з видовженими постатями і неповторними яскравими кольорами малювали художники Діонісій і Феофан Грек. Церкву Ризположения спорудили всього сім років тому. Архангельський собор зі своїм ренесансним фасадом був ще тільки на папері. У Грановитій палаті архітекторів Марко Руффо і П’єтро Соларі, названій так через ограноване, як діамант, каміння фасаду, тільки-но оселився князь Іван зі своєю родиною. До цього він кілька років жив у одному будинку зі своїм улюбленим боярином. Палата замінила колишній дерев’яний палац, що служив Івановим попередникам кілька сторіч. За винятком Рима і Константинополя, небагато столиць християнського світу могли дорівнятись до такої пишноти.
У стінах Грановитої палати Іванову родину розривало суперництво двох впливових жінок: Зої Палеолог, його другої дружини, і Олени Степанівни, його невістки. Зоя, небога останнього візантійського імператора, одружилася з Іваном після смерті його першої дружини, Марії Тверської. Зоя прагнула захистити інтереси своїх сімох дітей, найстаршим серед них був тринадцятирічний Василь. Олена була донька Стефана III, господаря Молдавії, і вдова найстаршого Іванового сина і спадкоємця, Івана Молодшого, який нещодавно помер. Олена намагалася захистити інтереси свого дев’ятирічного сина Дмитра. 1493 р. Іван III ще не вирішив, кого саме — сина Василя чи онука Дмитра — він назве своїм спадкоємцем, і по черзі схилявся до кожного з них. Напруга під гладенькою поверхнею Кремля, певне, була величезна44.
Івана III здебільшого пам’ятають у Росії як царя, що скинув татарське ярмо, але його, напевне, треба вважати за впроваджувача татарських фінансових, військових та політичних методів, що використав мінливі союзи ханів і князів для заміни татарського ярма московським. У боротьбі з Золотою Ордою, чиє панування він остаточно скинув 1480 р., його найближчим союзником був кримський хан, що допомагав йому плюндрувати решту незалежних християнських князівств так, як самі татари ніколи не наважувалися. З московського погляду, який згодом став монопольним, "Іван Великий" відновив "російську" гегемонію. З погляду новгородців чи псковитян, він був антихристом, що розтоптав найкращі російські традиції. Коли настав час писати заповіт, Іван III назвав себе так, як колись його батько: "Многогрішний раб Божий"45.
Іван III уперше назвав себе царем, тобто цезарем, ще двадцять років тому — в договорі зі Псковською республікою, мабуть, щоб наголосити на своїй вищості відносно решти місцевих князів, — а згодом, у 1480-х роках, ще кілька разів приписував собі цей титул. Але титул царя, хоч і вищий від титулу великого князя, не був еквівалентний візантійському титулові басилея. Він не міг надати повної імператорської гідності, якщо його не супроводили решта атрибутів імперії. Адже цезарем, зрештою, називали співімператорів і заступників імператорів верховних авґустів.
1489 р. Іван III розглядав іншу пропозицію. Провадячи переговори з Гасбурґами, він почув, що королівську корону йому може дати папа. Королівський статус, безперечно, зміцнив би його становище на Заході. Але титул rex, король, мав конотації, які ображали московську пиху. Прийняти його означало б повторити оту начебто зраду правдивої віри, яку греки вчинили у Флоренції. Тож Іван відмовився. "Мої предки, — пояснював він, — товаришували з імператорами, що колись дали папі Рим"46. Єдине, що він зробив, — запозичив імперський герб Габсбурґів. З 1490-х років двоголовий орел почав з’являтись як символ держави у Москві — так само як і у Відні та в самому Константинополі.
Окрім страхів про кінець світу, московська церква мала й інші причини для великої тривоги. Вона розірвала зв’язки з патріархом Константинопольським (див. с. 462-463), проте не здобула цілком незалежної ролі. На відміну від митрополита Київського, якого призначала Литва, митрополита Московського обирали єпископи, і він очолював церковну організацію, що не визнавала жодного зверхника. Така ситуація 40 років суперечила візантійській традиції невіддільності церкви від держави, бо ж Москва не мала імператора. Але як не може бути імператора без правдивої віри, так само не може бути й правдивої віри без імператора. Дехто покладав надії на відвоювання Константинополя для православного християнського імператора — то був так званий "великий задум". Інші сподівалися, що можна досягнути певних домовленостей з німецьким імператором латинян. Але цей намір відкинули. Тож єдиним виходом для Москви залишилося те, що в минулому вже зробили Сербія і Болгарія: знайти собі власного імператора.
