45848 / ЮРІЙ ЯНОВСЬКИИ

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИИ (1902—1954)       Псевдоніми — Георгій Ней, Юрі Юрченко.       Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині.       У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.       У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.       Протягом 1922—1924 pp. юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту, але через матеріальні злидні його не закінчив.       У 1922 р. Яновcький під псевдонімом Георгій Ней в Київській газеті «Пролетарская правда» надрукував перший вірш «Море» російською мовою.       У 1924 р. у газеті «Більшовик» опублікував українською мовою вірш «Дзвін» і новелу «А потім німці тікали». Наступного року Яновський видав збірку новел «Мамутові бивні», якийсь час працював у редакції газети «Більшовик», активно виступав як публіцист, підписуючи свої статті та нариси псевдонімом Юр. Юрченко.       У1926—1927 pp. він працював головним редактором на Одеській кінофабриці, надрукував збірку новел «Кров землі».       У 1928 р. Яновський видав єдину поетичну збірку «Прекрасна УТ», хоча поезії продовжував писати все життя; надрукував перший роман «Майстер корабля».       Роман «Чотири шаблі» з'явився у 1930р. Критика звинуватила Яновського в «націоналістичній романтиці», згодом були створені драми «Дума про Британку», 1937; «Потомки», 1938; збірка новел «Короткі історії», 1939. У 1939р. Яновський одним з перших серед письменників був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.       За роки війни Ю. Яновський написав драму «Син династії» (1942), видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).       У 1947 р. був опублікований роман «Жива вода», за який письменника радянська критика звинуватила в «спотворенні радянської дійсності». Він був змушений надрукувати в «Літературній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од життя», і «формалістичний задум» роману, і «шкідливі деталі» в ньому (навіть підготував нову редакцію твору, який під назвою «Мир» побачив світ вже після смерті в 1956р.).       За цикл «Київські оповідання» у 1949р. письменник отримав Сталінську премію.       Як сценарист Ю. Яновський створив сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).       У 1953 р. Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора», яка стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті.       25 лютого 1954 р. письменник помер.

Ю.Яновського справедливо називають новатором в українській літературі ХХ ст. Він – представник неоромантичної течії, намагався відходити від усталених схем, банальності, трафаретів.

„Вершники” Після появи в 1935 р. роману в новелах „Вершники” письменник став досить відомим. Цей твір узагалі довгий час вважався вершинним здобутком митця. „Вершники” були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіційною критикою, „виправити” помилки „Чотирьох шабель”, за які було розіп’ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Зеров, М.Драй-Хмара, розстріляний Г.Косинка...

„Вершники” написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицький партій, і перемога червоного прапора, і оспівування „непорушного” союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною свого часу, але на відміну від подібних творів, усе-таки талановитою. У кращих новелах „Дитинство”, „Подвійне коло”, „Шаланда в морі” автор апелює до загальнолюдських вартостей. Він показує трагедію українського народу – розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели пов’язані між собою цією болючою і актуальною проблемою.

Головна тема роману – зображення громадянської війни, простого трудового народу – сталеварів, селян, шахтарів, інтелігенції.

Особливості побудови: твір складається з восьми сюжетно завершених новел („Подвійне коло”, „Дитинство”, „Шаланда в морі”, „Батальйон Шведа”, „Лист у вічність”, „Губенко, командир полку”, „Шлях армій”, „Адаменко”). Кожна новела – цілком самостійний художній твір і в той же час всі вісім новел-розділів об’єднані в одне ціле спільністю теми, ідеї, системою образів. У центрі роману не історія особистого життя героїв, а події суспільного характеру. У своєму творі Яновський поєднав ознаки жанрів народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману.

У романі відтворена широка картина громадянської війни в Україні: запеклі бої в степу під Компаніївкою („Подвійне коло”), підпільна робота в Одесі серед французьких, грецьких та інших військ інтервентів, рейд робітничого шахтарського загону („Губенко, командир полку”), бій під Херсоном („Батальйон Шведа”), боротьба з німцями, денікінцями („Лист у вічність”, „Адаменко”), вирішальна битва на Перекопі („Шлях армій”). Кожна із цих новел зображує якусь із сторін революційної героїки. В цілому у творі розгортається широка панорама класових битв часів громадянської війни в Україні. Автор не дотримується хронологічної послідовності подій.

Роман розпочинається новелою „Подвійне коло” (коло класових інтересів і родинних) – роздуми митця про непростий час в історії свого народу, коли брат убиває брата. Бій у степу під Компанії вкою символізує всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоч врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому – автор не підтримує цю криваву різню, хоч вона і заради нового життя.

