Умови правильного дихання

• Вдихати повітря через ніс треба вільно, безшумно.

• Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від «позачергового» вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричинює уривчастість, поверховість дихання.

• Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін.

• Витрачати повітря економно й рівномірно.

• Необхідно скористатися кожною природною зупинкою в мовленні для дозбирування запасу повітря у легені (дозбирування повітря під час природних зупинок здійснюється так званим нижнім диханням: рухається діафрагма, а верхня частина грудної клітки й ребра підняті й нерухомі).

• Поповнювати запас треба своєчасно й непомітно.

• Пам'ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.

• Вдихати і видихати потрібно безшумно, непомітно для слухача, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

• Виголошуючи промову, дихайте рівномірно, вдихаючи перед тим як почати говорити, а також під час кожної паузи (після кожного речення). Повітря, що вдихнули, витрачайте рівномірно й економно.

• Вдихайте повітря ротом і носом водночас.

• Груди тримайте рівно, ледь-ледь випнувши їх уперед.

10.2. Голос і його властивості

Голос – це не просто носій мовлення чи його прикраса, він – найголовніший компонент говоріння. Тому усне мовлення – це як кіно, а писемне – всього на всього лише фотографія.

Голос– це сукупність різних щодо висоти, сили й тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату. Голос – це дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи та видихаючи повітря в процесі говоріння, людина змушує голосові зв'язки змикатися й розмикатися. Унаслідок цього з'являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Голос є результатом складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. «Голос – друге обличчя», зазначає Жерар Бое.

Сам голос – слабкий. Щоб голос зазвучав, його необхідно посилити. Це здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами. Ротову порожнину й ніс називають верхніми резонаторами, а дихальне горло, бронхи, легені – нижніми, грудними резонаторами. Звучання голосу, його сила залежить від будови резонаторів, від того, у якому вони фізичному стані, а також від того, чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежать і тембр голосу, тобто його якість, яка відрізняє даного мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів, т.зв. обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової й носової порожнини мовця.

Голосом можна зробити те, що інші засоби виразності забезпечити не здатні. Щоб голос відповідав ораторській практиці, його треба розвивати. Хрестоматійними стали «камінці Демосфена».

Рідко зустрічаються люди з «пошкодженим» голосом. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Індійські йоги навіть вважають, що хрипкий, гнусавий чи неприємний голос неможливий у людини, що веде гідний спосіб життя.

Пияцтво та куріння – головні вороги голосу. Час його усталення – юнацькі роки. Чоловічий голос уже пройшов підлітковий «злам», але ще не звучить на повну силу: це станеться десь під 30 років.

Наш голосовий апарат – багатющий інструмент. Дихальні органи, мов міхи в органі, напомповують повітря. Воно змушує вібрувати зв'язки в дихальному горлі. Гортань, ротова та носова порожнини утворюють резонатори. Губи, язик, нижня щелепа й м'яке піднебіння артикулюють (творять) звуки.

Правильне сприйняття аудиторією промови залежить і від темпу її виголошення (тобто швидкості, з якою оратор вимовляє звуки, склади чи слова за одиницю часу). Оратора, який взяв неправильний темп, перестають слухати. Якщо промова виголошується занадто швидко, аудиторія не встигає за оратором, втрачає стрижень розмови, а незабаром й інтерес до неї. Але так само погано, якщо оратор говорить дуже повільно – аудиторія випереджає його в сприйнятті інформації й ефект той самий: інтерес до промови втрачається. Найбільш оптимальний для сприйняття такий темп: від 120 до 150 слів за хвилину. Необхідно зазначити, що найбільш важливі місця в промові потрібно виділяти повільнішим темпом, а другорядна інформація може подаватися й у більш швидкому темпі (наприклад, вставні речення, дієприслівникові звороти і т.п.). Для зручності при підготовці виступу промовець може робити для себе позначки щодо темпу проголошення окремих частин промови.

