Павло Григорович Тичина народився 21 січня 1891 р. в багатодітній сім'ї дяка у с. Пісках Бобровицького району Чернігівської області. Незважаючи на приналежність до найнижчого духівництва, батько з матір'ю нічим не відрізнялися від селян. Вони теж вічно клопоталися, як щось роздобути на прожиття, як перезимувати і знову сподіватися на краще. Дитинство Павла минало в умовах традиційного сільського побуту, і все ж пізніше поет зізнавався, що вже тоді його притягали ті сторони буття, які впливали на душу,— краса природи, пісня, музика. Враження кольорові зливалися з образами звуковими, певне, саме вони визначали згодом самобутність стилю поета.
На формування естетичних смаків хлопця впливали не тільки народні пісні, а й церковний спів, ті секрети церковної музики, в які батько втаємничував сина. А в батька був тонкий слух, і, може, в сприятливіших умовах з нього сформувався б гарний музика-професіонал. Батько першим познайомив Павла з красою пісні, читав йому й іншим дітям «Тараса Бульбу», переказуючи й пояснюючи зміст повісті рідною мовою.
У зростання хлопця вкладала душу перша вчителька Серафима Миколаївна Морачевська. А потім було навчання співу в хорі при чернігівському монастирі. Тоді там вчилися співу й Григорій Верьовка, і. майбутні поети Василь Елланський та Аркадій Казка. Співали не тільки церковні, а й народні пісні, виступали з концертами у міському Народному домі. Найбільші враження були від музики славетних українських композиторів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського. Тягнуло хлопця й до малярства, милувався архітектурною красою чернігівських соборів. Це був той естетичний ґрунт, на якому зросли перші твори Тичини-поета.
У 1907 р. Тичина став семінаристом. З цього часу на нього впливає творчість сучасників — Михайла Коцюбинського, Миколи Вороного, Олександра Олеся, Володимира Самійленка. В класі учителя малювання художника і поета Михайла Жука завжди лежали українські журнали «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», книжки Бориса Грінченка, Лесі Українки, і семінарист Тичина через них також входив у світ українського художнього слова.
Михайло Жук приводить допитливого юнака в дім Михайла Коцюбинського, там він знайомиться з Франковою поемою «Мойсей», з новинками сучасної поезії. Все це стимулювало його художні шукання. Впадає в око, що вже в ранніх віршах виявляється нахил до мелодійності звучання слова, художнього звукопису:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав — Добридень я світу сказав!
У 1913 р. Тичина став студентом Київського комерційного інституту. На прожиття заробляє в редакції журналу «Світло» та в театрі Миколи Садовського, Присудження Рабіядранату Тагору Нобелівської премії стало імпульсом для ознайомлення з його пантеїстичною філософією, що також позначається на мотивах і образах ранньої лірики Тичини.
З початком світової війни посилилися утиски українства: закриваються видавництва, припиняється вихід національної преси. Шукаючи заробітку, Тичина влаштовується статистиком у Чернігівському земстві, з службовою метою об'їздив села Ніжинського, Стародубського, Ново-зибківського повітів* Майже півроку прожив у Володимира Самійленка в Добрянці. У його віршах цього часу зазвучали антимілітаристські мотиви, виливається біль за «нашу кров», пролиту «на полях на чужих».
Восени 1916 р. Тичина знову в Києві. Він працює помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, знайомиться з Лесем Курбасом, композитором Кирилом Стецен-ком, розпочав писати — під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки — драматичну поему «Дзвінкоблакитне».
Відродження українського національного життя, сподівання мільйонів на відновлення власної державності вносять зміни і в життя поета, і в його творчість. Тичина пише поему «Золотий гомін», наснажену пафосом визволення народу, події революції відбилися і в інших творах. У Києві виходять збірки поезії «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920). Ці книжки стали подією в літературному житті. У цей час він почав працювати й над поемою-симфонією «Сковорода», яку так і не встиг завершити, хоч писав її до останніх своїх днів.
Твори Тичини вразили читачів музикальністю, чутливістю автора до ритмічності, осягнутої у планетарному, космічному масштабі. Поет занотував тоді в щоденнику:
«Я тільки чую ритм, І так мені боляче од цієї краси, що й сказать не вмію. І знов-таки не того, що краса минає, що серце моє, серце людини не годне вмістити ту музику, той контрапункт розгадати, який скрізь в природі».
У щирості зізнання переконує весь характер його діяльності. Поет одночасно керував хором, підтримував новаторські сценічні пошуки Леся Курбаса, брав участь у створенні літературної основи масових театральних дійств, які проводилися на площах Києва. А життя було складним, під час розгулу денікінської контрреволюції йому доводилося переховуватися в старих склепах Байкового кладовища. Відомо ж, що від рук білогвардійців, які люто ненавиділи все українське, загинули Василь Чумак, Гнат Михайличенко, інші діячі національного відродження.
