"Замість сонетів і октав"

У збірці "Замість сонетів і октав" (1920) туга за людяністю й гармонією стає етико-естетичною віссю поєднання уламків натуралістично вражаючих картин та болісно-іронічних медитацій ліричного героя. Очевидно, від цієї вісі невіддільна й апеляція до особливостей античної поетики з її врівноважувальним принципом строфи й антистрофи, який покликаний надавати можливість по-різному глянути на певне явище. Як і апеляція до постаті Григорія Сковороди, якому не випадково присвячено збірку і відлуння творчості якого відчувається не лише в рядках, де він згадується ("Тут ходив Сковорода"). Це відлуння (філософічність, барокова вишуканість строфи), як зазначалось, дається взнаки вже в "Сонячних кларнетах". Не менш виразно й самобутньо трансформоване воно в збірці "Замість сонетів і октав". Сковородинівські "cердечнії печери" (парафраз знову-таки іще античного "Пізнай самого себе") визначають своєрідну тональність багатьох віршів збірки, зокрема й одного з найхарактерніших з них - "Антистрофи (Грати Скрябіна...)", яка, очевидно, не випадково була вилучена з основного тексту збірки в 1-му томі 12-томника (1983) і з'явилася лише в додатках, в останньому томі, вихід якого припав уже на час так званої "перестройки":

                                                             

«Вітер з України»

     У цю збірку ввійшли твори, написані в 1920 — 1924 рр., твори тематично строкаті, часто прямолінійні в оцінці явищ і подій дійсності, хоч серед них натрапляємо й на своєрідне художнє втілення теми.

Назвою книжки Тичина прагнув показати те нове, чого досягла Україна, здобувши свою куцу, позірну державність. Про складність такого національного самоутвердження промовисто йдеться в баладі «Три сини», сюжет якої оснований на непримиренній неприязні трьох синів одної матері. Один з них уже мертвий, а «два брати знов далі б'ються — ніяк їх не рознять». Поет цим символічним образом узагальнив гостроту і нещадність братовбивчої різанини, яка йшла впродовж тривалого часу і ніяк не могла зупинитися, яка знекровлювала рідний народ.

Однак уже в багатьох творах Тичини стало помітним надмірне засоціологізування в художньому трактуванні життєвих явищ. І тоді замість поезії стали з'являтися плакатні політичні агітки. Всі, хто не сприйняв більшовицького тоталітаризму, хто опинився в політичній еміграції, були названі «бандитами» і «злочинцями», причому прокльони адресувалися в цей час насамперед вигнанцям, які й за кордоном продовжували нести прапор української національної ідеї.

Видатний український поет діаспори Євген Маланюк, який захоплювався творчістю Тичини, все ж не міг стерпіти несправедливих образ. У вірші «Сучасники» Маланюк образно писав про неповторність голосу Тичини, який зродився «з хвиль злото-синіх космічних вібрацій, метеором огнистим ударив в дніпровські степи». Здавалося, що великий поет «над плугом (Маланюк обігрує назву книжки Тичини.— Ред.) схилився до праці». Але слабку натуру поета зігнула ворожа система, він став їй підігра-вати:

                                            Раптом... брязнуло враз!

                                            І ридально навік розірвалось...

                                            І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

                                            ... від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. ... в окривавлений

                                            Жовтень — ясна обернулась Весна.

Справді, краще не скажеш. Сам Тичина на схилі літ визнав, що єдиний Маланюк сказав правду про той фатальний злам, який відбувся у його творчості. Зрозуміло, що така трансформація сталася насамперед від того страху, який паралізував не тільки його волю. Одне слово, це ще один приклад трагічної долі митця.