186_osnovy_teorii_g
.pdf510 |
Основи теорії ґендеру |
Трансформації сфери соціального відтворення в пострадянській Україні, процеси реорганізації відносин в умовах економічних реформ і національного будівництва досліджені в монографії Т. Журженко“Социальное воспроизводство и ґендерная политика в Украине” (2001). Робота з феміністичних позицій подає аналіз сучасних ідеологій сім’ї та формування ґендерної політики в сучасному українському суспільстві.
Коли йдеться про гуманітаристику, то найпомітнішими тут були літературознавчі дослідження. Можна говорити про формування ґендерної школи в українській літературній критиці дев’яностих років. Особливо резонансними були монографії Соломії Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”
(1997) та “Фемінізм” ((2002), Тамари Гундорової “Femina Melancholica: стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської” (2002), Віри Агеєвої “Жіночий простір (феміністичний дискурс українського модернізму” (2003), ряд колективних монографій і збірників, зокрема, “Ґендер і культура” (2001), “Ґендерна перспектива” (2004). Дуже важливими для структурування ґендерного дискурсу вітчизняної гуманітаристики були статті та есе Оксани Забужко.
У рамках проекту ПРООН “Ґендерна експертиза українського законодавства” видано серію публікацій, в яких зосереджена увага на ґендерному аналізі низки галузей законодавства України: конституційного, соціального, трудового, медичного, освітянського, сімейного, житлового та міжнародного. Автори висловили ставлення до ґендерної і правової ситуації в Україні й визначили основні напрямки щодо ґендерного вдосконалення чинного законодавства та новотворення з проблем ґендерного права.
Аналізові міжнародних документів з прав жінок, можливостей та практики їх застосування в незалежній Україні присвячена монографія К.Левченко “Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку” (2001).
Найскладніше “пробиває” собі дорогу ґендерний підхід в історії, втім сьогодні ми вже маємо перші здобутки у вивченні історичного процесу з урахуванням жіночого досвіду. Передусім слід відзначити праці відомого історика М. Богачевської-Хом’як
(Bohacevsky-Chomiak, Martha, Feminists Despite Themselves:
Становлення ґендерної освіти в Україні |
511 |
Women in Ukrainian Community Life 1884-1939 (1998); М. Бо-
гачевська, Думка України жіночого роду (1993); М. Богачевська, Білим по білому: жінки в громадському житті України. 18841939 (1995). Розвідка О.Маланчук-Рибак (1999) подає основні досягнення дослідження історії жінок у контексті подібної проблематики іншомовних історіографічних досягнень. Історією жінок козацької доби займається О. Кривоший, опублікувавши розвідки – “Жінка в суспільному житті України за часів козаччини” (1998), “Материзна. Жінка в правовій культурі українського народу (2001). Проаналізовано українські жіночі видання в збірці “Жіночі долі на тлі доби” (1999). Важливим здобутком історії жінок став збірник матеріалів і документів про суспільнополітичну та публіцистичну діяльність Мілени Рудницької (Мі-
лена Рудницька. Статті, листи, документи. Збірник документів і матеріалів. – Львів, 1998. – 844 с.).
Вагомі успіхи досягнуті у вивченні жіночого руху як соціального. Слід відзначити монографію Л. Смоляр “Минуле заради майбутнього”, що стала першим комплексним дослідженням жіночого руху Наддніпрянської України, довівши, на основні широкого архівного матеріалу, сутність українського фемінізму, його спільність з західноєвропейським.
Водночас вищезазначені дослідження можна віднести до вивчення “жінки в історії”, але реальної, альтернативної “історії жінок” в Україні ще немає. Ми не маємо узагальнювальних праць з історії жінок, і рідкісною працею в цій галузі залишається монографія “Жіночі студії в Україні: жінка в історії та сьогодні” (1999), яка подала історію жінок від періоду Київської Русі до сьогодення. Праця стала реальним кроком науковців Одеси, Львова, Сум, Києва, Запоріжжя на шляху утвердження ґендерного підходу в історичній науці й засвідчила актуальність та нагальність таких досліджень.
Оцінюючи стан “історії жінок” в Україні, мусимо визнати його як запізнілий у своєму розвитку.
По-перше, сучасна історія жінок України, на відміну від жіночих досліджень Заходу, не має такого ресурсу, як жіночий рух
512 |
Основи теорії ґендеру |
і звернення українських істориків до феміністичної дослідницької парадигми, відбувається дуже повільно.
