3.3.Практичні роботи
1.Визначення функціональної рухомості нервових процесів за допомогою ПННЗ-01.
2.Визначення сили і рухомості нервових процесів за допомогою коректурного методу.
3.Визначення типу ВНД залежно від рівня функціонування сигнальних систем за допомогою тестування.
4.Визначення властивостей особистості за допомогою тесту Г.Айзенка /СРС/.
3.4.Зміст теми
Типи ВНД і типи темпераменту
Тип вищої нервової діяльності (ВНД) або тип нервової системи, за думкою більшості фахівців в галузі психофізіології, включаючи самого І.П.Павлова, є здебільшого природженою, обумовленою генотипом основою темпераменту. Критеріями визначення певного типу ВНД за концепцією І.П.Павлова є: 1)сила нервових процесів збудження та гальмування 2)їх врівноваженість/неврівноваженість 3)рухомість нервових процесів. Із комбінації цих показників складаються основні типи ВНД, що наведені на схемі. На схемі також показано співвідношення цих типів з відомими типами темпераменту за Гіппократом. Популярність саме цієї древньої типології імовірно невипадкова (наприклад, за типологією древнє-римського лікаря Галена визначались 12 типів), оскільки в типології Гіппократа вичерпано представлені крайні, найбільш типово і яскраво виражені комплекси емоційно-поведінкових проявів більшості людей. За словами І.П.Павлова, Гіппократ “уловил в массе бесчисленных вариантов человеческого поведения капитальные черты”. Проте, на відміну від критеріїв Гіппократа, на думку якого у сангвініка переважала гаряча кров, у флегматика – слиз, у холерика – жовта жовч, а у меланхоліка – чорна, в типології І.П.Павлова використані такі критерії, які підкоряються об’єктивним вимірам. При цьому, алюзії щодо типів темпераменту Гіппократа в процесі досліджень в лабораторії І.П.Павлова складались підчас непросто. Наприклад, на початку досліджень на роль сангвініка Павлов висовував той тип, якій пізніше був визначений їм як нестримний. Великий вчений захоплювався силою темпераменту собак цього типу і називав їх «нервовими багатирями». Лише з’ясувавши проблеми з перенавчанням у цих собак, І.П.Павлов визначив нестримний тип в аналогії з холериком.
В процесі досліджень типів ВНД була читко сформульована сутність кожного з критеріїв цієї типології і створена досить цільна методологія їх визначення, яка переважно ґрунтувалась на застосуванні об’єктивних методів дослідження утворення та гальмування умовних рефлексів на тваринах.
Сила процесів збудження характеризувалась перш за все 1)здатністю структур нервової системи швидко утворювати і міцно зберігати умовні рефлекси. В сучасній психофізіології для характеристики сили збудження поширене використання аналізу динаміки працездатності: висока сила збудження характеризується найбільш тривалим утриманням продуктивності. Отже, сила збудження( й темпераменту взагалі) можна визначати як 2)здатність тривало утримувати високий темп в роботі (здатність до високої працездатності). Крім того, силу збудження характеризують 3)за критеріями толерантності вироблених умовних рефлексів до певних видів гальмуючих впливів, а саме: занадто високого збільшення сили умовного подразнику (толерантність до внутрішнього безумовного поза-межового гальмування) і дії сторонніх подразників (толерантність до зовнішнього гальмування). В сучасну практику визначення сили збудження і гальмування також вводять вивчення реакції на різні речовини, зокрема, кофеїн, бром, тощо.
Сила процесів гальмуванняхарактеризується здатністю структур нервової системи швидко утворювати різновиди умовного гальмування. Найбільш поширено для цього використовують засоби актуалізації диференціювання або умовного гальма.
Врівноваженістьхарактеризує співвідношення сили процесів збудження і гальмування.
