NPK_do_Kriminalno-protsesualnogo_kodexu

УпрактиціЄСПЛнаголошуєтьсяназабороніздійсненняадміністративногоарешту

зкримінальною процесуальною метою. Зокрема, у справі «Савін проти України» від 12 червня 2012 р. ЄСПЛ було визнано порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ з огляду на те, що адміністративне затриманнязаявникавикористовувалосьзметоюпідтвердження підозри щодо його причетності до вчинення злочину і відповідно заявнику не було забезпечено його процесуальні права як підозрюваного. Крім того, зважаючи на те, що уподальшому протоколадміністративного затримання заявника буввизнаний таким, щомістить завідомо неправдиві відомості, заявник фактично бувзатриманий без відповідної підстави, що також є порушенням вказаного положення КЗПЛ.

2. Положення ч. 2 коментованої статті пов’язане з позитивним обов’язком держави в особі уповноважених нею органів доставляти кожного, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, у найкоротший строк до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання.

Закон передбачає два види затримання особи без ухвали слідчого судді. Відповідно до ст. 207 КПК встановлюється право кожного затримати без ухвали слідчого судді, судубудь-якуособупривчиненніабозамахунавчиненнякримінальногоправо- порушенняабобезпосередньо післявчиненнякримінальногоправопорушеннячипід час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. Проте у випадку такого затримання слід негайно доставити затриманого до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затриманнятамісцезнаходженняособи, якапідозрюєтьсяувчиненнікримінальногоправопорушення.

Безухвалислідчогосуддіправозатриматиособу, підозрювануувчиненнізлочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, має також уповноважена службова особа. Причому КПК встановлює чіткі випадки для такого затримання: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочинуочевидець, утомучислі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Крімтого, уповноваженаслужбоваособамаєправобезухвалислідчогосудді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (частини 1, 2 ст. 208).

На уповноважену службову особу, що здійснила затримання особи, законом покладається низка обов’язків щодо дотримання прав та законних інтересів затриманого: доставити до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, негайно повідомитизрозумілоюдляньогомовоюпідставизатримання, роз’яснитиправомати захисника, роз’яснити права, скласти протокол тощо (частини 4, 5 ст. 208, статті 210, 213 КПК)

31

Строк затримання не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді особа повинна бути не пізніше шістдесяти годин змоменту затримання звільнена або доставлена досуду для розгляду клопотання про обрання щодо неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК).

Винятковим запобіжним заходом є тримання під вартою, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе необхідність їх застосування (ст. 177 КПК). Тримання під вартою застосовується слідчим суддею на підставі поданого слідчим, прокуроромклопотання, яке розглядається слідчим суддею невідкладно, аленепізніше сімдесяти двох годин з моменту фактичного затримання підозрюваного, обвинуваченого або з моменту надходження до суду клопотання, якщо підозрюваний, обвинувачений перебуває на свободі (ст. 186 КПК).

Отже, убудь-якомувипадкупідозрюваний, обвинуваченийповиненунайкоротший строк предстати перед слідчим суддею для вирішення питання про законність та обґрунтованістьйогозатримання, іншогопозбавленнясвободитаподальшоготримання.

Така передбачена національним законодавцем процедура служить вихідною гарантією забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність та відповідає п. 3 ст. 5 КЗПЛ. З цього приводу ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 липня 2011 р. зазначав, що негайний судовий контроль є вагомим аспектом гарантії, закріпленої в п. 3 ст. 5 КЗПЛ, яка покликана зводити до мінімуму ризиксвавілля ізабезпечувати верховенство права – одинзосновоположних принципів демократичного суспільства. Хоча негайність має оцінюватися в кожній справі залежно від її особливостей, вимогу про суворі часові рамки, закріплену п. 3 ст. 5 КЗПЛ, не можна тлумачити надто гнучко, оскільки таке тлумачення серйозно послабило б процесуальну гарантію на шкоду особі і загрожувало б підірвати саму суть права, передбаченого цим положенням (див. також рішення у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» від 16 січня 2006 р.).

