T1[1]

чевського (Кречовського, в Костомарова – Кричовський), Б. Хмельни-цький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о. Томаківка наприкінці грудня 1647 – початку січня 1648 р. почав гуртувати сили для військового походу. У січні 1648 р. Б. Xмельницький відрядив посольство до кримського хана Ісла쥳рея III з проханням допомогти козакам у війні з Польщею.

25.01.1648 р. повсталі козаки здобули в польського гарнізону Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на початку лютого 1648 р. на козацькій раді Б. Хмельницького обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. На початку 1648 р. гетьман уклав воєннополітичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків.

Із Січі гетьман розсилав універсали в українські землі, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б. Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Допомогу гетьману здійснював кошовий отаман Федір Лутай (Лютий). Ведучи переговори з кримським ханом Іслам-Ґіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі, Б. Хмельницький одночасно почав листування із коронним гетьманом М. Потоцьким, як виявилося, лише для того, щоб виграти час для підготовки до воєнних дій та з’єднання з татарською ордою. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову «Ординацію» 1638 р., відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію.

У відповідь М. Потоцький 5.02.1648 р. розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б. Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням реґіментаря свого сина С. Потоцького. Головні шляхетські сили під командуванням М. Потоцького і польного гетьмана М. Калиновського розташувалися між Черкасами і Чигирином. 11(21).04.1648 р. польське командування вислало назустріч повсталим два авангардні загони. Перший під командуванням С. Потоцького і Я. Шемберка (бл. 6 тис. польських жовнірів і 2 тис. реєстровців) наступав суходолом, другий, що складався з 2 тис. іноземних найманців і 4 тис. реєстрових козаків на чолі з генеральними

311

осавулами І. Барабашем та І. Караїмовичем, плив на байдаках вниз по Дніпру. Біля фортеці Кодак обидва загони мали об’єднатися і спільними зусиллями захопити Січ. Поділ польського війська на окремі частини блискуче використав Б. Хмельницький.

Загін реєстрових козаків, висланий польським урядом для придушення повстання на Запорожжі, очолював І. Барабаш разом з полковником С.-М. Кричевським і Вадовським та військовим осавулом І. Караїмовичем. 24.04.(4.05). під проводом Ф. Джалалія та сотника Б. Товпиги відбулось повстання козаків загону Барабаша. Напередодні (ніч з 23 на 24.04. (з 3 на 4. 05.) 1648 р.) уманський полковник Іван Ґанжа, за дорученням Б. Хмельницького, переконав реєстрових козаків (4 тис. осіб) у Кам’яному Затоні на Дніпрі (поблизу нинішнього села Дніпрово-Кам’янки Верхньодніпровського району Дніпропетровської обл.) приєднатись до української армії. Повстанці стратили Барабаша та його прихильників. 2.(12).05.1648 р. під Жовтими Водами загін уже приєднався до української армії під проводом Б. Хмельницького.

Таким чином, перехід на бік повстанців Б. Хмельницького реєстрових козаків вирішив долю Жовтоводської битви 1648 р. – першої переможної битви української армії під проводом Б. Хмельницького проти польських військ на початку національновизвольної війни.

19(29).04.1648 р. повстанці і загін татар Тугай-бея атакували шляхетське військо в урочищі Жовті Води (неподалік теперішнього міста Жовті Води Дніпропетровської обл.) і змусили його, збудувавши табір, чекати на підмогу. Однак допомога польському війську ззовні так і не надійшла (це мав бути загін реєстровців, що перейшов на бік Хмельницького).

Вирішальна битва 5-6(15-16).05. завершилась повним розгромом польських військ в урочищі Княжі Байраки. Сотні польських солдатів загинуло, близько 3 тис. жовнірів і 50 шляхтичів потрапило у полон, у т. ч. С. Потоцький (незабаром помер від ран) і Я. Шемберк. Перемога української армії під Жовтими Водами була першою і саме вона сприяла розгортанню національно-визвольного руху по всій Україні. Під час битви у татарський полон потрапив чигиринський сотник С.-М. Кричевський, якого викупив за 12 тис. злотих сам Б. Хмельницький, і Кричевський приєднався до повстанського війська.

