45848 / Симоненко

Та я його витурю з дому,

щоб не балакав малий сатана

того, що усім відомо...[53, 243]

І нарешті на характер оповіді в «Казці...» вплинула сама художня манера В.Симоненка, його схильність до іронії, самоіронії, часто безжальної, його звичка сміятися тоді, коли хочеться плакати. Щоб переконатися в цьому, варто пригадати, наприклад, стиль щоденника, циклу епітафій «Мандрівника по цвинтарю», міні-усмішок з циклу «Заячий дріб», віршів «Ювілейний Єлей», «Муза і редиска», «Мій родовід», тощо.

Петрів син, що репрезентує молодше покоління, уже не може миритися з усталеним становищем, він вирушає в довгі мандри «кращої долі собі шукати». В.Симоненко змальовує його з особливою, хоч і прихованою симпатією, наділяє рисами улюблених казкових богатирів — неймовірною силою, сміливістю, умінням ходити по воді... Уже сам портрет досить красномовно:

Та хлопця й вигнало — слава Богу:

не менше саженя в ріст,

кулаки мов горецата,

мов обаполи, ноги, —

і де ж те здоров’я бралося в нього,

коли все життя — безконечний піст. [53, 243]

Як тільки підріс, змужнів, набрався розуму наш герой, одразу вирішує повернутися до рідного краю. Та по дорозі йому трапляється такий собі дивний рай. Старшини цього раю на якийсь час зуміли заманити Дурила до себе.

Картина раю — це своєрідна модель авторитарного суспільства, вимріяного бюрократами, де їхнє щастя і благополуччя тримаються на горі й злиднях мільйонів людей. В. Симоненко вирізняє головні риси всякого можновладного чиновника-негідника. Передовсім чорнильно-паперові стосунки з народом, а також прагнення знищити всіх тих, хто «підло невизнали наших ідей» [40, 59]. Причому це робиться нібито в ім’я світлої мети — побудови щасливого суспільства для всього народу, а насправді диктується ницим бажанням особистої вигоди.

Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п’яні,

Чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги осіянні

під наше сонце з вашої імли? [53, 244]

Автор добре розуміє сам і підводить до цього розуміння читача: закостенілість думки дискредитує будь-яку суспільну ідею, перетворюючи її на релігію.

Таким чином, у «Казці про Дурила» В. Симоненко знаходить поетичне, образне вираження того міркування, яке висловив раніше в щоденникових записах: «Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму, він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства». [ 50, 79]

В характеристиці старшин раю Симоненкова іронія переростає в нищівний сарказм:

Одна турбота наші чола оре — А що, як в мудрі паперові гори

раптово влучить іскорка вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб залить?

А більше нам нічого не болить... [53, 244]

При читанні «Казки...» виникає запитання: чому це старшини раю так запобігають перед Дурилом, намагаються навернути його в свою віру, залишити в себе? Вичерпну відповідь на це питання дав ще Ф. Роскольников у загальновідомому тепер листі до Сталіна: «Що далі, то більше інтереси вашої особистої диктатури заходять у непримеренні конфлікти з інтересами робітників, селян, інтелігенції, з інтересами всієї країни, над якою ви знущаєтеся, як тиран, що дорвався до особистої влади. Ваша соціальна база звужується з кожним днем. В гарячкових пошуках опори ви лицемірно роздаєте компліменти безпартійним більшовикам, створюєте одну за одною привілейовані групи, обдаровуєте їх милостями годуєте подачками, але не в змозі гарантувати новим «каліфам на годину» не лише привілеї, а й навіть право на життя".[50, 63] Отже, можновладним старшинам завжди потрібен — що численніший, то краще — «почет», за сучасною термінологією — адміністративний апарат, який колінкує перед ними, а також безликі «трудящі маси», що все схвалюють і підтримують. І саме дурили — підхожі кандидатури для цієї місії. Аж тепер стає ясно, чому головний герой названий Дурилом — таким його, тобто народ, вважають старшини раю всіх епох і країн, таким він і постає попервах, бо ж піддається облуді. Але насправді Дурило, як і Іванко-дурник з народних казок, виявляється набагато мудрішим і кмітливішим, ніж хотілося б верховним словоблудам. Він чинить те, що завжди їх найбільше дратує і лякає — думає і ставить непотрібні запитання: «Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?» Відповідаючи, старшини раю несамохіть викривають себе, не помічаючи того, оголюють свою криваву, сатанинську подобу. Їх головне завдання — знищити всіх, що пробиваються на острів, де «... щастя закуте в печерах німих не те, що для нас, а оте, що для всіх». [53, 245]

В. Симоненко особливо наголошує безмежне блюзнірство й лицемірність чиновних катів:

... до щастя дорога веде через річку —

та річка із крові та трішки із сліз,

але ти не бійся. Не втопишся. Лізь.

Вона неглибока — либонь, до колін. [53, 245]

Щоб увиразнити думку, поет послуговується своєрідним художнім прийомом, — зменшувальною, літотною гіперболою. Моторошна картина — кривава річка аж до колін, і цим викликають до себе глибоку відразу.

Це по суті осудження так званого класового гуманізму, пріоритету класових інтересів, який був канонізований компартійною ідеологією і яким прикривалися найжорстокіші злочини. Заслуга В. Симоненка в тому, що він був серед тих перших, хто у нас намагався повернути поняттю гуманізм його істинний, загальнолюдський смисл.