4.Жести.

Нудьга: голова лежить на руці, чим сильніше слухач налягає на руку, тим йому нудніше; палець, скерований до виска, а рука на підборідді – критичне ставлення до співрозмовника та його слів.

Позитивне ставлення: голова трохи нахилена, палець лише торкається голови, пальці не зімкнені.

Упевненість: мовець тримає пальці хатинкою, жінки при цьому часто кладуть руки на коліна.

Відкритість: відкриті долоні, звернені у бік адресата (аудиторії).

Оборона: руки схрещені на грудях, напружена шия, застебнутий піджак, темні окуляри.

Невпевненість: почухування або легке потирання шиї нижче вуха і позаду вуха – це сигнал, що співрозмовник не розуміє сказаного.

Симпатія: копіювання жестів, міміки й постави співбесідника.

Рівність: горизонтальне потискування рук.

Домінування: повертання донизу руки співрозмовника при потискуванні.

Приховування: людина часто торкається різних частин свого обличчя, найчастіше носа, ніби прикриваючи губи. Іножі потирає очі.

Роздратування: підсвідоме послаблення комірця або потирання шиї.

Несхвалення, втрата інтересу: пошук чогось дрібного на одязі, часто неіснуючого, змахування його під час розмови; людина палить, опускає очі, додолу видихує дим.

Недовіра, приховування думок: прикривання рукккою губ, потирання вуха.

5.Організація простору і часу комунікативного процесу.

Проксеміка ( Е. Халл) - це просторові стосунки людей у процесі спілкування. Це відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма столів під час вирішення ділових питань тощо. Це сприйняття, використання і конструювання простору з комунікативною метою.Спершу людина формує своє оточення, а потім воно формує її ( У. Черчилль). Наприклад, круглий стіл під час переговорів символізує рівноправність партнерів, розташування співрозмовників навпроти налаштовує на офіційність, навіть ворожнечу, для співпраці найкраще сидіти поруч. Комунікація залежить від індивідуального простору людини. Важливою є дистанція в розмові. Так, інтимна – від 0 до 45 см; індивідуальна – від 45 до 1,2 м (розмова між рідними і друзями); товариська – від 1,2 до 3,6 м ( спілкування товарисько- службове); публічна – від 3,6 м до межі бачення і слухання (викладач – студенти, спортсмени – глядачі на стадіоні).

6.Пози і хода.

Типи постав з позицій комунікації:

- постави, що демонструють відкритість або замкненість особи адресата. Наприклад, схрещені на грудях руки, сплетені в замок пальці, відхилення спини назад, спрямованість глови й тіла в бік партнера, вільні плечі;

- постави, що демонструють домінування ( нависання над партнером, рука на плечі співрозмовника) або залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість);

- Постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав, зверненість всього тіла в бік партнера, відсутність напружень окремих груп м’язів) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску і плече вперед).

Основні теми для перевірки та самоконтролю

1. Яку інформацію несуть невербальні компоненти спілкування?

2. У чому сутність проксеміки? Опишіть її роль у комунікації.

3. Поясніть, які жести, міміка, пози свідчать про позитивне й негативне ставлення співрозмовника до свого візаві.

Модуль 3. Комунікація, пов’язана з мовним кодом

Лекція №1. ( 2 години).

Тема. Форми мовної комунікації. Усномовленнєва комунікація.

Мета.

1. Навчити студентів будувати діалогічне та монологічне, усне та писемне мовлення.

2. Сформувати уміння логічно вибудовувати інформацію у процесі спілкування.

3. Розвивати вміння аргументовано доводити свої позиції під час спілкування.

План

1. Форми мовного спілкування.

2. Діалог та його основні особливості. Типи діалогу.

3. Полілог, особливості його організації.

4. Монолог. Типи монологу. Структурні особливості монологу.

Література

Основна

1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества (Высказывание как единица речевого общения) / М. М. Бахтин. - М.: Просвещение, 1979. – 345 с.

