Діалектичний метод пізнання

Існує багато філософських методів пізнання, гносеологічних підходів, вихідних принципів і методологічних основ, які в тій чи іншій мірі можна розглядати як загальнофілософські, універсальні і всеза-гальні. Діалектичний метод виділяється тим, що він виявився найбільш слушним в історичному плані, ліг в основу розробки найбільш сильних і продуктивних філософських систем, є науково ап­робованим і науково обгрунтованим, що дозволяє його широко вико­ристовувати як загальнонауковий метод дослідження. Такому стату­сові відповідають не всі модифікації діалектики (ідеалістична, «нега­тивна», містико-пантеїстична, метапсихічна, діалектика інтеграл-раціоналізму, ідеал-раціоналізму, екзистенц-діалектика ро­зуму і навіть теологічна і міфологічна діалектика), проте більше усього матеріалістична діалектика, діалектико-матеріалістичний метод пізнання, діалектико-матеріалістична логіка. Це ОБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА.

Етимологія поняття «діалектика»

Сокраг: метод знаходження істини в діалозі шляхом зіткнення протилежних суджень і виявлення суперечностей у мисленні.

Платон; вчення про світ істинного буття незмінних духовних сут-ностей (не метод, а теорія).

Арістотель: метод отримання не істиннісного, а можливісного знання, формування через умовиводи правдоподібних положень, за­снованих на поглядах (моральність).

Стоїки (Хрісипп): наука добре говорити за допомогою зв'язних міркувань і правильно сперечатись за допомогою міркувань у вигляді запитань і відповідей.

Абеляр: мистецтво розрізнення істини і.брехні, вміння витончено логічно розмірковувати у сперечаннях.

Декарт: мистецтво гнучкого оперування поняттями, що дозволя­ють обертати доводи опонентів проти них самих.

Бекон: наука, заснована на поглядах і переконаннях (теорія).

Кант; наука видимості, що має зворотний логічний результат у вигляді відшукання антиномії (суперечності) розуму, яка доводить не­здатність його осягти істину.

Гегель: — логіка, яка через відшукання протилежного має на меті отримати позитивний результат для дальшого розвитку та імманентного просування до істини;

— логіка, що встановляє зв'язок протилежностей, осягнення про­тилежностей у їх єдгості;

— логіка, що встановлює рухливий початок буття через принцип розвитку;

— логіка саморефлекції світового розуму.

Як бачимо, історична діалектика постає в трьох модусах:

а) діалектика як логіка, тобто спосіб мислення (логіка мислення),

б) діалектика як метод пізнання, філософського дослідження,

в) діалектика як теорія розвитку буття.

Це дало підстави уже в наш час дійти висновку про єдність діалектики (як методу), логіки і теорії пізнання. У світлі єдності діалектики, логіки і теорії пізнання різниця ,ііж об'єктивною і суб'єктивною діалектикою відносна, хоч вони і різняться за обсягом, предметом, формами і способами дослідження.

Об'єктивна діалектика своїм об'єктом дослідження має весь ото­чуючий об'єктивний світ, це «діалектика речей*.

Суб'єктивна діалектика своїм об'єктом дослідження має логіку людського мислення і пізнання, це «діалектика думки».

У своєму власному розвитку діалектика набирала три історичні форми:

1) стихійна діалектика древності;

2) ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах;

3) матеріалістична діалектика.

У всіх своїх історичних формах у діалектиці домінувала розробка поглядів й уявлення про універсальні зв'язки буття, про універсальні зміни і розвиток, які відбуваються в світі, що і склало сутність діалектичного вчення про світ. Ідея розвитку у КАНТА уже була цен­тральною, і він поширив її на своє вчення про буття, здійснив спробу провести її також і у вчення про пізнання, яке розробляв. Однак, коли в онтологічному плані діалектичний принцип розвитку Канту в його «докритичний період» вдалося доказово провести в наукових розроб­ках, то в гносеологічному плані обгрунтувати принцип розвитку в людському мисленні йому не вдалося. Цей «діалектичний розрив» у кантовському вченні про буття і вченні про пізнання і представлений у нього апріоризмом і агностицизмом. ГЕГЕЛЬ розглядає принцип розвитку не як методологічну домінанту галузевого фі. ософського знання (у вченнях про буття і пізнання), але перетворює його в прин-цип побудови всієї своєї філософської системи, у вихідний принцип усієї своєї світоглядної концепції діалектично-цілісного буття. Джере-ловий початок цього розвитку він знаходить у світовому розумі, тому і розвиток у нього представлений як саморозвиток абсолютної ідеї. Логіка розвитку абсолютної ідеї і визначає логіку розвитку речей і по­нять. У діалектиці понять він угадує діалектику речей.

