48) Основні мотиви лірики Ліни Костенко.

Творчість Ліни Костенко - визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів.

Особливості індивідуального поетичного стилю: філософічність, історизм мислення, вишукана традиційність, висока культура поетичного вислову, інтелектуальність, «заряд актуальної публіцистичності».

Творчість Ліни Костенко не розмежуєш на інтимну та громадську: настільки тісно переплелися особисте та суспільне.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм - рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства. Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу - все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси і досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність.

У Ліни Костенко немає плакатних патріотичних віршів, немає гасел, не часто вживається навіть слово "Україна". І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. В.Базилевський з цього приводу підкреслює: "Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас". Це стосується і віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові. Щоб проілюструвати перше, пропонуємо уривок з "Циганської музи", де йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, - а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються слова:

... Народ не вибирають.

І сам ти - тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він - найкращий на землі!

Для ілюстрації другого - уривок з вірша "Біль єдиної зброї":

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний, мій умитий росами,

космічний,вічний,зоряний, барвінковий...

Коли ти навіть звався - Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

В поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність — ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах, обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі.

Митцю не треба нагород, Його судьба нагородила, Коли в людини є народ, Тоді вона уже людина.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. А підмайстри іще не зробились майстрами. А робота не жде. її треба робить. (майбутнє поезії)

Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вбитого війною. Вірш «Пастораль XX сторіччя» побудований на антитезі заголовка твору і його змісту. Перед нами розгортається болюче, трагічне відлуння війни, яка не обминула жодної української родини. У поезії йдеться про сільських пастушків Павла, Сашка, Степана, яким, здавалося б, рости, мужніти треба, але цю звичну, природну схему життя ламає відлуння війни — залишена в полі граната. Поетеса змальовує жахливий епізод, починаючи з кульмінації: убитих дітей несуть з поля. Трагізм змальованої події підсилюється яскравим ліричним началом вірша. Поетеса сама гостро переживає непоправність утрати. У її словах - схвильованість, розпач, біль.

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

… Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

В темі війни порушує незвичне питання: чи горе німецьких матерів таке ж велике, як і горе українок, а, може, навіть більше; якщо українці билися за визволення своєї батьківщини, то за що билися німецькі солдати?

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна вже не виведе з горя отих матерів.

У Корчуватому, під Києвом, рік сорок другий, ожеледь, зима. Рябенький цуцик п'ятами накивує. Знічев'я німець зброю підніма. І цілиться. Бо холодно і нудно йому стоять, арійцю, на посту. А навкруги безсмертно і безлюдно, бо всі обходять німця за весну.

Історичні мотиви (модернізм у творчості): звертається до часів Київської Русі і доби національно-визвольних змагань під проводом Б.Хмельницького; характерною особливістю є зняття поетесою величі з історичних осіб.

«Древлянський триптих» (цікавить не сам факт спалення Ольгою древлянського селища на знак помсти за чоловіка Ігоря, а риторичне питання: як можна вбивати невинних людей, матерів і дітей?):

Культурологічна поезія: вірші, присвячені Шевченку, Рильському, Довженку, Сковороді, Толстому, Блоку:

«Повернення Шевченка» Заслання, самота, солдатчина. Нічого. Нічого-Оренбург. Нічого - Косарал. Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого. Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Учора в дощ зайшов до мене Блок. Волосся мокре, на щоках росинки. Блідий от смутку, тихий од думок, близький до сліз, реальний до ворсинки. Постояв трохи, слів не говорив, поусміхався дивними очима. І ніч у зламах врубелівських крил стояла довго в нього за плечима.

Тема Чорнобильської катастрофи:

«Страшний калейдоскоп»

Десь вибух. Десь вулкан.

Руйновище. Загладь.

Хтось цілиться. Хтось впав.

Хтось просить: «Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета. Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

На цих всесвітніх косовицях смерті!

Інтимна лірика: любовні мотиви, надзвичайно емоційна і експресивна; висловлює думку про те, що «від любові треба згорати», або ж не треба кохати зовсім; кохання – таке почуття, яке робить людину крилатою;

у коханні має бути свобода:

«Спини мене отямся і отям…» (без розділових знаків)

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

У глибоко інтимній поезії «Моя любове! Я перед тобою» авторка звертається до найніжнішого свого почуття, але одночасно виголошує грізну пересторогу:

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

Філософська лірика: для письменниці характерний наскрізний мотив іронії долі, парадоксального зв'язку часів («мій прадід, і прапрадід, і пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом»). Це незбагненне відчуття дає її віршам силу генетичної пам'яті, до якої прилучається читач. Воно також дає віру в майбутнє, у те, що ми продовжимося у прийдешніх поколіннях. Поетеса часто замислюється над проблемами буття і небуття — що вони для людини. Ліна Костенко не має сумнівів: здатність прожити гідно, чесно, жертовно, дбаючи не лише про власний комфорт, але й про внесок кожного у скарбницю найвищих вселюдських цінностей є найкращою запорукою безсмертя людського духу:

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

У грунт поезії впаде.

Кожна людина – яскрава індивідуальність, вона має залишатися собою, берегти свою душу:

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

…Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Нетлінні тільки природа, краса і мистецтво:

«Вже почалось, мабуть, майбутнє»

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.