З точки зору з’ясування правового змісту коментованої статті доцільно також звернутися до питання щодо розуміння поняття «найкоротший строк доставлення до слідчого судді».

Підпроцесуальнимистрокамизаконодавецьпропонуєрозумітивстановленізаконом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальнірішеннячивчинятипроцесуальнідії(ст. 113 КПК). Будь-якапроцесуаль- на дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповіднимположеннямцьогоКодексу. Такимчином, приз’ясуванніпитання, чибуло особу доставлено до слідчого судді в найкоротший строк, слідчий суддя повинен встановити, чи мали місце протягом відповідного проміжку часу обставини, що свідчили б про невиправдані затримки під час доставлення даної особи до слідчого судді.

Під час кримінального провадження можуть мати місце обставини, які суттєво впливають на час доставлення затриманої особи до слідчого судді і не можуть бути визнані такими, що потягли за собою порушення права особи в найкоротший строк бути доставленим до слідчого судді. До них, зокрема, можна віднести випадки, коли затриманняособиздійснюваликерівникдипломатичногопредставництвачиконсуль-

32

ської установи України або капітан судна України (ч. 1 ст. 522 КПК). У такому разі службові особи, передбачені ч. 1 ст. 522 КПК, зобов’язані забезпечити доставлення затриманоїособидопідрозділуорганудержавноївладинатериторіїУкраїни, уповноваженогонатриманнязатриманихосіб, іповідомлення профактзаконногозатримання слідчому органу досудового розслідування за місцем проведення досудового розслідування в Україні. Зрозуміло, що у свою чергу слідчий органу досудового розслідування зобов’язаний в подальшому забезпечити доставлення затриманого до слідчого судді в найкоротший строк.

Вирішення питання про законність та обґрунтованість затримання особи, іншого позбавленнясвободитаподальшогоїїтриманняповинновідбуватисяусудовомупровадженніздотриманнямзасадкримінальногопровадження. Узв’язкуізцимдоречним буде навести рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 р., яким було констатовано порушення п. 4 ст. 5 КЗПЛ, оскільки суд не забезпечив швидкий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не надав належного обґрунтування відхилення його вимог.

Копіяухвалипрозастосуваннязапобіжногозаходуповиннабутиврученапідозрюваному, обвинуваченому негайно опісля її оголошення (ч. 5 ст. 196 КПК).

Письмове повідомлення про підозру затриманій особі повинно бути вручено не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання. У разі якщо особі не врученоповідомленняпропідозрупіслядвадцятичотирьохгодинзмоментузатримання, така особа підлягає негайному звільненню (частини 2, 3 ст. 278 КПК).

Крім того, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання особі не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою, вона повинна бути негайно звільнена. З метою запобігання незаконним затриманням КПК передбачає, що у підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна абодекількаслужбовихосіб, відповідальнихзаперебуваннязатриманих(нимиможуть бути також слідчі), до компетенції яких у тому числі належить обов’язок звільнити затриманогонегайнопіслязникненняпідставидлязатриманняабоспливустрокудля затримання (ст. 212 КПК).

Щодонегайностізвільненняособиз-підвартиусправі«МокаллалпротиУкраїни» від 11 листопада 2011 р. ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ у зв’язку з тим, щодводенназатримкаузвільненнізаявниказ-підвартиневідповідалавимогампрак- тики ЄСПЛ, відповідно до яких лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані на думку ЄСПЛ адміністративними формальностями.

3. У частині третій коментованої статті закріплено окремі гарантії прав затриманого. Слід зазначити, що порівняно навіть з Конституцією України ця норма містить більш широкі гарантії дотримання прав людини, оскільки у ч. 6 ст. 29 Конституції мовайдепроте, щопроарештабозатриманнялюдинимаєбутинегайноповідомлено лише родичів заарештованого чи затриманого. Коментована стаття передбачає, що про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченомуцимКодексом. Такавимогазаконусвідчитьпроправозахиснуспрямованість коментованої частини статті.

33

Слідчий, прокурор зобов’язані серед інших прав роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому їх право негайно повідомити членів сім’ї, близьких родичів чи інших осіб про своє затримання і місце перебування, згідно з положеннями статті 213 КПК.

