2.1. Версальський мирний договір 1919 року та вирішення питання репарацій.

Одним з найголовніших питань Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років було укладення мирного договору з Німеччиною та вирішення питань репарації. Протягом січня – червня 1919 року йшли запеклі дискусії між Великою Британією та Францією щодо умов договору з Німеччиною, і 28 червня 1919 року був підписаний Версальський мирний договір, який грунтовно перекроїв політичну карту світу. За Версальським мирним договором 1919 року Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію (в кордонах 1870 р.); Бельгії – округи Мальмеді та Ейпен, а також так звану нейтральну прусську частини Морені; Польщі – Познань, частина Помор'я та інші території Західної Пруссії; м. Данциг (Гданськ) та його округ був оголошений «вільним містом»; м. Мемель (Клайпеда) переданий у ведення держав-переможниць (а у лютому 1923 року приєднаний до Литви). Питання про державну приналежність Шлезвіга, південної частини Східної Пруссії і Верхньої Сілезії повинне було бути вирішене плебісцитом (в результаті частина Шлезвіга перейшла у 1920 році до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1921 році – до Польщі, південна частина Східної Пруссії залишилася у Німеччини); до Чехословаччини відійшла невелика ділянка сілезької території. Споконвічні польські землі на правому березі Одеру, Нижня Сілезія, велика частина Верхньої Сілезії залишилися за Німеччиною. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а після закінчення 15 років доля Саару повинна булла вирішитися шляхом плебісциту. Вугільні шахти Саару були передані у власність Франції. За Версальським мирним договором Німеччина визнавала і зобов'язувалася суворо дотримуватись незалежності Австрії, а також визнавала повну незалежність Польщі і Чехословаччини. Вся німецька частина лівобережжя Рейну та смуга правого берега шириною 50 кілометрів підлягали демілітаризації [3, c. 120].

Німеччина позбавлялась усіх своїх колоній, які пізніше були поділені між провідними державами-переможницями на основі системи мандатів Ліги Наций. Передел німецьких колоній був здійснений наступним чином: в Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії; район Руанда-Урунді – підмандатною територією Бельгії; «Трикутник Кіонга» (південно-західна Африка) був переданий Португалії; Великобританія і Франція також розділили Того і Камерун; ПАС отримав мандат на Південно-Західну Африку; в Тихоокеанському регіоні в якості підмандатних територій до Японії відійшли острови на північ від екватора; до Австралійського Союзу – Нова Німецька Гвінея; до Нової Зеландії – острова Самоа. Німеччина за Версальським мирним договором 1919 року відмовлялася від усіхконцесій та привілеїв в Китаї, від прав консульської юрисдикції і від усякої власності в Сіамі, від усіх договорів і угод з Ліберією, визнавала протекторат Франції над Марокко і Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини щодо Цзяочжоу і всієї Шаньдунської провінції Китаю відходили до Японії (внаслідок цього Версальський мирний договір не був підписаний Китаєм) [3, c. 122].

Згідно статті 116 Версальського мирного договороу, Німеччина визнавала «... незалежність всіх територій, що входили до складу колишньої Російської імперії до 1-го серпня 1914 року», а також скасування Брестського миру 1918 року та всіх інших договорів, укладених нею з більшовитським урядом. Стаття 117 Версальського мирного договору розкривала плани його авторів, розраховані на розгром більшовитської влади та розчленування території колишньої Російської імперії, зобов'язувала Німеччину визнати всі договори й угоди союзників, і об'єднаних держав з державами, які «... утворилися або утворюються на всій або на частині територій колишньої Російської імперії [18, c.520].

За Версальським мирним договором 1919 року збройні сили Німеччини повинні були бути обмежені до 100-тисячної сухопутної армії; обов'язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі країнам-переможцям [18, c.522]. Німеччина також зобов'язувалася відшкодувати у формі репарацій збитки, понесені країнами Антанти в результаті військових дій (визначення розмірів репарацій покладалося на особливу Репараційну комісію) [18, c. 525]. Питання репарацій було тісно пов'язане з проблемою гарантій проти Німеччини. Проте до 1924 року Німеччина докладала всіх зусиль, аби сплачувати якомога менше репарацій, тому з часом військову окупацію європейські країни стали розглядати не як чинник безпеки, а скоріше як засіб тиску для одержання німецького боргу [18, c. 526].

Таким чином, Версальський мирний договір 1919 року був найважливіший серед договорів, які склали основу майбутньої Версальсько-Вашингтонської системи. Проте невдоволення німецького населення Версальським мирним договором, в свою чергу, було використано гітлерівцями в цілях створення масової бази для своєї партії. В той же час, неодноразовий перегляд розміру і умов репараційних платежів Німеччини, призвів до того, що у 1931 році Німеччини був надан мораторій, після чого виплата репараційних платежів була зовсім припинена. Відсутності твердості рішень Версальсько-Вашингтонської системи призвела до того, що в березні 1935 року гітлерівська Німеччина, готуючись до Другої світової війни, ввела загальну військову повинність одностороннім актом, порушивши військові статті Версальського мирного договору 1919 року.