По-друге, описаний у багатьох статтях бум, який пережила в 70-80-х рр. євро-американська історична наука у зв’язку з пошуком нових джерел архівного, мемуарного характеру, залученням у науковий обіг невідомих фактів з “історії жінок” різних епох, соціальних статусів, мала в підсумку сотні статей і книжок конк- ретно-історичного й теоретичного планів. Пошук, поряд з цим процесом, нових методологічних підходів та надбання соціальної історії дали змогу зарубіжній історіографії нагромадити ту критичну масу фактологічного матеріалу й теоретичного потенціалу, який дозволив їй перейти на новий рівень осмислення взаємодії статей в історії – до ґендерної історії. Нічого подібного поки що не відбувається в українській історичній науці. Хоча процес оновлення проблематики й методологічного арсеналу все ж просувається. Шлях до української ґендерної історії прокладається полем міждисциплінарної взаємодії. Сьогодні в Україні “історію жінок” значно частіше пишуть літературознавці, філософи, соціологи, користуючись, у більшості випадків, відомими історичними джерелами. На жаль, поодинокі українські історики, які усвідомлюють, що ґендерна історія неможлива без “історії жінок”, йдуть тернистим шляхом “добування архівної сировини” для своїх досліджень, власного теоретичного підготування або перепідготування та самостійної методологічної роботи щодо “застосування” (або незастосування) західних теоретичних моделей до українського історичного контексту.
По-третє, слід наголосити й на тому факті, що застосування нового дослідницького підходу – справа завжди нелегка. Історію жінок і ґендерну історію сприймають академічні кола як феміністичне втручання в академічний процес історичного пізнання.
По-четверте, суттєвим бар’єром для формування історії жінок є статус “Історії України”, яка, по суті, до проголошення незалежності сама перебувала на маргінесі історичної науки й сьогодні – у процесі становлення.
Становлення ґендерної освіти в Україні |
513 |
По-п’яте, процес становлення “історії жінок” ускладнюється тим, що немає соціального замовлення. В українському соціумі домінує твердження, що жіночий рух і фемінізм – суто західний феномен, який не розвивався на українських землях, а, відповідно, немає перспектив розвитку в сучасних умовах. Ренесанс маскулінних цінностей на всьому пострадянському просторі спричинив звуження ролі жінки до позицій “просто” матері, дружини або сексуального об’єкта. На цьому тлі заклик до вивчення “історії жінок” або не лунає, або проривається як безпорадний пошук.
Для вивчення ґендерних процесів в Україні важливим був Проект “Ґендер у розвитку” ПРООН, результати його дослідження втілено в колективній монографії “Ґендерний аналіз українського суспільства” (1999). Там узагальнено науковий матеріал, державну статистику з ґендерної проблематики, а також на основі історичного, соціологічного, статистичного й інших методів, порівняльного аналізу вивчено тенденції, процеси, зміни, закономірності ґендерного розвитку в Україні. Книга стала етапом у становленні ґендерних досліджень в Україні, на її основі формувались певні орієнтири в наукових розвідках, монографія розкрила їх актуальність і нагальність. Доповнила це фундаментальне дослідження робота працівників Українського інституту соціальних досліджень “Ґендерний паритет в умовах розбудови сучасного українського суспільства (2002).
Важливим досягненням наукових центрів жіночих і ґендерних досліджень стали відпрацьовані реальні механізми розвитку нового наукового напрямку та поширення знань у традиційному науковому середовищі. До таких механізмів слід віднести: організацію та проведення літніх шкіл і наукових читань; започаткування наукових періодичних видань; бібліотеки і бази даних; створення Всеукраїнської асоціації дослідників ґендерної проблематики; започаткування Всеукраїнського конкурсу студентських і аспірантських робіт з ґендерної проблематики, тощо.
Літні школи та наукові читання. Основна мета літніх шкіл і наукових читань – сприяти інституалізації ґендерних досліджень через створення відповідних регіональних університетських програм за зразком західних програм жіночих і ґендерних дослі-
514 |
Основи теорії ґендеру |
джень, які водночас були б регіонально специфічними і відповідали процесові соціальних змін на пострадянському просторі. Програми шкіл орієнтовані на розвиток ґендерних досліджень як навчальної дисципліни і включення ґендерних досліджень у навчальні плани університетів. Враховуючи ці завдання, учасницям і учасникам літніх шкіл пропонуються модельні курси з ґендерної проблематики, на основі яких вони могли б розробляти власні курси. У школах читають цикли міждисциплінарних лекцій, семінарських занять, організуються дискусії та консультації з сучасних проблем ґендерних досліджень.