За загальним правилом, викладеним у статті 213 КПК уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи.

У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова особа, що здійснилазатримання, зобов’язананегайноповідомитипроцеїїбатьківабоусиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування. У разі ж затримання співробітникакадровогоскладурозвідувальногооргануУкраїнипривиконаннінимслужбових обов’язків уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це відповідний розвідувальний орган.

Суттєвоюгарантієюдодержанняправзатриманогоєправовадопомогазахисника. Томузгіднозч. 4 ст. 213 КПКуповноважена службова особа, щоздійснила затримання, зобов’язананегайноповідомитипроцеорган(установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. У разі неприбуття в установлений законодавством строк захисника, призначеного органом (установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової допомоги, уповноважена службова особа негайно повідомляє про це відповідний орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги.

Крімтого, службоваособа, відповідальназаперебуваннязатриманих, зобов’язана перевірити дотримання вимог цієї статті, а в разі нездійснення повідомлення про затримання – здійснити передбачені цією статтею дії самостійно (ч. 5 ст. 213 КПК).

Виходячи з вимоги, викладеної у ч. 3 ст. 12 КПК, слід зробити висновок, що зазначені особи повинні бути повідомлені не лише про факт затримання, але й про місце перебування затриманого. За ст. 210 КПК уповноважена службова особа зобов’язана доставити затриману особу до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, в якому негайно реєструються дата, точний час (година і хвилини) доставлення затриманого та інші відомості, передбачені законодавством. При цьому прокожнезатриманняуповноваженаслужбоваособаодразуповідомляєзадопомогою технічних засобів відповідальних осіб впідрозділі органу досудового розслідування. Слід звернути увагу й на те, що у разі наявності підстав для обґрунтованої підозри, що доставлення затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно, слідчий зобов’язаний провести перевірку для вирішення питання про відповідальність винуватих у цьому осіб.

Зазначимо, щоповідомлення перелічених уч. 3 коментованої статті осіб здійснюється виключно за вибором затриманого. Отже, такий вибір повинен бути добровільним, поза психологічним або фізичним впливом, тиском відповідних уповноважених осіб.

4. КПК містить цілу низку статей, які пов’язані із запобіганням незаконному триманню особи під вартою. Зокрема, статями 202 та 377 КПК встановлені правові процедури звільнення особи з-під варти. Частина 2 ст. 211 КПК передбачає також, що затриманабезухвалислідчогосудді, судуособанепізнішешістдесятигодинзмомен-

34

тузатриманняповиннабутизвільненаабодоставленадосудудлярозглядуклопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

Окрім цього, у разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцятичотирьохгодинзмоментузатримання, такаособапідлягаєнегайномузвільненню (ст. 278 КПК).

Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з’ясується, що він був затриманий напідставі ухвалипродозвілназатримання, якавідкликана прокурором, підозрюваний, обвинувачений має бути негайно звільнений уповноваженою службовою особою, під вартою якої він тримається, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ст. 191 КПК).

Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, уповноважена службова особа місця ув’язнення, під вартою в якому перебуває підозрюваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження, – прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робочого дня (ч. 4 ст. 202 КПК).

У разі постановлення слідчим суддею, судом ухвали про відмову у продовженні строку тримання під вартою, про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на інший запобіжний захід, про звільнення особи з-під варти увипадку, передбаченому ч. 3 ст. 206 КПК, або увипадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця ув’язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою (ст. 202 КПК).

Якщо обвинувачений тримається під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання у разі виправдання; звільнення від відбування покарання; засудження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі; ухвалення обвинувального вироку без призначення покарання (ст. 377 КПК).

Зметою недопущення незаконного тримання особи під вартою або позбавлення

їїсвободи в інший спосіб ст. 206 КПК встановлено, якщо слідчий суддя отримує збудь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що вмежах територіальної юрисдикції суду перебуває особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою маєзобов’язатибудь-якийоргандержавноївладичислужбовуособу, підвартоюяких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи.

