45848 / Филипович

Народився П. Филипович 2 вересня 1891 р. в с. Кайтанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій Колегії Павла Галагана, закінчив її 1910 р. і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік, П. Филипович перейшов на історико-філологічний факультет слов'яно-руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще в колегії, спочатку російською мовою під псевдонімом Павло Зорев.

Буржуазну революцію 1917 р. він сприймає як «державно-національне відродження українського народу», і з «самопосвятою неофіта віддає себе, весь свій талант українському народові». Відтоді П. Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:

А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.

(«Не хижі заклики пожеж...»)

З 1917 р. Филипович працює на посаді приват-доцента в Київському університеті, а з 1920 p., після перетворення університету в Інститут народної освіти, і до 1933 p. — професором, викладачем історії літератури.

Для поетичної особистості П. Филиповича характерні інтелігентність, висока філологічна культура, самостійність художнього мислення, мало залежного як від традицій, так і тиску сучасності, щирість самовираження. Знавець культури минулого і гостро чутливий до нового, він у своїй поезії рівно уважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Загалом це поет медитативного складу, тож найкращим його набутком є інтимна лірика з її філософським осягненням світу, наданням йому гармонії («непорушної згоди поля, людини, дня»), відвертістю в найпотаємніших почуттях «самотньої втіхи» і «мрійних надій».

За час від 1919 р., коли в «Музагеті» з'явилися перші, українською мовою писані, вірші, П. Филипович видав поетичні збірки «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). «Земля і вітер» — це лірика зрілого художника, майстра форми. Вона багата прикметами сучасного життя, її розгалужують у часі й просторі літературні ремінісценції. Книжка цільна композиційно, водночас у ній відбивається рух стильових домінант: від романтичних символів через певний наліт декларативно-конструктивістської штучності до класично-реалістичного письма з прозорістю, лаконічністю й предметністю образу. Тяжіння до простоти і ясності сховані в основі його розлогих метафоричних образів, подекуди цілий вірш являє собою розгорнуту метафору («Гроза»). «Земля і вітер» не поступається художньою досконалістю другій збірці «Простір», хіба що стильовою цілісністю.

Особливе місце в ліриці П. Филиповича посідають поетичні переживання, спричинені громадянською війною «Ніч, як циганка стара...».

У цих відлуннях на громадянську війну чи не найповніше виявилось романтичне світовідчуття поета, помітне скрізь, де екстраверсійність ліричного героя (його відкритий смуток, зажура, мрійливість), зіштовхуючись із невблаганною реальністю, проймається раптом холодом розсудливості:

Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів, Тугою темною і бійними дощами Життя несеться над усіма нами І вимагає ладу і пісень.

(«Кому не мріялось, що є незнана муза...»)

Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії П. Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська настанова полягала в тому, щоб зображати конкретну людину (а фактично — «рольову особистість») — шахтаря, будівника, цегляра, одне слово, «брудного замурзаного титана» (М. Рильський), і з цього боку можна сказати, що його герой «неолюднений», бо постає переважно як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться всі лінії філософських роздумів поета. Естетичне кредо П. Филиповича-художника, як і його зневажливо-іронічне ставлення до теорії і практики «пролетарського мистецтва», відбите у вірші «Різьбярі».

Поет прагне гармонії, спокою, але щоразу наштовхується на «залізний заклик димарів». На об'єктивну зневагу до краси й культурних надбань людства він реагував сумною констатацією:

Гордий Рим, залізні легіони... «Енеїди» бронзові рядки... В наші дні бурхливі і червоні Хто згадає про чужі віки?

(«Спартак»)

Про високу культуру й освіченість, поєднані з позицією, протиставленою оспівуванню бетону й заліза, свідчать поетичні переспіви, літературні ремінісценції П. Филиповича зі слов'янських та інших літератур світу, вірші на біблійні сюжети. Зроблені ним переклади творів з Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Вердена та інших поетів сприймаються як невтрачений зв'язок з європейською літературою, якою здавна живилася українська література.

