T1[1]
.pdfторії Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його.
У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татарами. Близько 1362 р. відбулася знаменита переможна битва українсько-литовських військ Ольгерда з татарами на р. Сині Води (усталилась точка зору, що це р. Синюха, ліва притока Південного Бугу) поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської обл.). М. Грушевський вважав, що це не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на пограниччі Київщини, Волині та Поділля. Все ж більшість дослідників розташовують місце Синьоводської битви саме біля нинішнього м. Ново-архангельська Кіровоградської обл. За Н. Яковенко, битва відбулася не раніше 24 вересня
– не пізніше 25 грудня 1362 р. Військо Ольґерда, який особисто брав участь у битві, складалося із відбірної рицарської дружини князя, а також із загонів місцевого боярства з Київщини та ЧерніговоСіверщини і загонів Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Ольгерд переміг татарську орду під командуванням трьох братів, беїв («цариків») князів Кочубея (Хаджи-Бей або КачибирейСолтан), Кутлубучу (Кутлуг-Бей або Кутлубах-Солтан) і Димитра (Диминтер-Солтан). Під час битви основні сили ворога розгромлено, а золотоординські воєначальники загинули. Значення цієї перемоги важливе як для українських земель, так і для Великого князівства Литовського та Східної Європи. Перемога українсько-литовського війська на Синій Воді задовго до Куликовської битви 1380 р. (в якій вирішальну роль відіграв волинський воєвода Боброк) підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга.
Після Синьоводської битви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати князі Коріятовичі, та степову Київщину. Загалом володіння Русько-Литовського князівства розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. Внаслідок всіх названих приєднань за часів Ольгерда не тільки більшість українських земель була звільнена від татарського іга, а й 9/10 території Великого князівства Литовського стали складати руські землі. На Поділлі Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фо-
191
ртеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець [-Подільський], який став столицею Поділля.
Вищою верствою у Великому князівстві Литовському стали князі. Руські (зокрема, українські) князі займали привілейоване становище. Верховним органом влади, крім Великого князя, стали «па- ни-рада» – великокняжі ради. Руські бояри служили у литовському війську. Литовці переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, адміністрацію, господарство. Українська культура, яка на базі києво-руської спадщини була вищою, ніж литовська, перемагала її в усіх галузях. «Руська правда» стала джерелом права. В державній практиці збереглися українські терміни – «тіун», «намісник», «ключник» і т. д. У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, на відміну від власне литовських князівств (Трокське, Віленське), в руських землях князі правили з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, на Волині тощо. Князі вели свою автономну політику: Київ вів боротьбу з татарами, Волинь – з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. Такий стан спостерігався аж до приходу до влади централізатора Витовта. У Великому князівстві Литовському, навіть після його об’єднання з Польським королівством, українські і білоруські княжі роди зберегли свої позиції управлінців. Об’єднавчі державні акти з Польщею забезпечили українським і білоруським княжим родам ті самі права, що їх мала польська шляхта, серед якої не залишилося представників княжих родів. Власне кажучи, українські князі були проміжною «ланкою» між королем і шляхтою, посідаючи вищі щаблі владної ієрархії навіть у часи Речі Посполитої. Ольгерд сам заснував удільне київське князівство, на чолі якого посадив свого сина Володимира Ольґердовича (проіснувало з сер. XIV ст. до
1470 р.).
З приєднанням значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Українські землі справляли значний вплив на політичне, суспільне і культурне життя Литовської держави. Руська (давньоукраїнська) мова стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Все це визначало особливий ста-
192
тус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалася в руках князя, земських бояр і князівських урядовців – канцлера, скарбничого, тіуна і соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, все ж вони постійно намагалися досягнути повної незалежності від Литовської держави.
Приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського носило добровільний і мирний характер. Як видно із вищенаведеного, це пояснюється наступними причинами:
–принцип литовських князів «старини не рушити, новизни не вводити»;
–паралельно із просуванням влади литовського князя відбувалося визволення українських земель від татар, причому часто воно здійснювалося мирним шляхом на підставі домовленостей. Так, у літописі збереглася цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали»;
–удільні князі в українських землях, у т. ч. литовські, проявляли сепаратистські настрої щодо Вільна, провадячи самостійну політику (в т. ч. й зовнішню), і в цьому опиралися на
місцеве населення.
