- •1382- Битва під Любліцем
- •2. Закарпаття у складі Угорщини
- •3. Буковина у складі Молдавського князівства
- •4. Московсько-литовські війни кінця 15 – початку 16 ст.
- •22: Організація запорозької січі
- •24: Козацько-Селянські Повстання Наприкінці XVI – Першої Третини XVII Ст
- •25: Причини, характер та рушійні сили визвольної війни
- •Основні бойові дії 1648-1649 р.
- •4) Жовтень-Листопад 1648 р. – облога Замостя , що закінчилась перемир»ям
- •5)Серпень 1649 р. – битва під Зборовом , наслідком якої стало укладання Зборівського договору (1649 р) , за яким:
- •26: Козацько-гетьманська держава середини 17 ст.
- •27: Нвв проти Речі Посполитої в 1650-1657р:
- •1654 Р. Характеризується україно-російськими відносинами , які потім фактично втрачають силу через Віленське перемир’я 1656 року , за яким Москва єднається з Річчю Посполитою для боротьби зі Шведами.
- •6 Серпня 1657р. – Богдан Хмельницький помирає , залишаючи Україну без гідного наступника і в оточенні ворогів.
- •28: Переяславський договір 1654 року:
- •29:Гетьманування Івана Виговського та Гадяцький договір
- •30: Доба Руїни:
- •31: Гетьманування п.Дорошенка. Спроба воз’єднати Україну.
- •32:Гетьманування Івана Мазепи і Північна Війна
- •33: Конституція Пилипа Орлика і вивід прав України:
- •34:Наступ російського царизму . Гетьманування і.Скоропадського та Павла Полуботка.Малоросійська колегія.
- •35:Боротьба д.Апостола за збереження державності. Правління Гетьманського уряду.
- •36: Кирило Розумовський – останній гетьман України.
- •37: Ліквідація Запорізької Січі і подальша доля козацтва. П.Калнишевський.
- •38:Гайдамаччина. Коліївщина. Опришківський рух.
- •39: Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. Та їхні наслідки для українського народу.
- •40:Українське національне відродження кінець хviii – початок XIX ст.
- •41:Автономістьський рух. Роль «Малоросійського дворянства» в боротьбі за національність та культуру.
- •42:Українське національне відродження (кінець хviii – початок XIX ст.) на Західноукраїнських землях.
- •43:Реформи в Австрійській та Російській імперіях на Українських землях.
- •44:Війна 1812 року та Україна.Декабристський рух.
- •45:Кирило-Мефодіївське товариство. Феномен т.Шевченка.
- •46:Український національний рух хіх ст. Причини та наслідки.
- •47:Перші політичні партії та організації на Західній Україна та Надніпрянщині.
- •3. Українська соціал-демократична партія (1899 р.). [Лідери: м. Ганкевич, ю. Бачинський, с. Вітик].
- •4. Русько-український християнськийсоюз (1896 р.). [с. Сембратович,галицькиймитрополит. Партія клерикального характеру].
- •48:Політична та економічна ситуація в Україні напередодні революції 1905-1907 р.
- •49:Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки.
- •50:Україна та українці в Першій світовій війні. Січові стрільці.
39: Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. Та їхні наслідки для українського народу.
Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових. Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку. У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, а поліція такою жорсткою, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини II. Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню. Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія. Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 % . Зате частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованим українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху. Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 p.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства. Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення. Підсумовуючи розгляд цього питання, варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після "революції національної свідомості", могли зробити свій вагомий внесок у розвиток національного відродження.