NPK_do_Kriminalno-protsesualnogo_kodexu

правданим повністю відповідає практиці ЄСПЛ. Зокрема саме такий підхід виявив ЄСПЛ в рішенні у справі «Гольдер проти Великобританії» (від 21 лютого 1975 р.): право ув’язненого на таємницю кореспонденції з адвокатом або судовим органом ні в якій мірі не повинно порушуватись, оскільки воно є головним засобом, який дозволяє особі утвердити свої права. По суті аналогічне рішення ЄСПЛ виніс по справі «Кемпбел проти тюремної влади Шотландії» (від 25 березня 1992 р.): тюремна влада повинна забезпечити належні гарантії від перлюстрації листування з адвокатом і має правовідкриватилистиюристанаім’яув’язненоголишепривинятковихобставинах, коли є розумні підстави вважати, що їх зміст суперечить закону.

Відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК кореспонденція, яку засуджені адресують Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Європейському суду з прав людини, атакожіншимвідповідниморганамміжнароднихорганізацій, членомабоучасникомяких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій та прокуророві, переглядунепідлягаєінадсилаєтьсязаадресоюпротягомдобизчасуїїподачі. Кореспонденція, якузасуджені одержуютьвідзазначених органівтаосіб, перегляду непідлягає.

Слід наголосити також на тому, що при втручанні у приватне спілкування необхідно застосовувати належну правову процедуру, інакше докази, які містять відомості, отримані внаслідок порушення порядку, встановленого КПК, повинні бути визнані недопустимими. Так, КСУ, розглядаючи справу за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції, аналізував нормативний зміст ст. 31 Конституції та взяв до уваги практику ЄСПЛ, який у своїх рішеннях встановлював наявність порушення КЗПЛ, коли у процесі одержання доказів обмежувалися права і свободи, гарантовані КЗПЛ, зокрема її ст. 6 («Право на справедливий суд»), ст. 8 («Право на повагу до приватного і сімейного життя»). ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 9 червня1998 р., усправі«ШабельникпротиУкраїни» від19 лютого2009 р.), апорядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 КЗПЛ) тощо. Таким чином, даючи офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції, КСУ виходив з того, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, в яких Основний Закон допускає такі обмеження (п. 3 мотивувальної частини).

Саме на такий підхід спрямовує правозастосовників ст. 87 КПК, яка встановлює, щонедопустимими єдокази, отриманівнаслідок істотногопорушенняправтасвобод людини, гарантованихКонституцієютазаконамиУкраїни, міжнароднимидоговорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК).

Слідтакождодати, щопорушеннятаємницілистування, телефоннихрозмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену ст. 163 КК.

41

3. У частині 3 коментованої статті йдеться про неприпустимість використання інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування, інакше як для вирішення завдань кримінального провадження.

Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальнихносіяхабовідображенівелектронномувигляді(ст. 1 ЗУ«Проінформацію»).

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасниківкримінальногопровадження, атакожзабезпеченняшвидкого, повноготанеупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінальногопровадженнябулазастосовананалежнаправовапроцедура(ст. 2 КПК). Тому лише задля вирішення вище зазначених завдань припустимо використовувати інформацію у кримінальному провадженні

Законвстановлюєнизкугарантійзапобіганнявикористанняінформації, отриманої внаслідок втручання у приватне спілкування під час кримінального провадження. Відповідно до ч. 4 ст. 15 КПК кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації. Закон також встановлює, що відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті їх проведення, не підлягають розголошенню особами, яким це стало відомо в результаті ознайомлення з матеріалами в порядку, передбаченому ст. 290 КПК. Якщо протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб, захисник, а також інші особи, якімаютьправонаознайомленнязпротоколами, попереджаються прокримінальну відповідальність за розголошення отриманої інформації щодо інших осіб. Виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них не допускається (ст. 254 КПК).

Стаття 15

Невтручання у приватне життя

1.Підчаскримінальногопровадженнякожномугарантуєтьсяневтручанняуприватне (особисте і сімейне) життя.

2.Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

3.Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження.

4.Кожен, комунаданийдоступдоінформаціїпроприватнежиття, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації.

42

1. Одним із головних завдань держави є забезпечення свободи самовираження особистості, її автономії умисленні, діях, спілкуванні зіншими членами суспільства. Згідно з Конституцією людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч.1 ст. 3); кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23); ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32). Наведені положення визначають зміст загальноправового принципу (засади) невтручання в приватне (особисте та сімейне) життя. Конституційне регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується із міжнародно-правовими актами у сфері захисту людини, знаходить своюподальшудеталізацію вчинномузаконодавстві України. Зокрема, уст. 12 ЗДПЛ

1948 р., ст. 8 КЗПЛ 1950 р., п. 1 ст. 17 МПГПП 1966 р.; ч. 2 п. 1 ст. 302 ЦК; ч. 2 ст. 14

ЗУ «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 р. № 2297-VI; ч. 2 ст. 21 ЗУ «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ; ч. 2 ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 р. № 2939-VI та ін.

Невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя гарантується у всіх сферах суспільногожиття, зокремапідчаскримінальногопровадження. Відповіднодоправових позицій КСУ зміст права на недоторканність особистого і сімейного життя як одного з видів особистого немайнового права полягає в тому, що «фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері свого приватного життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб та має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя (статті 270, 271, 301 ЦК). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав (ч. 3 ст. 269 ЦК). Особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування. Сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у СК: кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (ч. 4 ст. 4); ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України (ч. 5 ст. 5); регулювання сімейних відносин здійснюється зурахуванням права натаємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (ч. 4 ст. 7) та інше» (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (Справа № 1-9/2012 від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012)).

КСУ у своєму рішенні у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 ЗУ «Про інформацію» та ст. 12 ЗУ «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка від 30.10.1997 р.) відносить до конфіденційної інформації про особу відомості про її

43

освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дату імісце народження, майновий стан та інші персональні дані. КСУ виходить з того, що «неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіяхтощо. Правонаприватнетасімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичномусуспільстві, тарозглядається якправофізичноїособинаавтономнебуття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб» (РішенняКСУусправізаконституційнимподаннямЖашківськоїрайонноїради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті32, частиндругої, третьоїстатті34 КонституціїУкраїни(Справа№1-9/2012 від

20 січня 2012 р. № 2-рп/2012)).

Враховуючи, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ (ч. 5 ст. 9 КПК), буде корисною практика суду з окресленого питання. ЄСПЛ у своїх рішення зазначає, що не існує вичерпного визначення «приватне життя», це дуже широкий термін, який охоплює такі сфери, а) фізичну та психологічну цілісність особи, зокрема, медичне обслуговування, психіатричні огляди, психічне здоров’я; б) аспекти фізичної (функціональні властивості організму – вік, стан здоров’я, швидкість реакції, зріст, сила та ін.) та соціальної особистості людини (як члена суспільства, який перебуває у сфері впливу різних відносин, що складаються у процесі виробництва та споживання матеріальних благ, – національність, сімейний стан, професія тощо), включаючи конфіскацію документів, необхідних для ідентифікації людини; в) прізвище особи, її репутація; г) фотографія; д) гендерна ідентифікація (усвідомлення індивідом своєї статевої належності, переживання ним своєї маскулінності/фемінності та готовність виконувати визначену статеву роль), транссексуальність, сексуальна орієнтація, сексуальне життя; є) право на особистий розвиток (процес формування особистості у напрямах адаптації, індивідуалізації та інтеграції в суспільстві) та створення і розвиток відносин з іншими людьми та зовнішнім світом; ж) право на самовизначення (гарантована можливість саморозвитку та самореалізації людини) та особиста автономія; з) діяльність професійного та ділового характеру, а також обмеження на зайняття професійною діяльністю; чи заробітку на життя; і) досьє чи данні, що складаються службами безпеки чи іншими державними органами; й) інформація про ризики для здоров’я людини; к) обшукитаконфіскації; л) стеженнязакомунікаціямитателефоннимирозмовамитощо. Приватне життя може включати не лише засоби його охорони у житлі чи інших приватних приміщеннях, а й торкатися середовища взаємодії людини з іншими особами, навіть у публічному контексті.

Що стосується поняття «сімейне життя», то ЄСПЛ виходить з того, що питання наявності чи відсутності «сімейного життя» є здебільшого питанням факту, що залежить від реальності існування на практиці близьких особистих зв’язків. До сфери «сімейне життя» судвідносить: природнийзв’язокміжматір’ютадитиною; дитиною та близькими родичами; питання опіки; усиновлення, імміграції дитини; спільного проживаннябезоформленняшлюбу; відносиниушлюбі, щоукладенийневідповідно до національного законодавства, тощо.