Якому ж народові в першу чергу має належати історична спадщина Великого князівства Литовського? Литовцям, білорусам чи українцям? Щоб відповісти на це питання, треба взяти до уваги світогляд середньовічної людини, її самосвідомість. Тогочасна людина не усвідомлювала держави як приналежну певному народу. Себе люди ідентифікували не стільки за національною, як за релігійноконфесійною ознакою, а також підданством своєму феодалу і як найвищому пану – монархові країни. Йдучи за цим принципом, треба наголосити, що в час становлення і розквіту Великого князівства Литовського цю державу своєю вважало все її християнське населення. Своїм князем для українців був Ольґерд, для білорусівлитвинів він теж був своїм як Альгерд, як Альґірдас він був своїм для литовців. Отже, за своїм характером, Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське було спільною державою білорусів, українців та прибалтів.
193
Зміна в автономному становищі українських земель відбулася після укладення Кревської унії та подій, спричинених нею. Кревська унія між Польським королівством та Великим князівством Литовським (1385) передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу і підкріплювалася укладенням шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись Великим князем Литовським. Зростання впливу Польщі в Литві і в т. ч. в Україні викликало незадоволення значної частини литовсько-руської еліти на чолі з князем Витовтом. Вона домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Ці настрої стали домінуючими, і внаслідок цього новим, окремим від Польщі литовським князем обраний Витовт або Вітовт (1392–1430), син задушеного у 1382 р. у в’язниці за наказом Яґайла Кейстута. Ягайло залишився польським королем. Саме Витовт Кейстутович (нар. 1350) і проводив більш централізаторську політику у Великому князівстві Литовському.
Згідно Острозької угоди 1392 р., Витовт був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства (під загрозою литовсько-тевтонського зближення). Він взявся за зміцнення своєї влади і централізацію держави. Уродовж 1392-1394 рр. Витовт змістив удільних князів, які здійснювали на той час майже незалежну політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. Витовт усунув місцевих українських князів і замінив їх намісниками князя (крім удільного Київського князівства). Самі князівства були перетворені на звичайні литовські провінції, Західне Поділля Витовт передав Ягайлові. Іншою стороною такої політики Витовта було розширення територіальних меж держави на схід та південь. Тривала боротьба з татарами з метою витіснення їх з Українського Причорномор’я. Перешкодою на шляху Витовта стала відчутна поразка литовсько-руських військ у битві на Ворсклі (12.08.1399). Але у 1420-х рр. Витовту все ж вдалося звільнити від татар Поділля і розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Він збудував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Каравул, Білгород, Хаджибей. Укріплені межі Великого князівства Литовського сягнули берегів Чорного моря, верхів’їв Самари і Дінця.
Ще одним напрямком у боротьбі Витовта за розширення князівства стали війни проти Московського князівства (1406-1408) і, особ-
194
ливо тривалі, проти Тевтонського ордену. Протистояння проти останніх вилилося у т. зв. «Велику війну» і привело до нового зближення з Польщею. 15.07.1410 р., в ході війни проти Тевтонського ордену, Витовт на чолі 100-тисячного українсько-литовсько- польського війська завдав поразки німецьким рицарям у битві під с. Ґрюнвальдом і Танненбергом (Сх. Пруссія, тепер територія Польщі) (в літературі також Ґрінвальд, Ґрунвальден – Д. Дорошенко). Українські полки з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира входили до складу союзницьких польсько-литовських військ, що очолювали великий князь литовський Витовт і польський король Ягайло (разом 40 тис. осіб). Також у складі союзницьких військ були смоленські полки, загони кримських татар, чеські найманці на чолі з Я. Жижкою, молдовани тощо. Війська Тевтонського ордену на чолі з великим магістром ордену Ульріхом фон Юнґінґеном складалися з німецьких і французьких рицарів та найманців з багатьох країн Західної Європи і хоч мали перевагу в озброєнні і воєнній підготовці, чисельно поступалися 100-тисячній союзній армії суперників. Вирішальну роль у перемозі відіграла стійкість українських і білоруських (смоленських) полків, що дозволило союзникам перебудувати свій бойовий порядок і перейти в контрнаступ. Втрати з боку тевтонців – 18 тис. убитими (в т. ч. загинув і великий маґістр) і 14 тис. полоненими. Українці в складі польської армії вперше вийшли на битву під прапорами з синьо-жовтим поєднанням кольорів. Так було припинено експансію німецьких лицарів-»псів» на Схід. Однак, коли Яґайло взявся добивати вже розгромлених лицарів, Витовт відступив і тим врятував їх від повного винищення. Це дозволило Великому князівству Литовському знову здобути незалежний статус відносно Польщі. Орден зробив дрібні поступки Польщі, а Литві повернув Жмудь. Польща ж повернула Литві Поділля.
