NPK_do_Kriminalno-protsesualnogo_kodexu

статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.

2. Увипадкахіпорядку, передбаченихцимКодексом, певнікатегоріїосіб(неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо) під час кримінального провадження користуються додатковими гарантіями.

1.Принцип рівності перед законом і судом на національному рівні знайшов відображеннявКонституціїУкраїни(частини1, 2 ст. 24), дезакріплюється, щогромадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У частині 3 ст. 129 Конституції проголошується, що рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

єоднією із основних засад судочинства. Положення цього принципу містяться в низці міжнародних актів. Зокрема, у ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначається, щовсі особи єрівними перед судами. Устатті 14 КЗПЛ зафіксовано, щокористування правами тасвободами, визнаними вційКонвенції, має бутизабезпеченебездискримінаціїзабудь-якоюознакою– статі, раси, кольорушкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Рівність учасників кримінального провадження перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов’язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. Про цьому поняття «рівні права», «рівні обов’язки» не можна ототожнювати з поняттями «однакові права», «однакові обов’язки». Права чи обов’язки можуть бути різними залежно від того, у якому процесуальному статусі перебуває особа(прокурор, слідчий, підозрюваний, потерпілийтощо). Рівністьправ(обов’язків) полягаєутому, щокожензучасниківкримінальногопровадженнянаділенийправами і несе обов’язки, що відповідають його процесуальному становищу.

Рівність усіх учасників перед законом передбачає єдиний правовий режим кримінального провадження, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Рівність учасників кримінального провадження перед судом покладає на суд обов’язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників кримінального провадження. Так само недопустимою є будь-яка дискримінація. Тому становище конкретного учасника кримінального провадження неможе бути покращено чи погіршено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За обмеження у процесуальних правах залежно від расової і національної ознак встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161 КК України).

2.У випадках і порядку, передбачених цим Кодексом, принцип рівності перед законом і судом не порушується при наданні певним категоріям учасників кримінального провадження (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами, особи, які наділені особливим процесуальним статусом, тощо) додаткових гарантій.

21

Нормативне закріплення таких гарантій не можна розглядати як порушення цієї засади, адже необхідність їх існування викликана особливостями правового статусу осіб, щодо яких вони передбачені.

Наприклад, п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК передбачає обов’язкову участь захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухісліпі, тощо) нездатніповноюміроюреалізуватисвоїправа. Упункті13 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» роз’яснюється, що під особами, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати право на захист, необхідно розуміти, зокрема, осіб з істотними дефектами мови, зору, слуху тощо, а також осіб, які хоча і визнані осудними, але мають психічні вади, що перешкоджають самостійно захищатися від обвинувачення.

Додаткові гарантії дотримання їх прав встановлені при провадженні щодо неповнолітніх (глава 38 КПК).

Не суперечать принципу рівності перед законом і судом і норми, що містяться вкримінальномупроцесуальномузаконодавствітавстановлюютьособливийпорядок кримінальногопровадженнящодоокремоїкатегоріїосіб: народногодепутатаУкраїни; судді КСУ; професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійсненнянимиправосуддя; кандидатауПрезидентиУкраїни; УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини; Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати; депутата місцевої ради; адвоката; Генерального прокурора України, його заступника (ст. 480 КПК).

Цей порядок не створює вказаним особам яких-небудь привілеїв, що дозволяє безкарно порушувати закон. Він являє собою тільки одну з необхідних гарантій здійснення ними своїх повноважень, обумовлених особливим характером виконуваних ними повноважень і необхідністю захистити їх від необґрунтованої підозри або обвинувачення, штучногостворенняперешкоддовиконанняслужбовогообов’язку. Уразі ж залучення їх до кримінального провадження на підставі закону вони наділяються звичайними процесуальними правами того або іншого суб’єкта ― підозрюваного, обвинуваченого тощо.

Стаття 11

Повага до людської гідності

1.Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

2.Забороняєтьсяпідчаскримінальногопровадженняпіддаватиособукатуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу

упринизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

3.Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людськугідність, права, свободитаінтереси, порушеніпідчасздійсненнякримінального провадження.