Знайте теситуру (діапазон) свого голосу. Дехто хоче говорити «не своїм голосом», наприклад, більш басистим, ніж є насправді. Виходить штучно, негарно. Висота голосу дана від природи, її треба використовувати такою, якою вона є. Діапазон голосу в людини звичайно становить 1,5 – 2 октави, але зазвичай людина говорить на 3 – 4-х нотах. Розширюйте діапазон свого голосу, але робити це потрібно поступово й повільно. Перехід від низького тону до високого і навпаки допомагає привернути увагу слухачів до певних місць промови.

І нарешті, варто замислитися над тембром голосу. Є голоси «оксамитові», сильні й м'які, багаті на відтінки. Є голоси з «металевим» звуком, владні, рішучі. Є тонкі й ніжні, особливо в жінок. Тембр може чарувати більш, ніж будь-що інше. Він індивідуальний, неповторний, як візерунок шкіри на пальцях. Знайдіть свої темброві можливості й користуйтеся ними. Тембр можна міняти, переходячи від «оксамитових» нот до «металу в голосі» й т.п. – цьому потрібно вчитися. Але уникайте хрипоти й задишки, гнусавості й гаркавості (заковтування звуку).

Усе базується на диханні, яке має бути достатньо глибоким й одночасно інтенсивним. Опирайте дихання на діафрагму, як це роблять оперні співаки. Не хапайте повітря занадто часто, хоча мало є речень, які можна вимовити на єдиному, так би мовити, подиху, не набравши кілька разів повітря. Контролюйте ваше дихання, керуйте ним – це єдиний фізіологічний процес, що легко піддається контролю розуму. А через вільне дихання почне правильно функціонувати й усе інше. Головне ж – настрій душі, що дає звучність і силу голосу.

Дотримуйтесь паузи. Пауза – це теж засіб впливу на слухача. Недарма, наприклад, серед акторів (у яких виразне проголошення тексту відіграє дуже важливу роль) добрим актором уважається той, хто вміє «тримати паузу». Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі й даєте відпочити аудиторії. Але треба слідкувати за тим, щоб ці паузи збігалися з паузами логічними. Логічні паузи відбивають структуру тексту (в першу чергу розділові знаки). Психологічні паузи використовуються для того, аби звернути на щось увагу слухачів чи підготувати їх до якогось важливого моменту. Пауза використовується при переходах від однієї думки до іншої, як засіб, щоб підкреслити якусь думку (наприклад, коли ритор використовує такий прийом, як обрив і т.п.). Але уникайте невиправданих пауз, які псують промову, утруднюють її сприйняття. Щоб цього уникнути, фразу потрібно обдумувати перед її виголошенням, а не в процесі виголошення.

Єприйом: почати з паузи (ораторська пауза) – це зацікавлює. Але не мовчіть занадто довго, бо складається враження, що ви розгубилися.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями. Монотонне проголошення промови стомлює. Лише паламар читає речитативом, монотонно. Промовець виголошує не сакральний (священний) текст, а говорить «від себе», отож й інтонаційний малюнок тут розкутіший, багатший. Уникайте «нерішучої» інтонації: вона неприпустима. Взагалі ж учені підрахували, що слухачі не засвоюють 30 – 40 % промови, якщо її інтонація не відповідає змісту. Тому промовець у момент виступу повинен сконцентруватися тільки на тексті, виступу й тих думках та почуттях, які він хоче передати в промові.

Основні властивості голосу:

• Повнозвучність, тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності.

• Милозвучність, тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх при­ звуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків.

• Мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати тощо.

• Злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків.

Основні гігієнічні вимоги до голосу:

• Не можна напружувати голосові зв'язки чи змушувати їх працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу – голосові зв'язки зношуються, виснажуються.

• Кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання, треба здійснювати невимушено, без напруження (у такий спосіб збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, що дає змогу домогтися переконливості, органічності нашого сприйняття та сприйняття нас слухачем.

• Треба дбати про скоординовану роботу органів дихання й резонаторних порожнин, що можливе за умови їх фізичного здоров'я, – від цієї скоординованості залежить краса й сила голосу.

• Не варто домагатися видозмін від голосу, який перебуває в стані фізіологічної перебудови (зокрема, у школярів 10 – 14 років).