Махновський загін Панаса б’ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса „вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім” – символічна картина. І ось похорон. У його описі виділяється суттєва деталь: „По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. І всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав”.

І наче не буде кінця і краю дощу, бо „залізна жорстокість” запанувала людьми. Дощ на обличчі Панаса і всього загону – то його цілий докір (автора), бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування.

Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель раптово наступає тиша (розділ „Дитинство”). У „Дитинстві” Яновський змальовує дореволюційне життя, розкриваючи соціальну нерівність між трудящими і експлуататорами, що призвело до революційного вибуху („Подвійне коло”). Новела „Дитинства” сповнена описів степових просторів, народних звичаїв, пісень. Розповідь про Данилове дитинство.

І в новелі „Шаланда в морі” – образ старого Мусія Половця, який визволяє з тюрми підпільника Чубенка. Психологічна напруженість поділ передається через сприйняття Половчини, стійкість і мужність якої асоціюється з незламною скелею. Через усю новелу проходить образ вітру – трамонтану, що є уособленням життєвих бур, які зустрічаються на шляху подружжя Половців. Мусій уособлює найкращі риси народу – мудрість, людяність, працьовитість, хоробрість. Двобій з крижаним морем – характер героя. Дбайливий голова рибальської артілі, безстрашний побратим Губенка (врятовує його з плавучої французької в’язниці).

„Батальйон Шведа” – пов’язаний з розділом „Дитинство”. Данило – колишній чабанчук – тепер – комісар. „Товариш Данило веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця...”

„Лист у вічність”  - автор зіставляє мить героїзму борців за волю з вічністю. Образ листоноші переростає в узагальнюючий образ безсмертя рядового бійця революції. Своїм подвигом, своєю нездоланною вірою в перемогу безіменний партизан передає лист у вічність: „Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі”.

Особливе місце в структурі роману новели „Дитинство”. Вона оповідає про дитячі літа комісара Данила Чабана, майбутнього письменника. Вихователі Данилка – безкраїй південний степ, повний всілякого зілля, квітів, пахощів, вітрів, сонця, і прадід Данило, старезний „знатник, що знає всі весняні тайни” й таємниці степу. І знову підкреслює письменник силу сім'ї, силу єднання поколінь, силу прив’язання онука і прадіда, сина й батька.

Цей розділ наче довідник за народних звичаїв, обрядів, замовлянь, його джерела, безумовно, глибоко фольклорні. Тут чудові описи народних звичаїв і свят: сорока святих, коли день порівнюється з ніччю, теплого Олекси, вербної неділі, білого тижня, коли білять хати, Великодня, гробків і т.д.

У мову твору вплетені слова молитви, народні афоризми, замовляння, рядки з пісень, легенди й перекази.

Деякі дослідники (Юрій Лавріненко) вважають, що праобразом Данила Чабана був письменник-драматург Микола Куліш. Він же діє і в новелі „Батальйон Шведа”, боа саме Куліш організував півтори тисячі олешківців у „Перший Український Дніпровський полк”. Та коли писалися „Вершники” Куліш вже мордувався на Соловках, отже, полк у романі став червоним батальйоном, відповідно до вітру епохи.

«Всадники» - жемчужина творчества Ю. Яновского. П. Г. Тычина сказал, что именно этим романом новейшая украинская литература сдала экзамен на аттестат зрелости. Тема гражданской войны возникает в произведении по-настоящему героической и романтической. Автор правдиво показывает трагедию целой семьи Половцев, которых революция раскидала по разные идеологические фронты.

Особенно ярко проявилось в этом произведении композиционное мастерство Яновского. Роман состоит из восьми сюжетно завершенных новелл («Двойной круг», «Детство», «Шаланда в море», «Батальон шведа», «Письмо в вечность», «Чубенко, командир полка», «Путь армий», «Адаменко»), которые в совокупности передают панораму периода гражданской войны.

«Всадники» - новеллистический роман.