44

2. Положення ч. 2 коментованої статті щодо заборони збирання, зберігання, використання та поширення інформації про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених КПК, є похідним від загального правила про невтручання

вприватне життя в процесі кримінального провадження. Разом з тим зазначена частинастаттіконкретизує, щойдетьсясамепроінформацію, отриманувходікримінального провадження, а також звертає увагу на можливість винятків з цього правила у випадках, передбачених КПК. КСУ, даючи офіційне тлумачення частин 1, 2 ст. 32 Конституції України, зазначив, що «інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) – це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальнийстан, адреса, датаімісценародження, місцепроживаннятаперебуваннятощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферахжиттяособи, завиняткомданихстосовновиконанняповноваженьособою, яка займаєпосаду, пов’язанузіздійсненнямфункційдержавиабоорганівмісцевогосамоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише

вінтересахнаціональноїбезпеки, економічногодобробутутаправлюдини» (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської областіщодоофіційноготлумаченняположеньчастинпершої, другоїстатті32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (Справа № 1-9/2012 від 20 січня 2012 р. №2-рп/2012)). Збирання інформації проприватнежиттяособиявляєсобоюкомплекс заходів по виявленню, вилученню та фіксації (закріпленню) відомостей про особу

вматеріалахкримінальногопровадження. Зокрема, можебутиздійсненозадопомогою засобів, встановлених у ст. 93 КПК. Зберігання інформації являє собою діяльність, спрямовану на забезпечення збереження повноти і цілісності сформованого масиву даних про приватне життя особи, створення і підтримання належних умов для їх використання, а також запобігання несанкціонованому доступу, поширенню і використанню. Використання інформації в кримінальному проваджені являє собою процес повного чи часткового застосування отриманих відомостей для виконання завдань кримінальногопровадження. Поширенняінформації– процесрозповсюдженняданих про приватне життя особи серед значного кола осіб та на значній території.

За загальними правилами, збирання, зберігання, використання та поширення інформації про приватне життя може мати місце лише за згодою особи. Разом з тим у статті йдеться про можливість обмеження зазначеного припису. Системний аналіз положень Конституції України, міжнародно-правових актів, КПК та інших законів Українидозволяєзробитивисновок, щоцеможевідбуватисяпринаявностісукупностідвохумов: а) застосовуються лишевінтересахнаціональноїбезпеки, економічного добробуту, прав людини, а також для запобігання заворушенням чи злочинам; б) ці випадки повинні бути передбачені в КПК, тобто визначені підстави та встановлений порядок обмеження права на недоторканність приватного життя.

Кримінальне провадження спрямовано на захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, що дозволяє запровадити в КПК значну кількість

45

норм, що регламентують випадки втручання в приватне життя особи. Насамперед це застосування заходів забезпечення кримінального провадження (глава 10 КПК), проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (глави 20, 21) та інших процесуальних дій.

3.Передбачивши випадки обмеження права на втручання в приватне життя, законодавець у частинах 3 та 4 коментованої статті встановив певні гарантії захисту отриманої інформації від її несанкціонованого розголошення. Йдеться про те, що навіть коли відомості про приватне життя особи отриманні на законних підставах і в порядку, передбаченому КПК, вони можуть бути використані за умови, щоспрямовані на забезпечення виконання завдань конкретного кримінального провадження. Загальні завдання кримінального провадження зазначені у ст. 2 КПК. Відповідне положення розширеному тлумаченню не підлягає. Тому не може бути використана (застосована) інформація про приватне життя особи, отримана в ході досудового розслідування та судового провадження, в інших сферах суспільного життя.

4.Частина 4 ст. 15 визначає, що кожний, кому наданий доступ до інформації про приватнежиттяособиврамкахкримінальногопровадження, зобов’язанийзапобігати розголошеннютакоїінформації. Зазначенеположенняконкретизуєтьсявст. 222 КПК, де йдеться по недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування, зокрема й тих, в яких є дані про приватне життя особи; у статті 254 КПК, визначені заходищодозахистуінформації, отриманоїврезультатіпроведеннянегласнихслідчих (розшукових) дій, в інших статтях. Встановлене правило забезпечується певними санкціями, зокремакримінально-правовими(ст. 182 КК«Порушеннянедоторканності приватного життя»); цивільно-правовими (можливість подання позовупровідшкодування шкоди внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування або позову про відшкодування моральної шкоди за поширення недостовірної інформації або інформації, що порочить честь, гідність, ділову репутацію) та ін.

Стаття 16

Недоторканність права власності

1.Позбавленняабообмеженняправавласностіпідчаскримінальногопровадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2.На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Майно є більш широкимпоняттям, ніжпоняттяріч, підякимрозуміютьокремуріч, сукупністьречей, а також майнові права та обов’язки. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки, зокрема – це тварини; нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення; рухо-

46

мі речі, які можна вільно переміщувати у просторі (статті 179–181 ЦК). Майнові права є неспоживною річчю, до них можуть бути віднесені, наприклад, корпоративні права особи, майнові права за інвестиційним договором тощо.