22

1.УкоментованійстаттізнайшливтіленняположенняКонституціїУкраїни, згідно

зякими людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженнючипокаранню(ст. 28); коженмаєправобудь-якиминезабороненимизаконом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); кожензобов’язанийнеухильнододержуватися Конституції тазаконівУкраїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Положення ч. 1 коментованої статті в загальних рисах відтворюють зміст концептуальних засад, що містяться у преамбулах ЗДПР та МПГПП, узгоджуються із ст. 3 КЗПЛ, Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, щопринижуютьгідність, видівповодженняіпокарання, чимйобумовлюютьвідповідність міжнародним стандартам захисту прав людини у кримінальному провадженні.

Положення статті, що коментується, спрямовані на захист особи, її честі і гідності, передусім від будь-яких зловживань з боку тих посадових осіб, які наділені в кримінальному провадженні владними повноваженнями, що дозволяють їм застосовувати відносно учасників кримінального процесу заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі й запобіжні заходи, здійснювати інші дії, пов’язані з обмеженням прав і свобод людини.

У той же час ця стаття передбачає обов’язок органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне провадження, вживати заходів до забезпечення поваги до людської гідності, прав і свобод одних учасників процесу від посягань інших.

Чиннезаконодавство неміститьвизначенняпоняттягідності. Традиційнопіднею розуміютьморально-етичнукатегорію, щоозначаєповагуісамоповагулюдськоїособистості, невід’ємну та невідчужувану властивість людини як вищій цінності, що належить їй від народження незалежно від того, як вона сама і довколишні люди сприймають і оцінюють її особу. Свого часу Пленум Верховного Суду України у Постанові від 27 лютого 2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»: розтлумачив, що під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи якунікальноїбіопсихосоціальної цінності. Зчестюпов’язуєтьсяпозитивнасоціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.

Права і свободи людини, про які йдеться у статті, – це певні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її нормального існування та розвитку в конкретноісторичному соціумі, котрі об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними й рівними для всіх людей. Всі основні права людини, передбачені в розділі ІІ Конституції України, є взаємозалежними, взаємопов’язаними і неподільними, але у кримінальному провадженні беззаперечно перш за все повинні бути забезпечені право на життя і здоров’я (статті 3, 27 Конституції України), на повагу до гідності (статті 3, 28 Конституції України), на свободу та особистунедоторканність (статті29 КонституціїУкраїни), нанедоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (статті 30–31 Конституції України), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32

23

Конституції України). Саме ці права є матеріальною основою та передумовою здійснення будь-яких інших прав.

2. У кримінальному провадженні неприпустимі будь-які прояви катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання, погрози застосування такого поводження, утримування особи у принизливих умовах, примушування до дій, що принижують людську гідність.

Унаціональному законодавстві термін «катування» визначений як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб (див.

ст. 127 КК).

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання запроваджує своє визначення, відповіднодоякого«катування» означаєбудь-якудію, якоюбудь-якійособінавмисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будьякого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особамичиіншимиособами, яківиступаютьякофіційні, чизїхпідбурювання, чизїх відома, чи за їх мовчазної згоди. У цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

Термін «жорстокі, нелюдські чи такі, що принижують гідність, види поводження абопокарання» повинен тлумачитися таким чином, щобзабезпечити, поможливості, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характеру, включаючи утримання затриманої чи ув’язненої особи в умовах, які позбавляють її, тимчасово або постійно, будь-якого з її природних почуттів: зору, слуху, просторової або часової орієнтації, та які можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, здатні принизити чи образити її, зломити її фізичний чи моральний опір (див: Примітка до принципу 6 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, затвердженого резолюцією 43/173 Генеральної асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.).

Жорстокими й такими, що ображають особисту гідність, необхідно вважати дії, які завдають особі особливого фізичного болю чи моральних страждань. Як зазначив ГВСУ у постанові від 26 грудня № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»“вони можуть полягати у протиправному застосуванні спеціальних засобів (наручники, гумові кийки, отруйні гази, водомети тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла, залишенні її у шкідливих для здоров’я умовах, використанні вогню, електроструму, кислоти, лугу, радіоактивних

24

речовин, отрути, а також у приниженні честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо1».