Але найбезпосереднішою проблемою стало складання нових пасхалій з розрахунком Великоднів на восьме тисячоліття. До цього завдання митрополит Зосима взявся восени 1492 р. "Ми чекаємо Пришестя нашого Господа, — писав він у передмові, — але годину, коли Він прийде, годі визначити". Потім митрополит додав коротенький історичний підсумок. Константин заснував Новий Рим, а св. Володимир охрестив Русь. А тепер Іван III має стати "новим імператором Константином нового Константинополя — Москви"47. Це була перша опосередкована згадка про родовід, який відтоді доточуватиме до себе Москва.
Отже, 1492 р., і то вперше, "новий Константинополь—Москву" можна було б назвати й куди знайомішою назвою — "третій Рим". Того самого року архієпископ Новгородський Геннадій начебто дістав переклад римської леґенди про Білий клобук, а разом з ним і передмову, яка пояснювала, як рукопис леґенди потрапив до Рима. В учених немає згоди щодо давності цього тексту, частини якого цілком могли бути вставлені згодом. Але, певне, не випадково в передмові міститься ясна згадка про Москву як про "третій Рим". Автора передмови інколи ототожнювали з одним відомим перекладачем, що працював над Апокаліпсисом Ездри. Ця праця була частиною задуму архієпископа Геннадія дати московській церкві повний варіант Біблії, еквівалентний латинській Вульґаті48.
Відколи Москва підбила решту російських князівств, її імперські амбіції вочевидь мали спрямовуватись супроти Великого князівства Литовського — західного сусіди Москви. Литва виграла від монгольської навали, скориставшись своєю базою на північній периферії для розширення своїх анексій серед фраґментів колишньої Русі, — Москва чинила так само. Наприкінці XV ст. Литва, як і Москва, контролювала величезний обшир території (здебільшого в басейні Дніпра), що простягалась від Балтійського узбережжя до Причорномор’я.
Але Литва, на відміну від Москви, була відкрита для західних впливів. Понад сторіччя Велике князівство процвітало завдяки особистій унії з Польщею (див. с. 445-446). В 1490-х роках литовський двір у Вільно і католицька панівна еліта були великою мірою полонізовані — у сфері як мови, так і політичної культури. Литовській династії належали не тільки Польща та Литва, а й Богемія та Угорщина. На відміну від Московії, Литва дозволяла великий ступінь релігійного розмаїття. Римо-католицький істеблішмент стерпно ставився і до чисельної переваги православних християн, і до постійного напливу сильного єврейського елементу. На відміну від Московії, православна церква Литви не розривала зв’язків з Константинополем і не зрікалася своєї давньої вірності Візантії. Митрополит Київський мав усі підстави опиратися московській сепаратистській лінії, що ділила слов’янське православ’я і неминуче рухалась до утворення відокремленої Російської православної церкви.
У січні 1493 р. відносини Москви і Литви от-от мали піти в іншому напрямі. Півроку тому помер Казимир Яґелончик, король Польщі і великий князь Литовський, поділивши свої володіння між другим і третім синами. Польське королівство перейшло до Яна Ольбрахта, а Литва — до неодруженого Олександра. (Найстарший син тоді був уже королем Богемії та Угорщини). Іван III добачив можливості для себе. З одного боку, він готував посольство, що поїде до Вільна й почне переговори про політичний шлюб між великим князем Олександром та Івановою донькою Оленою. Водночас цар виставляв умови, які мали підкопати попереднійmodus vivendi двох держав. Уперше в московській історії він озброїв свого посла настановами, вимагаючи визнання доти незнаного титулу "государя всея Руси"49. То був класичний подвійний дипломатичний хід: з одного боку, очевидна приязнь, а з другого — потенційна ворожість. Іван зумисне втягував Литву в угоду, яка ставила під сумнів майбутнє всіх східних слов’ян.
Аби домогтися свого, Іван влаштував сенсаційну демонстрацію. Десь перед Різдвом він заарештував двох литовців, що працювали в московському Кремлі. Він звинуватив їх, начебто вони намірялися отруїти його. Звинувачення проти Яна Лукомського і Мацея Поляка видавались не дуже обґрунтованими, проте їхня вина чи невинність навряд чи мала якусь вагу. Литовців тримали у відкритій клітці на замерзлій річці Москві, де їх міг бачити кожен, а напередодні від’їзду Іванових послів до Литви бідолах живцем спалили в клітці50. Коли від шаленого жару полум’я розтанула крига і важка залізна клітка занурилась у воду, тягнучи на дно обвуглені трупи під несамовите сичання пари, можна було добре уявити, яке політичне майбутнє Москва готує Литві.
