7.4. Прощальна промова

Риторичні рекомендації мають ситуативно забарвлений характер:

• на початку промови рекомендувалося коротко викласти свій біль із приводу неминучої розлуки;

• можна було б висловити припущення, що милішим серцю було б не від'їжджати;

• похвала повинна була включати думку про те, що розлука – ніби полишання половини самого себе;

• можна було висловити сумнів у тому, чи принесе ця розлука користь;

• розлука може зробити велику шкоду через великі переживання: забирає великі багатства;

• у кінці рекомендувалось просити не забувати;

• обіцяти й самому ніколи не забувати цієї дружби й приязні: ти розлучаєшся тільки тілом, а духом залишаєшся разом;

• висловити надію на те, що після повернення ти турбуватимешся про зустріч із тим, з ким нині розлучаєшся з таким болем.

Отже, давні риторичні праці українських майстрів красномовства давали досить детальну словесну аргументацію спілкуванню на різні міжособистісної похвали, творення гармонійних стосунків з іншими людьми в ім'я злагоди, добра, творення духовно-душевного комфорту в широкому полі позитивних емоцій. А тому вони не здаються повністю архаїзованими, невиправданими, адже розкіш людського спілкування цінувалася в усіх народів, у всі часи: «Лише вершина людини – це людина» (Парацельс).

7.5. Похоронна промова

На думку Феофана Прокоповича, вся суть похоронної промови – «похвалити померлого всякими способами», притаманними похвалі особі.

Тут похвала «безпечна, бо не залишається жодного місця для недоліків, які б могли знеславити минуле життя, і вона досконала, тому що не можна вже нічого додати до минулих чеснот, і вона, здається, правдива й щира, бо немає жодного підозріння в підлабузництві».

Український ритор радить зробити вступ трохи довшим, у якому оплакується наш біль, висловлюється жаль, якого зазнала держава, церква з приводу смерті такої людина: загинув оплот Батьківщини, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, приклад чеснот, стовп церкви, грім на ворогів.

Стиль вступу має підходити до величезного болю (повільність, переривання болю); можна, використовувати величаві фігури (апострофи, вигуки), але без крику.

В основній частині необхідно перейти до похвал особи, заслуг перед державою, яка потребувала її. Вона заслужила, щоб ніколи не вмирати.

Похвалити все життя треба природним способом або за поодинокими періодами віку, або за певними чеснотами (розподілити за певними родами чеснот).

Славу смерті рекомендувалося збільшити, залежно від роду смерті (загинув у війні за Батьківщину, позбавили життя тощо).

У кінці варто знову згадати про біль, знайти втішні слова для близьких. Наприклад, не треба впадати в розпач, бо досить славно жила ця людина, залишивши їм велику честь. Бог покликав її для нагород.

У побажаннях необхідно молити Бога, щоб він і нас забрав у лоно свого милосердя, щоб послав Батьківщині, церкві побільше таких людей.

7.6. Епітафії

Різновид похвального красномовства епітафії Феофан Прокопович образно називав «десертом красномовства», тому що вони, звичайно, не виголошувалися, а писалися. Це досить складний різновид красномовства, оскільки є ми­стецьким написом на могилі, пам'ятнику, на тріумфальній арці, обеліску, піраміді, статуї.

У давнину ці надмогильні написи називали короткими висловами – елогіями, тобто похвалами, адже вони увічнювали пам'ять великих людей.

Елегії – це лаконічні сумовито-ліричні панегірики, влучні, переконливі сентенції, що можуть стати афоризмами («memento mori» – лат. пам’ятай про смерть). В античні часи приділяли значну увагу цьому видові красномовства, бо тоді вважали увінчання подвигів гідних людей невід'ємним обов'язком нащадків. Що виступало матеріалом для цих написів? Звичайно, опис визначних учинків мужів, який був коротким, лаконічним, мистецьким. Невеликі розміри надмогильної таблички суворо обмежували обсяг цієї короткої панегіричної промови, вимагали особливого таланту автора-укладача.

Утрата стилістичних прикрас на зразок ампліфікації, дегресії, застереження тощо мала компенсуватися іншими дуже короткими, динамічними мовними фігурами, зокрема сентенціями. Пригадайте надмогильний напис, який склав і заповів сам Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Класичні риторики, зокрема й українські, наголошували на силі думки, висловленої в епітафії, яка мала бути влучною, переконливою, дотепною, виразною, що вимагало від автора певних вроджених здібностей, зокрема гнучкості розуму, виразності слова, яке мало увічнювати повагу, захоплення діяннями великих людей в ім'я спадковості поколінь, в ім'я справедливості, поваги до життя й смерті.

Найкращий оратор той, який своїм

словом і навчає слухачів, і приносить

задоволення, і справляє на них велике вра-

ження. Навчати – обов'язок оратора, прино-

сити задоволення – честь, яку виявили слуха-

чеві, справляти ж велике враження – необхідно

Цицерон