312

З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням М. Потоцького та М. Калиновського. Як це відбувалося? Після розгрому передового польського загону С. Потоцького і Я.Шемберка під Жовтими Водами головні польські сили відведені з-під Черкас на нові позиції між Корсунем і Стеблевом. 14(24).05.1648 р. до Корсуня підійшло козацьке військо, очолюване Б. Хмельницьким (15-17 тис. осіб) і татарський загін Тугай-бея (бл. 4 тис. осіб). Після перших сутичок польське командування, дезінформоване захопленим у полон козаком (був висланий зі спеціальним завданням у ворожий табір Б. Хмельницьким), вирішило відступити через Богуслав і Білу Церкву до Наволочі. Дізнавшись від козака С. Зарудного, що був провідником польського війська, про маршрут відступу ворожих частин, Б. Хмельницький вислав козаків Корсунського полку на чолі з М. Кривоносом влаштувати засідку. Зайшовши в тил ворога, козаки з урочища Горіхова (або Горохова) Діброва поблизу с. Виграєва (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської обл.) перекопали шлях глибокими ровами, зробили з дерев завали і, загативши річку, затопили яр водою. Вранці 16(26).05.1648 р. польське військо, почавши відступ з Корсуня, в Горіховій Діброві потрапило у засідку. В ході запеклої битви, що тривала кілька годин, польське військо зазнало поразки. Понад 8,5 тис. польських жовнірів і офіцерів взято в полон (у т. ч. М. Потоцький і М. Калиновський). Козаки захопили 41 гармату, велику кількість інших воєнних трофеїв.

Отже, польське коронне військо, що перебувало в Наддніпрянщині, було знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Внаслідок перемог української армії під Жовтими Водами і Корсунем створилися сприятливі умови для розгортання національновизвольної боротьби українського народу.

Варто зазначити, що Б Хмельницький не зміг би отримати таких вражаючих успіхів, якби не чисельна перевага, яку він мав напередодні обох битв, і недооцінка поляками сил суперника.

2.Розгортання національно-визвольної боротьби

у1648-1649 рр. Зборівський мир

Після перемог під Жовтими Водами і Корсунем, намагаючись широко розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з уні-

313

версалами до українського народу, в яких закликав піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Особливу увагу він приділяв питанням створення української армії та забезпечення її боєздатності. З цією метою він розробив і запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького», видав мобілізаційні універсали до козацьких полків, займався питаннями матеріального забезпечення військ.

Після Корсунської битви 1648 р. шляхта покидала маєтки на українських землях, почалося масове покозачення населення. За свідченням літопису Самовидця, «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта…, навет где в городах были й права майдебурскіе – й присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, й бороди голили, до того войска йшли».

Повстання охопило всі українські землі: на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині – С. Височана, на Брацлавщині

– Трифона з Бершаді, на Уманщині – І. Ґанжі, у володіннях магнатів Вишневецьких – М. Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б. Хмельницького.

Під час розгортання національно-визвольного руху проти польської шляхти особливо відзначився черкаський полковник Максим Кривоніс. У червні 1648 р., виконуючи наказ Б. Хмельницького, він керував повстанськими загонами на Поділлі і Брацлавщині, в ході якого повстанці визволили значну частину Правобережної України, зокрема Тульчин, Вінницю, Умань і Брацлав. Кривоніс розгромив у боях під Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом надвірні хоругви польських магнатів Я. Вишневецького і В. Заславського, які вдерлися на Брацлавщину і жорстоко розправилися з українським населенням. У липні 1648 козаки під командуванням М. Кривоноса здобули Бердичів, Меджибіж, Бар та ін. міста.

У травні 1648 р. помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до ґнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного магната А. Киселя розпочалися переговори з Б. Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у

314

нього ще не було чіткої державницької програми. Влітку 1648 р. за наказом гетьмана козаки М. Небаби, М. Гладкого, Ф. Гаркуші, Кривошапки вели боротьбу проти польсько-литовських військ у північноукраїнських землях і Білорусі.

Час переговорів обидві сторони використали для посилення своїх військ. Коронні збройні сили очолили В.-Д. Заславський, М. Остророг і О. Конецпольський, з сарказмом прозвані козаками «периною, латиною і дитиною» (за схильність до шляхетської розкоші, вченої мудрості і молодий вік співкомандувачів).

Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б. Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12.(22).09.1648 р. розпочалася Пилявецька битва, в якій козацьке військо здобуло перемогу. Після цієї звитяги перед Хмельницьким відкривався шлях на Західну Україну.

Розвиваючи успіх, Б. Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5.10.1648 р. загони М. Кривоноса здобули Високий Замок – найголовніше укріплення Львова, а після сплати мешканцями Львова контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя. Похід козацького війська в Галичину, який офіційна історіографія розцінює як визвольний, поєднувався із винищенням татарами і козаками мирного населення, в т. ч. українського православного, глумом над храмами тощо. Ці факти, якими багаті свідчення польських, єврейських («Хроніка» Н. Ганновера) та українських очевидців («Щоденник» православного шляхтича Й. Єрлича), зокрема, висвітлює Н. Яковенко (стаття «Між правдою та славою»). В єврейській історіографії Б. Хмельницький міцно посів місце одного

зголовних погромників, винищувачів єврейства.

