45848 / Юрій Клен

Мандрую марними  шляхами.

Дарма. Блукаю сам  не свій,

І тільки бачу за горами

Заграву незгасанну мрій.

Відкрита там обранцям заля.

Струмиться світло в ній м’яке.

Горить священна чаша Граля,

Як срібне озеро  гірське.

І хто в той  замок завітає,

Вступає у Господню рать.

Його те світло осяває,

Як незреченна благодать.

Певна річ: такі видива й осяяння не можуть заступити реальнішого бачення історичної перспективи, і з її погляду видаються оманливими. Але ж поет – не політолог і не стратег; він подає своє переживання світової трагедії  як трагедії занепаду людського духу і покладає надію на його відродження через духовний подвиг обранців, покликаних сяєвом віри. Якась конкретизація тут неможлива «за визначенням». Абсолют є абсолют, він не вимірюється раціо, але з висот своїх шле імпульси і людині, й людству – навіть коли їм здається, що вони тих імпульсів не чують або від них захищені своїм принциповим неприйняттям.

Ці  містично-духовні мотиви поеми дістають філософське наголошування у  двох інтерлюдіях – «Перша розмова  з душею» та «Друга розмова з душею». Заблукане в життєвих нетрях  Я чує дивний голос, який  пробивається до нього здалеку, і Я дивується, дізнавшись, що то голос його Душі. Далі йде своєрідна дискусія про те, що ж воно таке – Душа? Чи ж не «жмут уявлень» суб’єкта, «функція мозку»?  Чи про неї говорити мовою ідеалізму Шеллі, чи мовою вульґарного матеріалізму Ламеттрі?  Душа ж відповідає, що нею промовляє «дух вічний», який із хаосу творив космос, бринів у кожній людині, кликав до далечин і запалював «творчий чин». Збентежене й присоромлене Я питає, як знайти дорогу до власної Душі, і та відповідає:

Плекай, плекай, викохуй тугу!

Зори, зори вогнисту смугу!

Тягнись, тягнись  із мертвих мук, -

- весну прийми  з моїх ти рук.

Другий діалог драматичніший. Я в розпачі: де ж у всюди побачений  Господній засів, чому панує «темний дух безодні», а не творчий дух?  «Люд – автомат. О, махіно чудна, //що закрутив веселий сатана!” Тож Душа мусить визнати, що її «вітрила подерто вщент», але вона ще має народитися вдруге:

…Із мук , розпуки  і відчаю

Там, де найвищий шпиль  терпінь

Піднісся стрімко в височінь…

……………………………….

Зорі огнисті орифлями

крізь болю лютого нестяму,

крізь недосяжности простір

ведуть на горді  висі гір.

Ця  поетична риторика має зміцнювати дух  серед жахіть реальности; вона перегукується  з іншою улюбленою ідеєю Юрія Клена: виростання дерева чину із зерна надії, ширше – прозрівання майбутнього із киненого в землю доброго засіву.(Хоча так само й погане зілля розростається  з  малої насінини).

Звучання  світоглядних і етичних мотивів  сягає вищої напруги у великому розділі «Вальпургієва ніч», точніше – в тій його частині, де точиться  двобій за людську душу й за долю людства між Господом і Люцифером та його різномасною челяддю. Господь із сумом бачить, що диявол у людські тіла вчаклував «породу демонів, на злочин ласу», але сподівається пробудити в людях тугу за подвигом, вкласти «чуття самопосвяти», дати ключа до «чистоти і вроди», – тоді як Люцифер певен, що в нього, як засвідчила історія, переможніша зброя: «Я їх навчу лукавити, вбивати»; «Я зачумлю їх пристрастю до жінки, //поріддю прищеплю содомський гріх»; «Я покажу до пекла їм дорогу. //В них смак збуджу до мук і катувань. //І будуть з них чорти, лише безрогі…». У висліді тривалого диспуту Люцифер відчуває себе переможцем, і тон його зверхньо-глузливий:

Старий романтику! Таким, як був ти

Мільйон років тому, ти залишивсь.

