2.2. «Руське питання» на Паризькій мирній конференції.

Після підписання у Комп’єнському лісі мирного перемир’я, яке ознаменувало собою закінчення Першої світової війни, російські посли звернулися до союзників по Антанти з проханням рахуватися з інтересами Росії під час післявоєнного перевлаштування світу на Паризькій мирній конференції 1919 – 1920 років. Проте ніякої реакції на це звернення Росії не послідувало. 21 листопада 1918 року у Вашингтоні відбулася зустріч голови Ради Міністрів Російської імперії та Тимчасового уряду князя Г.Є. Львова та російського посла в США Б.О. Бахметева з президентом В. Вільсоном, на якій американський президент пообіцяв поставити питання про участь російських делегатів у мирній конференції [9, c. 125]. 25 грудня 1918 року на зустрічі міністра закордонних справ Франції С. Пішона з князем Львовим також була зроблена заява про підтримку Францією Росії. Проте вже 12 січня 1919 року на засіданні Вищої воєнної ради було прийняте рішення про не допуск Росії до участі у Паризькій мирній конференції [9, c. 126].

12 січня 1919 року в Парижі відбулося засідання Вищої військової ради союзників, на якому було прийнято рішення не допускати Росію на Паризьку мирну конференцію. Пропонувалося запросити окремих російських представників. Тобто, Росії як державі було відмовлено брати участь у післявоєнній перебудові світу. Отже, Паризька мирна конференція повинна була вирішувати «російська питання» без Росії. Верх взяла лінія Пишона-Клемансо, які різко висловлювалися проти її участі в конференції. «Цей світ вже Росії не стосується», - говорив Ж. Клемансо. 13 січня на засіданні Ради десяти Д. Ллойд Джордж зробив спробу перетлумачити прийняте 12 січня рішення. Йому вдалося перенести обговорення питання на 16 січня. Однак Тардьє і Ж. Клемансо ініціювали цькування Д. Ллойд Джорджа з цього питання у французькій пресі, і вже 16 січня у бесіді зі Г. Львовим Д. Ллойд Джордж сказав, що ніякої підтримки з питання присутності Росії на конференції не буде. Про це він у той же день заявив, виступаючи в Раді десяти. Розрахунок російських політиків на подяку союзників за ті втрати, що їх країна зазнала в роки Першої світової війни, і особливо в перший її період, не виправдалися. 18 січня 1919 року провідні країни світу скликали Паризькі мирну конференцію, яка проходила з перервами до 21 січня 1920 років. Участь у мирній конференції прийняли делегати від 27 країн світу та 5 домініонів Британської імперії. В свою чергу, делегація від Росії не була запрошена до участі у мирній конференції, в якій на той час розвивалися події Громадянської війни та інтервенції європейських країн, які надавали фінансову допомогу, сприяли в розробці стратегічних планів, постачали зброю, боєприпаси та продовольство. Тому одним із перших питань Паризької мирної конференції було «російське питання». Так, у середині січня 1919 року в Раді десятьох обговорювалася пропозиція британського прем’єра Девіда Ллойд-Джорджа та президента США Вудро Вільсона про скликання конференції представників більшовицького уряду та «всіх груп, які борються в Росії» за умови попереднього припинення військових дій. Основна мета цієї пропозиції полягала в тому, щоб на час Паризької мирної конференції призупинити наступ Червоної Армії та надати контрреволюційним військам можливість перепочинку; у випадку ж відмови більшовицької Росії приймати участь у мирній конференції, виникла б можливість звалити на нього вину за продовження війни. 22 січня 1919 року Рада десятьох оприлюднила складене В. Вільсоном звернення до всіх «політичних угруповань Росії» з пропозицією надіслати своїх представників на мирну конференцію. Місцем для проведення цієї конференції були обрані Принцеві острови в Мармуровому морі, які перебували під повним військовим контролем союзників по Антанті. 4 лютого 1919 року уряд РРФСР дав позитивну відповідь на звернення Паризької мирної конференції, виказавши готовність «...негайно почати переговори або на Принцевих островах, або в якому б то не було іншому місці з усіма державами Згоди спільно, або ж з окремими державами з числа їх, або ж з якимись російськими політичними угрупованнями, згідно з бажанням держав Згоди». Він також заявив, що, прагнучи до встановлення миру, він не відмовляється і від переговорів щодо боргів царського і Тимчасового урядів, концесій та інших питань [9, c. 127]. Проте ця конференція так і не відбулася.

25 лютого 1919 року Рада десятьох схвалила пропозицію маршала Ф. Фоша про розширення антирадянської інтервенції шляхом залучення до неї країн Східної Європи [9, c. 127]. 14 березня 1919 року у Москві відбулася зустріч майбутнього першого посла США в СРСР У. Булліта з головою Ради Народних Комісарів В.І. Леніном. Ці переговори завершилися виробленням проекту угоди про укладення миру між більшовицькими та білогвардійськими «урядами» на умовах визнання за населенням усіх територій Росії права вибору бажаного уряду, при обов’язковому виведення з Росії іноземних військ, припинення допомоги білогвардійцям із-за кордону та скасування блокади Росії [9, c. 130]. Насправді ж переговори з більшовицьким урядом використовувалися провідними європейськими країнами як прикриття для підготовки нової атаки на Росію. Розпочатий наприкінці березня 1919 року широкий наступ військ Колчака на Східному фронті був використаний В. Вільсоном та Д. Ллойд Джорджем для дезавуювання У. Булліта (заявивши, що він діяв без відповідного доручення та з перевищенням повноважень) та відмови прийняти проекту угоди, привезеного ним з Москви [9, c. 131].

Після обговорення на засіданнях Паризької мирної конференції долі територій колишньої Російської імперії, союзники внесли ряд змін в їх статус. Так, вони передали Бессарабію Румунії. Причому, що цікаво, Російська Радянська Соціалістична Республіка висловила протест у зв'язку з анексією Бессарабії, заявивши, що не визнає угоди і не вважає себе пов'язаною договором, укладеним іншим урядом. Російська політична делегація, яка представляла антибільшовицький рух замість Російської політичної наради, подала Верховній раді союзників протест, в якому говорилося: «Російський народ встане і не вважає себе зв'язаним рішенням, що стосуються його надбання і прийнятим без його участі і всупереч його волі». Що стосується Східної Галичини, яка передавалася тепер Польщі, то спочатку вона була під окупацією, а потім, під прапором боротьби з більшовизмом, її анексували. З питання про Прибалтику Паризька мирна конференція, за пропозицією А. Бальфура, до остаточного рішення прийняла наступну постанову: її держави визнавалися автономними, вони мали право самостійно входити у відносини з союзниками та асоційованими урядами. Таким чином, де-факто країни Прибалтики ставали суб'єктами міжнародного права. Треба відзначити, що їхнє відокремлення від Росії було, перш за все, на користь Великої Британії. Позиція Франції була більш стриманою. Так, наприклад, 18 квітня 1919 року Ж. Клемансо в інструкції начальнику військової місії в Латвії писав: «В наміри Франції не входить остаточне відділення від Росії прибалтійських держав, з якими ця країна повідомляється морем, на які їй доведеться рано чи пізно напасти після укладення загального миру, якщо вони не будуть пов'язані з нею федеративними зв'язками, що забезпечують крім усього достатню автономію їх внутрішнього життя».