T1[1]
.pdfбілорусів та росіян були носії ранньосередньовічних культур типу Колочин-Тушемля-Банцерівшина, які поступово опанували області із балтійським та угро-фінським населенням.
Отже, генетичні корені сучасних слов’янських народів, як і переважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а сам процес формування слов’янських етносів лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей.
Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні за епохою Великого переселення століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політичної карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокультурному поступі. Навіть такі могутні поліетнічні держави, як Франкська держава Карла Великого, Великоморавське князівство чи Київська Русь, з часом розпалися на менші моноетнополітичні утворення, зародження яких припадає на раннє середньовіччя.
На думку, В.Барана історичні школи, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами (іншими словами утворення Руської держави і формування руської народності – Ю.С.) керуються більше певними політичними інтересами, ніж реальними фактами.
В етноісторичному вимірі розпад східнослов’янської держави Рюриковичів – Київської Русі – був не вихідною точкою зародження трьох східнослов’янських народів – українців, росіян і білорусів, а логічним наслідком розбіжностей у розвитку етнічно різних племінних груп східного слов’янства, що входили до неї. Тобто розпад Давньоруської держави був продовженням етногенезів білоруського, російського та українського народів, започаткованих процесами великого розселення слов’ян.
2. Культура Київської Русі періоду політичної роздробленості
У середньовіччі освіта, наука й культура розвивались під безпосереднім впливом церкви.
Християнське богослужіння потребувало грамотних людей, і
церква їх виховувала. Літописи не повідомляють, чи існувала якась
151
система освіти на Русі, але відомо, що були вчителі-дяки, діяли школи при церквах і монастирях. Про поширення писемності серед різних верств населення свідчать численні написи на виробах ремісників – посудинах, цеглинах, хрестах та іконах, мечах і ін. Унікальними є «берестяні грамоти» – написи простолюдинів на березовій корі, знайдені археологами спочатку в Новгороді, а згодом на Украї-
ні – у Звенигороді. За підрахунками вчених, у великих містах Київської Русі близько 10 відсотків населення було грамотним.
Потреба у книгах викликала появу окремого ремесла – книжної справи. Нею займались перекладачі, переписувачі, художники, палітурники, майстри, що виготовляли пергамент (оброблена певним чи-
ном шкіра молодих тварин, що застосовувалась до винайдення па-
перу). Переписування та виготовлення нових книг було зосереджено при монастирях.
У джерелах згадується про майже 70 великих монастирів. Найбільшим і найбагатшим із них був Києво-Печерський. Він же став центром духовного життя. З середовища київських ченців вийшло багато діячів культури, науки та мистецтва: літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапій та ін.
Переписування книг здійснювали ченці і світські люди. Окрім Києва, центрами переписування книг на Україні були Чернігів, Во- лодимир-Волинський, Галич, Переяслав та інші міста. Декілька рукописів, які дійшли з того часу до нас, і нині становлять величезну цінність, свідчать про високий рівень книжкової справи. Найдавнішими книгами, що збереглися, є знамените «Остромирове Єванге-
ліє», написане у Києві у 1056–1057 рр., та «Ізборник Святослава» 1073 р. й «Ізборник Святослава» 1976 р. (Нині зберігаються в Ро-
сії). «Ізборник» 1073 р. – один із перших християнських енциклопедичних збірників Київської Русі написаний на пергаменті двома переписувачами. Кожен із них представляв іншу школу каліграфії й орфографії. «Ізборник» закінчується фразою: «Завершується книга сія рукою грішного Іоана зібрана із багатьох книг княжих».
Які ж книги були найпоширеніші у цей час? Переважну більшість становила релігійно-церковна література, яка використовувалась під час богослужінь. Це були Євангелії та Псалтирі. Зразком такої книги є Мстиславове Євангеліє 1115 р., написане великими літерами, оздоблене золотом, сріблом і коштовним камінням, переплетене в обкладку з дорогої шкіри.
