Розділ VI. Стор. 406-408
Московські князі вийшли з пітьми на сяйливі вершини протягом двох століть після монгольської навали. По-перше, поєднуючи звитягу і підступ, вони підбили під свою руку численні князівства Рюриковичів навколо Володимиро-Суздальської землі. 1364 p. вони привласнили собі спадковий титул великих князів Володимирських. По-друге, тішачись ласкою хана Золотої Орди, московські князі дістали ярлик, що давав їм право бути головними збирачами данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван І (правив 1325—1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував "риси татарського ката, блюдолиза і головного раба". По-третє, щедро обдаровуючи православну церкву, московські князі додали до своєї політичної влади ауру побожності. 1300 р. митрополит перебрався з Києва до Володимира, а 1308 р. — до Москви. Монастирі, засновувані в глухих лісових пущах, становили нові осередки торговельної і територіальної експансії. Попри монгольську блокаду і далеку двомісячну подорож річкою та морем, православна церква підтримувала тісні зв'язки з патріархом Константинопольським. Московія була par excellence патримоніальною державою, де до князевих підданих та їхнього майна можна було ставитися з абсолютною зневагою. Контроль за ресурсами залежних князівств неминуче посилював московську гегемонію. 1327 р. Іван Калита допоміг монголам придушити повстання свого головного суперника — міста Твері на Волзі. Але вже в 1380—1382 рр. князь Дмитро Донськой (правив 1359—1389) уперше кинув виклик військовій могутності монголів. 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі він здобув славетну перемогу над непереможною ордою, і то тільки на те, щоб побачити, як монголи, помщаючись, спалили через два роки Москву. 1408 р. син Дмитра Василь І (правив 1389—1425) спробував не віддати данину, але поступився, коли монголи обступили облогою Москву. Московити набирали сили, але й далі були васалами.
Саме тієї пори московити почали називати свою державу грецьким словом "Росія", що означало "Русь",а себе називали вже росіянами. Ці московити-росіяни ніколи не володіли Києвом, проте брак підстав не перешкоджав їм вважати Москву за єдину законну спадкоємицю київських земель. Саме їхня східнослов'янська говірка стала основою сучасної російської мови. Росіяни вкрай тенденційно тлумачили історію, затято сплутуючи Московію-Росію з усією Руссю, і ті східні слов'яни, які ще кілька сторіч не знали московського ярма, не визнавали такого тлумачення.
Литовці були останніми поганами в Європі. Заховавшись у далеких прибалтійських лісах, вони уникнули як першого наступу тевтонських лицарів, так і монгольської навали. Литовцями правили войовничі прибалтійські князі, що добачили історичну нагоду розвалити Київську державу. Відтоді, водночас із Москвою, що збирала північно-східні залишки Русі, Литва заходилась завойовувати південно-західні залишки. На чолі тодішніх державотворчих зусиль, які перевершили навіть московські заходи, стояли три видатні постаті: великий князь Ґедимін (бл. 1275—1341), його син Ольґерд (правив 1345—1377) і Яґайло (правив 1377—1434), що уклав історичну унію з Польщею. Після сторіччя збройних наїздів, будівництва замків і збирання данини литовці домоглися блискучих успіхів в усьому широкому Дніпровському басейні. Білу Русь абсорбовано цілком. Червону Русь (Галичину) 1349 р. поділено з Польщею. Київ захоплено 1362 р., коли Ольгерд розбив монгольські кайдани в битві на річці Синій на вигині Дніпра. 1375 р. Ольґерд узяв Полоцьк. Литовці зупинилися тільки 1399 р., коли ще далі на південь, на річці Ворсклі, їх розбили татари. На той час Литва справді простягалася "від моря до сяйливого моря", від Балтики до Причорномор'я. З 1386 р. литовська панівна еліта почала навертатись до римо-католицизму (див. с. 446) і зазнавала дедалі більшої полонізації. Проте населення Білої Русі та України здебільшого складалося з православних слов'ян, що називали себерусинами, і саме руська східнослов'янська говірка Великого князівства Литовського правила за основу, на якій сформувались сучасні білоруська та українська мови. До 1700 р. офіційною мовою Великого князівства, де здебільшого врядували освічені слов'яни-християни, була не литовська, а руська [староукраїнська] мова.
На перший погляд православна церква видається набагато пасивнішою, ніж її католицька посестра. Глава православної церкви — Константинопольський патріарх — був тісно пов'язаний із долею Візантійської імперії. Проте його роль була непересічна. Саме затята рішучість православної церкви на Сході, де на християнський світ нападали монголи і турки, посіяла зерна сучасного націотворення серед сербів, болгар і румунів на Балканах, серед росіян Московії та русинів Литви.