Рухомість характеризує здатність структур нервової системи швидко змінювати процеси збудження на гальмування і навпаки. Для визначення рухомості використовують зміну сигнального значення подразників на свою протилежність – отже, визначають здатність до перенавчання. Але, у зв’язку з широким контекстом поняття «рухомість» поступово у методологію її визначення увійшли засоби, які вивчають властивість, що не співпадає зі змістом поняття рухомість, визначеного І.П.Павловим, наприклад, швидкість діяльності, працездатність і т.п.. Плутанини з цього приводу дозволяють уникнути внески в методологію досліджень типу темпераменту психофізіологів, які здійснювали адаптацію типології І.П.Павлова, що створювалася при вивченні поведінки собак, до поведінки людини (Б.М.Теплов, В.М. Русалов, Ян Стреляу та інші). Завдяки цим дослідженням критерії типів доповнилися. Зокрема, додані 1)лабільність нервової системи – швидкість протікання психічних процесів, що може бути визначена і швидкістю діяльності, і працездатністю 2)динамічність – легкість і швидкість утворення позитивних (динамічність збудження) і гальмівних (динамічність гальмування) умовних рефлексів 3)сезитивність – визначається по мінімальній інтенсивності подразнення,що викликає психічну реакцію 4)реактивність, або швидкість включення у психічну реакцію 5)пластичність/ригідність, які характеризують гнучкість пристосування до дійсності 6)активність, що характеризує інтенсивність впливу суб’єкту на зовнішній світ, тощо.
Однак з таким поповненням критеріїв типології вона вже виходить за рамки суто типів ВНД і відноситься до різновиду типології темпераменту. Темперамент за визначенням його контексту (див. табл. визначення термінів) поняття більш широке, ніж ВНД, що описується за висунутими І.П.Павловим критеріями-властивостями нервової системи. До провідних складових темпераменту, крім всіх зазначених психічних властивостей і властивостей нервової системи, відносять его-спрямованість особистості (екстраверсія/інтроверсія), емоційну збудливість (нейротизм/стабільність). Визначення темпераменту за критеріями его-спрямованості і емоційної збудливості, зокрема, здійснюють за тестом Ганса Юргена Айзенка (див. тест Айзенка). В цій методиці зазначення типу темпераменту здійснюється в певних межах континуума властивостей, які оцінюються по бальній системі.
Типи екстраверт і інтроверт позичені у Карла Юнга. Але Карл Юнг надавав їм не зовсім таку трактовку, яка з часом стала загальноприйнятою. Так, екстраверти, за Юнгом мають об’єктивний, неупереджений погляд на речи; інтровертів характеризує вкрай суб’єктивне, індивідуальне сприймання світу. В сучасній узагальненій трактовці екстравертна спрямованість означає спрямованість его на інших людей і зовнішній світ, а інтровертна – на себе і власний внутрішній світ. Незаперечливою заслугою Г.Ю.Айзенка є внесок досить об’єктивних критеріїв в типологію екстра/інтраверсії. Він простежив зв’язок інтро- та екстраверсії з різними рівнями викликаної активації кори за результатами ЕЕГ і показав, що однакова стимуляція викликає у інтровертів і екстравертів різну за виразністю реакцію кори. У інтровертів спостерігається висока ступень викликаного збудження кори, тобто надзвичайна її збудливість, чутливість до стимуляції, що, на думку Айзенка, поясняє уникання ними зовнішніх сильних подразників. У екстравертів, навпаки, ступень викликаного збудження кори – низька, що зумовлює їх пошук зовнішніх подразників. Отже, у екстравертів і інтровертів визначається досить різний рівень збудливості кори головного мозку (сенсорний поріг), що, на думку Айзенка, свідчить на користь генетично закріпленого походження екстра- і інтроверсії. Ці відмінності Айзенк зв’язує з різною інтенсивністю висхідних активуючих впливів РФ стовбуру на кору. Крім того, в дослідженнях Г.Ю.Айзенка показано, що подразнення язику 4-ма краплями лимону призводить до виділення у інтровертів вдвічі більшої кількості слини, ніж у екстравертів. Екстраверти раніш починають сексуальне життя, частіше займаються сексом, і змінюють партнерів, відрізняються свободою сексуальної поведінки, швидше звикають до сильних стимулів і шукають нові стимуляції, більш терплячі до болю, ніж інтроверти, частіше переривають роботу для того, щоб побалакати, збудження підвищує ефективність їх діяльності, а інтровертам заважає. Працездатність екстравертів звичайно зростає к середині дню і вони зберігають бадьорість вечором, а у інтровертів бадьорість і працездатність максимальні зранку. Інтроверти рідко відчувають нудьгу і втрату інтересу до певних об’єктів, відрізняються більшою постійністю.