2. Безменова Н. А., Герасимов В.И. Некоторые проблемы теории речевых актов // Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагматики / Н. А. Безменова, В. И. Герасимов. - М.: Просвещение, 1984. – 320 с.

3. Веедтская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи / Л. А. Веедтская, Л. Г. Павлова. - Ростов-на-Дону, 1999. – 278 с.

4. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика / В. В. Виноградов. - М.: Наука, 1969. – 367 с.

5. Голуб И. Б. Основы красноречия / И. Б. Голуб. - М., 2000. - 98 с.

6. Рождественский Ю. В. Теория риторики / Ю. В. Рождественский. - . М., 1999. – 234 с.

7. Сапер П. Л. Основы искусства речи / П. Л. Сапер. - Ростов-на-Дону, 1999. – 243 с.

Додаткова

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної девіатології / Ф. С. Бацевич. – Львів, 2000. – 156 с.

2. Попова Е. А. Художественный текст в процессе литературной коммуникации / Е. А. Попова // Русский язык в школе. – 2002. - №6. – С.68-73.

1. Форми мовного спілкування.

Форми мовного спілкування – типи інтеракції, виділені, залежно від немовних складників комунікації: форми втілення засобів мовного коду, способу взаємодії між учасниками, специфіки каналів, функції та змісту повідомлень, сфери спілкування тощо.

Класифікація форм мовного спілкування за різними критеріями:

1. Залежно від форми втілення засобів мовного коду:

• зовнішнє (усне, писемне, пара лінгвістичне);

• внутрішнє (діалог людини із самим собою, довербальний етап породження мовлення).

2. За способом взаємодії між коммунікантами:

• монологічне (говорить один учасник спілкування);

• діалогічне ( розмовляють дві особи);

• полі логічне ( розмовляють троє і більше учасників).

3. З урахуванням специфіки каналів комунікації:

• мовлення безпосередньої комунікації;

• мовлення опосередкованої комунікації (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення тощо).

4. Залежно від функції та змісту повідомлення:

• побутове;

• наукове;

• офіційно-ділове;

• естетичне.

5. За сферами спілкування або стосунками комунікантів:

• дружнє;

• антагоністичне;

• офіційне.

2. Діалог та його основні особливості. Типи діалогу.

Діалог – форма мовлення, якій притаманна зміна мовленнєвих актів, як правило, двох мовців, які перебувають у безпосередньому зв’язку.

Особливості діалогу:

• наявність двох співрозмовників;

• швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування і їх смислова взаємозалежність;

• лаконічність, чіткість реплік, їх можлива скороченість, нерозгорнутість;

• ситуативна залежність реплік, використання відпрацьованих у мовленні засобів-штампів;

• зорове й слухове сприйняття учасників діалогу (особлива роль міміки, жестів тощо);

• важливість інтонації, тембру, тональності, що можуть впливати на семантику слів.

Принципи вибудовування діалогу:

• у його межах можливий рух інформації між двома учасниками. Існують фази розмови: початок, середина, завершення. Репліки характеризуються зв’язністю;

• кожен діалог відбувається в певному середовищі, який охоплює мовця, слухача, їхні стосунки, тональність і атмосферу між учасниками інтеракції;

• діалогу притаманний комунікативний смисл як комплекс інтенцій учасників спілкування.

Класифікації діалогів:

1. за співвідношенням завдань:

• кооперативний (завдання партнерів збігаються);

• нейтральний (завдання партнерів не суперечать одне одному);

• конфліктний ( завдання партнерів протиставлені);

2. за характером глобальної мети:

• когнітивний (проблемно-діалоговий, інформаційно-діалоговий, з’ясувально-діалоговий);

• фатичний (спрямованість на підтримку спілкування, стосунків учасників);

• експресивний (спрямований на вияв ставлення до обговорюваної проблеми або особи учасників спілкування);

3. за особливостями циркулювання інформації:

• вироджений (має монологічну форму);

• циклічний ( не породжує нові інформації, а лише скерований на підтримання контакту);

