7.1. Похвальна промова

Удавніх риторичних працях, зокрема серединиXIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення».

Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою високого, шляхетного, адже мета високого – не переконувати слухачів, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, писалося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає всі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма обличчя оратора. Високе виявляється в здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натхненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, правильному й величному поєднанні всього в цілому. Тому особливої уваги в похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, духовні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М.  Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос».

Український народ відзначається високою схильністю до красномовства, багатющими скарбами народного золотослову – скарбниці національного красного письменства, чому значною мірою сприяють такі риси ментальнос­ті, як кордоцентризм (переважання емоційного чинника над раціональним), велика любов і душевна схильність до прекрасного, ліричного, м'якого, благородного – етико-естетичний феномен української душі, яка тяжіє до свободи, злиття з Богом, гармонії, єдності з матінкою-природою.

Українські ритори XVII—XVIII ст., зокрема Феофан Прокопович, стали творцями такого явища в словесному мистецтві, як риторичне бароко – стилю, насиченого естетичними й етичними цінностями.

Як спадкоємець античної риторичної спадщини, Феофан Прокопович виховував своїх учнів на постулатах істини, добра й краси. Зокрема, він писав: «Оратор... ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу... виголошує похвали... Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується й росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування».

У чому ж полягає суть похвали? Феофан Прокопович, як і класики античного красномовства, розкриває кардинальну, ключову роль оцінювання за допомогою прийому ампліфікації – «нанизування», нагромадження позитивних якостей особи, речі, які ми хвалимо, прославляємо.

Феофан Прокопович детально аналізує п'ять основних джерел винайдення думки в епідейктичних промовах на честь осіб. Це такі:

• природа людини, яка охоплює тіло й душу, причому перевага віддається чеснотам душі (снага розуму, пам'ять, міркування, знання);

• доля особи – включає в себе гідність роду, знаменитість і славу предків, могутність, багатство, силу, почесті, споріднення й дружбу з визначними мужами, начальниками у свідомості людей архаїзувалися деякі з цих понять, слів;

• навчання – показує рівень знань особи: де, як, у кого виховувалась особа, кого мала за наставників, де була проведена юність, якими науками й мистецтвами займалася особа, чи багатьох утішала; яких мала друзів, яких суперників; чи перевершувала їх таланами, похвалами, пильністю;

• учинки, дії особи – невичерпний матеріал для похвал; це істинно особисте, наше, здобуте власними зусиллям. Великий український ритор наполегливо рекомендує: «Всю силу розуму треба спрямовувати на обдумування вчинків того, кого хвалиш, удома, поза домом, під час миру чи війни».

• обставини, другорядні дані сприяють легкому дослідженню дії, що саме в певному місці, часі зробила особа, щоб вони сприяли ще більшому звеличенню вчинків. Саме дії повинні займати більшу частину промови, а про інші речі можна й треба говорити коротше, говорити в тому випадку, якщо вони сприяють похвалі; іноді в дяких випадках їх можна опускати.