Матеріалістична діалектика розглядає діалектику як теорію ме­тодів і метод теорії, як органічну єдність об'єктивної і суб'єктивної діалектики; знаходить у ній єдність сутності та існування, що пред­ставлені процесом розвитку-перетворення. Матеріалістична діалекти­ка висуває 4 головних методологічних вимог до пізнання (в контексті діалектико-матеріалістичної логіки):

— всебічність розгляду явища чи предмета, що досліджується;

— розгляд предмета у розвитку і саморусі (тобто не в статиці, а в динаміці, коли виявляються суперечності і стикаються протилеж­ності, чого не можна помітити і проявити у стані спокою);

— розгляд предмета в контексті всієї історичної практики лю­дини, всієї історії її пізнавальної діяльності для топ», щоб добитися

максимальної повноти у визначенні сутності і змісту предмета, що досліджується;

— досягнення конкретної істини про предмет, а не обмежува­тись її абстрактними констатаціями, добиватись реально-предметної відповідності істини в її суб'єктивному і об'єктивному значенні.

Матеріалістична діалектика розглядає свої філософські задачі в межах наукового знання. І з цих позицій вона вбачає свою мету у виявленні законів, загальних для розвитку природи, суспільства і людського мислення: «Діалектика і є не більш як наука про всеза-

гальні закон-' руху і розвитку природи, людського суспільства і мис­лення»¹.

Функціонально діалектика є роздвоєння єдиного із нерозвитої ос­нови з метою отримання певного результату, нового знання. В основі діалектики як цілісності, що розвивається, лежать два базових прин­ципи: а) принцип розвитку і б) принцип всезагального зв'язку.

Зміст діалектики, крім її основоположних принципів, становлять закони і категорії, що сукупно і є її методологічна основа. Ступінь виведення нового знання на основі матеріалістичної діалектики над­звичайно високий, коли воно ефективно використовується в науково­му дослідженні. (У Клода Шаннона, фундатора теорії інформації, ко­ефіцієнт дедуктивності дорівнює 0,9, у вітчизняного фізика Урсула — 0,2). Діалектика дозволяє прирощувати знання через «рух понять» і через розвиток поняття — поглиблювати відношення людини до світу і самої себе. Механізм тут такий: структурування понять на основі за-

коноположенного принципу — міра детермінації — функціональний зв'язок понять -^в- нове поняття.

Головна складність діалектики як філософського методу пізнання — це обгрунтування вихідних передумов, вибір вихідних принципів. Матеріалістична діалектика знімає цю проблему, структурно урівнюючи всі аспекти діалектики: «метод як принцип», «теорія як принцип» і «логіка як принцип». При такому підході рівнозначними

виявляються всі компоненти її структури, бо вони — лише аспекти одного і того самого — світобудови:

діалектичний матеріалізм (теорія розвитку світу), діалектіїко-матеріалістичне пізнання (теорія і метод), діалектико-матеріалістична логіка (логічний спосіб мислення). Сила матеріалістичної діалектики в тому, що вона не просто ви­водить із своєї передпосилочної основи гаданий результат, але що вона визначає умови отримання результата і спосіб діяльності щодо його досягнення: основа + умова + спосіб діяльності » результат.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ ПРИНЦИП ВСЕЗАГАЛЬНОГО ЗВ'ЯЗКУ

Поняття всезагального світового зв'язку склалось історично як одне із самих широких узагальнень підсумків суспільної практики лю­дини і наукового пізнання. В принципі всезагального зв'язку (світового зв'язку) конкретизується понятійне універсальна єдність світобудови.

Принцип зв'язку реалізується завдяки взаємодії, наявності взаємодіючого буття. Самовзаємодія буття — його природний стан, прояв існування світу через рух і процесуальність. За своєю фізичною природою людина сприймає оточуюче за його фізичним рухом, пере­суванню, зміною, взаємодією. Людина сама — «жива процесуальність» і знаходиться у прямій реакції («ре-акції»), безпосереднім взаємо-відображенні зі світом, обміні-взаємодії з ним.