Урішенніусправі«МихєєвпротиРосійськоїФедерації» від26 січня2006 р. ЄСПЛ констатував, що під час знаходження у відділенні міліції заявник був підданий представниками держави жорстокому поводженню з метою отримання показань, в яких він визнавав би себе винним у вчиненні злочину або інформації про злочин, в якому його підозрювали. Жорстоке поводження, застосоване до нього, викликало настільки важкі психічні і фізичні страждання, що заявник зробив спробу самогубства, результатом якої стала повна фізична недієздатність. Враховуючи критерій жорстокості і особливо мету жорстокого поводження, ЄСПЛ дійшов висновку, що жорстоке поводження в даній ситуації було тортурами в світлі ст. 3 КЗПЛ.

Коментована стаття є однією із загальних засад кримінального судочинства, яка маєвтіленняуположеннях, щостосуютьсяокремихкримінально-процесуальнихпро- цедур. Зокрема, слідчийсуддя, судможеприйнятирішенняпроздійсненнякримінального провадження у закритому судовому засіданні у випадку необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи (п. 3 ч. 2 ст. 27 КПК); отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження тягне за собою визнання їх недопустимими (ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК); проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров’я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їхні честь і гідність, не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); при освідуванні не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров’я (ч. 4 ст. 241 КПК); перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України до іноземної державиостаннямаєнадатигарантіїтого, щозасудженийнебудепідданийкатуванню абоіншому жорстокому, нелюдському читакому, щопринижує гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 606 КПК) тощо.

3. Цією статтею кожному надається право захищати всіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження. Положення цієї частини статті кореспондує гарантіям, які містяться у ч. 5 ст. 55 Конституції України.

Під засобами захисту в контексті статті слід розуміти право особи на всі форми оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб, які здійснюють провадження, право звернення до суду, органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організації. Зокрема, рішення дії чи бездіяльність органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді під час досудового розслідування можуть бути оскаржені особою відповідно до вимог гл. 26 КПК; судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (гл. 31 КПК); вироки та інші рішення після їх перегляду в апеляційному порядку, а також визначені в законі рішення суду апеляційної інстанції також можуть бутиоскаржені вкасаційному порядку(гл. 32 КПК). Відповідно доКонституції України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р № 15

25

Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (частини 3, 4 ст. 55).

Стаття 12

Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність

1.Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом.

2.Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затриманаособанегайнозвільняється, якщопротягомсімдесяти двохгодин

змоменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.

3.Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4.Кожен, хтопонадстрок, передбаченийцимКодексом, тримаєтьсяпідвартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

5.Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінальногопровадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

1. Право на свободу таособисту недоторканність єодним зосновоположних прав людини, яке гарантується Конституцією України (ст. 29) та такими міжнародними актами, як ЗДПЛ (1948 р.); КЗПЛ (1950 р.); Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в’язнями (1955 р.); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.); Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979 р.); Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1984 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином (1988 р.); Мінімальні стандартні правил ООН щодо заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням («Токійські правила», 1990 р.); Основні принципи поводження з в’язнями (1990 р.) та ін.

Положення ст. 29 Конституції України та коментованої статті втілюють перш за все міжнародно-правової стандарт, що міститься у ст. 5 КЗПЛ, відповідного до якого:

26

кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, які передбачені в цієї статті. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього. Кожен, кого заарештованоабозатримано зметоюдопровадження докомпетентного судовогооргануза наявності обґрунтованої підозри у вчиненні правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігтивчиненнюособоюправопорушеннячиїївтечіпісля його вчинення, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження.

Діяст. 12 КПКпоширюютьсяначаскримінальногопровадження, якескладається із досудового та судового провадження.

Досудове розслідування – цестадія кримінального провадження, яка починається змоментувнесеннявідомостейпрокримінальнеправопорушеннядоЄдиногореєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленнямдосудуобвинувальногоакта, клопотанняпрозастосуванняпримусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Судове провадження – це кримінальне провадження

усуді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, Верховним Судом України, а також за нововиявленими обставинами (пп. 5, 24 ч. 1 ст. 3 КПК)

Коментована стаття передбачає, що ніхто не може буди обмежений у праві на свободу таособисту недоторканність. Виходячи із цього, призастосуванні даної норми слід мати на увазі, що її дія поширюється як на підозрюваного, обвинуваченого, так і на інших суб’єктів кримінального провадження.