152
Ще одним жанром церковної літератури були тексти проповідей. Серед них як зразок можна назвати «Слово про закон і благодать» київського митрополита русина Іларіона. До церковної літератури відносять і життєписи святих та мучеників. У Києві на початку ХІІІ ст. був створений «Києво-Печерський Патерик», у якому прославляються видатні ченці Києво-Печерського монастиря. В оповідях «Патерика» є багато побутових деталей, що становлять цінність для історика, бо дають можливість краще уявити собі життя людей ХІІ–ХІІІ століть.
Першим твором жанру опису мандрівки було «Ходіння Даниїла». Автор цього твору ігумен Чернігівського монастиря початку ХІІ ст. описав свою подорож до Святої землі – Палестини. Цей твір містить і географічні відомості. «Ходіння Даниїла» було не єдиною книгою, що знайомила русинів зі світовою історією, географією, астрономією, медициною. Популярним був «Шестиднев» – переклад з болгарської про шість днів творіння Богом світу з коментарями невідомого автора.
Крім церковних діячів, літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У ньому він коротко подав свій життєпис і виклав свої політичні і фі- лософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність правителя на користь людей і держави.
Не лише цікавою літературною пам’яткою тих часів, але й важливим історичним джерелом є «Слово о полку Ігоревім», написане між 1185 і 1187 рр. Воно доповнює літописні дані важливими подробицями та узагальненнями, описує відносини між князями, мотиви їхніх вчинків. «Слово» подає цікаві деталі, яких немає у літописах. З нього ми дізнаємося про стан справ на південних кордонах Русі ХІІ ст., «коли рідко орачі перегукувались, зате часто ворони крякали, трупи ділячи». Автор твору описує озброєння, способи переміщення військ, тактику бою тощо. У повісті згадуються деталі князівського побуту. Виявляється, що язичницьких богів добре пам’ятали на Русі ще й через двісті років після офіційного прийняття християнства. Із «Слова» можна довідатись, що в разі успішного походу русичів на ворога і захоплення численних бранців «продавались невільниці по ногаті, а невільники по різані».
Автор «Повісті» дає короткі характеристики – прізвиська князів, що увійшли згодом в історичну літературу: чернігівський Олег – Го-
153
риславич (бо часто затівав усобиці), галицький Ярослав – Осмомисл (бо володів вісьмома мовами), курський Всеволод – Буй Тур (хоробрий, як тур).
«Слово» підтверджує, що Русь ХІІ ст. – землеробська країна. Навіть зображення бою подається у формі опису жнив і молотьби.
Не снопи кладуть…
– Кладуть голови молодецькі, Молотять ціпами булатними, Стелять на току життя, Одвівають душу від тіла. Береги криваві… Не добром-збіжжям засіяні,
– Засіяні кістьми синів руських… (переклад М. Рильського).
Зі сторінок поеми лунає заклик до єдності князів у боротьбі проти спільного ворога.
Вважають, що автором цього твору міг бути хтось із дружинників Ігоря або й сам князь Ігор. За версією історика і перекладача «Літопису Руського» Леоніда Махновця, автором «Слова» вважається Володимир Ярославич, син Ярослава Осмомисла, брат жінки Ігоря – Єфросинії Ярославни.
Рукопис «Слова о полку Ігоревім» був віднайдений і опублікований наприкінці XVIII ст. російським колекціонером А. МусінимПушкіним. Оригінал згорів під час пожежі Москви у 1812 році.
Відсутність рукопису дає підстави твердити частині дослідників про «Слово о полку Ігоревім» як майстерну фальсифікацію. Так, сучасний американський історик Едвард Кінан вважає, що цей твір був написаний чеським філологом Йосифом Добровським наприкінці XVIII ст. Однак в українській та російській історичних науках усталеною є майже одностайна думка про автентичність «Слова». На користь цього твердження працює як лінгвістичний аналіз тексту, так і той факт, що мотиви «Слова о полку Ігоревім» або окремих його частин зустрічаються у руських творах, написаних задовго до кінця
XVIIІ ст.