Принцип всезагального зв'язку реалізується завдяки універсаль­ності взаємодій у світобудові, всезагальності взаємодій по всій світовій просторово-часовій континуальності. Дискретність, перервність не­гайно зруйнувала б світобудову (або вона повинна бути якимось чином локалізуватись — через взаємоперетворення руху і реальностей, син-гулярність, просторово-часовий і реальнісний коллапс за типом «чор­них дірок» — «витікання» енергореальності або «білих дірок» — «втікання» енергореальностей). Тому дискретність, перервність там, де вона існує (наприклад, квантова перервність у мікросвіті: «квант про­стору», «квант часу») завжди пов'язана з неперервністю як принцип єдності перервності і неперервності. У світовому масштабі — це єдність мікросвіту, макросвіту і мегасвіту, хоча вони описуються часто цілком різними процесами, але тим не менш теж взаємодіють і зна­ходяться у всезагальному світовому зв'язку (позаграничному загаль­носвітовому зв'язку).

Універсальна взаємодія є передумова універсального зв'язку, й всезагальна взаємодія — всезагального зв'язку. Взаємодія є процес взаємного впливу, відбиття, єднання, зміни місцеположення, пе­реміщення предметностей, що приводить до їх зміни. Це такий рід взаємоконта ктності предметностей світобудови, який приводить їх у змінений стан руху, до зміненої процесуальності.

У цьому контексті зв'язок є поєднання взаємодіючих предмет­ностей буття. Зв'язок ставить ці предметності у певне відношення, взаємовідношення:

— у відношення як таке, взаємовідношення предметностей,

— у відношення опосередкованого зв'язку: зв'язок є безпосереднє відношення, відношення є опосередкований зв'язок,

— у відношення залежності, взаємозалежності взаємодіючих предметностей,

— у відношення зміни, взаємозміни предметностей,

— у відношення їх співіснування, сумісного буття (незважаючи на взаємовідбиття), у відношення балансу притягування — відштовхування.

Відношення — це єдність взаємозв'язку і відокремленості, опо­середкований зв'язок між предметами без вказівки на проміжні ланки цього зв'язку («зв'язок-посередник»),

Якщо зв'язок як безпосереднє відношення є встановлення кон­такту в рамках тієї ж самої системи і зміна характеру взаємодії між її елементами відбивається на всіх її компонентах і структурних складо­вих, приводить до зміни функціонування всієї системи, то відношення визначає взаємодію елементів, які належать до різних систем, і взаємодія між їх компонентами і структурними складовими зумовлена опосередковуючими ланками і не є суворо адекватним, тобто значною мірою визначається цією опосередковуючою ланкою і ступенем різноякісності взаємодіючих систем.

Тому прийнято розрізняти тип всезагальйих зв'язків залежно від характеру відношень, які ними встановлюється:

1) універсальні зв'язки буття розрізняються за ступенем всеохоп-лення (одиничні і загальні), а також за іетупенем проявленості (зв'яз­ки, що являються, і сутнісні, такі, що не являються, непроявлені зв'яз­ки);

2) структурні зв'язки буття («зв'язки структури») визначають якість системи залежно від характеру внутрішнього зв'язку її еле­ментів і частин:

а) за компоновкою зв'язків у системі: частина і ціле,

б) за насиченістю зв'язків (зміст) 1 способом їх зв'язку (форма) та їх взаємовизначеністю за сутнісною значущістю: зміст визначає форму чи форма визначає зміст,

в) за внутрішньою організацією зв'язків: елемент і структура (елементарна і структурна організація).

Структурні зв'язки і зумовлюють тип створюваної системи:

— механічна, яка не створює цілісності (відсутність системної якості);

— орги.іічна, яка постає цілісністю (з інтегральною системною якістю);

— система, що розвивається, яка міняє в процесі розвитку якість своєї цілісністі і піднімається на все більш високі ступені ор­ганізації, це система, що самоорганізується;

3) причинні зв'язки буття розрізняються за своєю послідовністю (консеквентивністю) як причина і наслідок і утворюють єдиний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків; як зв'язки спричинення вони зу­мовлюють характер процесуальності, протікання процесів у системі, тобто визначають якість процесів у системі і впливають на якість самої системи, «оживляючи» її для існування:

а) визначність процесів за ступенем їх закономірності, спрямо­ваності і тенденцій; в якій мірі вони є причинно-цілеспрямованими — це описується в категоріях необхідності і випадковості; міра — вірогідність наставання тієї чи іншої події, викликаної тією чи іншою причиною;

б) визначність процесів за ступенем їх реалізації при тих чи інших умовах розгортання причини, їх фінальності і результативності; в якій мірі вони є причинно-результуючими — це описується в кате­горіях можливості і дійсності.