«Класовою» підозріливістю й ортодоксальністю можна пояснити, чому П. Филипович за радянського часу майже не був «відкритий» як літературознавець і критик. Його літературознавчі праці, присвячені творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, М. Коцюбинського та ін., подосі не втратили своєї ваги.

Восени 1935 р. Филипович був заарештований, звинувачений у причетності (за тодішнім страшним шаблоном) до терористичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був замінений на десятирічне ув'язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 р.

Про нього написано чимало, щоправда, здебільшого як про поета, і, на жаль, значно менше як про високоерудованого літературознавця, професора, викладача. Дослідники прискіпливо простежували послідовність громадсько-політичної позиції поета, з’ясовували, як близько стоїть "неокласик Филипович до сучасності" (Д.Загул), як він "реагує на революційні події" (Б.Корсунська), тримається осторонь "партійних і політичних пристрастей своїх сучасників" (Г.Костюк). Проте визначали домінантні риси його поетики та естетики: передовсім людяна сутність його лірики, схильність до філософського мислення, інтерес до обробки історико-культурних сюжетів, вишуканої форми, освоєння "фольклорного різноманіття української народної творчості" (М.Жулинський).

Для поетичної особистості П.Филиповича характерні інтелігентність, висока філологічна культура, самостійність художнього мислення, мало залежного як від традицій, так і тиску сучасності, щирість самовираження. Знавець культури минулого і гостро чутливий до нового, він у своїй поезії рівно уважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Загалом це поет медитативного складу, тож найкращим його набутком є інтимна лірика з її філософським осягненням світу, наданням йому гармонії ("непорушної згоди поля, людини, дня"), відвертістю в найпотаємніших почуттях "самотньої втіхи" і "мрійних надій".

У 1822 р. П.Филипович видає поетичну збірку "Земля і вітер". У книзі відображено розвиток поетичних настроїв, що зумовлюють стильові відмінності: від романтичних символів через певний наліт декларативно-конструктивістської штучності до класично-реалістичного письма з прозорістю, лаконічністю й предметністю образу. П.Филипович полюбляє катрени, віддаючи належне й строгій поетичній формі сонета. Тяжіння до простоти і ясності сховані в основі його розлогих метафоричних образів, подекуди цілий вірш є розгорнутою метафорою ("Гроза"). "Земля і вітер" не поступається художньою довершеністю другій збірці "Простір" (1925), хіба що стильовою цілісністю.

Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії П.Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська настанова полягала в тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра – "брудного замурзаного титана" (М.Рильський), і з цього боку можна сказати, що його герой "неолюднений", бо постає переважно як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться всі лінії філософських роздумів поета. Естетичне кредо П.Филиповича-художника сформульоване ним у вірші "Різьбярі":

В високій залі промину малюнки

І пильної уваги не зверну

На куби тіл, на штучні візерунки

І на залиту фарбами стіну.

Перегоріли задуми колишні –

І лінія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

Про високу культуру й освіченість, поєднані з позицією, протиставленою оспівуванню бетону й заліза, свідчать поетичні переспіви, літературні ремінісценції П.Филиповича зі слов’янських та інших літератур світу, вірші на біблійні сюжети. Зроблені ним переклади творів з Ш.Бодлера, П.Беранже, П.Верлена та інших поетів сприймаються як невтрачений зв’язок з європейською літературою.

Офіційна критика не раз ставила у провину П.Филиповичеві його причетність до неокласиків. «Класовою» підозріливістю й ортодоксальністю цієї ж критики можна пояснити й те, що П.Филипович до останнього часу майже не був "відкритий" як літературознавець і критик. Його літературознавчі праці (за винятком розвідки "З новітнього українського письменства") зібрані  у книзі "Література", що з’явилась, однак, не в Україні, а "як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії".  До неї увійшли дослідження про Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку, О.Олеся, М.Коцюбинського. П.Филипович належав до порівняльно-історичної школи дослідників.