В умовах несистематичності фахового наукового видання наукові центри відшукали ще один спосіб розв’язання проблеми – видання окремих спеціальних ґендерних випусків у наявних фахових виданнях. Для прикладу можна навести спецвипуск “Філософ-
сько-антропологічних студій” (Філософсько-антропологічні студії 2001. – Київ, 2001. – 225 с.). Теоретичні позиції, висвітлені в статтях, що увійшли до збірника, активно обговорювали на міждисциплінарних семінарах з проблем ґендеру в Україні. (“Методологічні засади ґендерного аналізу” та “Ґендерна політика в освіті і роль ЗМІ”, а також на конференції з проблем статі). Львівські науковці видали “Ґендерні студії” незалежного культурологічного часопису “Ї” (Ґендерні студії Незалежного культурологічного часопису “Ї”. – 2000. – №17. – 167 с.).
Бібліотеки і бази даних. Сьогодні при кожному науковому центрі жіночих і ґендерних досліджень засновано бібліотеки і бази даних. І хоча така праця тримається лише на ентузіазмі та самопожертві жінок-членкинь наукових центрів, саме ці бібліотеки стали єдиними інформаційними центрами з ґендерної тематики для науковців, лідерів громадських об’єднань, державних службовців і журналістів тощо. Суттєву допомогу формуванню інформаційного простору з ґендерної проблематики надає проект Національного університету України “Київський Політехнічний Інститут “Інформаційна підтримка впровадженню ґендерної освіти в Україні”. В межах проекту створено:
•віртуальну бібліотеку з ґендерних питань, яка акумулює в електронному вигляді (онлайн та на електронних носіях)
Становлення ґендерної освіти в Україні |
515 |
законодавчі акти Уряду України, міжнародні законодавчі норми; офіційні документи міжнародних організацій, статті, монографії, огляди наявних інтернет-ресурсів тощо;
•банк даних про фахівців та організації, діяльність яких пов’язана із ґендерними проблемами;
•електронний список розсилки “Newsletters”, який формується з різноманітних джерел, як-от інтернет-мережа, інформація партнерських організацій, листи від реципієнтів, ЗМІ тощо;
•установчі та подальші практичні семінари-класи. Кожен семінар складається з розгляду практичних питань впровадження ґендерної освіти й методик викладання ґендерних дисциплін. Подальші семінари проводяться в інтерактивному режимі з використанням навчальних прикладів та практичної частини.
Жіночі та ґендерні дослідження як освітній проект. Сис-
тема виховання й навчання, базована на домінуванні чоловічих цінностей і через яку здійснюється соціальний контроль, дістала
влітературі назву “прихованого навчального плану”.
Утрадиційній освітній концепції навчання відділяється від виховання межею навчального плану й аудиторії. В сучасному навчанні сам процес полягає не тільки в трансляції формального знання, але і в формуванні соціально-психологічного добробуту, успішності тих, хто навчається.
І поряд з модернізацією технологій навчання, активізацією самостійної роботи студентів важливим стає впровадження ґендерного компоненту в освіту.
Жіночі дослідження як освітній проект виникли завдяки критичному ставленню студентів і викладачів до знань, здобутих у межах традиційних університетів і в ході активізму поза академіями. Актуальність цього напрямку діяльності зумовлена необхідністю наповнити українську освіту, передусім вищу й середню, змістом, що відповідає рівню сучасних цивілізаційних процесів.
Ґендерна освіта передбачає вивчення сукупності відносин жінок і чоловіків у суспільстві. Це стосується традицій, форма-
516 |
Основи теорії ґендеру |
льних і неформальних правил та норм, які визначаються місцем і становищем чоловіків та жінок в українському суспільстві. Інтеграція ґендерних підходів в освіті вимагає:
а) введення спеціальних предметів і спецкурсів з ґендерної проблематики;
б) експертизи наявних програм і підручників; в) розроблення відповідних навчальних програм, методич-
них посібників, підручників для різних типів навчальних закладів.
Навчальні програми з жіночих і ґендерних досліджень орієнтовані на аналіз та пошук реальних соціальних проблем жінок. Тому інтеграція цих програм у систему вищої освіти України та підготовка спеціалістів цієї галузі має змінити сам тип науки й науковця, зробивши їх соціально відповідальними, що, в свою чергу, є серйозною гарантією позитивних змін у майбутньому.
Отже, розгляд розвитку жіночих і ґендерних досліджень за десять років в Україні показує, що і на рівні дослідницького, й освітнього проектів досягнуто вагомого поступу. Водночас слід визнати певну проблемність цієї дослідницької ситуації. Зумовлена, по-перше, домінуванням патріархатної свідомості; подруге, новизною цієї галузі для пострадянського наукового знання; по-третє, потребою концептуального та практичного самовизначення в конкретних умовах.