У основі розрізнення у контінуумі (або за шкалою) нейротизм – стабільність Айзенк визначив реакції вегетативної системи, які щільно зв’язані з реакцією лімбічної системи і мотивацією поведінки. Так нейротичні люди швидше, ніж стабільні, реагують на больові, неприємні подразники, а сама реакція на таки стимули в них триває довше.
Айзенк вважав переконливими кілько наукових досліджень, які стверджували про спадкове виникнення таких невротичних рис, як тривожність, істерія і вимушені дії. Це на його думку доводило генетичне походження властивостей на шкалі нейротизм-стабільність.
Шкала – психотизм – сильне супер-его, у порівнянні з іншими, була додана у пізніх роботах вченого. Люди з високим показником психотизму егоцентричні, холодні, люблять спорити, агресивні, імпульсивні, вороже налаштовані до оточуючих, підозрілі і антисоціальні. Люди з низьким показником психотизму – альтруїстичні, схильні до співпраці і добре соціально адаптовані. Основа визначеного Айзенком психотизму повністю не з’ясована. За робочою гіпотезою на роль такої основи може претендувати андроген-продукуюча система. Діатезісно-стресова модель Айзенка відбиває спостереження, які свідчать, що люди з високим рівнем фактору нейротизм підлягають більшому ризику неврозу у стресовій ситуації. Високий показник психотизму створює високий ризик захворювань психозами при стресі.
Слід підкреслити, що такі ж самі визначення типу темпераменту, що взяті з типології Гіппократа І.П.Павловим, додані і до типології Г.Айзенка. Але основи цієї типології зовсім інші, тому однакові визначення можуть вказувати на різних у типології Павлова та Айзенка людей.
Нажаль, з розширенням критеріїв визначення типу темпераменту особистості часто зменшується об’єктивність таких визначень, особливо при використанні методів словесного тестування. Ще більш складною задачею є створення типології характеру.
Характер ( від грецького character – чеканка) - це сукупність стійких індивідуальних рис особистості, що формуються і виявляються в процесі діяльності та взаємодії з іншими суб’єктами, і зумовлюють характерні для неї способи поведінки.
В основі характеру лежать природжені і набуті властивості нервової системи – ВНД, які виявляються у процесі соціалізації особистості – в системі відносин особистості до оточуючого середовища – інших людей, а також до себе як особистості (самооцінка). Для типології проявів характеру застосовують величезну кількість принципів, зокрема, типологію за репрезентативними сенсорними системами (Люїса, Пуцеліка, Еріксона Мілтона в рамках НЛП), за типом інформаційного обміну (у рамках популярного в психології напрямку – соціоніки), навіть, за локалізацією біоенергетичних блоків у опорно-руховій системі (в рамках психосоматичної психології Вільгельма Райха, Олександра Лоуєна, В. Нікітіна).
Сигнальні системи і типи їх співвідношення. Функціональна асиметрія півкуль головного мозку
Під поняттям «І сигнальна система» розуміють сукупність умовних і безумовних рефлексів (на базі яких вироблені умовні) – у відповідь на конкретні, безпосередні стимули (сигнали). Сигналами тут можуть служити будь-які індиферентні подразники – лампочки, дзвоники, доторкання, голоси, тощо – які здатні безпосередньо сприйматися сенсорними системами. І сигнальна система забезпечує пристосувальну поведінку на основі безпосереднього, конкретно-чуттєвого сприймання світу у вигляді відчуттів (відбиття окремих властивостей явища, предмету), сприймань (відбиття явища або предмету у цілому, на підставі аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль, з встановленням зв’язків – асоціацій між структурами ЦНС, які обробляють інформацію) і уявлень (відбиття явищ або предметів після припинення їх безпосередньої дії, що потребує складної інтегрованої системної аналітико-синтетичної діяльності мозку зі створенням і утриманням складних ланцюгів асоціацій, активацією механізмів динамічної стереотипізації і зберіганням цільної інформації у структурах ЦНС, тобто активації механізмів пам’яті).
