T1[1]
.pdfпочало готуватися до нових битв. Уманський полковник Йосип Глух (Глухий) зі своїм полком наздогнав під Синіми Водами кримських татар, які покинули поле битви під Берестечком і грабували Україну, та розбив один з їхніх загонів.
Через зраду Іслам-Ґірея III та захоплення татарами в полон гетьмана Б. Хмельницького козацьке військо опинилося у важкому становищі. Керівництво армією взяв на себе полковник І. Богун. Після поразки козаків під Берестечком, найімовірніше від хвороби, помирає головний ворог Б. Хмельницького Ярема Вишневецький (його прибічники вважали, що він був отруєний). Проти шляхетського війська розгортається народний повстанський рух.
У серпні 1651 р. українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського війська змушена відійти в район Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Бі-
лоцерківського мирного договору 18(28).09.1651 р. За умовами договору, більш як удвічі скорочувався козацький реєстр (до 20 тис. козаків), утричі зменшувалася підвладна йому територія – козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а магнатам і шляхті повертались їхні маєтки. Суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Гетьман зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами. Б. Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король отримував право призначати і звільняти гетьманів.
Проти умов Білоцерківського мирного договору 1651 р. сформувалася старшинська опозиція полковників Й. Глуха, М. Гладкого, Л. Мозири, А. Хмелецького. Вона не визнавала умов угоди і перешкоджала вступу польських військ на Правобережну Україну. В свою чергу, польський сейм не затвердив Білоцерківського миру, і у 1652 р. Польща знову розпочала бойові дії. У квітні Б. Хмельницький оголосив про початок нового походу. А в травні 1652 р. умови Білоцерківської угоди були ним анульовані.
Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника С. Пободайла (Подобайла), головні сили зосередились у районі Чигирина. Звідси Б. Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Тимошем Хмельницьким у Молдову, щоб
321
змусити Васіле Лупула виконати союзницькі зобов’язання. Польський уряд, щоб не допустити воєнного союзу України з Молдовою, вислав проти війська Т. Хмельницького 20-тисячний загін (12 тис. кінноти, 8 тис. жовнірів) та 30 тис. озброєних слуг під командуванням польного гетьмана М. Калиновського.
22-23.05. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.) відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви. Несподіваним ударом 22.05.(1.06) козацькі полки атакували польське військо і змусили ворога відступити в табір. Оточивши польський табір, вранці 23.05(2.06) у кількох місцях прорвали ворожу оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розгромом польської армії. В цій битві полягло майже все польське військо та німецькі найманці, бл. 8 тис. жовнірів. Загинув і сам гетьман М. Калиновський. Українські війська зайняли територію України до р. Случ. У Батізькій битві особливо яскраво проявився талант Б. Хмельницького як видатного полководця, який прийшов на допомогу гетьманичу Г.Хмельницькому. Сучасники, оцінюючи цю блискучу перемогу української армії, порівнювали битву під Батогом з розгромом римлян карфагенським полковником Ганнібалом під Каннами (216 рік до н. е.).
Молдовський похід завершився шлюбом Тимоша Хмельницького з Розандою (Роксаною) Лупул (бл. 1630–1686), який укладено 31 серпня 1652 р. Союз України з Молдовою викликав занепокоєння у трансільванського князя Юрія II Ракоці і волоського господаря М. Бесараба, які, об’єднавшись із загонами претендента на молдовський престол канцлера (логофета) Стефана Георгіцу, розпочали війну проти В. Лупула. У квітні 1653 р. об’єднані сили противників В. Лупула захопили Ясси і посадили на молдовський престол С. Георгіцу. На допомогу В. Лупулу прийшла українська армія на чолі з Т. Xмельницьким, яка 21-22.04(1-2.05).1653 р. розгромила загони С. Георгіцу під Яссами.
Однак у Молдові Т. Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція. Намагаючись закріпити успіх, Т. Xмельницький розпочав наступ на Волощину, проте 17.05. зазнав поразки у битві під Фінтою і змушений відступити. Намагаючись допомогти своєму тестеві В. Лупулу, загони якого було оточено об’єднаними волоськопольськими силами у Сучавській фортеці (тепер Румунія), Тиміш на
322
чолі 9-тисячного козацького загону 10.08. прорвався до міста. 2(12).09.1653 р. під час захисту фортеці Т. Хмельницького було смертельно поранено. Після смерті Тимоша сучавський гарнізон під керівництвом колишнього полковника І. Федоренка продовжував оборону фортеці й змусив противника 9(19).09. підписати почесні умови перемир’я, за яким козаки в повному озброєнні вийшли із Сучави і забрали з собою тіло гетьманича Тимоша. 22 жовтня скорботний кортеж прибув до Чигирина. 27(за іншими даними – 30).12.1653 р. Тимоша поховали у церкві в Суботові. Таким чином, козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.