• однобічно інформативний ( надає нову інформацію);

• двобічно інформативний ( породжує нове знання в когнітивних сферах учасників спілкування);

4. за інформацією, наявною в репліках:

• перфомативний (рівний власне дії);

• перлокутивний ( налякати, порадувати);

• іллокутивний (спонукати, запитати, повідомити);

• реактивний (відповідь, відмова);

• інформативний ( передавання інформації);

5. за соціокультурними знаннями:

• знання про соціальну діяльність незалежно від особистих характеристик;

• знання про вияв людиною її внутрішнього стану і ставлення до інших людей незалежно від соціальних ролей;

• знання про поведінку людей у конкретних комунікативних актах;

6. за комунікативними перевагами чи поразками та методами їх подолання:

• вдалий;

• невдалий.

Невід’ємною частиною діалогу є репліка.

Репліка – це окреме повідомлення осіб, які беруть участь у діалозі, складова діалогу, яка належить одному з учасників трансакції.

3. Полілог, особливості його організації.

Спілкування у сім’ї, сформованих трудових, навчальних, спортивних колективах, групах людей за інтересами, тимчасових і випадкових групах має характер полілогу. Полілог відбувається не хаотично, а за певними законами.

Однією із закономірностей організації та перебігу полілогу є те, що мовці здійснюють іллокутивні акти не лище стосовно адресатів, а й щодо інших його учасників (слухачів). Учасники полілогу є його активними учасниками.

Інформатив – мовленнєвий акт, за допомогою якого мовець інформує учасників полілогу про той іллокутивний акт, який він здійснює одночасно стосовно всіх учасників комунікації. Інформативи здатні накопичуватися.

Розподіл ролей у полі лозі здійснюється шляхом:

• просторового розміщення учасників;

• перебігу розмови;

• жестів;

• манери мовлення;

• змісту мовлення.

Спілкування відбувається в різних групах людей.

Мала група – нечисленна соціальна група, члени якої об’єднані спільною діяльністю і пеербувають у безпосередньому ососбистому контакті, що слугує основою виникнення емоційних стосунків ( симпатії, неприязні, байдужості), так і особливих групових цінностей і норм поведінки. Мала група – колектив віж 3 до 15 осіб.

Первинні групи – соціально-мовні колективи, в м6ежах яких відбувається соціалізація особистості, тобто оволодіння мовою, культурою етносу, загальнолюдськими цінностями тощо. Це сім’я, дитячий садок, школа.

Вторинні групи – соціально-мовні колективи, в межах яких поглиблюється або модифікується соціалізації людей.

Залежно від способу виникнення малі групи поділяються на формальні та неформальні.

Формальні група – це група, створена за чиїмось рішенням, у межах якої здійснюються ділові контакти, спрямовані на виконання групових завдань. Це трудові, спортивні та інші колективи.

Неформальні групи – це групи, які виникають спонтанно, внаслідок соціальної взаємодії людей, зацікавленості, симпатії тощо. Це групи підтримки кандидатів у депутати, групи уболівальників, фанатів тощо.

У межах малих груп і формується спільність мовних засобів і схожість правил їх використання, наявність усталених мовних шаблонів, певна конфліктність чи безконфліктність мовленнєвої поведінки членів групи. Кожна мала група має власний комунікативний потенціал.

Комунікативний потенціал – це можливості групового спілкування, які можуть бути використані для забезпечення всії її внутрішнії і зовніщнії реальних стосунків і зв’язків. Малій групі властива мовленнєва гомогенність (однорідність). Умови однорідності – згуртованість, наявність лідера, час контактування членів групи, регулярність контактів, мовний код. Спільними можуть бути фрагменти висловлювання, діалогів, як5і вже звучали, цитати. Це своєрідні правила мовної гри.

Дві тенденції полі логічного спілкування:

• згортання, елімінація (виключення) засобів, які номінують об’єкт мовлення;

• деталізація засобів, які характеризують об’єкт мовлення.