Під поняттям «ІІ сигнальна система» розуміють сукупність умовних і безумовних рефлексів (на основі яких вони вироблені) – у відповідь на дію опосередкованих, абстрагованих від конкретних сторін дійсності, стимулів (сигналів). Отже, тут сигналізація характеризується відволіканням від конкретного змісту безпосереднього сигналу, узагальненням, і виступає у якості певного коду. На роль абстрактних стимулів претендує ні сукупність складів або букв, або цифр, а саме їх семантичне значення – семантика коду (смисл слова, числа, смисл ноти, що відбита на нотному стані, смисл жесту калькіруючої сурдологічної мови, тощо). Головний стимул у ІІ сигнальній системі – слово, або, за Павловим, «сигнал сигналів». ІІ система забезпечує пристосувальну поведінку на основі узагальненого, абстрагованого сприймання світу у вигляді понять (абстрагованих, узагальнених вербальних уявлень про окремі предмети і явища дійсності), суджень (зв’язування понять у відповідності з законами логіки і зазначення причинно-наслідувальних зв’язків між ними, виявлення схожості та розбіжностей, ієрархії окремих сторін вербалізованих явищ), умозаключень (висновків про найбільш суттєві сторони і зв’язки реальності, що витікають з суджень про неї).
У людини перші умовні рефлекси на конкретні умовні сигналі утворюються на 7 день після народження. С 1 по 3 місяць життя немовля інтонує свої крики, гукає, гомонить, повторює, а інколи й сам вимовляє склади. На 4-5 місяцях спостерігається лепет, схожий на слова, що однак будуються з однакових складів. К 8 місяцю і до 1 року 2 місяців мова дитина включає багато звуко-унаслідувань і визначається як «лепетна мова» («мова няньок» - ляля, кука, піпі). Отже, на 10-12 місяць слово виділяється із комплексу інших подразників і стає “сигналом сигналів”, тобто поступово замінює весь комплекс. В інтервалі 1,5 – 2,5 років у дитини формуються двослівні речення (дай кука), словар дитини активно росте, з’являються питання – «як це називається?». Граматичні форми слова і речення починають появлятися приблизно з 2 років 4 місяців. З 2,5 до 3,5 років характерні словесне супроводження власних дій і словотворчість з використанням законів своєї мови. Наприкінці 3 року словниковий запас становить, як правило, близько 500-700 слів, а на 4,5,6 роках мовні функції значно вдосконалюються. До 5-7 років дитина, як правило, вже вміє вільно говорити рідною мовою. В лексиконі дітей з’являються абстрактні, понятійні позначення. Таким чином слово стає інтегратором першого порядку, а з часом воно значно віддаляється від конкретних сигналів, які замінює, і перетворюється на основу і спосіб абстрактного людського мислення. Словесна сигналізація, мова може розвиватися в процесі онтогенезу лише при спілкування з іншими людьми, без цього 2-а сигнальна система не розвивається (люди з долею, схожою на долю Мауглі визначаються як «феральні люди»).
І.П.Павлов визначає три типи співвідношення сигнальних систем і відповідно три типи ВНД за цім критерієм: 1)домінує І сигнальна система – художній тип, що сприймає світ переважно у образах, і в його пристосуванні переважну роль відіграють безпосередні сигнали; 2)домінує ІІ сигнальна система – розумовий тип, що схильний до відволікання від конкретного змісту стимулів, до узагальнення, і ведучими сигналами в його пристосуванні є слова; 3)І і ІІ сигнальні системи врівноважені, збалансовані – середній тип, для якого немає переваги ні з боку конкретних, ні з боку абстрактних сигналів.