Протягом 1653 р. тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І. Богуна розгромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці серпня 1653 р. польська армія під командуванням короля Яна II Казимира вирушила в Україну і зосередилась під м. Жванцем над Дністром поблизу Кам’янця (село Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл.). Назустріч польським частинам виступила українська армія, до якої наприкінці вересня приєднались татарські загони на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм
ІІІ. У запеклих боях козацькі загони завдали ряд поразок польським частинам і оточили королівське військо. Облога тривала понад два місяці. В польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Над польською армією нависла загроза неминучої катастрофи. Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Ґірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду.
За цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на перемир’я. За умовами перемир’я, Білоцерківський мирний договір 1651 р. скасовувався, а відносини між Україною і Польщею регулювались знову на основі Зборівського договору 1649 р. Польський король зобов’язався сплатити кримському ханові контрибуцію у розмірі 100 тис. злотих і на підставі таємного договору дозволив протягом 40 днів грабувати населення і брати ясир на Волині. За зраду татар під Жванцем їх покарав І. Богун, наздогнавши обтяжене награбованою здобиччю татарське військо, і завдав йому цілковитого розгрому.
323
4. Воєнні дії Речі Посполитої в Україні після Переяславської угоди з Росією у 1654-1657 рр.
Після Жванецької битви Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під руку» царя Олексія Михайловича.
Союз Гетьманщини на чолі з Б. Хмельницьким із Московщиною царя Олексія Михайловича в українській історіографії знав різні оцінки: приєднання, включення України до Російської держави, возз’єднання «двох братніх народів»; обрання нового сюзерена для козацької станової квазідержави з боку царя московського; воєнний союз із Московщиною для спільної боротьби проти Польщі.
У ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою наприкінці 1653 р. українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорозького Війська, української шляхти, православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, московський посол, боярин В. Бутурлін відмовився від будь-яких зобов’язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від імені царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельницького та старшину, які вирішили домогтися письмового підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. «Просительні статті» гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорізького Самійло БогдановичЗарудний та переяславський полковник Павло Тетеря.
Отже, 8.01.1654 р. відбулася Переяславська рада, на якій Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини і міщанства. Запорозькі козаки, кілька гетьманських полків, сотень (напр., Чорнобильська сотня), духовенство на чолі з митрополитом С. Косовом, деякі люди з ближнього оточення Хмельницького (Те-
324
теря, Богун, Глух) відмовлялися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.
Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 р. Ці т. зв. Березневі статті (або статті Богдана Хмельницького) є комплексом документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини у складі Московського царства. В документі фіксувалася згода обох сторін на укладення 60-тисячного козацького люстру (ст. 2), визначалася величина платні старшині та кошти на утримання козацького війська (ст. 8-12, 21), зберігалася місцева адміністрація та збір нею податків (ст. 4, 15). Гетьманові, у рангове володіння надавалося Чигиринське староство (ст. 5), Військо Запорозьке зберігало право обирати гетьмана (ст. 6), гетьман застерігав за собою право зносин з іноземними державами (ст. 14). Обумовлювалося невтручання московських чиновників у справи України (ст. 16). Окремо йшлося про підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорозького та української шляхти (ст. 1, 3, 7, 13, 17), збереження прав Київського митрополита (ст. 18). Росія мала взяти на себе зобов’язання боронити Україну і в разі потреби направляти своє військо проти військ Речі Посполитої (зокрема під Смоленськ) і татар (ст. 19, 22). Передбачалося утримання військових залог на кордонах України іПольщі(ст. 20) та уфортеціКодак (ст. 23).
