T1[1]
.pdfнаказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.
На початку 1666 р. І. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Р. Ракушки-Романовського впорядкував фінансові справи держави. Дуже швидко промосковська політика Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад, збирання податків у царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). В 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.
Всі ці кроки, а особливо «Московські статті», викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького. Навіть частина православного духовенства, яка раніше підтримувала промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито протестувала проти зростання московського впливу. Незадоволення досягло свого апогею після укладення між Польщею і Московською державою Андрусівського пе-
ремир’я 1667 р.
3. Андрусівське перемир’я
Цей договір про перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою, укладений 30.01.(9.02.)1667 р. в с. Андрусові поблизу Смоленська, вперше наочно засвідчив розподіл України.
Основні положення Андрусівського договору вироблялись протягом трьох місяців, зі сторони Московського царства їх підписав А. Л. Ордін-Нащокин, а зі сторони Польщі – жмудський староста Ю. Глебович. За умовами Андрусівського миру, припинялась поль- сько-московська війна 1654-1667 рр. і встановлювалось перемир’я на 13,5 років (до червня 1680 р.).
За договором, під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ
351
на два роки передавався Московській державі. Запорозька Січ передавалась під спільне управління Польщі і Московщини, які зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана.
Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства, що переросло у повстання, яке спробував очолити промосковський гетьман І. Брюховецький. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської ради 1654 р., закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений т. зв. «Вічним миром» 1686 р.
Невдоволення московським наступом на суверенітет козацької України викликало величезні незадоволення на Лівобережжі. В 1667-1668 рр. там відбулася низка великих виступів проти московських залог у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання.
Усічні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно І. Брюховецький вступив у переговори з П. Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Г. Гамалії, генерального обозного І. Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбула.
Утравні 1668 р. війська Брюховецького, повиганявши московські залоги з частини українських міст, вирушили визволяти кордонне місто Котельву, яке обложила московська армія під командуванням боярина Г. Ромодановського. На початку літа на Лівобережну Україну вступили правобережні полки під проводом гетьмана П. Дорошенка і пішли на зустріч з військами Брюховецького, які стояли військовим табором під Опішнею (тепер Полтавська обл.). Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти непопулярного І. Брюховецького і 8(18).06.1668 р. його вбили.
Петру Дорошенку судилося стати борцем проти несправедливого Андрусівського миру, прагнучи відновити єдність Української держави.
352
4. Гетьманування П. Дорошенка
Петро Дорофійович Дорошенко (1627-19.11.1698) – один із найвизначніших гетьманів України (1665-1676), державний, політичний та військовий діяч, за образними висловлюваннями пізніших людей, «останній козак» і «сонце Руїни». Походив зі старого козацького роду, онук славного гетьмана М. Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови, брав участь у Визвольній війні як козак і писар Чигиринського полку. Виконував важливі доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом. Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана І. Виговського. В 1660 р. як полковник чигиринський П. Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів «Переяславських статей» 1659 р. В 1663-1664 рр. він був генеральним осавулом у гетьмана П. Тетері, з 1665 р. – полковником Черкаського полку. 10.10.1665 р. правобережні полковники вибрали П. Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 р. у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665-1666 рр. П. Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву – В. Дрозденка і С. Опару. Восени 1665 р. війська гетьмана П. Дорошенка після тривалої облоги здобули Брацлав. В. Дрозденко був захоплений у полон і розстріляний.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П. Дорошенко за підтримки київського митрополита Йосипа Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин – т. зв. серденята або сердюки (з турецької – відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою й особистою відданістю гетьманові. Комплектувалися сердюцькі полки виключно з добровольців («охотників») із різних частин України, а також з волохів, поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів, а також реєстрових козаків з Лівобережної України. Кожен полк, як правило, називався прізвищем полковника (напр., полк Дмитра Чечеля тощо). Командував сердюками особисто гетьман. Кількість сердюцьких полків коливалася в середньому від 3 до 8 по 400-700 (до 1000) козаків. За службу сердюки отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному забезпеченні. Розташовува-
353
лись у визначених гетьманськими універсалами пунктах, не маючи постійного місця дислокації. Виконували військову і охороннополіційну службу. Сердюки, які разом з компанійцями і жолдаками складали гетьманську гвардію, відзначалися сміливістю і завзятістю в бою, відданістю гетьманові. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини П. Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету (півтораки або «чехи» у м. Лисянка). Проводячи політику колонізації незалежних земель, П. Дорошенко на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, П. Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.
Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України П. Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики П. Дорошенка було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р,, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, П. Дорошенко вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. «Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об’єднати її. А щоб досягнути цю мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська», – пише Н. ПолонськаВасиленко.