Титул "государь всея Руси" не можна було обґрунтувати ні історією, ні політичною реальністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе "володарем усіх франків". Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули "русини" Литви, відрізняючись від "росіян" Москви. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття.
Отже, 1493 р. усі головні елементи ідеології "третього Рима" були вже наявні. Існувала незалежна галузка православної церкви, яка шукала імператора; був князь, пов’язаний з останнім візантійським імператором, і цей князь уже назвався царем; сформувались претензії на панування над усією Руссю. Бракувало лише спритного, вигадливого ідеолога, що поєднав би всі три елементи у своєрідну містичну теорію, якої вимагала напрочуд теократична держава. І такий чоловік знайшовся.
Філофей зі Пскова (бл. 1450-1525) був учений чернець псковського Єлеазарського монастиря. Він добре знав біблійні пророцтва Ездри і Даниїла, історичні прецеденти — від Сербії і до другого Болгарського царства, твори Псевдомефодія і хроніку Манасії, а також леґенду про Білий клобук. Такі знання були не унікальні. Незвичайність Філофея виявлялася тільки в його прагненні використати їх задля вигоди московських князів. Псков, як і Новгород, жив у страху й трепеті перед Москвою. Більшість псковських ченців дихали лютим антимосковським духом. Згадуючи в своїх літописах сон Навуходоносора або чотирьох тварин у видиві Даниїла, вони примудрялись ототожнити Навуходоносора з Москвою. Хоч яка там була причина, але Філофей приготувався обернути запас своїх знань на користь Москви. 1493 р., на початку четвертого десятка, він не мав ні посади, ні авторитету в монастирі, де згодом стане ігуменом; тоді він ще не написав жодного з публічних послань, які уславлять його ім’я. Але те шумування в церкві, що сформувало його погляди, вже давало свої плоди. Згодом Філофей обстоюватиме тотальну покору всіх християн цареві і тотальну опозицію латинській церкві. В посланні до Іванового наступника він закликає нового царя врядувати справедливо, бо світ тепер вступає в останню фазу історії:
"А тепер я скажу Тобі, і ти, благочестивий Царю, слухай уважно й пильно: всі імперії християнського світу об’єднаються в твоїй. Бо два Рими впали, Третій існує, а четвертого не буде. Твоя Християнська імперія, за словами великого богослова, не мине. А щодо церкви, то справдяться слова благословенного Давида: "Вона — місце мого довічного спочинку..."51
Згодом, у посланні до московського дяка Мунехіна, Філофей вергатиме блискавки "проти астрологів і латинян":
"Тепер тільки одна Свята Католицька і Апостольська Церква Сходу сяє яскравіше за сонце на небі, і тільки великий православний цар Риму, як Ной, урятований у ковчезі від потопу, правує Церквою..."52
Саме тут, через двадцять років по смерті Івана, остаточно сформульовано вочевидь натхнену його політикою ідеологію церкви і держави, що не залишала ані п’яді для компромісу.
Пізніша російська традиція стверджувала, що Москва просто успадкувала візантійську мантію. Насправді, хоч візантійські форми збереглися, сам візантійський дух був утрачений. Московські ідеологи мало цікавилися всесвітніми та екуменічними ідеями східноримського християнства. Найвидатніші історики цих питань характеризували ідеологію "третього Рима" як мішурний суроґат. "Християнський універсалізм Візантії зазнав перекручень, обернувшись на вузькі рамки московського націоналізму"53.
В останні роки царювання Івана III московських богословів розворушили дві взаємопов’язані суперечки, які обидві будуть розв’язані на користь найбезкомпромісніших елементів. Одна суперечка зосереджувалась на поглядах секти або течії, відомої як зжидоватілі. Інша була пов’язана начебто зі скандалом, оскільки християнські монастирі багатіли внаслідок володіння землею. Йосиф, ігумен Волоколамського монастиря, очолив виступ як проти зжидоватілих, так і проти нестяжателей.