Наслідком зближення між Литвою та Польщею у війнах з Тевтонським орденом стала т. зв. Городельська унія 1413 р. Вона не тільки підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави, але, з другого боку, далі зберігала зв’язок між Великим князівством Литовським та Королівством Польським. Фактично польський король залишався тільки сюзере- ном-зверхником незалежної Литви. Унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького
195
віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Таким чином, суттєво обмежувалися права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. Витовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, у т. ч. і в Україні, маґдебурзьке право.
Політика централізації Витовта не знайшла свого повного завершення. У 1429 р. він скликав у Луцьку найбільший з’їзд монархів Європи, з метою залучитися їх підтримкою, оскільки хотів коронуватися королівською короною. У з’їзді монархів брали участь імператор Священної Римської імперії Сигізмунд І, польський король Владислав-Ягайло, король Данії Ерік, Великий князь московський Василій ІІ, посли візантійського імператора і Римського Папи, магістр Лівонського і посол магістра Тевтонського орденів, хани перекопської і ногайської орд тощо. Всіх гостей з почтом було 15 тисяч осіб. У пишних бенкетах, турнірах і полюваннях вино лилося ріками, щодня гості з’їдали 6700 корів, 700 баранів і вепрів, 60 зубрів, 100 лосів і багато іншої дичини. Однак, 79-літній Витовт не встиг коронуватися. Спочатку він зрікся цієї затії, згодом повернувся до неї знову, всупереч волі Яґайла. Зрештою, його корону було викрадено грабіжниками і, не дочекавшись коронації, князь 27 жовтня 1430 р. помер.
Новим Великим литовським князем обраний молодший брат Ягайла Свидригайло (Свитриґайло або Швитриґайла), який жив 1355–1452 рр. Замолоду мав конфлікти з Ягайлом і Витовтом, періодично мирячись і знову продовжуючи боротьбу. Вів таємні зносини з ворогами Витовта, німецькими рицарями, але їх було викрито і Свидригайла посаджено до в’язниці, де він загалом пробув дев’ять років. Двом князям, через котрих він вів зносини з німцями, відрубано голови. Соратники Свидригайла – українські та білоруські князі й бояри – визволили свого вождя, якого утримували таємно і часто перевозили з місця на місце. Під час утримання Свидригайла в Кременці українські князі Д. Острозький і О. Ніс напали на замок, перебили залогу й визволили його. Потім бунтарі напали на Луцьк і захопили місто, однак знову мусили уступити Витовтові й подалися у Волощину, а звідти – до угорського короля. Той на деякий час помирив його з Ягайлом і Витовтом. Отримавши чернігівські землі, князь чекав нагоди до повстання.
196
Після обрання Великим князем Свидригайло всі вищі державні посади у Великому князівстві Литовському надавав українцям і білорусам. Поляки на чолі з королем Ягайлом вирішили, як тільки помре Великий князь, захопити Поділля. Вони захопили Кам’янець (Подільський) та інші подільські замки. Ягайлові люди на Поділлі, дізнавшись про смерть Витовта, виманили з Кам’янця коменданта литовської залоги (що не знав про смерть Витовта) й зайняли цей та інші замки. В цей час Ягайло був зі Свидригайлом на похоронах Витовта у Вільні (тепер Вільнюс). Свидригайло, що мав круту вдачу, пригрозив Ягайлу неволею, якщо той негайно не накаже своїм однодумцям віддати Поділля назад. Ягайло пообіцяв видати наказ, але, вирвавшись із рук Свидригайла, слова не дотримав. У відповідь на це українсько-білоруські однодумці Свидригайла облягли Смотрич та позаймали пограничні міста Збараж, Крем’янець і Олесько, які поляки свого часу відірвали від Волині. Так почалася війна між Свидригайлом і Ягайлом, а польсько-литовська унія знову була під загрозою.