У вересні 1667 р. об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українськопольський кордон по р. Горині. Змусила Польщу до цього облога її армії П. Дорошенком у Галичині біля Підгайців (1667). Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8.06.1668 р. проголосили П. Дорошенка гетьманом всієї України.
Проте гетьманування П. Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в
354
Україні сусідні держави вирішили підривати її шляхом підтримки суперників П. Дорошенка і прямою військовою агресією. На противагу гетьману на Запорожжі висунуто наймолодшого претендента на гетьманську булаву запорозького писаря Петра Суховієнка (Cуховій, Шамай, Ашпат-Мурза), якого підтримало Кримське ханство. За підтримки Кримського ханства П. Суховій розпочав запеклу боротьбу проти П. Дорошенка, зокрема робив спроби захопити гетьманську резиденцію – Чигирин. Вів переговори з турецьким султаном, намагався заручитися його підтримкою на умовах, аналогічних угоді Османської імперії з П. Дорошенком. Наприкінці 1668 р. напав на володіння П. Дорошенка у Правобережній Україні, але зазнав поразки у битві під Ольхівцем (Дорошенкові допомогли запорожці під проводом І. Сірка). Влітку 1669 р. П. Суховій у союзі з татарськими загонами знову вчинив напад на територію, підвладну П. Дорошенку, але під час походу татари покинули його за наказом султана, а прибічники Суховієнка проголосили гетьманом уманського полковника М. Ханенка. Після перемоги П. Дорошенка над військом М. Ханенка у битві під Стеблевом (29.10.1669 р.) Суховій направився у Крим. Подальша доля його невідома.
Для боротьби із Суховієнком П. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем’яна (Демка) Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. І хоч на початку 1669 р. Суховієнка вдалося розгромити, відсутністю П. Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. В середині березня 1669 р. у м. Глухові на основі «Глухівських статей» 1669 р. вони проголосили гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішного (бл. 1630 – після 1701). Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність воєнної допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги у містах, тиск промосковськи налаштованих частин старшини і православного духовенства (особливо архієпископа чернігівського Л. Барановича) примусили Многогрішного піти на переговори з царським урядом. Отже 17.12.1668 р. на старшинській раді в Новгород-Сіверську Д. Многогрішного було обрано «сіверським гетьманом». А після переговорів між московським урядом і Многогрішним укладення «Глухівських статей» 1669 р., його і проголосили 9(19).03.1669 р. на
355
Генеральній Військовій Раді у Глухові гетьманом Лівобережної України.
Отже, «Глухівські статті» підписано між гетьманом Д. Многогрішним і московським урядом 16.03.1669 р. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України П. Дорошенка і позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови «Московських статей» 1665 р. і піти на поступки при укладанні «Глухівських статей». Документ складався з 27 пунктів. Договір декларував права України на основі «Березневих статей» 1654 р. Московські воєводи залишились лише в п’ятьох містах – Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. Козацький реєстр встановлювався в розмірі 30 тис. осіб. Гетьман мав право утримувати 1 тис. осіб найманого війська. Податки збирались виключно козацькою старшиною. Одночасно гетьману заборонялось вступати в зносини з іноземними державами. Значно обмежувався перехід селян у козацтво. В цілому, московський уряд використовував «Глухівські статті» для обмеження державних прав України.
Після обрання гетьманом Д. Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Він домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я 1667 р., залишився у складі Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, Д. Многогрішний прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини. Вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. В ніч з 12 на 13.03.1672 р. у Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець, Домантович і П. Уманець) при підтримці начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного і видала представникам царського уряду. Гетьмана було вивезено до Москви, де в середині квітня 1672 р. над ним розпочався суд. Його звинуватили у державній зраді, піддали тортурам, а опісля засудили до страти. Згодом страту замінено на довічне заслання. Д. Многогрішного було вивезено з родиною до Сибіру і ув’язнено в Іркутській тюрмі. Українські історики пов’язують час гетьманування Д. Многогрішного із
356
закінченням одного з найтрагічніших періодів в українській історії – Руїни.
Уцих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, П. Дорошенко восени 1669 р. уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12.03.1669 р. у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; Українська православна церква зберігала автономію у складі Константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну.
