T1[1]

(поблизу Говтви) і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 р. загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. М. Пушкар загинув у цьому бою, в цьому ж бою були розсіяні і загони дейнеків. Я. Барабаш намагався втекти до наступаючих на Лівобережжя московських військ, однак у серпні 1658 р. був схоплений козаками і страчений. Саме ця кровопролитна боротьба, в якій загинуло бл. 50 тис. осіб стала початком Руїни.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до союзу з Річчю Посполитою. 6(16).09.1658 р. після довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено Га-

дяцький договір (або трактат) 16.09.1658 р. у м. Гадячі.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Юрій Немирич (бл. 1612 – серпень 1659), якого вважають автором трактату, і П. Тетеря, а польську – К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Договір складався з чотирьох розділів.

Ю. Немирич походив з українського шляхетського роду, навчався в аріанській академії в Ракові та університетах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа, Парижа. Там написав кілька праць з філософії й богослов’я. Був лідером українських протестантів-социніан, одним із засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ як генералполковник. З 1655 р. приєднався до шведського короля Карла Х Ґустава як генерал кавалерії, брав участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На початку 1657 р. перейшов на українську службу і став щирим прихильником політичних планів Б. Хмельницького, був одним з авторів шведсько-українського союзу. Влітку 1657 р. прийняв православ’я і отримав звання полковника.

За умовами Гадяцького договору Україна як незалежна держава під назвою Велике князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення – Речі Посполитої. Територію Великого князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який

341

обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства

– козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гадяцького договору розглядав питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія отримує такі ж права, що й Краківський університет. В іншому місті України мали заснувати другу академію або університет. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно».

У ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких інших питаннях польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гадяцького договору не цілком задовольняли обидві сторони, насамперед, прихильників повної незалежності України, і тому цей договір не міг бути довготривалим.

Дізнавшись про укладення договору І. Виговського з Польщею, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. У вересні 1658 р. спробу вибити з Києва московську залогу і здобути при підтримці київських міщан місто здійснив Д. Виговський, брат гетьмана. Однак, московський воєвода, князь Юрій Барятинський, який командував московською залогою в Києві, зумів вибити Виговського,

342

а для того, щоб помститися киянам, Барятинський зруйнував частину міста, знищивши при цьому кілька тисяч мирних жителів (за деякими даними – 15 тис. осіб). Ранньою весною 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя О. Трубецького і Г. Ромодановського розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Неподалік від Конотопа (тепер Сумська обл.) московське військо було на деякий час затримане козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Однак, під натиском переважаючих сил противника українські частини відступили у місто. Наприкінці березня 1659 р. московська армія почала облогу Конотопа. Захисники міста під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбили всі штурми противника. Московити втратили бл. 10 тис. вбитими, але здобути місто не змогли. Героїчна оборона міста скувала основні сили ворога і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою.

У червні 1659 р., зібравши всі можливі військові сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам. 28-29.06(8-9.07) 1659 р. на р. Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна битва, в якій 100-тисячна московська армія була вщент розгромлена. На боці українських гетьманських військ воювали, за умовами Гадяцької угоди, поляки, а також німецькі найманці, татари. В ході битви московити втратили бл. 30 тис. вбитими і 5 тис. полоненими (за іншими даними – 40 тис. вбитими і 15 тис. полоненими, серед яких було кілька бояр, зокрема Пожарський, Львов). Рештки ворожих військ відступили під Курськ.

Проте І. Виговський не зміг скористатися результатами блискучої перемоги. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній підтримці московського уряду організував І. Безпалий, а також Т. Цюцюра і В. Золотаренко. Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. В листопаді 1658 р. під Варвою (тепер Чернігівська обл.) Безпалий був обраний наказним гетьманом. Скориставшись новим протигетьманським виступом, новосформовані московські війська під командуванням Г. Ромодановського знову розпочали наступ на Лівобережжя. Свої загони до московських військ приєднав І. Безпалий. У вересні 1659 р., зрадивши гетьмана, до частини промосковськи налаштованої старшини, яка готувала змову проти І. Ви-

343

говського, приєднався В. Золотаренко. Невдовзі він разом з Я. Сомком допоміг московським військам Трубецького захопити Лівобережну Україну і склав у Ніжині присягу на вірність царю Олексію Михайловичу.

