Правовий статус медичних і фармацевтичних працівників - їх права, обов'язки і юридична відповідальність

Україна в перші роки XXI століття перебуває в умовах суттєвих перетворень у соціальній, економічній, адміністративно-політичній сферах життя. Втілюється у життя політична реформа, ведуться активні дискусії з приводу внесення змін до Конституції України, вирішуються питання інтеграції до різноманітних міжнародних організацій. Все це свідчить про активний поступальний розвиток українського суспільства, демократичні шляхи вирішення проблемних питань, пріоритет законності при здійсненні державного управління. Водночас необхідно зазначити розвиток нових медичних технологій, прагнення людини покращити якість та тривалість життя. Враховуючи універсальний характер права, постало питання про необхідність адекватного юридичного забезпечення медичної діяльності.

Важливість охорони здоров'я у житті кожної держави неможливо переоцінити. В даний час сфера охорони здоров'я виконує покладені на неї функції перш за все за рахунок фінансування і належного державного регулювання. У основі останнього лежить нормативно-правова база, що визначає правове положення органів, установ і посадових осіб у галузі охорони здоров'я. Саме за рахунок управління система організації медичної допомоги набуває ефективності, що сприяє найповнішій реалізації покладених завдань.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним, і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Кожна людина має зобов’язання перед суспільством, в якому тільки і можливий вільний і повноцінний розвиток його особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина має підлягати тільки тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і спільного благополуччя в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав і свобод в жодному разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

(Всеобщая декларация прав человека, ООН, 1948 г.)

Медичною та фармацевтичною діяльністю в Україні можуть займатися особи: що мають спеціальну освіту, відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам; особи, що не мають спеціальної освіти, але у виді виключення мають дозвіл Міністерства охорони здоров'я України на проведення такої діяльності в галузі народної та нетрадиційної медицини.

Статус (від лат. Status – стан, положення) – правова позиція громадянина або юридичної особи. Правовий статус медичного та фармацевтичного працівника характеризує його положення по відношенню до держави, її органам, іншим особам і перш за все до пацієнтів, їхніх близьких, до колег по лікувальній діяльності. Правовий статус медичних та фармацевтичних працівників визначається в Україні діючими законами та підзаконними нормативно-правовими актами (статутами, положеннями і т.д.) в об'ємі необхідному для виконання задач, що стоять перед ними. Єдність прав, обов'язків і юридичної відповідальності медичних і фармацевтичних працівників в передбачених законом випадках складає їх правовий статус.

Право (свобода) – це встановлена державою та закріплена в законах і підзаконних нормативно-правових актах міра можливої поведінки, що дозволяє кожному медичному або фармацевтичному працівнику обирати вид, форми і прийоми професійної діяльності з метою задоволення особистих і суспільних інтересів.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають, що: медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, встановлюються Міністерством охорони здоров'я України. Відповідальність за, дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров'я і ті органи, яким надано право видавати ліцензію на провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров'я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Право на заняття народною медициною - (цілительством), народна медицина (цілительство) -. методи оздоровлення, профілактики, діагностики і лікування, що ґрунтуються на досвіді багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях і не потребують державної реєстрації, мають особи, які отримали спеціальний дозвіл на заняття народною медициною (цілительством), виданий Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом.

Кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються народною медициною (цілительством), порядок заняття народною, медициною (цілительством); порядок видачі та анулювання спеціального дозволу на заняття народною медициною (цілительством) встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників здійснюються відповідними середніми спеціальними і вищими навчальними та науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, а також через інтернатуру, клінічну ординатуру, аспірантуру і докторантуру згідно з законодавством про освіту.

Навчальні плани та програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників у встановленому порядку погоджуються з Міністерством охорони здоров'я України.

Випускники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних закладів приносять Присягу лікаря України.

Текст Присяги лікаря України затверджується Кабінетом Міністрів України. Стаття 76 «Основ законодавства України про охорону здоров'я». Далі «Основи».