Роман « Вершники » був написаний письменником ідеологічно правильно, за всіма вимогами тоталітарної системи. В ньому простежується і провідна роль більшовицької партії, і перемога загону червоноармійців, і червоний прапор як символ світлого майбутнього. Твір належить до романтичного епосу, проте у дослідників тривалий час викликала суперечку його жанрова приналежність, адже у романі вдало поєднані ознаки народної думи, героїчної поеми і новелістичного роману. До якого жанру тільки не зараховували роман: його називали циклом новел, героїчними новелами, баладами в прозі, поемою в прозі. Твір складається з восьми новел, у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, вихоплених автором з полум'я громадянської війни. Кожна новела — це цілком самостійний художній твір, своєрідна епічна картина громадянської війни. Єдиний сюжет відсутній, обставини і герої різні, лише хтось з них промайне в іншій новелі. І водночас усі новели становлять єдине ідейне та композиційне ціле. Сюжет роману розвивається не в стрункій послідовності, а довільно: із «забіганням» наперед і поверненням у минуле. На перший погляд, письменник майстерно створив колективний портрет героїв пролетарської революції. Ідейно цей портрет реалізований у вигляді галереї яскравих образів більшовиків, серед яких Фрунзе, Мусій та Іван Половці, Данило Чабан, Швед, Чубенко, Максим, Адаменко, безіменний листоноша. Усі ці образи доповнюють і пояснюють один одного. Вони —  вершники , а значить лицарі революції. Проте твір не такий однозначний, як здається, бо за перемогою більшовика Івана Половця вбачаються роздуми самого  Яновського , який не підтримує жорстокості в ім'я примарних ідеалів. В одній з новел роману, «Подвійне коло», зображенню трагедію братовбивства. Сини Мусія Половця вбивали один одного, відстоюючй свої політичні погляди — і по черзі на землю летіли голови де-нікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Панаса. Живими залишаються більшовик Іван, неповнолітній Сашко та їхні батьки — Половчиха та Мусій. Але цих людей важко назвати родиною. Правильно казав Панас братові: «От бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Дійсно, клас стоїть, проте стоїть, заюшений кров'ю. Трагедія роду Половців у тому, що вони виявилися недостатньо сильними і мужніми, щоб вистояти як рід. Порушено людські закони, мораль, традиції, порушено батьківську заповідь: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Дійсно, один з синів, Андрій, став денікінцем, Оверко захопився ідеями Петлюри. І жорстока битва, в якій вони зіткнулися, виявила, що Андрій забув свої корені. В його проклятті братові закладена зневага до рідної землі, до свого роду: «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки». Найстрашніше, що всі брати забули батькову науку і ті гуманістичні традиції, на яких виховувались. Оверко вбиває Андрія, а сам гине від рук Панаса. І немає між ними злагоди, немає братської любові, немає ні жалю, ні співчуття. І, цитуючи батьківську приказку, ніхто з братів не схаменувся, напевне, навіть не замислився над долею сивих батьків, які зазнали страшної втрати. Глибокий психологізм новели «Подвійне коло» досягається не лише шаленим темпом, а й тим, що битви громадянської війни проходять через почуття Мусія, Половчихи та їхніх синів. У романі немає справжніх переможців. Він сприймається як розповідь про трагедію розпаду людського роду, трагедію матері, трагедію України, трагедію, коли «...рід розпадається, а клас стоїть». Кожна з новел є вершиною героїчного напруження. Початок роману став класичним. З першої фрази автор задає творові ритм. Достатньо прочитати першу фразу, своєрідний заспів роману, щоб уявити, як «лютували шаблі» під Компаніївкою, де «зчепились бортами степові пірати», і коні бігали без  вершників , і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами». Індивідуальний стиль  Яновського  характеризується поєднанням високої патетики і тонкого гумору, химерного сплетіння фантастики і реальності, романтичної поетики, символіки і суто реалістичних деталей. Подолавши романтику битв, автор звертається до образу моря, з лютими вітрами, які нещадно обвівають Половчиху, що чекає на березі свого Мусія — «висока та строга, як у пісні». Половчиха — справжній тип української жінки, нездоланної життєвими випробуваннями, яка «...тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі». У кожній новелі персонажам надається роль символів. Символічними є образи братів Половців, які своїми вчинками спричиняють освячений більшовизмом розпад людського роду, символічними є образи їхніх батьків, які намагаються зберегти рід. Усі герої роману опоетизовані і сповнені глибокого драматизму, але діють в реальних обставинах. « Вершники » — це роман про красу рідного краю («Дитинство»), про людське страждання і витривалість («Лист у вічність»), про жадання свободи («Чубенко — командир полку»). Всі герої твору втілюють у собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі. З юності  Яновського  приваблювали цілісні натури: люди мужні, завзяті, багаті духовно, по-лицарськи вірні й віддані справі. Боротьба добра і зла у творі розгортається на тлі мальовничої української природи. Кожна картина несе в собі національний колорит. Його відтворенню сприяє мова твору, насичена приказками, молитвами, замовляннями, рядками з пісень. Так, у новелі «Дитинство» автор зображує чудові описи народних звичаїв і свят. Подекуди в полотно твору вплітаються легенди й перекази. Особливістю роману  Юрія   Яновського  « Вершники » є ще й те, що письменник змалював Україну не тільки в кривавому протиборстві громадянської війни, а й в багатих народних звичаях та народній творчості. Прозаїк, узагальнюючи філософську суть подій, дає їм оцінку з точки зору загальнолюдських принципів.