Москва швидко оговталась, граючи ще й на незадоволенні народу умовами Гадяцької угоди (союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався багатьма неможливим). Швидко це призвело до народного повстання проти Виговського. Сама Польща теж не спішила дотримуватися умов договору, хоча Гадяцька угода й була ратифікована сеймом Речі Посполитої. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького – Юрія. За його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко та ін. Крім них, були і явні зрадники – І. Безпалий та В. Золотаренко. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. 20 вересня 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманства на козацькій раді під Германівкою і виїхав Правобережжя.

2. Ю. Хмельницький.

Порушення територіальної цілісності України

Протягом 1659-1663 рр. гетьманом України вдруге став Юрій Хмельницький, випускник Києво-Могилянської колегії. Отже, союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою І. Виговського та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення від влади І. Виговського.

На раді у Білій Церкві за підтримкою промосковськи налаштованої частини старшини Юрася Xмельниченка знову було обрано гетьманом (згодом з’ясувалося, що на раді не було більшості). Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хисту, Ю. Xмельницький постійно потрапляв у залежність від Московщини, Польщі або Туреччини.

У жовтні 1659 р. московський князь Олексій Трубецькой, захопивши значну частину Лівобережжя, оточив своїми військами козацьку раду в Переяславі й примусив новообраного гетьмана Ю. Хмельницького підписати т. зв. «Переяславські статті» 1659 р., які значно обмежували державні права України.

344

Після другого обрання на гетьманський престол Ю. Хмельницького козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжстаршинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відносини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком запропонувало проект договору (т. зв. «Жердевські статті»), в основу якого була покладена українська версія «Березневих статей» 1654 р. з деякими змінами. Умови запропонованого договору передбачали приєднання до Гетьманщини Північної Чернігівщини; заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак князь Трубецькой настояв на тому, щоб сам гетьман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.10.1659 р. на неповній Генеральній Військовій Раді (були повністю відсутні правобережні полковники), в оточенні 40-тисячного московського війська Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом та вимушений підписати нав’язаний українській стороні новий договір між Гетьманщиною і Московською державою.

В основу було покладено сфальсифікований московською стороною текст «Березневих статей» 1654 р. Договір складався з 19 статей, зміст яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні. За «Переяславськими статтями» гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорозьким не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського Патріарха, і новообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту від Константинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.

«Переяславські статті» викликали величезне обурення серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 р.

345

Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою. Цьому сприяли обставини нової війни між Польщею і Московщиною за українські землі, що розпочалась 1660 р. Українські війська на чолі з Ю. Хмельницьким були змушені брати участь у війні на боці Московії. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметьєва на Волині, до яких приєднався за наказом Ю. Хмельницького козацький корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом на Житомирщині.

Скориставшись ситуацією, в ході переговорів із польською стороною Ю. Хмельницький 17(27).10.1660 р. уклав з нею Слободищенський трактат, за яким Україна відновила союз з Річчю Посполитою на дещо погіршених умовах Гадяцького договору 1658 р. Слободищенський (або Чуднівський) трактат укладений гетьманом України Ю. Хмельницьким з Польщею у містечку Слободища біля м. Чуднова (тепер Житомирська обл.). Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відігравали козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький, С. Богданович-Зарудний, митрополит Д. Балабан; з польської – коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський.

Слободищенський трактат скасував невигідні для України Переяславські статті 1659 р. Згідно з умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв’язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору. Залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилась на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення – Речі Посполитої. За умовами Слободищенського трактату, Україна одержувала тільки автономію з гетьманом на чолі; українські війська зобов’язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства і не нападати на Кримське ханство.