Самобутнім явищем у літературі є літописи. Найдавніші літо-
писи не збереглися. Однак їхні записи були використані при скла-
154
данні Нестором-літописцем «Повісті минулих літ» – літописного зводу, що був створений у другому десятилітті XII ст.
Уцій великій історичній праці Нестор подав виклад історії Русі від біблійних часів (він виводить слов’ян від одного з синів Ноя – Яфета) до сучасних йому подій. «Повість минулих літ», як і інші руські літописи, є важливим історичним джерелом не лише для вивчення минулого східних слов’ян, але й сусідніх народів – угорців, поляків, литви, народів Північного Кавказу та ін.
Продовженням «Повісті» є Київський літопис, який описує події
XII ст., і Галицько-Волинський літопис, у якому викладені події у
XIII ст. Галицько-Волинському літописанню властивий оригінальний літературний стиль, любов до епітетів і метафор, драматичність викладу.
З другої половини ХІ – початку ХІІІ ст. до наших днів збереглось досить кам’яних будівель, щоб скласти уявлення про архітектурний образ тогочасних міст Київської Русі.
Удругій половині ХІ ст. кам’яне церковне будівництво поширюється з Києва на інші давньоруські міста. У цей час засновується ряд монастирів, у яких зводять кам’яні храми. Склався новий тип монастирського храму. Він являв собою хрестоподібну у плані споруду, увінчану одним куполом. Зразком служив Успенський храм Києво-Печерського монастиря, зведений у 1078 р.
Починаючи з 30-х років ХІІ ст., у зв’язку із політичною роздробленістю Київської Русі, посилюється значення міст-столиць удільних князівств. Цей факт впливає на церковну архітектуру. У кожній столиці помітно збільшується кількість церковних споруд. Проте їх розміри зменшились, архітектура спростилась, прикраси перестали бути такими витонченими і багатими, як у старих київських храмах. Характерними пам’ятками цього періоду є церква Богородиці Пирогощі, збудована у 1132 році у Києві; Юр’ївська (1144 рік) у Каневі, Борисоглібський храм у Чернігові (1128 рік).
На відміну від лісостепової зони України, де при будівництві широко застосовувалась тонка цегла – плінфа, у Галицькому Прикарпатті величні будівлі зводились повністю із каменю. За Ярослава Осмомисла в Галичі були збудовані білокам’яні Успенський собор (1157 р.), князівський палац та інші будівлі.
Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. знову змінюється архітектурна мода. Будівлі цього часу витягнуті догори і нагадують башти. Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П’ятницькій церкві у Чернігові. Її композиція цілісна, гармонійна.
155
Споруда виглядає ніби вирізьблена з моноліту і нагадує грузинські православні храми.
Із церковною архітектурою пов’язані такі види мистецтва, як живопис, іконопис, художня різьба по каменю, мозаїки і фрески, ма-
йоліка (випалена глина, вкрита поливою та малюнками).
З кінця ХІ ст. стає відомою іконописна майстерня КиєвоПечерського монастиря. Тут писав ікони відомий художник Алімпій, який вчився у царгородських майстрів.
Визначним досягненням давньоруських умільців були невеликі іконки, вирізьблені з каменю. Найпопулярнішими були іконки із зображеннями перших руських святих Бориса і Гліба.
Високого рівня набуло у Київські Русі прикладне, або ужиткове мистецтво: різьба по дереву і кості, виготовлення прикрас та оздоблення зброї, художнє литво, склоробство. Цінувались вироби ювелірного мистецтва.
Особливістю давньоруського ужиткового мистецтва було переплетення елементів язичницької і християнської символіки.
Ювелірні прикраси, різьба по кості та інші вироби давньоруських майстрів користувались попитом не лише на Русі. Предмети художнього ремесла руських умільців зустрічаються під час археологічних розкопок у багатьох європейських країнах.
Підводячи підсумки, можемо сказати, що Київська держава вийшла на політичну арену в часи правління Аскольда, заявивши про себе тодішньому світові військовим походом на столицю найсиль-
нішої держави – Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі вона примусила рахуватися з собою сусідні держави.