Причинні зв'язки буття відносяться до типу каузальних зв'язків, філософська фіксація яких покликана відповісти на запитання: яким чином світ є причина самого себе, як дух самоспричинює себе, чи існує реально подібна самоспричинюваність світу і людини чи це лише психічна звичка людського розуму, звичний для нього спосіб упоряд­ковувати явища і процеси дійсності і психіки? Залишення без відповіді цього запитання породжувало:

— телеологію в релігійному плані, як спричинення світу вищи­ми силами і його доцільне «вище управління», недоступне людському розуму;

— індетермінізм у науковому плані як заперечення всяких при­чинно-наслідкових залежностей, неможливості встановлення «рушій­ної причини» розгортання тієї чи іншої події через множинну обумов­леність даної події (проблема «основної-неосновної» причини, «голов­ної-неголовної» причини в основній і т.п.);

4) детсрмінаційні зв'язки («зв'язки детермінації») розрізняються за взасмовизначенісТю та взаємообумовленістю, взаємозв'язки розв'язаних «поштовховою» причиною подій; якщо причинні зв'язки визначають загальний характер процесуальності, то детермінацій-ні зв'язки — специфіку і конкретне протікання процесів у системі:видову закономірність, умови конкретної процесуальності, функціону­вання тих чи інших процесів у системі, їх організацію і упорядкуван­ня. Це досить «жорсткі зв'язки», які можуть носити навіть спе­цифіку, яку можливо прорахувати математично. Це відмічали багато які філософи античності і Нового часу (Демокріт, Б. Спіноза, П. Лап-лас, П. Тольбах), і класично як «концепція детермінізму» вона була сформульована Лапласом. Згідно з ним можливо якомога точно опи­сати розвиток подій у майбутньому, якщо відомі початкові умови їх виникнення і закон розвитку. Зв'язки детермінації мають такі основні види:

— помологічні зв язки: це зв язки у контексті дії якогось фізичного закону буття, вектор подійності яких суворо окреслений за-коноположеними рамками;

— кондиціональні зв'язки: зв'язки, які суворо предписують умо­ви протікання процесів і поза якими вони не розвиваються;

— функціональні зв'язки: охоплюють суворо визначені наперед , • ' зміни, коли зміна в одному об'єкті передбачає залежну зміну в іншому об'єкті у якійсь математичній пропорції, підкорюючись певному мате­матичному закону; .. '

— генетичні зв'язки: вони функціонують як «зв'язки породжен­ня» з первісне «вкладеними» передумовами розвитку об'єкта (генетич­ний код — біологічний, соціальний; духовна сутність людини — це свого роду «духовно-родовий код» людини;

— сі.стемні зв'язки: зв'язки організації структурних елементів, компонентів і складових системи, які утворюють процеси в системі («системоутворюючі процеси»).

Формою детермінізму є «телеологічна концепція» (Арістотель, Г. Лейбніц, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, А. Шопенгауер), згідно з якою де­термінація як визначеність наперед має внутрішню конечну ціль, «ко­нечну причину» розвитку (природи, космосу, ідеї, знання). В традиції ведичної (давньоіндійської) філософії це карма, західноєвропейської — судьба, панслов'янської — доля. Якщо навіть гадати, що подібна «конечна ціль» є, то людський «дух-суб'єкт» у процесі діяльності-буття здатний змінювати ці цілі, ставити нові духовні цілі самореалізації лю­дини (за її власною програмою свобідної волі).

З принципом всезагального зв'язку «зв'язане» уявлення про ЗА­КОН. На основі даного принципу поняття закону «зв'язується» шля­хом такої експлікації зв'язків:

за ступенем їх спільності: загальні та одиничні,

за їх глибиною: суттєві і несуттєві,

за їх характером: необхідні і випадкові,

за ступенем їх сталості: сталі і несталі.

У матеріалістичній діалектиці закон представлений найбільш загальними, суттєвими, необхідними, сталими зв'язками, та зв'яз­ками, що повторюються. Закон — це функціонування універсальних зв'язків світобудови. Закон фіксує досить жорстку впорядкованість предметностей, що зь'язуються. Як найзагальніше відношення для да­ної сукупності існуючих предметностей і конкретної сфери буття закон . " не має виключень: за одних і тих самих умов дія закону однозначна, ^ і вона обов'язкова — саме тому їх і можна враховувати при цілепокладанні і плануванні практичної діяльності. За критерієм зв'язків детермінації прийнято розрізняти два види законів.