Отже, відповідно до законодавства, основними виконавцями вимог по охороні здоров'я, є медичні і фармацевтичні працівники. Вони, відповідно, мають певні права і обов'язки.

Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

належні умови професійної діяльності;

підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;

вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов'язків;

обов'язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках, передбачених законодавством;

соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

встановлення у державних закладах охорони здоров'я посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

пільгові умови пенсійного забезпечення; -

пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання авто- мототранспорту.

Пільги на безплатне користування житлом з опаленням та освітленням, передбачені абзацом першим цього пункту, надаються:

працівникам за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом працівника за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

пенсіонерам за умови, якщо середньомісячний сукупний доход сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

судовий захист професійної честі та гідності;

безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

Дія останнього пункту не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону;

лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики (сімейні лікарі), завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги - за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.

Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони надають медико-санітарну Допомогу. Стаття 77 «Основ»

З правами людини тісно пов'язані і її обов'язки. Обов'язки – це певне коло дій, покладене на особу та беззаперечне до виконання. Обов'язки в значній мірі забезпечують реалізацію прав.

Основним обов'язком людини і громадянина в Україні – беззаперечне дотримання Конституції України та Законів України. Незнання законів не звільнює від юридичної відповідальності.

Медичні і фармацевтичні працівники - зобов’язані:

сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;

поширювати, наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;

дотримувати вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;

постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності;

подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.

Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші обов'язки передбачені законодавством. Стаття 78 «Основ»

Одним із важливих питань, в галузі охорони здоров'я є юридична відповідальність за вчинення правопорушення. Дотримуючись точки зору, що юридична відповідальність — це застосування заходів державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, важливо зауважити, що цей підхід застосовується і до галузі, яка розглядається, - регламентації охорони здоров'я громадян. Зважаючи на збільшення кількості позовних заяв громадян щодо неналежного надання медичної допомоги, проблемам юридичної відповідальності медиків за професійні правопорушення треба приділяти більше уваги.

Реалізація юридичної відповідальності досягається за рахунок використання правових засобів, що дозволяє здійснювати вплив права на суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Як відомо, не всі медичні втручання закінчуються вдало, тобто одужанням пацієнта. У тих випадках несприятливих результатів, коли не доводиться говорити про правомірність дій медика, існує необхідність об'єктивної оцінки проведеного лікування і визначення виду й ступеня відповідальності медичного працівника. У зв'язку з цим особливу увагу треба приділити попередньому теоретико-правовому осмисленню проблем відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення.

Загальна мета, яка переслідується при дослідженні питань юридичної відповідальності лікарів, - шляхом комплексного висвітлення створити умови для попередження нових медичних правопорушень. Вона досягається за рахунок державного примусу у відновленні правопорядку й точного застосування норм права при визначенні виду відповідальності. В медицині, яка займається питаннями життя і здоров'я, як у жодній іншій галузі суспільних відносин, аспекти відповідальності повинні бути чітко розроблені й означені, оскільки правопорушення, які здійснюються у сфері охорони здоров'я, мають особливе значення і викликають великий суспільний резонанс. З цієї причини відновлення законності в цій галузі особливо важливе.

Соціально-економічні та законодавчі зміни, які стались за останній час в Україні, ще більше утвердили становище, відповідно до якого медицина та діяльність медичних працівників регламентуються правом. За своєю суттю відповідальність лікаря означає міру впливу держави на людину, яка з тих чи інших причин скоїла вчинок, що суперечить прийнятим у медицині нормам і правилам. Важливо зазначити, що перш за все мова йде про порушення професійних обов'язків медика. У решті випадків лікарі несуть відповідальність за загальними правилами.

Юридична відповідальність медичного працівника за професійне правопорушення - це застосування до особи, яка вчинила правопорушення при виконанні професійних обов'язків у сфері медичної діяльності, заходів державного примусу, передбачених правовими нормами, які супроводжуються необхідністю для винного зазнати певних втрат особистого, організаційного або майнового характеру.