Від військових походів Русь перейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та Близького Сходу. Київські князі укладали мирні й союзні угоди з Візантійською та Німецькою імперіями, Польщею, Угорщиною, Литвою, Швецією і Норвегією. Часто ці договори скріплювалися династичними шлюбами.
Важливу роль відігравала Київська Русь у міжнародній торгівлі. Її центром був Київ. Тут перехрещувалися торговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ – у Скандинавію, а також ті, що вели з Середньої і Західної Європи на Схід – до Арабського халіфату і далі в Індію і Китай. Через Русь ішли не лише транзитні товари. Вироби руських ремісників також розходилися по світу.
Київська Русь залишила яскравий слід у вітчизняній і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно високим.
156
Лекція13. Галицько-Волинська держава
Утворення Галицько-Волинського князівства. Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича. Коронація Данила.
Перший похід монголів на Русь. Вторгнення хата Батия на українські землі. Утворення Золотої Орди.
1. Утворення Галицько-Волинського князівства
Волинь і Галичину об’єднував не лише спільний кордон. Їх пов’язували торговельно-економічні і зовнішньополітичні інтереси. Обом князівствам загрожували половці з півдня і поляки із заходу.
Тому не дивно, що у 1187 році після смерті Ярослава Осмомисла галицькі бояри запросили зайняти престол волинського князя Романа Мстиславича. Та у зв’язку із чварами і жорстокою боротьбою, яка велась серед самих галицьких бояр, Роман Мстиславич довго на престолі не втримався. І лише після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстис-
лавичу в 1199 р. вдалося об’єднати ці землі в єдину ГалицькоВолинську державу.
Утворення такої держави мало на той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі», «самодержавцем всія Русі». Це означає зміцнення позицій великого князя і те, що йому вдалося приборкати і взяти у свої руки непокірні боярські угрупування.
Роман прагнув створити власну модель державного управління. Він хотів побудувати сильну князівську владу, яка не буде залежати від земельної аристократії. Та стара земельна знать – бояри – намагалася обмежити права свого сюзерена, втручалася у внутрішню і зовнішню політику Романа. Боярська опозиція була дуже сильною.
157
Роман показав себе мудрим державним діячем, талановитим дипломатом. Він орієнтувався на бойову віддану дружину, середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст і особливо стольного града Володимира. На відміну від інших князів, він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої підтримки у суспільстві. Це дозволило Романові зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак – і військову міць. Роман використовував будь-які способи у приборканні галицьких бояр. Своїх непримиренних ворогів серед бояр він карав смертю, висилав за межі держави. Середні верстви населення ГалицькоВолинської землі схвалювали розправи Романа над місцевим свавільним боярством, оцінивши похмурий гумор князя. Караючи боярську опозицію, він примовляв: «…Не погнітивши бджіл, не їстимеш меду» або «Не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш».
У зовнішній політиці Роман зосередив увагу на поширенні своєї влади. У 1203 р. він завдає поразки суперникам із Суздаля й утвер-
джується в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і навіть відчинили йому Подільські ворота міста. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського і Новгород Сіверського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волин-
ське. Територія усієї Правобережної України та частина Лівобережжя на якийсь час увійшли до складу єдиної держави – ГалицькоВолинського князівства.
Найбільшу славу Романові принесли його успіхи у війнах із традиційними ворогами. Щоб захистити українські землі, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців та литовських князів. Галицько-Волинський літопис із захопленням розповідає про Романа. Він «одолів усі поганські народи мудрістю розуму, додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись… переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха».
Роман мав добрі відносини з Візантійською імперією. Є згадки про те, що у Константинополі було посольство Романа. Відносини з Візантією були основними у зовнішній політиці Романа. Але він намагався підтримувати добрі стосунки і з країнами Західної Європи. До Романа приходили посли від Папи Римського. Відомо, що Роман узяв участь у міжусобних війнах між претендентами на загальнопольський престол. В останні роки свого життя Роман встановив ті-
158
сні взаємини з іншою світовою імперією середньовіччя – Німецькою.
