5. Конфесійне красномовство. Гомілетика

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н.е. і І ст. н.е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Зауважимо, що Євангеліє (гр. добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й благодіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована й розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансформована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії й породила окрему гілку – церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамейської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою в III ст. н.е.) набуває й рис греко-римської риторики.

Гомілетика започаткувалася в давній Україні з прийняттям християнства й спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у 1056 р. з’явилося написане дияконом Григорієм у Києві «Остромирове Євангеліє», а в 1092 р. – Київське Євангеліє.

Відомий історик української церкви й української мови Іван Огієнко (митрополит Іларіон) переконливо довів, що з часів прийняття християнства сформувалася Українська церква з виразними національнимирисами.

Церковне (конфесійне) красномовство – це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян із метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова – це невеликі вислови афористичного характеру – логії, вони заучувалися й тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття та воскресіння Христа, були записані його учнями – апостолами – у Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю й передбачуваністю. Основу її складаютьмакаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами й дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі – Царство Боже бо ваше. Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете. Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовуючись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. І головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх – навернення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духов­ного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілокутивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва – до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного й земного, тому в них переважають репрезентативні (відповідальність за істинність висловлювання), директивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) акти. Молитва – це звернення до Бога, тому в ній переважають експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декларативи (запевнення, прохання).

Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну будову: вступ, у якому викладається зміст (епіграф), витлумачується й оголошується тема проповіді; виклад предмета (це короткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника – так вплинути на слухачів, щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших й облагородження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою дня проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейксис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переконання. У стилістиці проповідей переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'янізми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

Особливою формою інтеракції (контакту) людини з сакральною сферою є молитва. Її природу й сутність впливу на людину пізнати дуже важко і чи можливо взагалі, хіба окремі суто мовні аспекти. Молитви можна поділити на різні типи та види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами. У моліннях до Бога є розмова з Богом як вищою силою і як з рівним, є конфесійне розуміння віри, є релігійні очікування (надія на краще) і є любов (ласка, милість) до Бога. Усе це зосереджено не тільки в словах, а розлито в усьому тексті: конструкціях, побудовах речень, образних засобах, тонуванні й інтонації.

Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного стилю, але з часом виформувалися настільки досконалі зразки молитов, що їх із навчальною метою почали записувати, а потім творити за зразками писемні молитви. Згодом сформувався літературний жанр молитви, який вивчається літературознавством.

Як окремий жанр молитви мають такі загальні риси: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції така: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих і благих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до нього саме з цим проханням (анамнеза), формула впровадження прохання (просьба), формула заміряння улюбленості Бога (конклюзія) і кінець: «Амінь» (акламація).

Молитви є усталені, традиційні, або канонічні, серед них літургійні та індивідуальні.