Слідчий суддя зобов’язаний також звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

35

5. Законним затримання чи обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є тільки в тих випадках, якщо вони здійснені відповідно до статей 183–213 КПК. Недотримання вказаних вимогзакону, затримання особи, взяття їїпідвартуабо обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального провадження, здійснене завідсутності підставабозпорушеннямпорядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою встановлену законом відповідальність

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевогосамоврядування, їхпосадовихіслужбовихосібприздійсненніними своїхповноважень. Конкретизуєцейконституційнийприпистакожположенняст. 130 КПК, відповідно до якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністюоргану, щоздійснюєоперативно-розшуковудіяльність, досудоверозслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Таким чином, за незаконні дії органів, які ведуть кримінальне провадження, встановлена також матеріальна відповідальність, якупершзавсенеседержава. Правонавідшкодуванняшкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативнорозшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду надається підозрюваному, обвинуваченому п. 17 ч. 3 ст. 42 КПК. Це право підозрюваного (обвинуваченого) разом з іншими правами, закріпленими у ст. 42 КПК, повинно бути роз’яснено, а пам’ятка про них вручена одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення (ч. 8 ст. 42 КПК).

Відповідно до положень ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органівдосудовогорозслідування, прокуратуриісуду» підлягаєвідшкодуванню шкода, завданагромадяниновівнаслідокякнезаконноговзяттяітриманняпідвартою, так і інших процесуальних дій, що обмежують права громадян (ст. 1).

Згідно зі ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою, незаконного затримання відшкодовуєтьсядержавоюуповномуобсязі незалежновідвинипосадовихіслужбових осіб органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Статтею 371 КК встановлена також кримінальна відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою.

Стаття 13

Недоторканність житла чи іншого володіння особи

1. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

1. Недоторканність житла чи іншого володіння особи є однією зі складових особистої недоторканності та тісно пов’язана з правом на недоторканність особистого

36

ісімейногожиття, гарантованогост. 32 КонституціїУкраїни. Саметомуч. 1 ст. 8 КЗПЛ комплексно декларує ці права: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції». У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що за цією статтею КЗПЛ держава виконає свої зобов’язання не тільки якщо просто утримається від дій, що ці права порушують, а за умови, що буде діяти за певних обстави таким чином, щоб гарантувати їх забезпечення.

Виходячи з того, що наведені права доповнюють одне одного, законодавче положення щодо недоторканності жила чи іншого володіння особи означає не лише заборону входити до нього всупереч волі осіб, які в ньому проживають на легальних підставах, айзаборонурозголошувативсе, щовньомувідбувається. Недоторканними єтакожособисті речі, документи, кореспонденція, іншіособисті паперитамайно, що зберігаються у житлі чи іншому володінні особи.

Під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціальнопризначенідляутриманняосіб, праваякихобмеженізазаконом(ч. 2 ст. 233 КПК).

Необхідно враховувати, що відповідно до практики ЄСПЛ поняття «житло» у п. 1 ст. 8 КПЗЛ охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися наофісніприміщення, якіналежатьфізичнимособам, атакожофісиюридичнихосіб, їх філій та інші приміщення. На цьому неодноразово наголошував ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ «Джілоу проти Сполученого Королівства» від 24 листопада 1986 р.); «Чаппел проти Сполученого Королівства» від 30 березня 1989 р.; «Німітц проти Німеччини» від 16 грудня 1992 р.; «Функе проти Франції» від 25 лютого 1993 р.; «Компанія «Кола Ест» та інші проти Франції» від 16 квітня 2002 р., «Прокопович проти Російської Федерації» від 18 листопада 2004 р.; «Бук проти Німеччини» від 28 квітня 2005 р.; «МакКей-Копецький проти Польщі» від 19 вересня 2006 р. та ін.)

Під іншим володінням особи розуміється транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи (ч. 2 ст. 233 КПК).

Проникнення до житла чи іншого володіння може мати місце не тільки під час огляду (ст. 237 КПК) чи обшуку (ст. 234 КПК), а також при проведенні слідчого експерименту (ч. 5 ст. 240), обстеженні публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК); застосування деяких засобів забезпечення кримінального провадження. У будь-якому випадку таке проникнення можливе тільки на підставі попереднього рішення про це слідчого судді.

Ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якої метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді. Винятки із цього правила зазначені у ч. 2 ст. 30 Конституції України та ч. 3 ст. 233 КПК. Такі випадки мають невідкладний характер, є винятками із загального правила і пов’язані із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Корис-

37

туючись вимогою крайньої необхідності, з метою захисту соціально значущих цінностей, прокурор чи слідчий мають право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи, провести у них обшук або огляд (ч. 2 ст. 237 КПК ) і без попереднього рішення суду.

Після проведення такого обшуку або огляду прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов’язаний невідкладно звернутися зклопотанням пропроведення обшуку до слідчого судді.

Стаття 14

Таємниця спілкування

1.Під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної таіншої кореспонденції, інших формспілкування.

2.Втручанняутаємницюспілкуванняможливелишенапідставісудовогорішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

3.Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження.

1. ВідповіднодоКонституціїУкраїникожномугарантуєтьсятаємницялистування, телефоннихрозмов, телеграфноїтаіншоїкореспонденції. Виняткиможутьбутивстановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31). Право кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тісно пов’язане з правом на невтручання до особистого і сімейного життя, передбаченого ст. 32 Конституції. Протеположення ст. 31 Конституції такоментованої статті виходять замежі виключно приватного життя людини і не можуть бути зведені тільки до забезпечення особистоїабосімейноїтаємниці. Вонирівноюміроюстосуютьсяйсферислужбових, ділових та інших суспільних відносин.

Будучи невід’ємним правом людини, яке забезпечує її особисту недоторканність, воно гарантується основними міжнародними документами у галузі прав людини ― ЗДПЛ, МПГПП, КЗПЛ тощо.

Підлистуванням слідрозумітиобмінпоштовимивідправленнями, якіпередаються поштовим зв’язком.

Під телефонними розмовами розуміють обмін інформацією голосом у реальному часі з використанням телекомунікаційних мереж.

Телеграфна кореспонденція – це повідомлення, що передаються телеграфом. Інша кореспонденція – це повідомлення громадян, які передаються за допомогою інших, крім описаних вище, засобів зв’язку. Наприклад, це можуть бути повідомлення, зроблені громадянином по телефаксу, пейджинговим зв’язком, іншими телекому-

нікаціями, тощо.

38

Гарантіянедоторканностіповиннапоширюватисяйнаінші, крімзазначених, види повідомлень – листи, що передаються через кур’єра, друзів, знайомих, інформацію, яка одержується відомчим шляхом.

Спілкуванням є передання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв’язку будь-якого типу. Спілкування є приватним, якщоінформаціяпередаєтьсятазберігаєтьсязатакихфізичнихчиюридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб (ч. 3 ст. 258 КПК).

Слід мати на увазі, що особа, використуючи телекомунікативні або поштові послуги, довіряєпровайдерамтелекомунікаціїчиоператорампоштовогозв’язкунесамий зміст своїхвідправлень абоповідомлень, алишепередачу кореспонденції аботехнічне забезпечення обміном інформацією. Саме тому на суб’єктів, які надають послуги поштового зв’язку, та суб’єктів ринку телекомунікації законом покладено обов’язок зберігання таємниці листування та телефонних розмов. Зокрема, відповідно до ЗУ «Про поштовий зв’язок» забезпечення прав користувачів на таємницю інформації

усфері надання послуг поштового зв’язку є однією із основних засад діяльності

усфері надання послуг поштового зв’язку (ст. 3). Таємниця поштових відправлень,

утомучислілистуваннятаіншоїписьмовоїкореспонденції, електроннихповідомлень, що пересилаються (передаються) засобами зв’язку, гарантується Конституцією та законодавством України. Оператори вживають організаційно-технічних заходів щодо захисту інформації згідно із законодавством України.