Для визначення співвідношення сигнальних систем використовують проективні методи, різноманітні тести-опитування. У сучасній практиці одним з засобів вивчення співвідношення функціональної активності сигнальних систем є використання окулярів з різнокольоровим склом, яке дозволяє визначити провідне око. Але призначення таких окулярів для самого Павлова було б незрозумілим. Оскільки ця типологія була створена до визначального відкриття, яке не тільки підтвердило блискучі висновки вченого, але й поклало абстрактні положення теорії на тверду матеріальну основу. Йдеться про функціональну асиметрію великих півкуль мозку, що виявлена у результаті дослідження хворих на епілепсію, у яких з лікувальною метою зроблено переріз мозолистого тіла і передньої спайки мозку (це так звані тести Р. Сперрі). Крім впізнання візуальних сигналів, що пред’являлися окремо відповідній половині поля зору (за допомогою спеціального пристрою), прооперованим пропонувалося мацати предмети і писати правою і лівою рукою без зорового контролю. Отже, створювалися умови, в яких зорові і тактильні сигнали з правого боку потрапляють тільки у ліву півкулю, і навпаки.
Виявилося, що при пред’явленні предметів і слів правій половині поля зору або пред’явленні тактильних стимулів (наприклад, вкладанні олівця) правій руці досліджуваному-правші поведінка прооперованого не відрізняється від поведінки здорового (він називає предмет, вибирає його серед інших правою рукою, пише його назву, читає, пише слова, вибирає предмети, що відповідають словам). При пред’явленні предметів і слів лівій половині поля зору або пред’явленні лівій руці тактильних стимулів досліджуваний може відібрати його з інших предметів лівою рукою, але не здатний назвати предмет ні після візуального, ні після тактильного ознайомлення. Слова він не здатний прочитати вголос або написати (хоча інколи – прости слова пишуть, що, однак, може бути обумовлено після-оперативним навчанням /право-півкулеве розуміння мови/). Лише, якщо слово визначає розповсюджений предмет побуту, може вибрати відповідний слову предмет лівою рукою, після чого все одне не може назвати предмет словом.
З цих досліджень витікає, що у правші ліва півкуля мозку є головним нейронним субстратом письмової і усної мови, а також абстрагованого сприйняття світу і зв’язаних з цим поведінкових актів (ІІ сигнальна система). Права півкуля мозку у в таких випадках є головним нейронним субстратом безпосереднього сприйняття світу (І сигнальна система). Таке сприймання, зокрема, зорових, складних у просторовому відношенні, сигналів (наприклад, впізнання обличчя), звукових музикальних сигналів здійснюється правою півкулею більш успішно. Слід підкреслити, що ізольована права півкуля зберігає здатність до абстрактного мислення і розуміння мови, яке, імовірно, розвивається після операції. Крім того, якісна мова неможлива без участі проміжного мозку, особливо, таламусу.
У правші ліва півкуля виконує роль „інтерпретатору причин”: аналізує сигнали, які виникають у різних зонах кори і підкорки з метою визначення їх причини і зменшення когнітивного дисонансу (якщо якась емоціональна, вегетативна реакція, тощо не співпадає з очікуваною, ліва півкуля висовує гіпотези відносно такого не збігання до тих пор, поки не буде досягнуто когнітивного консонанс – відношення і уявлення, на яких ґрунтувалися не реалізовані очікування змінюються і коректуються, щоб відповідати дійсності). Враження лівої півкулі супроводжується розгальмовуванням і перезбудженням правої півкулі і навпаки. Прояви такого враження – виникнення „катастрофічних ідей” з глибокою депресією. При депресивних станах патологічно підвищена ЕЕГ-активність правої півкулі.
