- •Методи та прийоми формальної логіки. Їх значення для дослідницької та практичної діяльності.
- •Загальна характеристика методів індукції та дедукції. Приклади використання методів індукції та дедукції б юридичній науці та практиці.
- •Загальна характеристика аналізу та синтезу. Приклади використання методів аналізу та синтезу в юридичній науці та практиці.
- •Загальна характеристика методу класифікації та правила її проведення. Приклади використання методу класифікації в юридичній науці га практиці
- •Загальнонаукові емпіричні методи пізнання, їх загальна характеристика.
- •Спостереження в юридичній теорії та практиці. Проблеми використання.
- •Вимір в юридичній теорії та практиці. Проблеми використання.
- •Порівняння в юридичній теорії га практиці. Проблеми використання.
- •Експеримент в юридичній теорії та практиці. Проблеми використання
- •Загальнонаукові теоретичні методи пізнання, їх загальна характеристика.
-
Загальна характеристика методів індукції та дедукції. Приклади використання методів індукції та дедукції б юридичній науці та практиці.
Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізнання, що ґрунтується на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального.
Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості багатьох об'єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у всіх об'єктів даного класу. Наприклад, у процесі експериментального вивчення електричних явищ використовувалися провідники струму, виготовлені з різних металів. На підставі численних одиничних дослідів було сформульовано загальний висновок про електропровідність усіх металів. Поряд з іншими методами пізнання індуктивний метод відіграв важливу роль у відкритті деяких законів природи (всесвітнього тяжіння, атмосферного тиску, теплового розширення тіл та ін.).
Індукція, що використовується в науковому пізнанні (наукова індукція), реалізується у вигляді таких методів:
1) метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереженні якогось явища виявляється лише один спільний фактор, всі інші — різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного явища);
2) метод єдиної відмінності (якщо обставини виникнення якогось явища та обставини, за яких воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізняються лише одним фактором, що присутній тільки в першому випадку, то можна зробити висновок, що цей фактор і є причиною даного явища);
3) з'єднаний метод подібності й відмінності (являє собою комбінацію двох вищевказаних методів);
4) метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища кожного разу спричинюють певні зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причинний зв'язок між цими явищами);
5) метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною" причому деякі з цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).
Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але вія трактував індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці, головним засобом наукового пізнання природи" •■
Насправді ж вищевказані методи наукової індукції використовуються головним чином для встановлення емпіричних залежностей між властивостями об'єктів і явищ, які виявляються в процесі експерименту. У цих методах систематизовано найпростіші формально-логічні прийоми, які вчені-натуралісти стихійно використовували в ході будь-якого емпіричного дослідження. З розвитком природознавства стало зрозуміло, що в науковому пізнанні методи класичної індукції насправді не є такими всеосяжними, як це здавалося Ф. Бекону та його послідовникам аж до кінця 19 століття.
Таке невиправдано перебільшене розуміння ролі індукції в науковому пізнанні дістало назву всеіндуктивізму. Його наукова неспроможність пояснюється тим, що індукція розглядається ізольовано від інших методів пізнання й перетворюється на єдиний, універсальний засіб пізнавального процесу.
Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Наприклад, із загального положення, що всі метали мають електропровідність, можна зробити дедуктивний умовивід про електропровідність конкретного мідного дроту (знаючи, що мідь — метал). Якщо вихідні загальні положення є встановленою науковою істиною, то завдяки методу дедукції завжди можна дістати вірний висновок. Загальні принципи й закони не дають ученим у процесі дедуктивного дослідження збитися зі шляху: вони допомагають правильно зрозуміти конкретні явища дійсності.
Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике значення дедуктивного методу в математиці. Оперуючи математичними абстракціями й будуючи свої міркування на дуже загальних положеннях, математики вимушені найчастіше вдаватися до дедукції. І математика є, мабуть,* єдиною власне дедуктивною наукою.
У науці Нового часу пропагандистом дедуктивного методу пізнання був відомий математик і філософ Р. Декарт. Натхненний своїми математичними успіхами, переконаний у безпомилковості розуму, завдяки якому мислення уникає помилок,
Декарт односторонньо перебільшував значення інтелектуальної сторони за рахунок емпіричної у процесі пізнання істини. Дедуктивна методологія Декарта була прямою протилежністю емпіричному індуктивізму Бекона.
Але незважаючи на спроби, що мали місце в історії науки й філософії, відірвати індукцію від дедукції, протиставити їх у реальному процесі наукового пізнання, ці два методи не застосовуються ізольовано, відособлено один від одного. Кожен із них використовується на відповідному етапі пізнавального процесу.
Більше того, у процесі використання індуктивного методу найчастіше "в прихованому вигляді" присутня й дедукція.
ПРИКЛАД:
Індукцію не можна розглядати як умовивід тільки про клас предметів. Нерідко в процесі пізнання загальний висновок висловлюється не про клас предметів, а про один одиничний предмет на основі знання окремих його властивостей, ознак.
За логічною структурою такі індуктивні умовиводи не відрізняються від індукції про клас предметів. Тільки засновки в них перелічують не окремі екземпляри класу, а сторони досліджуваного предмета. Висновок є судженням про предмет або явище в цілому. Такого характеру індуктивні умовиводи мають місце, зокрема, в судовому пізнанні.
Предметом судового дослідження є, як правило, конкретне одиничне явище, подія - злочин чи інше правопорушення. Юридична подія складна, вона має багато сторін, ознак.
Злочин, наприклад, є завжди певною подією у формі діяль-ності чи бездіяльності. Скоєння злочину пов'язане з тим, що він залишає сліди в зовнішньому світі і в свідомості людей, що навколо. Ці сліди, виявлені слідчим і судом, є фактами, на основі яких відновлюється загальна картина злочину, робиться висновок про те, що скоєно, яка злочинна подія мала місце в дійсності і хто її скоїв.
Відновлення цілісної картини злочину є процес індуктивний, до загального йдуть від окремих, одиничних фактів. Індуктивний умовивід будується так. У ході судового дослідження встановлюють, що кожен факт, що є ознакою злочинної події, пов'язаний з однією й тією ж особою (або групою осіб). На цій підставі робиться висновок, що злочинна дія в цілому знаходиться у зв'язку з даною особою і саме ця особа скоїла злочин