Змістом права власності є правомочності щодо права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право володіння являє собою забезпечену нормами права можливість постійного матеріального зв’язку особи з річчю, що дозволяє їй використовувати корисні якості речі, а в разі необхідності вирішити питання про її подальшу долю. Користування є складовою права власності, що передбачає засновануназаконіможливістьвикористаннякориснихвластивостейречідлязадоволення потреб власника або попитів інших осіб. Правомочність розпорядження – це особистеюридичнозабезпечене правовласникаприйматирішенняпроподальшудолюречі, щоналежитьйому, шляхомїївідчуження, знищення, передачі втимчасове володіння. Зазначені правомочності власності в сукупності можуть належати лише власникові, який має право водночас володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном, атакожзастосовуватипередбаченізакономзасобийогозахистувідбудь-якого протиправного втручання.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Під фізичними особами розуміють громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Усі вони мають рівні майнові права і обов’язки, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

За більшістю державних підприємств майно закріплене: а) на праві «господарськоговідання», щоявляєсобоюречовеправосуб’єктапідприємництва, якийволодіє, користуєтьсяірозпоряджаєтьсямайном, закріпленимзанимвласником(уповноваженимним органом), зобмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством; б) на праві оперативного управління, що являє собою речове право суб’єкта господарювання, якийволодіє, користуєтьсяірозпоряджається майном, закріпленим занимвласником (уповноваженимниморганом) дляздійсненнянекомерційноїгосподарськоїдіяльності, умежах, встановлених законодавством, атакож власником майна (уповноваженим ним органом). У процесі захисту права господарського відання та оперативного управління підлягають безпосередньому застосуванню положення законодавства, встановлені для захисту права власності (п. 3 ст. 136, п. 3 ст. 137 ГК).

Право власності є фундаментом майнової самостійності фізичної та юридичної особи, запорукоюгармонійноїреалізаціїправісвободлюдини, передбаченихКонституцією. Гарантія від втручання з боку держави та інших (третіх) осіб у здійснення власником своїх повноважень, перешкоджання перспективі протиправного позбавлення власника його майна, недопустимість дій, які суперечать інтересам власника, можливість захисту зазначеного права становить зміст принципу недоторканності (непорушності) права власності

Статтею1 Протоколу1 КЗПЛ, якійкореспондуютьстатті13, 41 КонституціїУкраїни, закріплено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених

47

законом і загальними принципами міжнародного права. Право власності є непорушним. Державазабезпечуєзахистправусіхсуб’єктівправавласностіігосподарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

Недоторканністьправавласностізабезпечується увсіхсферахсуспільногожиття, зокрема і під час кримінального провадження. Разом з тим право власності не є абсолютним. В інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. Саме для виконання завдань кримінального провадження, у разі виникнення конкуренції між приватними і суспільними інтересами, КПК передбачає можливість позбавлення або обмеження права власності особи. «Позбавлення права власності» передбачає таке правове положення, коли власника примусово позбавляють у сукупності всіх правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном. Прикладом може бути конфіскація, як вид покарання, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскаціямайнавстановлюєтьсязатяжкітаособливотяжкікорисливізлочиниіможебути призначена судом лише у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною КК (ст. 50 –51 КК). Виконання покарання увиді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до ЗУ «Про виконавче провадження» (ст. 48 КВК). «Обмеження права власності» являє собою становище, коли внаслідок зовнішнього впливу власник позбавлений права реалізувати одну або декілька з правомочностей, що є складовою права власності, тобто не можедіятинавласнийрозсудщодомайна, якейомуналежить. Наприклад, володіння, користування та розпорядження річчю, що є речовим доказом у кримінальному провадженні, напевнийчасабодомоментувинесенняостаточногорішеннявкримінальномупровадженні(вирок, закриттякримінальногопровадження), ст. 100 КПК; тільки розпорядження або розпорядження та користування майном у разі його арешту в порядку і на підставах, визначених главою 17 КПК.

Передбачаючи можливість позбавлення чи обмеження права власності, законодавець висуває певні процесуальні умови прийняття такого рішення. Ними є: а) можливість прийняття рішення тільки судом; б) умотивованість цього рішення; в) ухвалення рішення в порядку, передбаченому КПК. Вимога прийняття рішення тільки судом свідчить про те, що вирішити питання про обмеження або позбавлення права власності на етапі досудового розслідування може тільки слідчий суддя або суддя, визначений в порядку ст. 247 КПК. У стадії судового провадження – суд, який буде здійснювати судовий розгляд. Правило про мотивування процесуального акту зобов’язує суд, обґрунтовуючи судове рішення, вказати на аргументи, якими він користувався (взявдоуваги) длявинесенняостаточноговисновку. Передбаченийзакономобов’язок дотримання порядку прийняття рішення вимагає від суду в кожному конкретному випадку постановляти рішення у чіткій відповідності з нормами КПК, які регламентуютьтойчиіншийвипадокобмеженняабопозбавленняправавласності. Наприклад, якщо ставиться питання про арешт майна, то підстави для застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження визначені в ст. 170 КПК, а процедура при-

48

йняттявідповідного рішення– устаттях171–173 КПК; обмеження праваназдійснення підприємницької діяльності (обмеження майнових прав): підстава – ст. 148 КПК, процедура – статті 150–152 КПК.