Тоді також музику творчу чув ти,

У свій блакитний  сон дививсь.

І сотні раз той  сон вже розлітався,

Мов куля скляна, впавши на граніт.

А ти, а ти… ще не розчарувався

І твориш заново свій світ.

А що ж Господь?

На вашім зборищі  з Моїх сандалів

Скидаю Я нечисті  порохи.

Почавсь одвічний змаг, і в дальній далі

Десь наші стрінуться шляхи.

Отже, раціональних контрарґументів по суті немає. Все вкотре почнеться знову. Але віра в далеке і неймовірне може пересилювати близьке, ймовірне або й невідворотне. Не лише в риториці, а й у  резервах життєздатності роду людського, підтвердженої історією його падінь і злетів. (Унікальному творові Ю. Клена присвячені статті В. Державина «Історична епопея Юрія Клена» та «Відгуки творчости Гете в поезії Юрія Клена» Ігоря Качуровського; останній звернув увагу на те, що коли у «Вальпургієвій ночі» Гете боротьба між добром і злом точиться в душі людини, то у Кленовій «Вальпургієвій ночі» вона розпросторюється на все світове буття).

На  жаль, ця напруга світоглядного і  етичного диспуту  поступово спадає, розчинюючись у політичній публіцистиці й дрібніших мотивах, з підключенням багатьох інших постатей, не завжди виразних, а часом і марґінальних. Володимир Державин звернув увагу на сатиричні алюзії, адресовані українській еміґрації з її навколополітичною і навкололітераурною колотнечею, але вони, на мою думку,  не посилюють загального тонусу поеми. Згадуваного вже змістифікованого  Порфирія Горотака, псевдо трьох авторів сатиричних шкіців, без особливої переконливості  поставлено на роль своєрідного шоумена, що має перевести «дику вакханалію»  в «ревю» «достойників без гриму». Щоправда, і тут є чимало сильних поетичних пасажів, як-от «інтерв’ю» чотирьох «ґенералів в уніформі», що готові пройти шлях від Амура до Темзи і проголошують відродження «неділимої від Порт-Артура по Дунай», – але це вже варіації, яким може й не бути кінця,

Епічна  поема Юрія Клена лишилася незакінченою через передчасну смерть автора. Можна припускати, що він не тільки розвивав би далі чи поглиблював  якісь її мотиви, а й вносив би корективи у вже написане. Та попри все це маємо твір, унікальний не лише для української літератури. Юрій Ковалів звернув увагу на те, що Кленів «Попіл імперій» «випередив за часом написання такі фундаментальні твори світової поезії середини нашого століття, наснажені ідеалами гуманізму і демократії, як «Вселюдська пісня» Пабло Неруди і «Незакінчений роман» Луї Арагона. «Попіл імперій» було написано значно раніше й за роман В. Гроссмана «Життя і доля», з яким цей твір має чимало рис історико-філософської спільности».

Кленів «Попіл імперій» потребує спеціального ґрунтовного дослідження, зрештою – на часі солідна монографічна праця про цього поета (і прозаїка!), щодо якого сучасники і колеги, навіть визнаючи його талант, багато сперечалися: то неокласик він чи ні? –  ніби це головне для естетичного «вердикту» про нього. А коли вже ми зійшли на це питання, то, мабуть, слід погодитися з формулою Євгена Маланюка про поетику Клена: «переборення неокласики». Почавши з близькости до неокласичного канону, він виходив за межі раціоналістичної ясности, впорядкованости й дисципліни поетичного вислову, набував і романтичних тонів, і барв експресії, і ґротескових штрихів, і виходів у фантасмаґорію, і амбіційного епічного розмаху. Майбутньому дослідникові цілости творчости  Освальда Бурґгардта – Юрія Клена доведеться брати до уваги всі його і реалізовані, й не реалізовані, але вже означені лінії творчої еволюції.