Патологія правої півкулі часто проявляється у байдужості або ейфорійному розгальмовуванні. При маніакальних станах патологічно збільшена ЕЕГ-активність лівої півкулі (розгальмовування „не задіяної” півкулі)
Отже, має місце латералізація, спеціалізація півкуль за переважним виконанням певних функцій – зокрема, функцій І і ІІ сигнальних систем.
Якщо у правші мовні центри завжди розташовані у лівій півкулі, у шульги вони містяться інколи там же, інколи у правій півкулі, інколи в обох півкулях.
Слід розрізняти поняття «домінуюча півкуля», яким позначають ліву півкулю як субстрат мовної функції, і поняття «домінантна півкуля», яке є сучасним синонімом поняття домінантна сигнальна система – отже, домінантна права півкуля у правші зумовлює перевагу безпосереднього, образного, чуттєвого сприймання світу, а домінантна ліва півкуля – перевагу абстрактного сприйняття світу. В нормальних умовах інформація передається між двома півкулями кори головного мозку через мозолисте тіло і мозок функціонує як єдине ціле, сумісно здійснюючи всі функції.
Центри мови. Функції мови. Сутність і види афазії.
Локалізація і функціональне призначення центрів мови, а також сутність зв’язаних з ними видів афазії представлені в таблиці:
Афазію інколи визначають в термінах мовної агнозії або апраксії. Агнозія (від грецького gnosis – знання) – розлад впізнання. Зорова агнозія зв’язана з враженням потиличної кори, слухова – скроневої, а тактильна - тім’яної кори. В таких випадках людина бачить, чує, відчуває дотик предмета, але не впізнає, відповідно, зорових, звукових і тактильних сигналів. Якщо розглядувати афазію в рамках цих понять, то афазія Верніке – різновид агнозії, або агностична афазія, а афазія Брока – різновид апраксії (порушення вольових, цілеспрямованих дій, рухів, поведінки), або апраксична афазія.
Можливості відновлення мови у онтогенезі. У дитини, яка вже навчилася розмовляти, враження мовної зони лівої півкулі приводить до повної афазії. Однак, приблизно через рік мова відновлюється, так як її центр переміщується у відповідну зону правої півкулі. Передача мовного домінування від лівої півкулі до правої можлива лише до 10-річного віку. Після цього здатність до формування центру мови у будь-якої півкулі втрачається. Можливі причини такої втрати: 1)розвиток базових сітей нейронів, необхідних для становлення мови, а пізніше – й для вивчення нового язику, після 10 років, імовірно вже не здійснюється; 2)відповідні мовним ділянки не домінантної у відношенні мови півкулі к цьому віку вже починають виконувати інші функції, зокрема, орієнтації у просторі, усвідомлення розмірів тіла та його положення у навколишньому середовищі, тощо. До того ж, навіть у дітей до 10 років зі враженими мовними структурами лівої півкулі, у яких, завдяки пластичності головного мозку, права півкуля взяла на себе, крім численних немовних, ще мовні функції, загальні розумові та мовні здатності нижче, ніж у здорових дітей.
Серед видів мови доречно виділити експресивну та імпресивну мову. Експресивна мова – це процес мовного висловлювання, який починається з задуму – програми висловлювання (з. Верніке), потім проходить стадію внутрішньої мови і завершується висловлюванням за допомогою слів (з. Брока). Форми такого висловлювання різні – усна, письмова, калькіруюча мова (сурдологічна). Імпресивна мова – процес розуміння усного чи письмового мовного висловлювання, що починається з сенсорного його сприйняття (через слух або зір), декодування словесної інформації і завершується формуванням його змістовної схеми (з. Верніке). Для декодування словесної інформації необхідний активний аналіз істотних елементів її змісту, вилучення їх з пам’яті.
Функції слова. Слово виступає як сигнал конкретних сигналів (сигнал сигналів) (1), здатне виконувати функцію узагальнення сигналів І сигнальної системи (2), відволікати (абстрагувати) від конкретної дійсності (3), на чому ґрунтується абстрактне, логічне мислення людини.
Функції мови.