Земельна власність була невіддільна від могутності Московської церкви, але проти цієї власності виступала група ченців-пуритан на чолі з заволзькими старовірами, що дотримувались давнішої, відлюдницької традиції православного чернечого життя. Іван III, здається, виробив план секуляризації монастирських багатств, але його переконали утриматись. Ситуація стала критичною лише після смерті Івана, коли його колишній фаворит Патрикєєв, що тепер став ченцем, опублікував нове видання "Номоканону",православного підручника канонічного права. Один з Патрикєєвих спільників — Максим Грек, що засуджував користолюбство, породжене земельною власністю церкви, — мав щастя, спромігшись урятувати власне життя.
Зжидоватілі породили ще більші пристрасті. Вони з’явились у 1470-х роках у Новгороді, де, за чутками, сформували антимосковську фракцію. Джерелом їхніх поглядів начебто стали євреї Польщі та Литви, а самі зжидоватілі нібито потай дотримувались юдаїзму. Їхня діяльність, здається, не дуже непокоїла царя, що призначив підозрілого новгородця протоієреєм Успенського собору; зжидоватілі, певне, мали підтримку й Олени Степанівни. Попри скликаний 1490 р. собор, який мав розглянути звинувачення в антитринітаризмі та іконоборстві, зжидоватілі й далі крутились у вищих колах. Але ігумен Йосиф не відступав. 1497 р. у своєму творі "Просвітитель" він не кого, як самого митрополита Зосиму назвав "головним зжидоватілим і содомітом", "мерзенним лютим вовком"54. Ігумен Йосиф та його партнер архієпископ Геннадій захоплювались іспанською інквізицією, і їхня ревність зрештою була винагороджена великим auto de fe. Вони спромоглися переконати своїх співвітчизників повірити в те, що стане наворотною темою російської історії: мовляв, усе зло йде з Заходу. Під ту добу Захід означав передусім Новгород, а крім Новгорода — Польсько-Литовську державу.
Дипломатія Івана III рухалась у тому самому напрямі55. Тодішня дипломатія була вкрай забарна. Московські посли потребували від шести місяців до чотирьох років, щоб повернутися з закордонної країни і зробити доповідь; прибувши куди-небудь, вони не раз виявляли, що ситуація вже не відповідає отриманим інструкціям. Та, незважаючи на це, в 1490-х роках стало вже очевидним, що поглинання Литви — головний московський пріоритет. Іванів батько десятиріччями жив у мирі з Литвою, а помираючи, доручив Іванові та його матері дбати про "мого брата, короля Польщі і великого князя Литовського, Казимира"56. Але Іван знехтував батькові слова.
1493 р. закінчувались два десятиріччя інтенсивної дипломатичної діяльності Івана III. Головна її мета полягала в стримуванні та оточенні Яґелонів. Своїм договором зі Стефаном III, господарем Молдавії, скріпленим синовим шлюбом, Іван III марно намагався не дати Молдавії схилитись перед польським королем. Іванів план антияґелонського пакту з Угорщиною зійшов нанівець після раптової смерті Матяша Корвіна і вибору на угорський трон Владислава Яґелона. Іван III навіть мав контакти з незалежними князями Мазовії. З 1486 р. він раз по раз обмінювався посольствами з Габсбурґами, які доти хибно вважали, що Московія — феод Литви. 1491 р. австрійський посланець Йорґ фон Турн окреслив плани великої антияґелонської коаліції, що складалася б з Німецької імперії, тевтонських лицарів, Молдавії і татар. У січні 1493 р. Іванів посланець Юрій Траханіот їхав за Максиміліаном аж до Кальмара, де виявив, що імператор уже уклав мир з Яґелонами і переймається тепер хрестовим походом. У відносинах Івана III з Кримом велику роль відігравав антилитовський компонент. Цар використовував кримських татар здебільшого як своїх союзників проти Золотої Орди, а в червні 1491 р. послав три війська, які мали допомогти розігнати табір Золотої Орди в гирлі Дніпра. Водночас Іван не міг не бачити, що татари, улещені Москвою, дедалі більше енергії витрачають на походи проти Польщі та Литви.
Узимку 1492-1493 р. Московія встряла в хаотичну прикордонну війну з Литвою. Кілька прикордонних князьків перекинулись на бік ворога, рязанський князь намірявся відповісти на каральний похід литовського воєводи Смоленська. Московське військо, що дістало наказ захопити місто Вязьма у верхній течії Дніпра, вирушило через кілька днів по тому, як до Вільна поїхала московська мирна місія. Можна тільки гадати, мир чи війна переважали в Івановій голові.