Статистичні закони. Вони діють лише у масі явищ і предметів, тому існують закони вірогіднісної детермінації (закон Бойля-Маріотта: взаємозв'язок тиску й обсягу газу при постійній темпера­турі; закони квантової механіки: не визначається рух кожної частин­ки, а тільки їх множини).

Динамічні закони. Вони діють у кожному одиничному явищі або предметі і тому є закони однозначної детермінації (закон Ома, закон Фарадея: залежність між кількістю електрики, яка пройшла через електрод, і масою речовини, що виділилась на електроді).

За критерієм зв'язків структури можна розрізнити закони будо­ви, функціонування і розвитку.

Закони будови. Фіксують сталість зв'язків і відношень у внутрішній організації існуючої предметності, а також сталість між предметами та явищами. Законоположена сталість структур розгля­дається в двох основних аспектах: а) в їх збереженні в процесі функціонування і відтворення структур; б) у їх зміні в ході самої про-цесуальності.

Закони функціонування (процесів). Характеризують рухомість системи в рамках відносної незмінності її внутрішньої організації. Вони описують внутрішню активність елементів системи, внутрішню ди­намічність об'єкта, його варіативні можливості (варіативність); обо­ротні зв'язки, відношення і зміни його структури (інваріантність). Якщо структура — це моментальний знімок функцій системи, то функціонування — розтягнутий процес структурної діяльності.

Структурно-функціональні закони. Це «рівневі закони» в рамках даної системи, коли в ній спостерігається тотожність між структу­рами та їх функціями на якомусь певному рівні організації системи. Це спостерігається, наприклад, практично у всіх органічних системах, передусім на молекулярному рівні організації живого. На граничних основах — це тотожність «духа-об'єкта» і «духа-суб'єкта» (за Шеллінгом), тобто структурного рівня буття земної природи і того ж самого функціонального рівня буття — людини — в континуальній надсистемі космосу, Всесвіту (з наявністю у Всесвіті і інших структур­но-функціональних рівней розумного буття). Це закони росту систе­ми за певними ступенями і рівнями.

Закони розвитку. Характеризують динамічність процесів системи з якісним перетворенням, коли рухомість системи переважає її стійкість, і це приводить до необоротних змін, нової якості системи. Якщо закони функціонування описують динамічність системи без її якісних змін (взаємооборотні реакції), структурно-функціональні за­кони фіксують рівневу зміну якості системи в її окремих частинах, внутрішній ієрархії структури, але без зміни інтегральної якості всієї системи, то закони розвитку спрямовують систему до необоротних змін її інтегральної якості і створення нової системи на базі попе­редньої.

Типовим у цьому плані є закон коваріантної редуплікації, який лежить в основі природної еволюції. Завдяки дії цього закону виника • ють варіативні структури (шляхом неперервного відтворення — ре-дупліцювання молекул), які ведуть до утворення живих клітин — відбувається розрізнювання живого від неживого. «Коваріантність» — це утворення «дочірніх молекул» з попередніми, але частково зміне­ними ознаками, що успадковуються. Виникає величезна кількість варіацій в рамках тієї ж самої природної системи, і тільки-но з'явля­ються умови більш стійкої процесуальності, природного балансу (го-меостазиса), який сприяє інтенсифікації природообмінних процесів — виникає жива клітина, здатна до автономного обмінного процесу з на-вколишнЬ. середовищем (яка не потребує перебору всіх природних варіантів існування, отже, оптимізована за своїми енергозатратами — природа самооптимізується шляхом еволюції, але вже на рівні локаль­ної автоеволюції живих структур, що відокремились.

За кртерієм універсальних зв'язків буття закони розвитку — це закони матеріалістичної діалектики як всезагальні закони матеріаль­ного буття, суспільства і людського мислення. Серед них:

закон єдності і боротьби протилежностей, який розкриває джере­ло розвитку оточуючого світу,

закон взасмоперсходу кількісних і якісних змін, який розкриває механізм розвитку оточуючого світу,

закон заперечення заперечення, який розкриває спрямованість світового розвитку.

Характер дії цих законів стає зрозумілим через розкриття друго­го основоположного принципу матеріалістичної діалектики — принци­пу розвитку.