2. Частина друга коментованої статті встановлює певні особливості обмеження права власності під час кримінального провадження у порівнянні із загальними правилами (умовами), визначеними ч. 1 ст. 16 КПК. Йдеться про можливість тимчасового вилучення майна без судового рішення на підставах та в порядку, передбачених КПК. Тимчасовевилученнямайнаєзаходомзабезпеченнякримінальногопровадження, щополягаєуфактичномупозбавленніпідозрюваногоможливостіволодіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення (ч. 1 ст. 167 КПК). Перелік об’єктів, що можуть бути вилучені, зазначений у ч. 2 ст. 167 КПК. Процесуальними підставами тимчасового вилучення майна є: а) надання особі статусу підозрюваного відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК; б) відповідність майна що вилучається (речі, документи, гроші тощо), ознакам, зазначеним у пп. 1–4 ч. 2 ст. 167 КПК. Після тимчасового вилучення майна повинно бути якнайшвидше вирішене питання про його подальшу долю, зокрема, воно може бути повернуто законному володільцю (ч. 1 ст. 100 КПК); вирішене питання про тимчасовийдоступдоречейвпорядку, встановленому главою15 КПК(якречовийдоказ, який буде зберігатися у сторони кримінального провадження (ст. 100 КПК); на нього може бути накладений арешт на підставах і в порядку, визначеному главою 17 КПК.

Тимчасововилучатимайноможутьякфізичніособи, якізаконнозатримуютьособу в порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК, так і уповноважені службові особи в процесі затримання, обшуку, огляду інших процесуальних дій. Порядок тимчасового вилучення майна закріплений у ст. 168 КПК.

Стаття 17

Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини

1.Особавважаєтьсяневинуватоюувчиненнікримінальногоправопорушенняіне може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченомуцимКодексом, івстановленообвинувальнимвирокомсуду, щонабрав законної сили.

2.Ніхтонезобов’язанийдоводитисвоюневинуватість увчиненнікримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3.Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

4.Усісумнівищододоведеностівиниособитлумачатьсянакористьтакоїособи.

5.Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

1. Стаття закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення у ст. 62 Конституції України, у п. 1 ст. 11

49

ЗДПЛ п. 2 ст. 6 КЗПЛ, п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, принципі 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, ч. 2 ст. 2 КК, – презумпцію невинуватості.

Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватостітазакріплення їївкоментованій статтіякоб’єктивногоправовогоположення має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів осіб, що залучаються до орбіти кримінального судочинства, для слідчої і судової практики, впливає на законотворчий процес.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості – об’єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. ТакоїпозиціїдотримуєтьсяіЄСПЛ, щоусвоємурішеннівід10 лютого1995 р. усправі«АлленедеРібермонпротиФранції» підкреслив, щосферазастосуванняпринципу презумпціїневинуватостієзначноширшою: вінобов’язковийнелишедлякримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

Упроцесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насампередпідозрюваного, обвинуваченого, якосновуїхніхпроцесуальнихправ, гарантію всебічного, повного, неупередженого дослідження обставин кримінального провадження.

Унайзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи

упідготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом – це суд, який

євідповідно до Конституції України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість обвинуваченого (підсудного). Вирок суду це акт, що втілює силу і авторитет судової влади. Ухвалюючи і проголошуючи вирок, суд від імені держави дає суспільно-полі- тичну, моральну і правову оцінку вчиненим діянням, формулює ставлення держави доосіб, щовчинилизлочин, застосовує захід державного примусу наосновісудового розгляду й у встановленій законом формі.

Підобвинувальнимвирокомсудувсенсіцієїстаттіслідрозумітивирок, щонабрав законної сили. Така необхідність обумовлює наявність у чинному кримінальному процесуальномузаконодавствіпроцедурпопереглядусудовихрішеньвапеляційному і касаційному порядку (глави 31, 32 КПК). Процесуальний порядок, що передує набранню вироком суду законної сили, є надійною гарантією справедливості правосуддя і визнання винуватими тільки осіб, що дійсно вчинили злочин.

50