У суспільній свідомості сформувалась і досить довгий час природним способом підтримувалась думка про величезну відповідальність лікарів за життя і здоров'я людей.

Основою юридичної відповідальності являється правопорушення, тобто дія або без діяння особи, здійснене всупереч встановленому в суспільстві правопорядку. Правопорушення завжди соціально шкідливе (те, що завдає шкоду особистим інтересам, суспільства, держави), протиправне (те, що порушує норми права), винне (те, що залежить від волі та свідомості суб'єкта), покаране (за його здійснення передбачені певні санкції) діяння.

В Україні досить довгий час мова йшла переважно про кримінально-правові методи впливу на правопорушників у сфері медицини. Прийняття нового Цивільного кодексу України, розвиток законодавства про охорону здоров'я, формування судової практики у справах про притягнення до відповідальності медичних працівників свідчить про наявність чотирьох принципово різних видів відповідальності лікарів за вчинені правопорушення:

кримінальна;

цивільна (майнова);

адміністративна;

дисциплінарна.

Сьогодні, за даними різних соціологічних досліджень, лікарі більш компетентні у питаннях кримінальної відповідальності, хоча збільшення кількості випадків притягнення медиків до інших видів відповідальності змушує зосередити увагу на їхній освіті.

Відповідно до законодавства кримінальна відповідальність настає за злочин - вчинення особою суспільно-небезпечного винного діяння, яке містить склад злочину, що передбачений Кримінальним кодексом України. Щодо медичної діяльності, незважаючи на суттєві особливості, які відрізняють цю сферу, принципи кримінальної відповідальності медичних працівників мають загальний характер. Медики відповідальні за вчинення злочинів на загальних засадах, до того ж у Кримінальному кодексі України 2002 р. (далі - ККУ) є ряд складів злочинів, які мають відношення виключно до професійної діяльності лікарів.

Цивілізовані правові відношення у сфері охорони здоров’я передбачають юридичний захист пацієнта, оскільки тільки він є найдієвішим у порівнянні з декларативними документами.

Передусім, пацієнти юридично захищені від «ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний згідно установлених правил надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що може мати тяжкі наслідки для хворого» (ст. 139 КК).

Якщо медичний працівник без поважних причин не виконує покладеного на нього законом обов'язку надавати медичну допомогу хворому, за умови, що у медичного працівника така можливість існувала, то це вважають за ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Ненадання допомоги хворому може бути представлене випадками як ненадання медичної допомоги, так і її надання, але не в повному обсязі, проявлятися відмовою надати допомогу хворому, відмовою прийняти у лікувальний заклад, ненаданням першої не відкладної допомоги у разі нещасного випадку чи гострого захворювання, неявці до хворого за викликом, відмові лікувати хворого у лікувальному закладі, наданням допомоги не в повному обсязі хворому, що перебуває у критичному для життя стані.

Пацієнта юридично захищено також від «неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.» (ст. 140 КК)

Неналежне виконання професійних обов'язків являє собою або бездіяльність особи, коли вона взагалі не вчинює дій, які входять в коло її професійних обов'язків, або вчинює такі дії не в повному обсязі чи без додержання правил, що регламентують виконання певних дій.

Захисту підлягають також життя та здоров'я дітей від «неналежного виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей, якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілому - короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності» (ст. 137 КК).

Кримінальному покаранню підпадають також випадки залишення в небезпеці. За ст. 135 КК залишення в небезпеці передбачає «Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також: у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан».

Ця стаття розповсюджується не тільки на кожного громадянина, але й медичних працівників, коли вони не надають або неналежно надають необхідну допомогу особі, що перебуває внаслідок хвороби чи безпорадного стану - наркотичного або алкогольного сп'яніння, травми, непритомності в небезпечному для життя стані. Надання необхідної медичної допомоги таким особам є правовим обов'язком кожного медичного працівника.