Невизначеним залишається статус наукових центрів жіночої та ґендерної проблематики. Аналіз документів дає змогу стверджувати, що наукові центри сьогодні існують:
а) у статусі неурядових громадських об’єднань; б) як підрозділи дослідницьких громадських організацій; в) як підрозділи державних дослідних інститутів; г) як тимчасові дослідні проекти.
Понад 98 відсотків нинішніх наукових центрів жіночих і ґендерних досліджень – це неурядові громадські організації, і такий статус зумовлює цілу низку проблем. Центри відчувають труднощі з ресурсами, потерпають від неминучих втрат, які супроводжують будь-який перехід до інституалізації.
Становлення ґендерної освіти в Україні |
517 |
Більша частина роботи центрів “невидима”. Всі науковці, які працюють у центрах, зобов’язані віддавати основний час академічним кафедрам, а праця в центрах розглядається як “особисте захоплення”. Центри обмежені у владі впливати на поповнення персоналу, рішення щодо просування в академічній кар’єрі. До того ж визнання в університеті та репутація в академічному співтоваристві залежить від академічних досягнень. Викладачі ґендерних курсів відчувають додаткове напруження через збільшення академічного навантаження. І поки вистачає ентузіазму – дослідницькі й освітні програми існують. Поява в Україні національного координаційного органу з ґендерних досліджень, національної програми ґендерних досліджень сприятиме їх становленню та розвитку.
ГЛОСАРІЙ
Ґендер
Соціальна стать, на відміну від біологічної.
Як соціальна стать, ґендер означає сукупність поведінкових норм та позицій, які асоціюються з особами жіночої або чоловічої статі в певному суспільстві. Є одним із базових вимірів суспільства, поруч із класовою належністю (соціальним статусом), віком та іншими характеристиками, що організують соціальну систему.
З огляду на особу, ґендер – це соціальний статус, який визначає індивідуальні можливості в освіті, професійній діяльності, доступі до влади, сексуальності, сімейній ролі та репродуктивній поведінці.
Поняття ґендеру розглядається як вимір соціальних відносин, вкорінених у певній культурі, що має елементи як стабільності, так і змінності. Це означає, що унормування й виконання, співвідповідні мужності та жіночності, можуть бути різні для різних поколінь, різних етнокультурних, релігійних груп та суспільних верств.
Як процес, ґендер є технологією конструювання суб’єкта як чоловічого або жіночого.
Як система, ґендер є соціально сконструйованим відношенням нерівності за ознакою статі.
Компонентами поняття ґендеру є: ґендерні стереотипи, ґендерні норми, ґендерні ролі та ґендерна ідентичність, які в різних суспільствах є різними.
Ґендерна дискримінація на ринку праці
Нерівне (залежне від статі) ставлення до окремих працівників, які мають однакові кваліфікацію та показники продуктивності, уособлене в наданні їм нерівної оплати за рівну працю, відмові у наймі на роботу чи наданні гірших робочих місць, відмові у просуванні на посадах, відмові у підвищенні кваліфікації тощо.
Глосарій |
519 |
Ґендерна ідентичність
Усвідомлення своєї належності до певної статі та готовність дотримуватись відповідних суспільних ґендерних норм називається ґендерною ідентичністю.
Ґендерна ідентичність є одним з вирішальних чинників у становленні соціальних відносин.
Ґендерна нерівність
Така побудова суспільства, за якої різні соціальні групи – в цьому контексті жінки й чоловіки – мають усталені розбіжності та нерівні можливості в усіх сферах суспільного життя.
Ґендерна рівність (рівність статей)
Рівність стартових умов, отримання рівних часток суспільних ресурсів, рівної участі в соціальній владі для представників обох ґендерних груп. Ґрунтується на переконанні про те, що в понятті “рівних прав” не існує фундаментальної різниці між чоловіками та жінками.
“Рівність” тлумачиться також як ідентичність можливостей, стартових умов особистісної самореалізації людей незалежно від їх статевої належності.
Ґендерна система
Ґендерна система – сукупність відносин між чоловіками й жінками, а також ідей, неформальних і формальних правил і норм поведінки, визначених відповідно до місця, цілей та становища статей у кожному конкретному суспільстві. Ґендерна система є відносно стійкою і відтворюється за допомогою механізмів ґендерної соціалізації.
Ґендерна система конструює дві статі як різні, нерівні чи взаємодоповнювані. Така система фактично є системою влади та домінування, метою якої є концентрація матеріальних і символічних ресурсів у руках представників однієї статі.
Крім терміна “ґендерна система”, також використовується “ґендерний контракт”. Ґендерна система є сукупністю таких контрактів.
Ґендерна соціалізація