7. Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство обслуговує різноманітні життєві побутові події та ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає й подовжує традиції та звичаї народу, ритуальність, що накладає певний відбиток на стиль промови. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам’ятними подіями й датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу особи, групи або явища. За своїм духом ці промови є панегіричними.

Суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується й зникає в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко. Василь Сухомлинський полонив серця вихованців усними оповідями, які творив у школі радості. Особливою шаною користувалися майстри застільних промов народів Закавказзя, Середньої Азії.

Отже, суспільно-побутове красномовство – це влучне, гостре або урочисте слово з нагоди якоїсь події в приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації. Жанрами суспільно-побутового красномовства є: ювілейна промова, привітальне слово, застольне слово, поминальне слово, похвальна промова, усна побутова оповідь, анекдот.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями. Це невеликі, лаконічні тексти, що вимагають твердої схеми в композиції: вступ, основна частина, висновки.

Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в античні часи, чільне місце посідало так званеепідейктичне (епідиктичне), або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

Класична гуманістична риторика прагнула до поєднання мудрості (істини), добра й краси, що в пізніші часи відбилося на поєднанні християнських ідеалів Віри, Надії, Любові та матері їх Софії – мудрості.

Кожне нове покоління робить свій внесок у духовно-інтелектуальне життя суспільства, додає нові цінності до вироблених предками, і через духовну спадкоємність нові покоління здатні сприймати, розуміти, розвивати мистецькі цінності, створені іншими людьми сотні, тисячі років тому, тлінні цінності, до яких із повним правом можна віднести ідею Цицерона про необхідність збереження принципу природності ораторського мовлення як вищої якості красномовства. Цього можна й треба досягати в усіх жанрах мовлення, зокрема в похвальному. Істинний оратор повинен дбати про довіру аудиторії до свого слова, могутність авторитету слова через гармонію двох видів краси – чарівності та достоїнства – жіночо-чоловічих якостей прикрашеного мовлення, а також поважної серйозності та прикрашеності.

Красномовство, зокрема похвальне, яке має тисячолітні традиції в логосфері культури людства, – один зі світлих шляхів досягнення цієї високої й благородної мети: воно протистоїть розбрату, мовленнєвій агресії, як золота квітка риторики любові.

Цікавим і повчальним до наших днів є навчання юних риторів у школі знаменитого Лібанія, де особлива увага приділялася формуванню мистецтва епідейктичного красномовства. Зокрема, юні оратори опановували мистецтво декламації на риторичних взірцях, які заучували напам'ять, виголошували етології – описували характер людини в розширеній промові; значне місце посідали риторичні вправи, чисельні й різноманітні, які називалися прогімнасмами.

Учні риторичної школи Лібанія розшукували художні елементи в промовах відомих риторів, училися компонувати власні промови за законами класичної риторики. Великою популярністю користувалися такі форми, як діє гема – розповідь на історичну тему; хрія – розвиток морального принципу якоюсь знаменитою особою; сентенція – розвиток філософського положення; спростування (захист) правдивості розповіді про богів, героїв; похвала (огуда) людині, предмету; порівняння двох людей, речей; екфраза – опис пам'ятника мистецтва; парафраз – популярний виклад праці; монодія – плач; пролалії – короткі вступні промови, у яких демонструвалося словесне мистецтво, здатне одразу ж завоювати прихильність досвідченої аудиторії; мімесис – наслідування давнім класичним традиціям; рецитації – тренування в публічному виголошенні промови; діатриба – єдність проповіді та живої бесіди, де оратор сперечається з уявним опонентом, який захищає загальновідомі цінності.

Вершиною теоретичного осмислення й практичного застосування риторики і, зокрема, похвального красномовства, залишається в усі часи й для всіх народів риторична спадщина геніального Арістотеля, автора «Риторики», «Поетики» та інших праць, у яких детально й грунтовно розглядаються особливості кожного ораторського жанру.