Якщо особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, не надають допомогу, то такий злочин передбачає кримінальну відповідальність за ст. 136 КК.

Кримінальна відповідальність обумовлена «ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані при можливості надати таку допомогу або неповідомленням про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження ... або смерть потерпілого».

Медичні заклади та медичні працівники - як службові особи так і особи, до професійних обов'язків яких входить надання необхідної допомоги, мають надавати необхідну допомогу особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані, а у разі неможливості її надати - повідомити належні установи, наприклад, медичні, чи належних осіб - лікарів про перебування потерпілого у небезпечному для життя стані.

Під час лікування пацієнта лікарі використовують різні лікарські засоби. Але «проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника... якщо це спричинило смерть або інші тяжкі наслідки» згідно ст. 141 КК є злочином.

Існує відповідний порядок, що регламентує вивчення лікарських засобів. Так, спочатку проводять доклінічне вивчення, потім клінічне випробування лікарського засобу відповідно з програмою клінічних випробувань, де викладено основні завдання, методологію процедури, організацію клінічного випробування, дані щодо лікарського засобу, що були отримані раніше, обґрунтування випробування.

Пацієнт має бути включеним у випробування тільки тоді, коли він або його законний представник одержав інформацію щодо суті та можливих наслідків випробування, властивостей, лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику та дав письмову згоду на участь у випробуваннях.

Кримінальному покаранню підпадає також «незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я» (ст. 142 КК).

Медико-біологічними експериментами є випробовування нових лікарських засобів, застосування нових ще недопущених до загального вживання методів діагностики, профілактики, лікування та лікарських засобів, які можуть застосовуватися в інтересах хворої людини.

Ст. 28 Конституції декларує те, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Медико-біологічні експерименти на людях допускаються за умови, якщо вони науково обґрунтовані, існує перевага можливого успіху над ризиком для здоров'я та життя, наявна повна поінформованість та добровільна згода особи, яка підлягає експерименту.

Останнім часом у медичній практиці досить активно використовують лікування пацієнтів шляхом трансплантації органів та тканин. При проведенні таких операцій права донора та реципієнта законодавчо забезпечені шляхом кримінальної відповідальності за «порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини» та у разі «незаконної торгівлі органами або тканинами людини» (ст. 143 КК).

Під час лікування медичним працівникам стають відомими дані про пацієнтів. Такі дані відносять до лікарської таємниці.

«Умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки» підлягає кримінальній відповідальності за ст. 145 КК.

В наслідок таких протиправних дій може виникнути погіршення здоров'я у особи, відомості щодо якої розголошено, її психічна хвороба, самогубство, звільнення з роботи тощо.

Права пацієнта захищені від «свідомого поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту чи іншої не виліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя», про що йдеться в ст. 130 КК. Поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини може відбутися, наприклад, шляхом повторного використання шприців при ін'єкції ліків, якими робили ін'єкції особам - носіям чи хворим на ВІЛ-інфекцію, при переливанні крові від носіїв ВІЛ-інфекції. Ось чому медичні працівники мають суворо дотримуватись відповідних правил щодо ін'єкційного лікування та переливання крові.

За ст. 131. передбачена кримінальна відповідальність «за неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи не сумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.»

У разі виявлення хворої людини на інфекційну хворобу в закладах охорони здоров'я всіх форм власності мають бути вжитими заходи щодо його тимчасової ізоляції, надання невідкладної медичної допомоги, проведення поточної дезинфекції, госпіталізації хворого та повідомлення відповідних установ державної санітарно-епідеміологічної служби. Невиконання цих вимог підпадає під неналежне виконання медичними працівниками свої професійних обов'язків.

Крім того, кримінальним злочином є «розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків» (ст. 132 КК).

Порушенням права пацієнта на безоплатну медичну допомогу є «незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'я та незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я»(ст. 184 КК).

Права пацієнта захищені КК від службової недбалості – «не виконання або неналежного виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб» (ст. 367 КК).