«Майстер корабля», перший роман Юрія Яновського, увібрав частку того безпосереднього життєвого досвіду, що його молодий письменник набув за час роботи на Одеській кінофабриці. У цьому творі він намагається сягнути найглибших надр психіки, блакитних веж романтики. Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів — працівників Одеської кінофабрики) подані через осмислення їх у своїх мемуарах сімдесятирічним кіномайстром То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), прототипом якого вважають самого Яновського. Сюжет твору — новий для тогочасної української літератури: режисер Сев(прототипом якого вважають О. Довженка) знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується справжній вітрильник, на якому потім плаватимуть учні мореходної школи. Дуже органічно вплетені в роман нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp., не лише їхні турботи в зв'язку зі створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчогожиття людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, і тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей. Критика неоднозначно сприйняла твір, адже, з одного боку, роман був, безперечно, цікавий, а з іншого — порушувався основний підхід до «ідейності радянського твору», бо тут був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса «щасливої радянської дійсності».

У романі Ю. Яновського "Майстер корабля" розповідається про життєвий шлях простої чесної людини. Оповідь ведеться від імені літньої людини То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), яка, сидячи в затишку власної кімнати, згадує минуле. У цих спогадах читач бачить нелегку путь кіномитця, залюбленого в мистецтво, з трепетом "прислухається" до порад головного героя.

Мемуари То-Ма-Кі — сповідь людини з великим життєвим досвідом. Прагнучи осмислити прожите, він робить втішний висновок, адже досяг того, про що мріяв: "Багате досвідом життя лежить переді мною, як мапа... Мені сімдесят. Але й нині я гостро відчуваю запах саду, що я посадив... Я чую безліч ніг, що топчуть землю. Я бачу її всю — вогку і плідну, родючу планету Землю". Ці слова належать, безперечно, щасливій людині. А "секрет" щастя дуже простий: тільки присвятивши себе "радісній праці", ми можемо прожити плідне, багате на події та враження життя. Беручись до будь-якої справи з натхненням, людина перетворює її не на важкий нудний обов'язок, що гнітить душу, а на приємну роботу, яка має неперевершений результат. Головний герой розповідає, як під час будівництва корабля клопочеться Професор; як усе веселішим стає хазяїн трамбака, милуючись натхненою працею; як любовно вирізьблює фігуру жінки Богдан, адже вона повинна прикрасити ніс судна; як радісно виконує свої обов'язки Сев, літаючи палубою, як вихор... І все це для того, щоб корабель "розцвів і обріс великим білим листям парусів".

Творча праця робить щасливим і самого То-Ма-Кі: для нього дні летять швидко, а коли корабель готовий, митець розуміє, що уже це будівництво зробило його життя насиченим. Читаючи цю частину роману, ми розуміємо, що головний герой твору живе недаремно, і під впливом його порад та поглядів у нас мимоволі виникає бажання теж віддатись "радісній праці", аби відчути всю повноту свого існування.

Не менш цікавими й повчальними для читача є життєві історії персонажів роману "Майстер корабля". Розповідь про напружену роботу То-Ма-Кі, про безсонні ночі над кіноплівкою вчить поваги до людини праці, яка всього досягла сама. Історія кохання, розквіту почуттів, гірких розчарувань Тайах викликає співчуття до молодої Жінки-балерини й бажання відчути такі самі душевні поривання, що й вона. Та й епізоди з життя інших персонажів часто викликають задуму, є суперечливими й очевидними, трагічними й веселими, повчальними й розважальними. Автор устами головного персонажа-оповідача ненав'язливо дає нам поради бути чесними, чистими перед власною совістю, з повагою і трепетом ставитись до щонайменших порухів людської душі. Та й хто, як не справжній митець, що недаремно прожив сімдесят років, може від щирого серця порадити щось мудре й вічне?

"У пошуках сенсу життя", — так можна охарактеризувати твір Юрія Яновського "Майстер корабля". Тільки показавши митця, який усе життя віддав творчій праці, можна зацікавити літніх людей, вплинути на молодь, адже митець до смерті залишається молодим душею. І сьогодні, читаючи цей видатний твір, ми із вдячністю "прислухаємося" до неквапної розповіді, до порад людини, що отримала "найвище звання для кінематографіста" — Товариш Майстер Кіно.