Польська шляхта не визнала Свидригайла Великим князем, оскільки наполягала на своїй участі в обранні великого князя. Він збирає союзників проти Ягайла, в т. ч. Прусський орден, волохів, татар. Однак, амбітний Свидригайло виявився кепським політиком, і несподівано у 1331 р. погодився на перемир’я з поляками. Це було великою помилкою, бо саме тоді його союзники німці напали на Польщу, і він міг з цього добре скористатися. Частина Поділля залишалася при Польщі, а його східна частина – при Литві. Такий стан речей встановлювався тимчасово, на два роки, насправді ж протривав понад сотню літ. Більше такої доброї нагоди Свидригайлові вже не випало.
Тоді ж польський двір організував таємні переговори з Жиґимoнтoм Кeйстутoвичeм, братом Витoвтa, кандидатуру якого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. Внаслідок палацового перевороту Жиґимoнт (Жигмонт) у вересні 1432 р. захопив престол. Не в змозі перемогти Свидригайла у відкритому бою, поляки з литовцями вирішили усунути його за допомогою замаху. Однак, Свидригайлові вдалося вирватися від змовників, і він уночі ледве втік до Полоцька. Литовська (жомоїтська) шляхта проголосила Великим князем Жиґимонта, але українські й білоруські князі залишилися вірними Свидригайлові. Донедавна ще єдине Литовське
197
князівство розпалося всередині на дві протистоячі частини. Розпочалася громадянська війна. Збройні сили, очолювані Свидригайлом, складалися переважно з українців – від князів до простих вояків. Таким чином, за цим вододілом стояли національні розбіжності литвинів і русинів. Свидриґайло був ставлеником руської аристократії, Жиґимoнт – литовської та польської. Деякі з руських князів, як Семен Гольшанський, Олелько та Іван Володимировичі і Федір Коріятович теж перейшли до Жиґимoнта. Війна точилася з перемінним успіхом. Однак, після того, як Жиґимонт пішов на значні поступки православній шляхті, зрівнявши їх у правах з римо-католиками в 1434 р., багато маґнатів покинуло Свидригайла й перейшло на його бік.
Врешті-решт, Свидригайло зазнав невдачі. Не останню роль у цьому відіграли як інтриги польської сторони, так і помилки самого князя та вади його характеру. Свидригайлова амбітність відбилась у боротьбі за об’єднання церков. Разом із Київським митрополитом Герасимом він навіть вів листування з Папою щодо участі делегації Київської митрополії у Вселенському Соборі католицької церкви. В Україні це викликало великий ентузіазм та національне піднесення і сподівання на відродження незалежної Української держави. При тому заходи Великого князя та митрополита підтримували також церкви північних слов’ян із Великого Новгорода та Пскова. Вороже ставилися лише московська церква на чолі з кандидатом на митрополита Йоною та прихильники польсько-литовського зближення. Особливо збентежили останніх листи Папи, вислані ним для безпечного проїзду на Собор української делегації. Підпорядкування Київської митрополії безпосередньо Папі Римському перекреслювали їхні плани латинізації й спольщення українських та білоруських народів і захоплення їхніх земель. Ці католики-шовіністи вирішили докласти всіх зусиль, аби посварити Свидригайла з українським табором.
Для досягнення цього використано такі недоліки Свидригайла, як неврівноважений характер та пристрасть до алкоголю. Поляки підкинули Свидригайлові листа, який нібито писав київський митрополит Герасим (1431-1436) до московського князя Василія. Перебуваючи в п’яному стані, Свидригайло дуже обурився, що митрополит, мовляв, поза його спиною підтримує стосунки з Москвою. Можливо, Герасим (який був родом з Московщини) таки брав участь у змові проти Свидригайла, метою якої була передача Смоленська під
198
владу Жигмонта. Змова була викрита, і в нападі гніву Свидригайло наказує спалити митрополита живцем на вогнищі у Вітебську в 1435 р. Така жорстокість гнітюче вплинула на українських магнатів та духовенство, що донедавна ще прихильно ставилися до князя. Одночасно, із почуттям задоволення від успішно здійсненої провокації, поляки розпочали проти Свидригайла воєнні дії. Невдовзі Свидригайло зазнав жорстокої поразки на річці Святій (Швента) під Вількомиром (1.9.1435). У цій битві зійшлися армія Жиґимoнтa, підсилена польськими загонами, i військо Свидриґaйлa, очолити яке спеціально прибув із Чехії герой гуситських воєн Жиґимoнт Кoрибутoвич, син князя Дмитра Кoрибутa Сiвeрськoгo. Однак, німецьке військо загинуло майже цілком, а самих лише князів у неволю потрапило 42 душі, багато полягло, а сам Свидригайло ледве втік.