Наприкінці лютого 1654 р. українське посольство вирушило до Москви. В результаті шестиденних інтенсивних переговорів обох сторін проект угоди, який привезли із собою українські посли, було значно змінено і скорочено до 11 пунктів. 21.03.1654 р. вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені ними. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документів і увійшов до історії під назвою «Березневі статті», передбачалось, що:
–збір податків на користь царської скарбниці будуть вести українські урядники;
–встановлювалася платня уряду Війська Запорозького, зокрема військовому писарю та підпискам (1000 польських злотих), військовим суддям (300 польських злотих), судовим писарям (100 польських злотих), полковим писарям і хорунжим (50 польських злотих), сотенним хорунжим (30 польських злотих) та гетьманському бунчужному (50 злотих);
325
–козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, всім полковникам, і військовим та полковим осавулам надавались у володіння млини;
– встановлювалась платня генеральному обозному (400 злотих) та генеральному хорунжому (50 злотих);
–заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
–підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
–московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею весною 1654 р.;
–передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
–гетьманський уряд просив встановити платню полковникам (100 єфімків-талерів), полковим осавулам (200 польських злотих), військовим осавулам (300 польських злотих), сотникам (100 польських злотих) і кожному козакові (30 польських злотих). Однак дане прохання було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали поступати до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків;
–у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії;
–гетьманський уряд просив встановити утримання для козацької залоги у фортеці Кодак (400 осіб) та для запорожців, виконання даного прохання також відклали до окремого рішення. Тут же містилась вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до Москви. Частина вимог гетьмана Б. Хмельницького і українського уряду була розглянута царським урядом окремо, і деякі з них були підт-
верджені царськими указами 27.03.1654 р.
Згідно з «Березневими статтями» Україна зберігала значні права
– мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її внутрішньота зовнішньополітичного і економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московсь-
326
кому уряду, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками, тощо. Оригінали «Березневих статей» до наших днів не збереглися (не було їх вже у 1659-му р.). Відомі тільки копії та чернетки, що зберігаються у фондах Посольського приказу Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) у Москві. «Березневі статті» були чинними фактично лише протягом життя Б. Хмельницького.
Загалом, документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб’єктами договору. Крім того, до угоди Чигирина з Москвою негативно поставилися Стамбул та Бахчисарай. Як наслідок, починається зближення Речі Посполитої і Кримського ханства, яке згодом вилилося у їх військовий союз проти Гетьманщини. У березні 1654 р. Польща починає наступ на Гетьманщину.
Згідно з домовленостями, Московська держава почала війну проти Речі Посполитої. В свою чергу, Б. Хмельницький вислав на допомогу союзникам 20-тисячний корпус козаків під командуванням сіверського наказного гетьмана Івана Золотаренка. У червнівересні 1654 р. козацькі полки І. Золотаренка захопили Гомель, Черчеськ, Новий Бихів. Активні воєнні дії козаків примусили об’єднані польсько-литовські сили під командуванням Я. Радзивіла і Гонсевського відмовитись від наступальних операцій у районі Могилева. За час походу І. Золотаренка козаками за півроку було взято 33 замки і встановлено свою владу на чималій частині білоруської території. Сучасні білоруські історики (Г. Сагановіч) трактують цей похід як агресію російсько-козацького війська, внаслідок чого були винищені або виведені в полон великі маси населення, а білоруські міста зазнали значних руйнувань.
У червні-липні 1655 р. спільне московсько-українське військо зайняло Мінськ і столицю Великого князівства Литовського – Вільно. Спроби І. Золотаренка запровадити на завойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. У серпні-вересні 1655 р. українські війська під проводом І. Золотаренка, продовжуючи наступ, перейшли Німан і здобули Ліду, Новогрудок та Несвіж. Під час одного з боїв під Старим Биховом наказний гетьман І. Золотаренко отримав поранення і 7(17).10.1655 р. помер. Похований у Корсуні. Під час похорону цер-
327
ква Св. Михайла з мертвим тілом, священиками і народом (бл.
400осіб) згоріла.
Восени 1654 р. Річ Посполита, уклавши союз із Кримом, спря-
мувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику. На початку 1655 р. запекла битва українсько-московського війська проти поль- сько-татарської армії відбулась під Охматовом (Київщина, тепер – село Жашківського району Черкаської обл.), яка не принесла перемоги жодній зі сторін. Охматівська (або Дрижипільська) битва увійшла в історію Визвольної війни як одна із найбільш жорстоких.