Найважливіші ознаки полілогу:

• ситуативна пов’язаність, тобто залежність від ситуааації, в межах якої відбувається спілкування;

• порівняно високий рівень спонтанності комунікації;

• однакова участь у комунікації всіх учасників;

• реактивна роль учасників комунікації гранульована і може бути невербалізованою;

• велика амплітуда коливань смислового і формального зв’язків реплік;

• суттєве значення соціальних ролей цучасників комунікації, а також етикетних правил їх ведення

4. Монолог. Типи монологу. Структурні особливості монологу.

Монолог – це форма мовлення, витворена внаслідок активної мовленнєвої діяльності адресанта, розрахованої на пасивне і опосередковане її сприйняття адресатом (аудиторією). Монолог – розгорнутий вид мовленнєвої діяльності. Найважливішими ознаками його є:

• певна тривалість у часі (значно більша, ніж тривалість репліки в діалозі);

• розгорнутість, оскільки відсутня можливість активного опертя на безпосередню ситуацію спілкування);

• обмеженість або повна відсутність пара лінгвістичних засобів (писемний монолог);

• підготовленість іі керованість мовленнєвими висловлюваннями, їх плановість (доповідь, лекція тощо);

• однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну репліку співрозмовникуа;

• наявність значних за розміром уривків, які складаються з пов’язаних між собою повідомлень, що мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність.

Монологічному мовленню, на відміну від діалогічного, необхідно вчитися. Монологічне мовлення класифікується за:

• формою втілення (внутрішнє, зовнішнє);

• способом організації (приватне, публічне);

• сферами вживання (дружнє, офіційне);

• жанровою належністю ( художній монолог, ораторське мовлення, побутова розповідь);

• функціонально-комунікативною належністю (розповідь, міркування, доповідь, переконування);

• ситуативними особливостями комунікації (безпосередньо-контактне, опосередковано-контактне – радіо, телебачення);

• генетичними ознаками (імпровізоване, підготовлене);

• тематичним критерієм (публіцистичне, наукове, художнє).

Отже, спілкування людей відбувається у межах конкретних форм, яким властива специфічна організація засобів комунікативного коду.

Основні теми для перевірки та самоконтролю

1. Особливості монологічного мовлення.

2. Найважливіші принципи організації діалогу. Типи діалогів.

3. Специфіка полілогу і спілкування в малих мовних групах.

Лекція №2. ( 2 години).

Тема. Комунікативні дискурси.

Мета.

1. Навчити студентів орієнтуватися в поняттях «дискурс», «текст», «мовленнєвий акт».

2. Сформувати вміння створювати різні типи дискурсів і текстів.

3. Розвивати усне та писемне мовлення студентів.

План

1. Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці..

2. Текст і дискурс. Співвідношення понять „дискурс” – „текст”.

3. Типологія дискурсів:

4. Текст як акумулятор інформації. Типологія текстів. Прецедентний текст. Патогенний текст.

5. Експліцитна й імпліцитна інформація. Пресупозиція.

Література

Основна

1. Каменская О.В. Текст и коммуникация: [учебное пособие для институтов и факультетов иностранных языков] / О. В. Каменская. – М.: Высшая школа, 1990. – 151 с.

2. Карасик В. И. Язык социального статуса / В. И. Карасик. - М., 1992. – 278 с.

3. Лаптева О. А. Живая русская речь с телеэкрана / О. А. Лаптева. - М., 2001. – 342 с.

4. Мете Н. А., Митрофанова О. Д. Структура научного текста и обучение монологичес­кой речи / Н. А. Мете, О. Д. Митрофанова. - М., 1981. – 240 с.

5. Миртов А. В. Умение говорить публично / А. В. Миртов. - Тула, 2000. – 124 с.

6. Реферовская Е. А. Коммуникативная структура текста в лексико-грамматическом аспекте / Е. А. Реферовская. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1989. – 165с.