1.Комунікативна
2.Понятійна (тобто, мова виступає як засіб понятійного, абстрактного, логічного мислення, механізм інтелектуальної діяльності людини)
3.Регуляторна (керування власною поведінкою та поведінкою інших людей)
4.Програмуюча (побудова змістовних схем висловлювання, його граматичної структури, різних рухів і схем за допомогою внутрішньої мови)
У філогенетичному аспекті з мовою тісно зв’язане формування особливого, притаманного лише людині типу свідомості.
Еволюційні механізми виникнення свідомості і мови.У людини, у порівнянні з іншими хребтовими, відносна маса мозку значно більше і, крім того, збільшена площа нової кори. Таке явище кваліфікується як зростання енцефалізації. Слід підкреслити, що збільшення площі неокортексу у процесі еволюції йде за рахунок зменшення розмірів інших відділів (але не лімбічної кори) із-за зменшення ступені спеціалізації сенсорних функцій (наприклад, втрати тонкого нюху) і різнорідності рухових реакцій. Еволюційний розвиток нової кори виливається у розвиток системи мультисенсорного відображення світу. Однак розвиток мовної функції слабо зв’язаний з процесом енцефалізації: маса мозку у людини досягає сучасного рівня (близько 1,4 кг) приблизно 200 000 років тому, а мова появляється лише 40 000 тому, тобто виступає лише як результат пізньої енцефалізації.
Більш високі здатності людини до мислення і навчання не зв’язані з виникненням особливих клітин типу „мовних центрів” або „нейронів пам’яті”. Імовірно, розвиток цих здатностей обумовлений кількісними змінами, а саме, збільшенням кількості нейронних ланцюгів, що залучаються до обробки інформації. Це найбільш виражено у неокортексі, який забезпечую високу швидкість такої обробки.
Свідомість зі всіма притаманними їй нюансами – головна ознака нашого існування. Вважають, що пізнання її можливо лише інтроспективним шляхом. Наукові пояснення свідомості розпливчасті і суперечні. Фізіологія реально може лише визначити межі, в яких свідомість існує. Фізіологія, крім того, суперечить психології, яка відмовляє тваринам в наявності свідомості, і стверджує, що у вищих хребтових, на відміну від тварин з простою нервовою системою, існують признаки свідомої поведінки. В тваринному світі, з точки зору фізіології, існує множина самих різних рівнів і форм свідомості, а людина має найбільш складний її різновид. Свідомість щільно зв’язана зі складними нейронними структурами і у відриві від них не може існувати. Вважають, що у філогенезі вона розвивалася паралельно нервовій системі: коли примітивні форми нервової діяльності вже не забезпечують достатнього рівня регуляції і адаптації, в процесі філогенезу у тій чи іншій формі виникає свідомість на основі більш високого диференціювання нервової системи. Таким чином, виникнення свідомості – це важливий етап еволюції, абсолютно необхідний вищим організмам для оптимального пристосування до навколишнього середовища. Але, не зважаючи на таку позицію, фізіологія не може провести чітку межу між тваринами зі свідомістю та без неї. Фізіологія не може також привести вичерпані дані про функціональні чинники, що сприяли виникненню свідомості людини.
Прийнято вважати, що для наявності свідомості необхідні: 1)деякий проміжний рівень активності ЦНС, якому співпадає певний вид ЄЄГ-активності (ритми бадьорості), і який несумісний з тою ЄЄГ-активностю, що реєструється при низькій активності нейронів (наркозі і комі), а також при занадто високій активності нейронів (епілепсії і електричному шоку) 2) взаємодія кори і підкірки, оскільки самостійно ні структури кори, ні підкіркові утворення не здатні забезпечити свідомість. Імовірно, ключова роль в її існуванні належить ретикулярній формації мозку, що є логічним висновком з факту про необхідність РФ для стану бадьорості.
На наведених нижче схемах показані особливості обробки інформації у людини при переводі безпосереднього сприймання в словесну форму і при використанні словесної інструкції для здійснення дії.