Козацька рада у Корсуні схвалила Слободищенські статті, але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодились з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

346

Проти політики Ю. Хмельницького виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661-1662 рр. кілька походів Ю. Хмельницького на Лівобережжя завершилися невдачею. Весною 1662 р. на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України обрано переяславського полковника, рідного дядька Ю.Хмельницького Якима Сомка. Після цього почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона (про цей намір він оголосив ще восени 1662 р.). Жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли і Чигирина. А у 16641667 рр. він був ув’язнений польським урядом уМарієнбурзькій тюрмі.

У січні 1663 р., після зречення від влади Ю. Хмельницького, на раді у Чигирині був обраний гетьманом досвідчений дипломат, продовжувач політики І. Виговського Павло Іванович Тетеря (Морж- ковський-Тетеря; бл. 1620-1622 – квітень 1671). Спираючись на підтримку Речі Посполитої і Запорожжя, П. Тетеря намагався об’єднати під своєю булавою Правобережну і Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, домагався підтвердження польським урядом привілеїв козацької старшини, вимагав вирішити церковне питання (скасувати залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами), дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою і Волощиною, розпочати мирні переговори з Московією тощо.

Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади П. Тетері. А тим часом Я. Сомко, будучи наказним гетьманом Лівобережної України, намагався розширити привілеї старшини, що призвело до зростання соціальних протиріч серед козацтва і наростання незадоволення козацької бідноти. У відносинах з Московською державою домагався дотримання «Березневих статей» 1654 р., збереження самостійності та неподільності Гетьманщини, чим викликав невдоволення московського уряду. У боротьбі за гетьманську булаву вступив у конфлікт з частиною лівобережної старшини на чолі з В. Золотаренком та ніжинським протопопом М. Филимоновичем, яка беззастережно орієнтувалася на Москву. В. Золотаренко з М. Филимоновичем посилав доноси до Москви на Я. Сомка. В опозицію до Сомка як представника інтересів козацької старшини пе-

347

рейшов і кошовий отаман Запорозької Січі І. Брюховецький. Весною 1662 р. на старшинській раді в Козельці Я. Сомка обрано гетьманом усієї України, але цар не затвердив його.

У червні 1663 р. під час остаточного обрання гетьмана на «Чорній раді» у Ніжині Я. Сомко разом з В. Золотаренком та І. Брюховецьким був одним із реальних кандидатів на гетьманську владу. Ця загальна козацька рада, участь у якій взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани – «чернь» (звідси й назва ради), які також мали право голосу, відбулася 17-18(27-28).06.1663 р. на околицях Ніжина для обрання гетьмана Лівобережної України. Кошовий І. Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час «Чорної ради» І. Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо Д. Великоганіна), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після «Чорної ради» за наказом новообраного гетьмана Я. Сомка і В. Золотаренка було схоплено, звинувачено у таємних зносинах з П. Тетерею, Річчю Посполитою та Кримським ханством і у вересні 1663 р. страчено у м. Борзні (тепер Чернігівська обл.).

Претенденти на булаву з лівого і правого берегів Дніпра намагалися оволодіти іншою половиною України. Однак, це відбувалося в обозі польської та російської армій. Так, П. Тетеря вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Я. Сомком, потім – з його наступником І. Брюховецьким, які робили спроби об’єднати всі українські землі під верховністю московського царя. У липні 1653 р. за наказом П. Тетері генеральний осавул П. Дорошенко придушив заворушення у Паволоцькому полку, яке очолив наказний полковник Іван Попо- вич-Ходорковський. У жовтні 1663 р. Тетеря на чолі козацьких військ (бл. 24 тис. осіб) приєднався в Білій Церкві до армії (20 тис. осіб) польського короля Яна II Казимира і татарських загонів (40 тис. осіб). Союзники планували, захопивши Лівобережжя та встановивши тут владу Тетері, зайняти і Смоленщину, яка відійшла до Московської держави за Поляновським миром 1634 р. Протягом листопада 1663 р. – січня 1664 р. польсько-українські війська і татарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України (за винятком окремих міст, зокрема Прилук, Гадяча, Глухова).