У тому періоді перших відкриттів Москва, хоч і далека, не була цілком ізольована. Кожне московське посольство поверталося з іноземними інженерами, архітекторами і гармашами у своєму обозі, а німецькі й польські купці щороку приїздили й купували великі партії хутра. Щоправда, прямих контактів з Тюдорами в Англії, Валуа у Франції і Фердинандом та Ізабеллою в Іспанії не було. Балтійська торгівля з Нідерландами спинилась у Лівонії, а шлях навколо мису Нордкап був ще не відкритий. А проте Москва мала добре налагоджені зв’язки з рештою Європи. На півночі "німецький шлях" вів через Новгород до Ревеля чи Риги, а звідти морем до Любека. На суходолі лісові шляхи тягнулись на захід до кордону біля Смоленська, а звідти до Вільна і Варшави. Іван III запровадив систему поштових станцій та поштових коней і радив у своєму заповіті підтримувати її функціонування57. На півдні прадавні річки швидко несли подорожніх до Каспійського або Чорного моря, а звідти кораблем в усі порти Середземного моря. Попри наступ турків-османів, Москва й далі підтримувала тісні контакти з давнім візантійським світом, тобто з Балканами, Грецією, надто Афоном, а через Грецію і з Італією.
Москва, хай там як, робила і власні відкриття. В 1466-1472 рр. тверський купець Афанасій Нікітін (помер 1472 р.) вирушив у шестирічну подорож до Персії та Індії. Він подорожував через Баку і Ормуз, а повернувся через Трапезунд і Кафу. Свої пригоди купець описав у подорожніх нотатках "Ходіння за три моря". Через десять років військова експедиція Салтика і Курбського перетнула Урал і дійшла до джерел Іртиша та Обі (досягнення, що за своїм масштабом дорівнює відкриттям Льюїса та Кларка в Америці через триста років). 1491 р. два угорські золотошукачі дійшли до арктичних допливів Печори і відкрили поклади срібла й міді. Їхнє відкриття, мабуть, пояснює, чому в січні 1493 р. до Москви приїхав австрійський золотошукач Снупс, що привіз листи від імператора Максиміліана, просячи дозволу досліджувати Об. Оскільки зв’язок з Габсбурґами Іванові був уже непотрібний, він відмовив.
А новина про звитяги "адмірала океану" дійшла до Москви разом із Максимом Греком, запізнившись на чверть століття. Максим Грек (Михаїл Триволіс, бл. 1470-1560) належав до вмирущого візантійського світу, частини якого ще й далі становили єдиний культурний регіон. Він народився в Арті, в Епірі, що вже належав туркам, і звідти його родина переїхала на венеціанський острів Корфу. 1493 р. він був у Флоренції, навчався у платоністів і схвально дослухався до Савонаролиних проповідей. Після дальшого навчання у Венеції та в Мірандолли, де Максим спеціалізувався в екзегетиці грецьких текстів, він склав обітницю домініканського ченця у монастирі Сан-Марко, пріором якого був сам Савонарола. Згодом, уже як чернець Максим, він десять років працював перекладачем у монастирі Ватопеді на горі Афон у панправославному і греко-слов’янському середовищі, де не відчувалося розколу між православними і католицькими традиціями. Потім його запросили до Москви упорядкувати цареву збірку грецьких та візантійських рукописів, що їх московські вчені ще не навчилися читати. Невдовзі проти Максима виступила непримиренна фракція Московської церкви, звинувативши його в чарах, шпигунстві й ушануванні патріарха Константинопольського. Проте він пережив тривале ув’язнення, особисто побачився з Іваном IV і тішився його покровительством. Він був "одним з останніх у своєму племені"58.
Максимові твори, що з’явились у 1550-х роках, згадували про "великий острів Кубу"59. Отже, нема сумніву, що тієї пори він твердо знав про висадку Колумба в Карибському морі. Але тут важливо пам’ятати про хронологію Максимового життя. Оскільки Максим Грек тридцять років просидів у московській в’язниці, слушно припустити, що він привіз інформацію з собою, коли вперше добувся до Москви (1518 р.), через двадцять п’ять років після першої Колумбової подорожі.
Один з дивовижних історичних збігів якраз і полягає в тому, що новітня "Росія" і новітня "Америка" зародились того самого 1493 р. Європейці дізналися про Новий Світ, як вони називали його, тієї самої миті, коли московити збагнули, що їхній "Старий Світ" ще не скінчився.