Закон України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації» проголошує, що зняттяінформації зтелекомунікаційних мереж заборонене, крімвипадків, передбаченихзаконом. Оператори, провайдерителекомунікаційзобов’язанівживативідповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами (ст. 9). Персонал оператора, провайдера телекомунікацій несе відповідальність за порушеннявимогзаконодавстваУкраїнищодозбереженнятаємницітелефоннихрозмов, телеграфноїчиіншоїкореспонденції, щопередаютьсязасобамизв’язкуабочерезкомп’ютер

(ст. 41).

2.Правонаконфіденційність листування тателефонних розмовнеєабсолютним. Як зазначив ЄСПЛ у рішенні у справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» (від 6 вересня 1978 р.), існування законодавства, що дає повноваження по здійсненню спостереження за листуванням, поштовими відправленнями і телефоннимирозмовами, єувинятковихвипадкахнеобхіднимудемократичномусуспільстві в інтересах національної безпеки і/або для попередження безладдя або злочинів. При цьому в правовій системі держави повинні існувати адекватні і ефективні гарантії проти зловживання з боку органів державної влади, уповноважених на здійснення такого спостереження.

Саме тому як Конституція України (ст. 31), так і коментована стаття у ч. 2 передбачає можливість втручання у таємницю спілкування у виняткових випадках, встановлених законом. Вони можуть мати місце виключно на підставі судового рішення

увипадках, передбачених КПК, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи осо-

39

бливотяжкомузлочину, встановленняйогообставин, особи, якавчинилазлочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

Встановлені підстави обмеження права на таємницю спілкування аналогічні відповідним положенням ст. 8 КЗПЛ: «Органи державної влади не можуть втручатися

уздійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичномусуспільствівінтересахнаціональноїігромадськоїбезпекиабоекономічного добробутукраїни, зметоюзапобіганнязаворушеннямізлочинам, длязахистуздоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Такі винятки об’єктивно обумовлені, адже, виходячизпринципупропорційностіінтересів, притаманнійКЗПЛ узгодженості між вимогами захисту демократичного суспільства і прав приватних осіб, обмеження праванаконфіденційність кореспонденції ітелефоннихрозмовудеяких випадках є необхідним заради досягнення соціально значущої мети, захисту інтересів інших осіб та суспільства. Отже, для того, щоб таке втручання не порушувало конституційне право, воно має бути здійснено з дотриманням таких умов: поперше, зарішеннямсуду; по-друге, воноповиннобутипередбаченозаконом; по-третє, воно має бути спрямоване на досягнення чітко визначеної законом мети.

ЗапровадженняКонституцієюУкраїнитаКПКсудовогопорядкуприйняттярішення про втручання у приватне спілкування відповідає європейським стандартам у галузі прав людини. У наведеному рішенні у справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» ЄСПЛ підкреслив, що принцип верховенства права має на увазі, що втручання органів виконавчої влади у права окремих осіб повинно перебувати під ефективним контролем, який звичайно має забезпечуватися судовою системою, у всякому разі як останньою інстанцєю; судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури.

Підвтручаннямуприватнеспілкування розумієтьсядоступдозмістуспілкування заумов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, щоспілкуванняєприватним. Різновидамивтручаннявприватнеспілкуванняє: аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК); арешт, огляд і виїмка кореспонденції (статті 261, 262 КПК); зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

Увипадкахвиникненнянеобхідностівтручанняуприватнеспілкуванняпрокурор, слідчий за погодженням з прокурором зобов’язаний звернутися до слідчого судді зклопотанням про дозвіл на втручання у приватне спілкування в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК, якщо будь-яка слідча (розшукова) дія включатиме таке втручання.

Слід особливо наголосити, що втручання у приватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим категорично заборонене (ч. 5 ст. 258 КПК). Це положення міститься також у ч. 2 ст. 10 ЗУ «Про адвокатуру», ч. 5 ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Уконтексті зазначених положень доцільно особливо зупинитися на проблемі забезпеченняконфіденційностіспілкуванняпідозрюваного, обвинуваченогоіззахисником, оскільки ефективність його діяльності є невід’ємною від правових механізмів, що гарантують його професійну свободу. Вимога закону щодо заборони втручання

уприватне спілкування захисника з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, ви-

40