7. Коммуникативный инвариант перевода в текстах различных жанров: [сборник научных трудов] / Отв.ред. Н.В. Чернов. – М., 1989. – Вып. 343. – 119 с.

8. Панфилова А. П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности / А. П. Панфилова. - СПб., 1999. – 147 с.

9. Панфилова А.П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности. СПб., 1999.

10. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Г. Почепцов. - М.– Киев, 1999. – 267 с.

11. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації / Г. Г. Почепцов. – К., 2000. – 247 с.

12. Рождественский Ю. В. Теория риторики / Ю. В. Рождественский. - . М., 1999. – 234 с.

13. Сапер П. Л. Основы искусства речи / П. Л. Сапер. - Ростов-на-Дону, 1999. – 243 с.

14. Слісаренко І. Ю. Паблік рілейшинз / І. Ю. Слісаренко. – К., 2001. – 156 с.

Додаткова

1. Бацевич Ф. С. Мовленнєвий жанр у дискурсі: проблеми виділення і комунікативного аналізу / Ф. С. Бацевич // Мовознавство. – 2005. - №2. – С.41-51.

2. Блажнов Е. Л. Паблик рилейшнз / Е. Л. Блажнов . - М., 1994. – 134 с.

3. Герхардт М. Искусство повествования / М. Герхард. — М., 1984. – 231 с.

4. Ивин А. А. Основы теории аргументации / А. А. Ивин. — М., 1997. - 134 с.

5. Крылов И. В. Теория и практика рекламы в России / И. В. Крылов. — М., 1996. – 125 с.

6. Лотман Ю.М. Структура художественного текста / Ю. М. Лотман. — М., 1970. – 378 с.

7. Мельник Г. С. Mass Media: психологические процессы и эффекты / Г. С. Мельник. - СПб., 1996. – 256 с.

8. Попова Е. А. Художественный текст в процессе литературной коммуникации / Е. А. Попова // Русский язык в школе. – 2002. - №6. – С.68-73.

9. Почепцов Г.Г. Паблик рилейшнз, или как успешно управлять общественным мнением. - М., 1998. – 127 с.

10. Почепцов Г.Г. Teopiя комунiкацii. - Киiв, 1999. – 230 с.

1. Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці.

Термін «дискурс» використовується в різних значеннях. Поняття дискурс асоціюється:

• з усіма виявами комунікації в суспільстві ( комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання);

• комунікацією в межах окремих каналів (візуальний, тактильний, слуховий);

• виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний).

Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації:

• раціональної (правди, брехні, істини);

• духовної віри, світобачення, поривань (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний).

Дискурс асоціюється із предметом дослідженя різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний).

Дискурс сприймається як:

• вияв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму);

• етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності);

• культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, епохи Відродження).

Соціальні, вікові, статеві характеристики учасників комунікації також асоціюються з типами дискурсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний); різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, радіо дискурс, кіно дискурс, театральний, у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний).

У лінгвістиці дискурс розуміється як тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

2. Текст і дискурс. Співвідношення понять „дискурс” – „текст”.

У лінгвістичній літературі існує чимало визначень поняття «текст».

Текст – це об’єднана смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць знакових одиниць, основними ознаками якої є зв’язність і цілісність. Текст як явище мовної та позамовної дійсності – складний феномен, який виконує різноманітні функції:

• бере участь у комунікації;

• допомагає зберігати і передавати інформацію в просторі й часі;

• фіксує психічне життя індивідів;

• є продуктом конкретної історичної епохи;

• формою існування культури;

• віддзеркаленням певних соціокультурних традицій.

Текст – це результат спілкування (інтеракції та трансакції), його структурно мовна складова і одночасно кінцева реалізація, структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення. У такому розумінні текст постає як «вичерпаний», «зупинений» дискурс.