Розгляд адміністративної та дисциплінарної відповідальності в ракурсі питань юридичної відповідальності медичних працівників виправданий у зв'язку з тим, що адміністративні та дисциплінарні порушення негативні самі по собі й створюють передумови для виникнення майнових та кримінальних правопорушень.

Адміністративна відповідальність медичного працівника - це різновид юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні до медичних працівників, які вчинили адміністративні проступки, особливих санкцій - адміністративних стягнень.

Для розумінні ролі та значення такого виду відповідальності медичних працівників наведемо загальні принципи адміністративної відповідальності. До них належать:

Адміністративна відповідальність настає не за будь-яке правопорушення, скоєне у галузі державного управління. Перелік сфер застосування самих правопорушень наведений у Кодексі України про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984 р.(далі - КпАП). Для медичних працівників найбільше значення мають адміністративні правопорушення у галузі охорони здоров'я населення (глава 5).

Адміністративна відповідальність поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб, які діють у сфері, що регулюється правилами, незалежно від форми власності, підвідомчості.

Заходи адміністративної відповідальності застосовуються спеціальними суб'єктами, уповноваженими розглядати справи про адміністративні правопорушення.

Заходи адміністративної відповідальності застосовуються згідно з особливим процесуальним порядком — провадженням у справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративна відповідальність безпосередньо виражається у застосуванні до осіб, які вчиняють правопорушення, адміністративних стягнень.

Серед адміністративних правопорушень, які перелічені в КпАП і мають найбільше значення в контексті медичної діяльності, необхідно зазначити такі:

Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст.44-1);

Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45);

Порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та" (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1);

Умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) та інші.

Діючий КпАП визначає такі види адміністративних стягнень (ст. 23):

попередження;

штраф;

оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

Основою адміністративної відповідальності являється вчинення особою адміністративного правопорушення. Адміністративне правопорушення (проступок) – що посягають на державний або суспільний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, протиправна винна (умисна або необережна) дія або без діяння, за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Мірою адміністративної відповідальності являється адміністративне стягнення, тобто покарання, що супроводжується для порушника норм адміністративного права певними неблагоприємними наслідками майнового, морального або приватного характеру, застосовується в цілях його виховання і попередження вчинення нових правопорушень.

Стаття 24 КпАП називає сім видів адміністративних стягнень: попередження; штраф; компенсуюче вилучення предмета; конфіскація; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт.

Попередження визнається адміністративним стягненням в тому випадку, якщо воно виноситься в письмовій формі або фіксується іншим встановленим способом. Це стягнення носить характер морального засудження правопорушника, офіційного застереження його від вчинення нових порушень.

Штраф – це майнове стягнення, що складається з вилучення у порушника певних грошових сум на користі держави.

Компенсуюче вилучення предмета, що являється знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, складається з його примусового вилучення з наступною реалізацією з передачею отриманих сум колишньому власнику з вирахуванням витрат з реалізації вилученого предмета.

Конфіскація – це примусове безоплатне переведення майна в власність держави. Адміністративне законодавство дозволяє конфіскацію конкретного майна – предмета, що було знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, і грошей, отриманих внаслідок вчинення такого правопорушення. Конфіскації підлягає, як правило лише предмет, що знаходиться в приватній власності порушника.

Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (право керування транспортним засобом, право на полювання), застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом на термін до трьох років.

Виправні роботи застосовується на термін до двох місяців з відбуванням їх за місцем роботи правопорушника. Сенс їх полягає в тому, що зарплатні особи утримуються до 20% на користі держави. Застосовувати вказане стягнення може тільки суд (суддя).

Адміністративний арешт – найбільш суворе адміністративне стягнення, яке виражається в короткотривалому (до 15 діб) позбавленні порушника волі і призначається тільки судом (суддею). Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінкам, що мають дітей віком до 12 років, до неповнолітніх, інвалідів І, ІІ груп.