Увересні 1670 р. П. Дорошенко був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М. Ханенком. Протягом 1671 р. призначений П. Дорошенком наказним гетьманом О. Гоголь (прадід всесвітньо відомого письменника) вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671-й рік пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 р. польська армія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. П. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом П. Дорошенка розгромили загони М. Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. Завдавши ряд поразок польським військам під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського об’єднана україн- сько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман П. Дорошенко, турецький султан Мухамед IV і кримський хан Селім-Ґірей, здобула фортецю Кам’янець (тепер Кам’янець-Подільський) 27.08.1672 р. і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 р. союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польсь-
357
кий уряд 5.10.1672 р. уклав Бучацький мирний договір
18(28).10.1672 р. (в м. Бучачі, тепер Тернопільська обл.).
За умовами договору, Польща віддавала Туреччині Поділля. Брацлавщина і південна Київщина переходили під владу гетьмана П. Дорошенка. Польща зобов’язувалася сплатити Туреччині контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22 тис. злотих данини. В квітні 1673 р. польський сейм відмовився затвердити Бучацький договір, і польсько-турецька війна тривала до укладення Жу-
равненського договору (17(27).10.1676 р.) в містечку Журавно (те-
пер с. Жидачівського району на Львівщині). Договір завершив поль- сько-турецьку війну 1672-1676 рр. За умовами договору скасовувалася щорічна данина в сумі 22 тис. злотих, яку Польща сплачувала Туреччині на підставі зобов’язань Бучацького мирного договору 1672 р. Поділля залишалось у складі Османської імперії; значна частина Правобережної України (за винятком колишніх Білоцерківського і Паволоцького полків) визнавалася козацькою територією. Цей договір знову-таки не був ратифікований польським сеймом. Укладення Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя.
У червні 1672 р. замість скинутого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано Івана Самійловича Самойловича (р. н. невід. – 1690), якого 17.03.1674 р. було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю – Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу П. Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу П. Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Ме-
358
шканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет П. Дорошенка почав падати серед українського населення.
У цій ситуації розчарований політикою Туреччини П. Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині П. Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від П. Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича і І. Ромодановського, віл чого П. Дорошенко рішуче відмовився. Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову обложили Чигирин. 19.09.1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двотисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою П. Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства П. Дорошенко поселився в с. Сосниці (тепер Чернігівська обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 рр. П. Дорошенко жив у В’ятці. Останні роки життя П. Дорошенка провів у с. Ярополчому під Москвою, де і помер. Все життя і діяльність гетьмана П. Дорошенка, визначного державного і політичного діяча свого часу, були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України. Власне таку оцінку його діяльності давали такі видатні українські історики, як В. Антонович, М. Костомаров, М. Грушевський. Д. Дорошенко та ін.
5. Руїна на Правобережжі. Гетьманування І. Самойловича
Іван Самойлович, гетьман Лівобережної України 1672-1687 рр. походив з українського священицького роду з Житомирщини. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Був сотником Гадяцького і Чернігівського полків. Виконував важливі дипломатичні доручення. Отримав звання значкового товариша. Брав участь у антимосковському повстанні 1668 р., активно виступав проти московської влади в Україні. Після загибелі гетьмана І. Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Д. Многогрішного, отримав царське прощення. У 16681669 рр. був наказним полковником та полковником чернігівським.
359
Після обрання гетьманом Д. Многогрішного І. Самойлович став генеральним суддею (1669-1672). Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Д. Многогрішного, яку підтримували царські воєводи. На старшинській раді в Козачій Діброві 17.06.1672 р. обраний гетьманом і володів гетьманською булавою 15 років. Виступав за соборність українських земель. Боровся проти гетьмана П. Дорошенка, намагався об’єднати під своїм реґіментом Правобережну і Лівобережну Україну.
Після козацько-московського походу на Правобережну Україну 1674 р. І. Самойлович разом з царським воєводою на Переяславській раді 17.03.1674 р. був обраний гетьманом усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося щойно після зречення з гетьманства 19.10.1676 р. П. Дорошенка. Внаслідок Чигиринських походів 1677 р. і 1678 р. та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р. І. Самойлович втратив владу над Правобережною Україною (південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались за Ю. Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини).
Гетьман змушений був миритися із важким міжнародним становищем розділеної Гетьманщини, спустошеннями, розпоряджанням долею країни чужоземних країн, неможливістю здійснити приєднання до своєї держави Правобережжя. Цей тяжкий стан закріплявся міжнародними угодами. Зокрема, Бахчисарайський мирний договір 13(23).01.1681 р. був угодою про перемир’я у між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою. При укладанні договору від української сторони був присутнім генеральний писар С. Ракович. Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 1670-х рр. між цими державами за володіння землями Правобережної України.
За Бахчисарайською угодою, кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по р. Дніпру; Туреччина приєднувала північну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московська держава – Лівобережну Україну і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль. Протягом 20 років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновлювати укріплення: козаки отримали право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря, а татари – на кочування і
360