Система відповідностей складових тексту і дискурсу:

Текст Дискурс

- предикативна одиниця - мовленнєва дія або мовленнєвий акт

- висловлювання - комунікативний хід

- діалогічна єдність (мікротекст) - інтеракція

- абзац - трансакція

- макротекст - макродіалог (мовленнєва подія)

Відмінності між текстом і дискурсом:

• текст ніби застиглий дискурс; це дискурс, який зупинили, вилучивши з нього живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітивними, соціальними особливостями, часом, місцем, обставинами тощо;

• у тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються пара лінгвістичні засоби;

• текст – одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс – комунікативного. Текст і дискурс можна розглядати як відповідники речення і висловлювання;

• текст - одиниця лінгвальна, дискурс – соціолінгвальна, інтерактивна і трансактиввна;

• термін «дискурс», на відміну від терміна «текст», не застосовують до давніх текстів, зв’язки яких із життям не відтворюються безпосередньо.

Текст як лінгвістичне явище характеризується такими ознаками: зв’язністю, цілісністю, інтенційністю (авторською метою), інформативністю, ситуативністю, членованістю, інтегративністю, модальністю, розгорнутістю, послідовністю, динамізмом зображуваного.

3. Типологія дискурсів.

Існує багато типологій дискурсів. В. Карасик виокремлює три типи дискурсів:

• інституційний ( педагогічний, релігійний, науковий, політичний, медичний);

• побутовий;

• прагматичний (гумористичний і ритуальний).

Вирізняють фактичний (для підтримування міжособистісних зв’язків), гедоністичний (для отримання задоволення від спілкування), рекламний, окультний, містичний та інші типи дискурсів.

Класифікація дискурсів за Г. Почепцовим:

• теле- і радіо дискурс ( невимушені, неофіційні);

• газетний дискурс (розлогий, повний, аргументований, має писемну форму);

• театральний дискурс (виник на основі ритуального дискурсу);

• кіно дискурс;

• літературний дискурс ( один із найдавніших);

• дискурс у сфері паблік рілейшнз (встановлює зв’язки між інституціями, партіями, окремими політиками і суспільством;

• рекламний дискурс ( привертає увагу споживача до одного з багатьох однакових товарів, створює позитивний імідж, спрямований не на товар, а на його продаж);

• політичний дискурс (спрямований на майбутній контекст, їх неможливо перевірити на даний час, творить образ);

• релігійний (фідеїстичний) дискурс.

Отже, дискурс – найзагальніша категорія організації мовного коду ( засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах.

4. Текст як акумулятор інформації. Типологія текстів. Прецедентний текст. Патогенний текст.

У науковій класифікації існують класифікації текстів за:

1) соціологічними критеріями:

- за формою втілення і (усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу);

- за типами функціонально-жанрових різновидів мовлення (тексти побутово-розмовного спілкування, офіційного спілкування,публіцистичні, наукові, художньо-белетристичні (поетичні, прозаїчні, драматичні), науково-популярні, епістолярні тощо);

- за функціональним виявом (інформаційні, емотивні, фактичні, поетичні, метамовні);

2) психолінгвістичними критеріями:

- за мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені);

- за мірою алгоритмізованості/ евристичності (фіксовані (заповнення формуляра), непів фіксовані (тексти-кліше), нефіксовані (тексти різноманітних сфер людської діяльності);

- за мірою експліцитності/ імпліцитності у втіленні задуму ( державні угоди – поетичні тексти);

3) власне комунікативними критеріями:

- тексти, націлені на процес (розповіді, традиційні мемуари, науково-популярні тексти);

- тексти, націлені на результат (ділові листи, наукові тексти, художня література високого рівня);

4) функціонально-прагматичними критеріями (деонтичні (нормативні, приписові – договори, державні акти, постанови, інструкції, накази тощо); аксіологічні (оцінні); епістолярні (описові) тексти (наукові, ділові тощо).

Існують також й інші типології:

• лінійний текст ( послідовно розгортається в процесі втілення комунікативних смислів);

• нелінійний текст (формується нестандартними зв’язками носіїв комунікативних смислів).

Прецедентний текст – текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей. Основа – фольклорні джерела, Святе письмо,світова й національна класика.