Дисциплінарна відповідальність – одна з правових форм впливу на порушників трудової дисципліни. Складається з накладання дисциплінарних стягнень власником або уповноваженим ним органом того підприємства або закладу, де працює робітник, або вищестоящим в порядку підпорядкованості органом.

Дисциплінарна відповідальність медичних працівників настає при порушенні вимог трудового законодавства. Нормативно-правову базу дисциплінарної відповідальності медичних працівників складають:

Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р (далі - КЗпП);

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992року;

Колективний і трудовий договір у конкретному закладі охорони здоров'я.

Дисциплінарна відповідальність медичного працівника - це окремий варіант юридичної відповідальності, яка настає у випадку порушення трудових обов'язків. Слід особливо підкреслити, що мова йде саме про порушення трудових обов'язків медичного працівника.

Важливо визначити, що ж саме може скласти порушення трудового законодавства. Відповідь на це запитання треба розглядати в контексті прав та обов'язків працівника перед роботодавцем.

Працівник зобов'язаний:

чесно і сумлінно працювати;

своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або

уповноваженого ним органу;

додержуватись трудової і технологічної дисципліни;

додержуватись вимог нормативних актів про охорону праці;

дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено

трудовий договір (ст. 139 КЗпП).

У зв'язку з цим за недотримання будь-якого з перелічених обов'язків медичний працівник може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності. Протиправною є така поведінка (тобто дії або бездіяльність) працівника, яка не відповідає встановленим правилам. Наприклад, запізнення на роботу, прогул, поява на роботі в стані сп'яніння. Рівно ж протиправною є відмова від виконання законного розпорядження керівника закладу охорони здоров'я (роботодавця), недотримання правил роботи на відповідному устаткуванні, правил зберігання сильнодіючих речовин, а також отруйних, наркотичних речовин і таке ін.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосована тільки одна з наступних мір стягнення: або догана, або звільнення.

Підставою для залучення працівників до дисциплінарної відповідальності є порушення трудової дисципліни. Закон не вимагає, щоб таке порушення призводило до яких-небудь наслідків. Для залучення працівника до дисциплінарної відповідальності досить, щоб був факт порушення. У той же час наслідки порушення враховуються при оцінці тяжкості дисциплінарної провини й виборі міри дисциплінарного стягнення. Якщо під час вибору міри дисциплінарного стягнення враховуються наслідки порушення, власник або уповноважений ним орган повинен бути готовим до того, щоб довести при розгляді трудової суперечки і наявність шкідливих наслідків, і їхній причинний зв'язок із допущеним працівником порушенням.

Порушення трудової дисципліни визначається як невиконання чи неналежне виконання з вини працівника, покладених на нього трудових обов'язків. Дотримання покладених на працівника трудових обов'язків відноситься до категорії трудової дисципліни лише тоді, коли ці обов'язки включені до місцевих правил внутрішнього трудового розпорядку, колективного договору чи трудового договору.

До застосування дисциплінарного стягнення власник чи уповноважений ним орган зобов'язаний вимагати від працівника, що порушив трудову дисципліну, письмові пояснення. Відсутність таких пояснень не перешкоджає застосуванню стягнення, якщо власник чи уповноважений ним орган має у своєму розпорядженні доказ того, що він пояснення вимагав. Звичайно, таким доказом є акт, складений за підписом декількох осіб у підтвердження відмовлення працівника дати пояснення про сутність порушення трудової дисципліни.

Частина 2 статті 149 Кодексу законів «про працю» дозволяє за одне порушення трудової дисципліни застосовувати одне дисциплінарне стягнення."

На медичних і фармацевтичних працівників розповсюджується і така форма юридичної відповідальності, як матеріальна відповідальність.

Матеріальна відповідальність за правом України - це обов'язок працівника відшкодувати збиток, заподіяний підприємству (установі, організації) у межах і в порядку, установлених законодавством.

Матеріальна відповідальність – це вже інститут трудового права