УРечі Посполитій тим часом відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що ко-

ролівська влада може вирішити «українське питання», Б. Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира на Польську корону. Причому під Замостям, яке було обложене Б. Хмельницьким, він чітко й недвозначно заявив про це. Скидається на те, що Хмельницький пов’язував саме з цією кандидатурою на монарха певні надії і гарантії для себе. Яна Казимира було обрано королем.

315

У середині листопада 1648 р. від чуми, яка спалахнула в українській армії під час облоги Замостя, помер «вождь черні» М. Кривоніс. Він був тяжко поранений у середині вересня у боях з найманими німецькими частинами під Старокостянтиновом (25 км від Пилявців). Не одужавши від поранення, взяв участь у поході козацької армії у Галичину.

Незважаючи на сприятливий для Б. Хмельницького вибір короля, в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648 р. Наприкінці грудня 1648 р. Б. Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали Єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит Сильвестр (Косів), посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Вважається, що саме в цей час, не без участі вищого православного духовенства, Б. Хмельницький задумується над програмою державного відродження України. У Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державницьку програму: «Визволю я з лядської неволі народ руський увесь… по Львів, Холм і Галич».

Паралельно продовжується покозачення Литви-Білорусі. Так, у грудні 1648 р. козаки на чолі з Ф. Гаркушею взяли в облогу Бихів, а в 1649 р. здобули Мозир, Гомель і Пінськ. Загалом, уже на початку 1649 р. розпочалися нові бойові дії між сторонами на Волині і Поділлі (де перемир’я порушила сама шляхта). Уже влітку стало зрозумілим, що розв’язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б. Хмельницький провів військову реформу, створив 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити лише 15-тисячне коронне військо. Гарячково збираючи сили, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірлея. У Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви в Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивіла. Загроза для козацького війська (незважаючи на його чисельну перевагу) полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах. Польське командування вирішило одночасно напасти на українські війська з фронту і з тилу. Я. Радзивіл отримав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ. У цій ситуації основні козацькі сили під проводом Б. Хмельницького йшли на Захід (на допомогу Б. Хмельницькому прибув загін кримських татар на чолі з ханом Іс- лам-Ґіреєм ІІІ). Друга частина козацьких полків на чолі з полковни-

316

ком С.-М. Кричевським, якого призначено наказним гетьманом, чисельністю 20 тисяч, виступила на Полісся, щоб запобігти фланговому удару литовського війська. В бою під Лоєвом (тепер Білорусь) 21(31).07.1649 р. козацькі полки були розбиті. Під час бою був важко поранений та потрапив у полон сам М. Кричевський. Відмовившись видати ворогові воєнні плани козацького командування, заподіяв собі смерть.

Фактор чисельної переваги й відіграв роль у поразці частини збройних сил Речі Посполитої, очолюваних руським воєводою князем Яремою Вишневецьким під Старокостянтиновом і Меджибожем 16(26).05.1649 р. Вони змушені були відступити до добре укріпленого м. Збаража (тепер Тернопільська обл.). Обороною фортеці керував Я. Вишневецький. У місті, остерігаючись нищення з боку козаків і татар, знайшло притулок й місцеве населення (в т. ч. православне).

30.06.(10.07.) під Збараж підійшли головні козацькі сили і татарський загін хана Іслам-Ґірея III. На початку липня розпочалась облога повністю оточеної фортеці. Упродовж місяця українські частини провели 6 штурмів (у т. ч. 27.07.(6.08.) – генеральний наступ), внаслідок чого польське військо опинилося в безнадійному становищі. В ході боїв за місто загинув корсунський наказний полковник Нестор Морозенко (справжнє ім’я Станіслав Мрозовицький), важко поранений вінницький полковник Іван Богун. На допомогу обложеним у фортеці виступив з-під Любліна польський король Ян ІІ Казимир з 30-тисячним військом. Б. Хмельницький, залишивши під Збаражем частину козацьких полків під командуванням генерального обозного І. Черняти, з головними силами рушив у середині серпня назустріч королівській армії під м. Зборів на р. Стрипі.

Підступивши до Зборова, Б. Хмельницький нав’язав бій польському війську, яке, будучи на марші і обтяжене великим обозом, не сподівалося битви. Битва, яка відбулася 5-6(15-16).08.1649 р., була дуже запеклою. В ній польські війська зазнали великих втрат. Королівська армія опинилася в катастрофічному становищі. Проте канцлер Є. Оссолінський зумів налагодити таємні зносини з Іслам-Ґіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. Король обіцяв татарам велику грошову винагороду, дозвіл брати ясир і грабувати українські землі на шляху до Криму. Хан Ісла쥳рей III, не будучи зацікавленим у перемозі козаків, поставив вимо-

317

гу, щоб Б. Хмельницький припинив битву. Не маючи змоги одночасно воювати проти поляків і татар, гетьман під тиском хана змушений був розпочати переговори. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649 р., який був не зовсім вигідний для козацтва.

