10.3. Дикція й орфоепія. Функції наголосу

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення – його визначальні якісні ознаки. Дикція – це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія – це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми.

Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і по­зицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи спо­вільненість вимови, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні явища:

• особливості діалектного мовлення;

• мовленнєві помилки при практиці двомовного спілкування;

• варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);

• індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

• психічний стан мовця, ситуація.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція – запорука успіху. Потрібно чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою. Дехто вимовляє замість потрібного звуку зовсім інший – наприклад, «в» замість «л». Промовте всі літери алфавіту як звуки (а ще краще – запишіть на магнітофон і прослухайте). Якщо ваша дикція не дуже чітка, на допомогу можуть прийти різні скоромовки, які дають змогу виробити досконалу вимову для будь-яких звуків.

Чи достатньо гучний ваш голос? Якщо він глухий і тихий, потрібно ширше спиратися на дихання, дати струменю повітря з легенів звучати сильно, вільно й чисто. Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів у якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, у якій виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що чим більше приміщення, тим повільніше розповсюджуються звукові хвилі: для того, щоб вони не змішувалися й не заглушали одна одну, оратор повинен дати їм час для поширення. Тому у великих аудиторіях оратор повинен говорити повільніше, ніж у маленьких. Гучність голосу можна певною мірою прогнозувати: оратор може позначити певні місця в тексті відповідними символами.

В українській мові наголос (тобто виділення певними фонетичними засобами одного зі складів у межах слова або словосполучення) може бути словесним, логічним, або смисловим, емфатичним (емоційно-розрізнювальним).

Для досягнення виразності мовлення, як і для виразного читання, треба не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідним – нисхідно-висхідним, двовершинним, дво­полюсним, рівним; у морфологічному аспекті – рухомим чи нерухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закри­тим – відкритим та ін. За місцем розташування відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим, мовленнєвого так­ту, об'єднуючим.

Основні функції наголосу:

• об'єднувальна – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

• розчленовувальна – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов з фіксованим наголосом); цю роль виконує й логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби; теж – те ж; зате – за те; суспільно корисний, різко окреслений, абсолютно сухий);

• словорозрізнювальна – розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): мука – мука, замок – замок, клени – клени.

Словесний наголос у різних мовах має свої особливості. Насамперед це стосується його місця в слові: у деяких мовах він має закріпленість за певним складом, у деяких є вільним і може припадати на будь-який склад. Закріплюватися наголос може за першим складом (чеська, словацька, угорська, естонська, фінська, латиська, дравідійська, монгольська, чеченська мови), за другим (лезгинська), за передостаннім (польська, марійська, малайська), за останнім (французька, вірменська, удмуртська, нанайська, тюркські). У таких мовах, як німецька й англійська, наголос має тенденцію до закріплення на першому складі, а в іспанській та італійській – на передостанньому, винятки із цієї системи трапляються порівняно рідко. Закріпленість наголосу за певним складом може розвиватися в мові під дією її контактів із іншими мовами, де таке закріплення є традиційним. Так трапилося з латиською мовою, у якій під впливом мов фінно-угорської мовної сім'ї уста­лилося наголошування першого складу в слові.