348

Однак селянські виступи проти польської шляхти змусили Тетерю незабаром повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московських військ під командуванням Г. Ромодановського та полків І. Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу. Після відступу коронних військ і з появою у Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком становище П. Тетері значно ускладнилося. Водночас власні плани пробували реалізувати і кримські татари, які намагалися заволодіти Правобережною Україною по Горинь і підпорядкувати її ханові Мухамеду Ґірею IV. Весною 1664 р. Тетері вдалося з допомогою польських військ під командуванням С. Чарнецького примусити І. Брюховецького разом з московськими військами відступити у Лівобережжя.

Гетьман Тетеря намагався стабілізувати становище і політичними засобами – вимагав від короля переговорів з Москвою, усунути кількох представників польської адміністрації у Правобережжі, звільнити з ув’язнення Ю. Хмельницького і митрополита Й. Тукальсь- кого-Нелюбовича (заарештовані під час походу Яна Казимира).

Протягом 1664-1665 рр. П. Тетеря пробував опанувати ситуацію, поборюючи своїх противників, зокрема полковників І. Сербина, В. Дрозденка, С. Опару. Ведучи постійну боротьбу з противниками, Тетеря не міг розраховувати на широку підтримку українського народу, оскільки частина населення неприхильно ставилася до нього (бачила в ньому ставленика Польщі). У липні 1665-го, зневірившись у дальшій боротьбі, Тетеря призначив наказним гетьманом Михайла Ханенка і з невеликим почтом виїхав до Польщі (гетьманства Тетеря ніколи не зрікся). Жив у Варшаві, Яссах. Згодом намагався почати війну проти Польщі за допомогою султана. Не останню роль у виїзді П. Тетері відіграла поразка його війська від повстанців В. Дрозденка під Брацлавом весною 1665 р.

Чи не найбільш характерною постаттю Руїни став гетьман Лівобережної України (1663-68) Іван Брюховецький (Бруховецький) (?

– 8(18).06.1668). Цей колишній старший слуга (конюший) у резиденції Б. Хмельницького у 1659 р. під час гетьманських виборів їздив на Запорожжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Ю. Хмельницького. Залишившись на Січі, був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659-63). Як вмілий оратор-демагог Брюховецький висунув утопічні соціальні лозунги

349

(зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став поряд з Я. Сомком та І. Золотаренком кандидатом на гетьманство, а потім, після перемоги на «Чорній раді» став гетьманом Лівобережної України.

І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою «Батуринські статті» 1663 р. Підтверджуючи «Березневі статті» 1654 р., вони містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов’язувалась забезпечувати харчами московське військо в Україні; повернути московським поміщикам селян-втікачів; українським купцям заборонялось ввезення та продаж горілки і тютюну у Московській державі. Брюховецький став першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви. Під час перебування у вересніжовтні 1665 р. у Москві йому було надано титул боярина і передано

уволодіння Шептаківську волость на Чернігівщині.

Угрудні 1665 р. І. Брюховецький підписав «Московські статті», які ще більше обмежили державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства. За «Московськими статтями», українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів (гетьманські клейноди забирались у війська аж до інвеститури нового гетьмана). Збільшувалась кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов’язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, і в Полтаві, Кременчуці, НовгородіСіверському, Каневі і навіть на Запорожжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод, і всі збори мали йти у царську казну. Українська церква переходила у підпорядкування Московському патріарху.

Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. «Московські статті» забороняли використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на українських землях московські військові, та повідомляли про повернення королівських грамот на маґдебурзьке право українським містам (забрані за

350