Патогенний текст – текст, що негативно впливає на свідомість та поведінку адресата. До патогенних текстів зараховують:

• спрямовані на підрив віри і Бога;

• націлені на підрив національних та державних інтересів;

• які загрожують глобальній безпеці;

• що загрожують суспільній моралі;

• які мають шкідливий психологічний вплив;

• що призводять до нехтування основними правами і свободами людини.

Основні теми для перевірки та самоконтролю

1. Співвіднесеність понять «дискурс» ,«мовленнєвий жанр» ,«мовленнєвий акт».

2. Комунікативна грамотність людини.

3. Проаналізуйте спілкування персонажів будь-якого художнього твору. Комунікативна майстерність героїв цього твору.

4. Важливість навички комплексного комунікативного аналізу спілкування для філолога

Модуль 4.

Лекція №1. ( 2 години).

Тема. Міжособистісна комунікація. Комунікація в малих групах.

Мета.

1. Сформувати у студентів вміння і навички спілкування в малих соціальних групах, враховуючи емоційні стани співрозмовників.

2. Навчити студентів уникати комунікативних невдач та аналізувати їх причини.

3. Виховати комунікативно компетентну особистість.

План

1. Комунікативний паспорт учасників спілкування.

2. Поняття, види і функції комунікації в малій групі. Структура і динаміка комунікації в малій групі. Прагматика комунікації в малих групах. Комунікативні девіації, їх сутність та природа. Типологія комунікативних невдач.

3. Комунікативні девіації під час міжкультурного спілкування.

Література

Основна

1. Анисина Н. В., Ганаполъская Е. В., Степанова Л. В и др. Речевое общение: искусство убеждать / Н. В. Анисина, Е. В. Ганапольская, Л. В. Степанова. - СПб., 1988. – 167 с.

2. Ахутина Т. В. Порождение речи: Нейролингвистический анализ синтаксиса / Т. В. Ахутина. – М., 1989. – 145 с.

3. Баева О. А. Ораторское искусство и деловое общение / О. А. Баева. - Минск, 2001. – 156 с.

4. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич. – К.: Академія, 2004. – С. 210 – 276.

5. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества (Высказывание как единица речевого общения) / М. М. Бахтин. - М.: Просвещение, 1979. – 345 с.

6. Безменова Н. А., Герасимов В.И. Некоторые проблемы теории речевых актов // Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагматики / Н. А. Безменова, В. И. Герасимов. - М.: Просвещение, 1984. – 320 с.

7. Голуб И. Б. Основы красноречия / И. Б. Голуб. - М., 2000. - 98 с.

8. Горелов И. Н., Седов К. Ф. Основы психолингвистики / И. Н. Горелов, К. Ф. Седов. - М., 2001. – 245 с.

9. Общение. Текст. Высказывание / Отв. ред. Ю. А. Сорокин, Е.Ф. Тарасов. – М.: Наука, 1989. – 175 с.

10. Ушакова Т. Н. Речь человека в общении / Т. Н. Ушакова. – М.: Наука, 1989. – 193 с.

Додаткова

1. Вайнрих X. Лингвистика лжи // Язык и моделирование социального взаимодействия. - М., 1987. – 234 с.

2. Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельности / В. И. Ковалев. — М., 1988. – 124 с.

3. Крам Т. Управление энергией конфликта / Т. Крам. — М., — К., 1999. – 134 с.

4. Кочерган М. П. Мова як символ соціальної солідарності / М. П. Кочерган // Мовознавство. – 2003. – № 1. – С. 3-10.

5. Cтернин И. А. Анализ коммукативных ситуаций / И. А. Стернин. – Воронеж, 1998. – 132 с.

6. Тарасова И. П. Структура смысла и структура личности коммуниканта / И. П. Тарасова // Вопросы языкознания. – 1992. - №4. – С.103-110.

7. Флеш Р. Смысловое восприятие речевого сообщения / Р. Флеш. — М., 1976. – 137 с.