Коронний гетьман С. Потоцький повів польські війська на Поділля і Брацлавщину. Польська армія і загони кримських татар 10(20).01.1655 р. взяли в облогу Умань. Місто обороняв козацький полк І. Богуна. На допомогу обложеним з-під Білої Церкви виступило 70-тисячне українське військо під командуванням Б. Хмельницького і московські частини (20 тис., за ін. дан. – 6 тис. осіб) на чолі з В. Шереметьєвим та В. Бутурліним. Головні сили воюючих сторін зустрілися в долині р. Багви під Охматовом. 19(29).01.1655 на Дрижиполі при сильному морозі розпочалася жорстока битва. Польським частинам під командуванням коронного обозного С. Чарнецького вдалося прорвати оборону московських військ і захопити частину артилерії. Козаки встигли збудувати табір і відбили всі атаки ворога. Запекла битва тривала три дні. На полі бою з обох сторін загинуло бл. 15 тис. вояків. Під час битви не раз доходило до рукопашного бою. Поле битви встеляли гори замерзлих трупів, які противники використовували замість окопів. 22.01.1655 р. українсь- ко-московська армія перейшла у наступ і, завдавши польськотатарським військам значних втрат, змусила їх відступити з Правобережної України за р. Буг.
Усерпні-вересні 1655 р. Б. Хмельницький здійснив другий похід
уГаличину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29.10.1655 р., і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б. Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров’я.
Ужовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я. Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Незважаю-
328
чи на це, Б. Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою. Натомість він розпочав заходи по створенню антипольської коаліції європейських держав.
Київський полковник і генеральний суддя Антін Жданович у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з військами семигородського князя Юрія II Ракоція і шведського короля Карла Х Густава брав участь у бойових діях проти Польщі. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Союзницькі війська спільними зусиллями визволили Галичину і поступово зайняли значну частину території Польщі, в т. ч. міста Ланцут, Краків і Варшаву.
Однак, влітку 1657 р. деякі непорозуміння між союзниками (А. Ждановичем і семигородським князем Юрієм II Ракоці) і демагогічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний виступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.07.1657 р.
Перед смертю гетьмана, за його волею і погодженням з козацькою старшиною, наступником Б. Хмельницького було визначено його молодшого сина Юрія.
5. Гетьманська держава.
Система влади, внутрішня і зовнішня політика. Передсмертні плани Б.Хмельницького
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, вплинула на формування національнодержавницької ідеї та її практичну реалізацію. Вже на початковому етапі війни на значній частині території України почала формуватись нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який базувався на традиціях Запорозької Січі.
329
Ґенеза козацької державності «козацького панства» була значно старша за Б. Xмельницького. На думку деяких істориків (переважно державницької школи), українська козацька держава з’явилася ще в XVI ст. (Запорозька Січ). В. Липинський вважав, що козаччина «ставала поволі в національно чужій Речі Посполитій державою в державі». Але ці зародки козацької станової державності в XVІI ст. доросли до ідеї «козацького панства» на старих козацьких теренах Наддніпрянщини (включно з Києвом) і на землях нової української колонізації на Лівобережжі (зокрема на півдні його), які козацтво вважало за набуток своєї шаблі й свого плуга. Про такі настрої добре знали в Польщі і в Західній Європі, зокрема у Швеції й у Семигороді, і вважали, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему Річ Посполиту… якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора» (слова семигородського князя Бетлен-Габора 1628 р.). Про те, що козаки
«absolutnie chcą w Ukrainie dominować» і що Хмельницький «novus formatur… ducatus», писали вже в 1648 р. коронний гетьман Миколай Потоцький (березень 1648 р.), і знавець українських справ, брацлавський воєвода Адам Кисіль (травень 1648 р.).
В українських політичних колах того часу були різні концепції нового державного устрою України. Серед православної шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двовладдя: митрополита київського і гетьмана Війська Запорозького, відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбурґу (Пруссії). Військові перемоги Хмельницького 1648-1649 рр. і тріумфальний прийом гетьмана в Києві в 1648 р., де його всі вітали, як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької… пресвітлого володаря й князя Руси», сприяли безперечній перемозі ідеї «козацького панства». Під час переговорів з польським посольством на чолі з А. Киселем у Переяславі (лютий 1649 р.) Б. Хмельницький сказав, що він «єдиновладний самодержець руський» і «досить має сил на Україні, Поділлі і Волині… в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». Для польських послів стало зрозуміло, що Хмельницький «Україну і всю Русь виповів ляхам». Віленський панегірик 1650-1651 рр. на честь Хмельницького ствердив: «Когда король Казімір єсть в Польще Іоан, – в Русі єсть гетман Хмельницький Богдан».
330