Зборівський мир був укладений між гетьманом України Б. Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казимиром 8.(18).08.1649 р. у м. Зборові. Аналіз тексту угоди дозволяє стверджувати, що в узагальненому вигляді було враховано основні вимоги козаків, проте повністю ігнорувалися інтереси селянства. Отже, за умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактувати як зародок Української козацької держави (Гетьманщини). Гетьманщина визнавалась польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адміністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призначати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода зберігала Вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. осіб (насправді їх було значно більше) і проголошувалась амністія всім учасникам козацько-селянської війни. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Низку положень Зборівського договору можна розцінювати як невигідні для козацької України: обмеження території, повернення польської шляхти, адміністрації, поновлення кріпацтва. Саме тому після укладення договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів. У цілому ж, договір легітимізував утворення козацької автономії і зміцнював її становище. Ряд істориків оцінюють козацьку автономію як незалежну Українську державу.

318

3. Воєнно-політичні події 1650-1653 рр. Турецький протекторат і молдовські плани

Після поразок влітку 1649 р. Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти України. Повернувшись із татарського полону, М. Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка прагнула розв’язати «українське питання» силовими засобами.

В оточенні Б. Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським господарем Васале Лупулом. Восени 1650 р. відбувся перший похід української армії на чолі з Данилом Нечаєм у Молдову. Внаслідок походу, після розгрому козаками війська В. Лупула і здобуття столиці Молдови Ясс, молдовський господар змушений був укласти союзний договір з Гетьманщиною. Ним було встановлено військовополітичний союз обох країн. За тогочасною традицією він мав скріпитися шлюбом між сином Б. Хмельницького Тимошем та донькою В. Лупула Розандою.

Уцей складний час Б. Хмельницький проводить перші державні реформи: зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.

У1650 р. турецький уряд внаслідок тривалих двосторонніх переговорів запропонував Б. Хмельницькому прийняти протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Османської імперії, як Молдова, Волощина, Трансільванія і Кримське ханство. На думку деяких українських істориків (М. Грушевський, О. Оглоблин та ін.) на початку 1651 р. Б. Хмельницький, незважаючи на опозицію

частини української шляхти (А. Кисіль) і вищого духовенства (С. Косів) прийняв пропозицію султана Мехмеда IV і визнав турецький протекторат. Проте плани створення антипольської коаліції у

319

складі України, Туреччини, Кримського ханства, Молдови, Волощини та Трансільванії не були реалізовані.

Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновили поляки у 1651 р. Особливо жорстокі бої з ними розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом гетьмана М. Калиновського. В ніч з 9 на 10.02. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д. Нечай. На початку березня полковнику І. Богуну біля Вінниці вдалося стримати польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім – до Кам’янця.

У середині червня 1651 р. українська армія і польське військо зійшлися поблизу м. Берестечка (тепер містечко Горохівського району Волинської області), де й відбулася протягом 18(28)- 30.06.(10.07).1651 р. величезна битва. Польська армія налічувала 150 тис. вояків, у тому числі 20 тис іноземних найманців. У війську Б. Хмельницького було близько 100 тис. козаків і 50 тис. татар. У боях 18-20(28-30) червня козаки успішно атакували польські війська, які втратили 7 тис. осіб вбитими. Однак згодом, в умовах туману, татарські загони, очолювані кримським ханом Іслам-Ґіреєм III, не витримавши артилерійського вогню і натиску найманців, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, який намагався їх затримати. Обов’язки наказного гетьмана в цій ситуації виконував миргородський полковник Матвій Гладкий. Залишившись без полководця і будучи оточеною ворогом, українська армія протягом десяти днів під керівництвом полковників Ф. Джалалія, М. Гладкого, І. Богуна та інших героїчно відбивала всі атаки поляків. Під командуванням наказного гетьмана І. Богуна через непрохідні болота і р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел і одягу було збудовано три переправи. В ніч на 30.06(10.07) козацькі полки, ведучи ар’єргардні бої, зуміли вирватись з оточення. Однак, через паніку, яка вибухнула головно серед селян-повстанців втрати козацького війська були великі – загинуло близько 30 тис. козаків, втрачено 28 зі 115 гармат. Та все ж остаточно розгромити козаків ворогові не вдалося. Особливо відзначився у Берестецькій битві вінницький полковник Іван Богун. У ході цієї битви, будучи обраним наказним гетьманом, зумів організувати оборону козацького табору, а пізніше вивести залишки української армії з оточення. Повстанське військо відступило на Київщину, де

320