Улітку 1205 року Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу. Метою виступу стало очевидно намагання князя припинити напади польських князів на галицькі землі, зміцнити західні кордони Галицько-Волинської держави. За іншою версією, метою походу Романа була не Польща, а участь у загальноєвропейській боротьбі між прибічниками Папи Римського і його ворога – німецького імператора.
Ідучи через Польщу, Роман потрапив у засідку і загинув у червні 1205 р. під Завихостом.
Після смерті князя Романа Мстиславича розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилось чужоземне втручання.
У 1205 році князями стали малолітні сини Романа: галицьким – Данило (1201–1264) і волинським – Василько (1203–1271), а реген-
том при них була мати. Але боярські угрупування Романової вдови та її малолітніх синів до влади не допустили. Кілька років князі поневірялися за кордоном, поки підросли і почали боротьбу за престол.
Бояри в Галичині посідали сильні позиції. Їхнє політичне стано-
вище ґрунтувалось, очевидно, ще на традиціях існування потужних хорватських племінних княжінь на цих землях, які лише за часів Володимира Великого остаточно були підпорядковані Києву. Дещо пізніше правнуки Ярослава Мудрого князі-ізгої Ростиславичі залучали місцевих, галицьких бояр на свій бік у боротьбі за Підкарпатські землі, роздавали їм посади і маєтки, що стали основою зміцнення боярських родів. Галицькі бояри мали величезні доходи від солеварних промислів, сільського господарства і торгівлі. Окрім того, часто бояри у прикордонних землях переходили на бік іноземних правителів і ті ставали їхніми покровителями, надаючи великі привілеї та забезпечуючи, у разі потреби, захист. Усе це нерідко призводило до запеклої боротьби між боярськими угрупуваннями і галицькими князями.
Бояри запросили трьох синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», на престол у Галич. Матір’ю Ігоревичів була ві-
дома зі «Слова…» Ярославна – дочка Ярослава Осмомисла Галицького. Таким чином, по материнській лінії Ігоревичі могли претендувати на галицький престол.
159
Галицькі бояри сподівалися, що новгород-сіверські князі будуть слухняним знаряддям в їхніх руках. Але через деякий час Ігоревичі почали самостійно управляти землями, вийшли з-під опіки бояр. Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі здійснили розправу над боярами, більше 500 бояр стратили, багато інших повтікали. У ході війни, що розгорілася між непокірним боярством та Ігоревичами, бояри перемогли, і щоб помститися, у 1211 році повісили захоплених у полон Ігоревичів. У Галичі на якийсь час «вокняжився» боярин Володислав.
Випадок убивства боярами своїх князів і факт посідання боярином князівського престолу є унікальними, в жодній іншій частині Русі небувалими. Це зайвий раз свідчить про могутність, економічний та політичний вплив на суспільне життя галицького боярства.
У1214 році бояри знову пішли на зговір з угорцями, і ті захопили Галич та проголосили п’ятирічного угорського королевича Калмана «королем королівства Галицького». Це була справжня іноземна вій-
ськова окупація. Від неї галичан визволив у 1219 році новгородський князь Мстислав Удатний, який по материнській лінії також був нащадком Ярослава Осмомисла.
Упівнічній «півотчині» – Волині – Романовичі поступово відновили свої позиції. У боротьбі за батьківський престол вони спирались на волинських бояр, із середовища яких походила їхня мати. З 1214 р. Данило Романович утвердився на Волині і почав шукати союзників для боротьби за Галич. Таким союзником став князь новгородський Мстислав Удатний, з дочкою якого одружився Данило.
Більше 30 років Романовичі боролися за свою отчину. Старшим князем був Данило, якого історики прозвали Галицьким, його соратником і помічником усі роки залишався Василько.
Данило Романович зумів організувати добре військо. Важкоозброєну кінноту складали волинські бояри, а піхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитись підтримкою селян і городян у Галичині, які потерпали від боярського свавілля і безперервних во-
єн. Врешті боярська опозиція зазнала поразки. У 1237–1238 роках Данило зміг остаточно укріпитися в Галичі. Василько отримав Волинь.
160