ЄСПЛ у рішенні у справі «Гарькавий проти України» від 18 лютого 2010 р. зазначив, що особа не може бути позбавлена або не може позбавлятися свободи, крім випадків, встановлених у п. 1 ст. 5 КЗПЛ. Цей перелік винятків є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме ― гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Отже, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.

Триманняпідвартоюєвинятковимзапобіжнимзаходом, якийзастосовуєтьсялише

уразі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК (ч. 1 ст. 183 КПК). Підстави для застосування тримання під вартою викладені у ч. 2 ст. 183 КПК.

Затримання особи є заходом забезпечення кримінального провадження (п. 9 ч. 2 ст. 131 КПК). Згідно з правовою позицією КСУ, яку він висловив у Рішенні від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 (справа про гарантії депутатської недоторканності), затримання слід розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний захід, застосування якого обмежує право на свободу та особисту недоторканність індивіда (абз. 5 п. 6 мотивувальної частини Рішення КСУ).

Проте, щоврезультатізатриманняобмежуєтьсяправоіндивіданасвободу, йдеться також у міжнародних актах. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються за-

27

триманню або ув’язненню у будь-якій формі, затверджений Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р., констатує, «слово «затримана особа» означає будь-яку особу, позбавлену особистої свободи не в результаті засудження за вчинення правопорушення». Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, прийняті Резолюцією 45/113 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р. відзначають, що «позбавлення свободи означає будь-яку форму затримання чи тюремного ув’язнення будь-якої особи чи її поміщення в державну чи приватну виправну установу». Таким чином, слова «затримувати», «тримати» означають залишати, утримувати кого-, що-небудь на якийсь час у певному місці.

Відповідно до ст. 209 КПК особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.

УКПКвиділяютьтаківидизатримання особи: затримання уповноваженоюслужбовою особою за ухвалою слідчого судді; затримання уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді (ст. 208 КПК); законне затримання (ст. 207 КПК). За загальним правилом, встановленим ст. 207 КПК, ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 1 ). Статтею 204 КПК забороняється затримання особи без дозволу слідчого судді, суду

узв’язку з підозрою або обвинуваченням, якщо до підозрюваного, обвинуваченого застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

Уразізатриманняособиуповноваженоюслужбовоюособоюпостаєпитаннящодо визначення кола суб’єктів, яких закон визнає уповноваженими службовими особами. Анализчинногозаконодавствадозволяєзробитивисновок, щотакимиособамиможуть бути слідчий, прокурор, органи досудового розслідування, яким прокурором доручено в порядку п. 19 ст. 36 КПК провести розшук і затримати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення за межами України, слідчий та інші уповноважені службові особи. До інших осіб, зокрема, можна віднести керівника дипломатичного представництва чи консульської установи України, який має право затримати особу на необхідний строк, але не більше ніж на сорок вісім годин, капітана судна України, який має право затримати особу на строк, необхідний для її доставлення на територію України (ч. 1 ст. 522 КПК).

До інших уповноважених службових осіб на підставі п. 5 ст. 11 Закону України «Про міліцію» слід віднести співробітників міліції.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Так, затримання судді до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здійснено без згоди Верховної Ради України (ч. 1 ст. 482 КПК). Затримання народного депутата України або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді триманняпідвартоючидомашньогоарештунеможебутиздійсненобеззгодиВерховної Ради України (ч. 2 ст. 482 КПК).

Крім того, затримання та тримання під вартою можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у разі, якщо він підозрюється або обвинувачується у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за умови, що застосування іншого запобіжного заходу не забезпечить запобігання ризикам, зазначеним у ст. 177 КПК (ч. 2 ст. 492 КПК).

28

Може бути затриманий також підозрюваний, обвинувачений або засуджений, які, перебуваючизамежамиУкраїни, викликаніповісткоюпісляперетинаннядержавного кордону України (при в’їзді в Україну) та лише за злочин, зазначений у повістці (ст. 566 КПК) або затримана уповноваженою службовою особою на території України особа, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення (ст. 582 КПК).