У вересні — жовтні 1920 р. Тичина разом з капелою Кирила Стеценка здійснив гастрольну концертну мандрівку по Правобережній Україні. Біла Церква, Черкаси, Златопіль, Бобринець, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Тульчин — ось маршрут капели, хвилюючі зустрічі з людьми, надзвичайні враження. Про все це поет розповів у повісті-щоденнику «Подорож з капелою К. Г. Стеценка». Тоді капела відвідала композитора Миколу Леонтовича, який рятувався від голоду в с. Марківці, тепер Теплиць-кого району на Вінниччині.
Весною 1923 р» Тичина переїжджає до Харкова, де стало концентруватися культурне життя. Він працює в редакції журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України» (1924). За досягнення в розвитку національної культури його в 1929 р. обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калічить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані, вимучені вірші, що входили до збірок «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).
Фашистська навала, окупація України змусили Тичину евакуюватись до Башкири. Там він працював в Інституті мови і літератури Академії наук. Пафос боротьби проти фашизму проймає його творчість воєнного часу, зокрема відому поему «Похорон друга» (1942).
У 1943 — 1948 рр. Тичина очолює Міністерство освіти України, турбується питаннями відродження зруйнованої війною школи. В останній період вийшло ще кілька збірок віршів — «І рости, і діяти» (1949), «Зростай, пречудовий світе» (1960) та інші. Часом траплялися серед них твори свіжі, проте духовна скутість поета не могла дати того, чим обдарувала природа.
Така трагічна доля митця, котрий помер 16 вересня 1967 р.
Самобутність лірики «Молодий я, молодий»
Емоційно-піднесеним образом починається однойменний вірш Тичини, що не ввійшов ні до першої, ні до наступних збірок. Ще помітна на ранніх творах печать учнівства, шукання свого шляху в поезії. Та була.в них і світла тональність, яка передає бентежні очікування юнаком майбутнього.
Може, найвиразніше духовний світ ліричного героя ранніх творів розкривається в поезії «Як не горю — я не живу..о» Оснований на антитетичності образів, які передають хвилювання душі людини, вірш виділяється енергійністю ритму:
Як не горю — я не живу.
Як не люблю — я не співаю.
Але цього я ще не знаю, Бо завжди я — Як полум'я.
У перших творах поета («Не знаю і сам я, за що так люблю...», «Україно моя, моя люба Вкраїно», «Не бував ти у наших краях») з'являється одухотворений образ рідної землі, з якою пов'язані думи, мрії, сподівання ліричного героя. Юнацьке захоплення омріяною Україною природно змінюється гострою відповіддю і чужоземним забродам, і доморощеним землячкам, які намагалися насміятися з патріотичних почуттів героя, «довести», що Україна вмерла. Знущання та кпини завдають юнакові гострого болю, адже Україна для нього — «втіха одна». Зрештою, герой розуміє, що з людцями, які відцуралися рідної матері, немає про що розмовляти («Ах не смійтеся ви наді мною»).
Неабияку майстерність виявляє поет, щоб передати в кількох граціозних строфах настрій молодої людини, її замріяність, глибоке почуття. Саме такою є поезія «Ви знаєте, як липа шелестить?». Образне риторичне запитання переливається в ліричне звернення:
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі —
і завершується тим же початковим мікрообразом запитанням, правда, тепер уже трансформованим у констата-цію-ствердження.
Інтимний мотив цієї поезії знаходить продовження в інших творах, зокрема у вірші «Коли в твої очі дивлюся». Тут образ коханої конкретизується в уяві юнака, й акцент падає на асоціативні зв'язки з явищами природи.
Коли в твої очі дивлюся — Здається мені: Мов бачу брильянтових зір ціле море, Що десь там горять-усміхаються, Чудові, ясні!.. Михайло Коцюбинський на одній з літературних молодіжних вечірок у своєму домі звернувся до присутніх: «Серед нас є справжній поет!» І прочитав вірш Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле». Лише три п'яти-рядкові строфи, та сконденсованими образами убогої нивки, на якій «рідко ростуть колосочки», того поту, що «прилипа до брудної сорочки» плугатаря, молодий автор у дусі народницької традиції подав узагальнену картину селянської недолі. Хоч у дослідженнях про поезію Тичини можна прочитати, що цей вірш знаменував перемогу реалізму над символізмом, але таке трактування мотиву занадто прямолінійне. І не тільки тому, що пізніші твори поета позначені символістською поетикою, а й тому, що в цьому вірші тема також реалізується в метафорично-асоціативному аспекті, що відрізняє її від творів на подібні теми Бориса Грінченка, Олександра Кониського чи Павла Гра-бовського. Тичина писав у дусі новітніх естетичних пошуків. Одне слово, творчість 1907 — 1916 рр. підготувала появу першої поетичної книжки Тичини.