Не врятувала Свидригайла й змова його прихильників – руських князів – проти Жигмонта. Його вбито на Вербну неділю 1440 р. Про це навіть було складено в Литві пісню про те, як «хоробрі князі руські вбили Жиґимонта, князя литовського». На чолі змови стояли україно-литовські князі Іван та Олександр Чарторийські. Князізаколотники змовилися з воєводою замку в Троках, де мешкав Жиґимонт, і провезли туди своїх вояків, схованих у вози з сіном, яке везли нібито до княжої стайні. В кожному із 300 возів було по дві-три озброєні людини. Підкупили довіреного слугу князя, киянина Скобейка, який і пустив їх до замку. Треба сказати, що Жиґимонт тримав при собі з метою охорони в кімнаті приручену ведмедицю. Підійшовши до дверей княжої спальні, змовники почали дряпати двері, бо ведмедиця, яку випускали гуляти, вертаючись із двору, просилася назад до кімнати, дряпаючи двері кігтями. Тоді князь знову відмикав двері й пускав її. Почувши шкрябання, Жиґимонт подумав, що то ведмедиця, і так впустив до себе своїх вбивць. Увійшовши, князь Чарторийський почав перелічувати князю його провини, прочитавши таким чином йому вирок. А Скобейко вхопив залізні вила, котрими перегортали вогонь у каміні, і вдарив ними Жиґимонта по голові так, що кров бухнула й залила стіну. Жиґимонт помер на місці, а кров потім ще довго показували на стіні замку.
Немає достатніх підстав стверджувати, однак не можна й заперечити версію, що за цим вбивством стояв сам Свидригайло. Він одразу ж після цього прибув на Волинь, де його радо зустріли у княжому Луцьку, прийняв титул Великого князя й почав домагатися ви-
199
знання з боку Польщі. Однак Свидригайло повністю не скористався з ситуації, а замість того, щоб утвердитися у Вільні, гаяв час у Луцьку. А литовські вельможі, що ніяк не погоджувалися на зростання впливів у державі української й білоруської шляхти, обрали собі Великим князем молодшого Ягайлового сина Казимира. А Свидригайла залишили доживати віку на Волині. Після смерті Свидригайла (1452) Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви.
Наступником вбитого Великого князя Жигмонта став Казимир (князював у 1440-1492 рр.). З 1444 р. Казимир – ще й польський король як Казимир IV Яґеллончик. Зробивши висновки з трагічної долі свого попередника, Казимир у 1447 р. надав привілеї українській та білоруській православній шляхті, зрівнявши її у правах з польською шляхтою. На поч. 40-х років XV ст., за Казимира, Волинське і Київське князівства були знову відновлені. Київ одержав близький до покійного Жиґимонта Олелько Володимирович.
Однак, пізніше Казимир змінює свою політику щодо України, традиційно переорієнтувавшись на Польщу. У 1470 р. завершено ліквідацію автономії українських земель шляхом скасування Київського князівства. Після смерті київського князя Семена Олельковича, незважаючи на законні претензії Олельковичів, їх було усунуто, а воєводою (намісником) призначено литовського маґната Мартина Ґаштольда (Ґаштовта). Близько року тривала боротьба киян проти призначення Ґаштольда, якого не хотіли впустити в місто. Неприйняття викликали не національність чи релігійно-обрядова приналежність воєводи, а сам факт приниження Києва, який, з огляду на традицію, заслуговував на князівську гідність бодай у вигляді удільного княжіння. Ґаштольд здобув Київ за допомогою війська, однак, не знайшовши підтримки серед міського українського населення, у 1475 р. повернувся у Литву. У 1480 р. київським воєводою призначений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Великого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств, на їх місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками – воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти – з волостей.
200