Участині1коментованоїстаттійдетьсяпрозаборонудовільногообмеженняуздійсненніправанавільнепересуваннявіншийспосіб. Цивільнезаконодавствовідносить свободупересуваннядоособистихнемайновихправ(ст. 270 ЦК). Зазначимо, щокрім наведених положень, свободі пересування присвячено ст. 2 Протоколу № 4 до КЗПЛ, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в КЗПЛ та у Першому протоколі до неї. У наведеній статті зазначається, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен також є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання

вУкраїні» (ст. 3) встановлено, щосвобода пересування – цеправогромадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебуваютьвУкраїні, вільнотабезперешкодно засвоїмбажанням переміщатися потериторії України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Кримінальномупровадженніобмеженняуздійсненніправанавільнепересування

вінший спосіб може відбуватися під час проведення слідчих (розшукових) дій (наприклад, за ч. 2 ст. 236 та ч. 6 ст. 237 КПК слідчий, прокурор має право заборонити будь-якій особі залишити місця обшукуабо оглядудоїхзакінчення); призастосуванні окремих заходів забезпечення кримінального провадження (наприклад, домашній арешт (ст. 181 КПК)) або якщо слідчим суддею, судом на підозрюваного або обвинуваченого покладено виконувати такі обов’язки: не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом (пп. 2, 5 ст. 194 КПК)) тауходіміжнародногоспівробітництвапідчаскримінальногопровадження (тимчасовий арешт (ст. 583 КПК)).

Коментована стаття передбачає, що особа не може бути позбавлена права на вільне пересування через «підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення». Підозрюваним у кримінальному провадженні є особа, якій у порядку, передбаченому КПК, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 42 КПК). У справі «Нечипорук іЙонкалопротиУкраїни» від21 квітня 2011 р. ЄСПЛпідкреслив: «Судповторює, що термін«обґрунтованапідозра» означає, щоіснуютьфактиабоінформація, якіможуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчи-

29

нити правопорушення». Аналогічну позицію висловив ЄСПЛ у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 р.

Обвинувачення – цетвердження провчинення певноюособоюдіяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК). Обвинувачення формулюється у обвинувальному акті ― процесуальному рішенні, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування

(ч. 4 ст. 110 КПК).

Важливим для з’ясування правового змісту коментованої статті є питання щодо неможливостіобмеженняправанасвободутаособистунедоторканністьукримінальному провадженні інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом. У вже згадуваному рішенні ЄСПЛ «Нечипорук та Йонкало проти України» вказується на те, що слово «законний» та словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п. 1 ст. 5 КЗПЛ за своєю суттю відсилають до національного законодавстватавстановлюютьзобов’язаннязабезпечуватидотриманняматеріальноправових і процесуальних норм законодавства. Хоча саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон, відповідно до п. 1 ст. 5 КонвенціїнедотриманнянаціональногозаконупризводитьдопорушенняКЗПЛ і ЄСПЛ може та повинен перевірити, чи було дотримано цей національний закон.

ЄСПЛзазначивіте, щозгідноіззаконодавствомУкраїнипозбавленнясвободибез вмотивованого рішення суду можливе лише в обмеженій кількості досить чітко визначених випадків. Як вже було зазначено, процедура обрання запобіжного заходу, або затримання особи, права та обов’язки уповноважених на то осіб, строки затримання, та тримання під вартою, порядок їх визначення та продовження, тощо передбаченіст. 29 КонституціїтаКПК. Порушеннявимогзаконутягнутьзасобоювизнання порушення права особи на свободу та особисту недоторканність.

Зокрема, ЄСПЛ, посилаючись на своє рішення у справі «Курт проти Туреччини» від 25 травня 1998 р., також наголошував, що незадокументоване затримання особи свідчить про абсолютне ігнорування принципово важливих гарантій ст. 5 КЗПЛ і виявляє грубе порушення цієї статті. Незадокументування таких відомостей, як дата, час і місце затримання особи, її ім’я, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснює затримання, має вважатися таким, щосуперечить вимозі законності ісамій меті ст. 5 КЗПЛ (див. також рішення ЄСПЛ «Нечипорук та Йонкало проти України»).

У справі «Корнейкова проти України» від 18 травня 2012 констатовано порушенняпідп. «с» п. 1 ст. 5 КЗПЛзоглядунате, щоупротоколізатриманнязаявницінебуло наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці. Цим рішенням було встановлено і порушення підп. «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 КЗПЛ з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2012 р. про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскількиприїїпостановленнінебулоналежнимчиномврахованостанздоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виняткових випадках.

30