POKhODZhENNYa_ANTROPONIMIV

ЗМІСТ

ЗМІСТ 2

ВСТУП 3

1.1Наукове вивченя східнослов’янської антропонімії 6

1.2 Особливості у сфері найменування 8

1.3 Деякі діалектні відмінності в творенні варіантів імен 12

2.1 Процеси, що відбуваються у найменуванні новонароджених немовлят 24

2.2 Семантика власного імені та українські імена у діаспорі 27

ВСТУП

Чи не найбільш відповідальним після хрещення вважається звичай ім'я наречення. Це пов'язано з переконанням, що вдало обране ім'я має сприяти щастю та добробуту немовляти, саме воно визначатиме його долю. Інколи кажуть: забути рідну культуру — все одно що втратити своє ім'я. Це непоправна, жахлива втрата.

Слов'яни «стали славними від славлення Богів» — так пояснюється етнонім (назва етносу, народу) у Велесовій книзі. Це загальне ім'я для багатьох сучасних націй, які походять від давніх слов'янських племен і народів. Недивно, отже, що серед власних імен слов'ян збереглося найбільше з основою на славі Святослав, Ярослав, Мирослав, Мстислав, В'ячеслав, Доброслав, Славомил, Славомир. Це також далеко не другорядний факт для з'ясування внутрішньої сутності слов'янства й слов'янського менталітету. Мабуть, друге місце за поширеністю посідають імена на бог- та род-: Богдан, Богуслав, Боголюб, Богомил, Богумир, Богород, Божеслав, Божидар, Божимир, Божич, Божко, Божен, Богусь, Родак, Родомир, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домород, Живород. Бог і Рід — святі для українця поняття... Навіть у деяких сучасних українських прізвищах досі чуємо відгомін давніх ще язичницьких імен богів та свят: Велес, Волос, Леляк, Русаль, Перун, Керечун, Дажбогович, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Дідух та ін.

Нині стало вважатися нормальним явищем, що людина не має жодного уявлення про те, що ж означає її власне ім'я. Ніби ми замість імен носимо порядковий номер, який для нас не має ніякого значення...[7]

Наші предки вірили, наприклад, що цілителі мусять користуватися у своїх магічних заклинаннях лише справжніми родовими іменами людей, інакше їхнє лікування буде неефективним, бо ім'я людини, перекладене чужою мовою, незрозуміле богам і духам, до яких звертається знахар». Ця мудрість була здавна відома нашим пращурам, адже для слов'ян слово було священним, бо вважалося не просто звуком, а особливим станом світу й людини, коли можливо вести діалог з Богом (людини з космосом). Саме поєднання слова й часу давало чудодійні результати їхньої магії. Тому при народженні дитини треба було уважно слухати якої сторони світу, з лісу, річки чи з поля й т. ін.), дивитися, під якими зорями (сузір'ями) народилась дитина, а також враховувати багато інших прикмет, які були важливим засобом зрозуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але в першу чергу з'ясування ЇЇ внутрішньої сутності. При такому підході до вибору імен забезпечувався лад (духовний комфорт) людини та її імені, тобто ім'я не суперечило особистісним характеристикам людини. Якщо ім'я обрано правильно, людина ніколи в подальшому своєму житті не повинна відчути дискомфорт, пов'язаний із ним.

Правильності вибору імені наші пращури надавали величезного значення. Якщо після наречення (називання) дитина плакала, або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім'я вибране невдало, не відповідає природі новонародженого дитяти, може зашкодити йому в майбутньому. Обряди наречення дитини вважалися обрядами найвищого рівня святості, тому батьки старанно готувалися до них. І досі в народі існує чимало повір'їв, пов'язаних з називанням дітей. Так, на півдні України вважають, що вибирати ім'я немовляті має наймолодший член сім'ї (бо діти ще не втратили природного зв'язку з космосом), подекуди — навпаки, вважають, що ім'я має давати найстарший член родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово «іменини» означає саме обряд надання імені, який в старі часи називався «нареченням».

Велесова книга нагадує нам: «Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця». Не слід забувати, що й звичаї наречення слов'янських дітей є нічим іншим як обрядами поєднання з нашими богами, тобто залучення до святинь наших прабатьків. Адже власне ім'я — то не порожній звук: у ньому пам'ять поколінь, неоціненна та незнищенна спадщина минулого, без якого ми не матимемо майбутнього.

Об’єкт дослідження: антропоніми українського народу

Мета роботи: проаналізувати особливості походження і розповсюдження українських імен та прізвищ.

Завдання роботи:

1. Ознайомитися з історичними аспектами походженням Українських імен та призвищ.

2. Ознайомитися зі специфікою одномастичної системи рідного народу

3. Проаналізувати семантику власного імені та українських імен у діаспорі

РОЗДІЛ 1. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ІМЕН

1. Наукове вивченя східнослов’янської антропонімії

Сучасна офіційна форма іменування людини – явище порівняно пізнього часу. Кожен компонент, з яких ця форма складається, – ім’я, ім’я по батькові та прізвище, має свою історію й специфіку побутування як в офіційному вжитку, так і в усній народнорозмовній традиції.[8]

Процеси становлення й еволюції формули іменування особи тісно пов’язані із звичаями й особливостями духовної культури народу, його історією. У системі наших власних найменувань, що склалась протягом минулих віків, знайшли відображення різні сторони суспільної, господарської, культурної і мовної діяльності народу на різних історичних етапах. Тому імена і прізвища українців є одним з важливих джерел для дослідження мови, історії, матеріальної і духовної культури нашого народу.

Уся сукупність особових імен (індивідуальні імена, імена по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми тощо) називається антропонімією, а відповіда галузь знання, яка вивчає систему особових імен, антропонімікою. Антропоніміка є частиною ономастики – науки про власні імена взагалі (куди входять, крім антропонімії, географічні назви, найменування космічних об’єктів, назви літературних персонажів, клички тварин тощо). Антропоніміка досліджує особливості утворення антропонімів, основні принципи номінації людини, шляхи переходу апелятива в антропоніми, і навпаки, хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі, виникнення різних форм найменування людини, словотвір різних класів антропонімів, функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах. Антропоніміка вирішує також суто практичні питання: правопис антропонімів, передача їх іншою мовою. Вона може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов'язане з певними обрядами, завдяки яким часто можна одержати нові відомості про побут, устрій та вірування народу.

Наукова українська антрономіка зародилася в XX столітті, хоч окремі спори пояснення антонімів відомі починаючи з давньоруських літописців. Спочатку це були невеликі роботи, присвячені окремим явищам в антрономії, в основному діалектним (часто пов'язаним з етнографічними реаліями), правописним, публікації джерел тощо.[4]

Початок XX століття ознаменований появою праць з елементами наукового узагальнення, з'ясування національних рис української антропонімії та продовженням регіонального вивчення антропонімів на основі діалектних особливостей. У 40-50 рр. XX ст. почалися активізація роботи на антропонімічній ниві. Дослідження того часу відзначаються цілеспрямованим добором фактичного матеріалу, спробами його класифікації, окремо порівняльно – історичними екскурсами, певними узагальненнями в межах дібраного фактажу. 1960-90 рр. характерні особливим розвитком української антропоніміки, за це період написано низку ґрунтовних праць (П. Чучка, М. Худаш, І. Сухомлин, О. Недільно, Р. Керста, Л. Кракалія, Р. Сташ та інші). Наукові роботи останнього часу присвячено походженню (етимології), словотвірній будові, регіональній характеристиці українських антропонімів; створено антропонімічні словники різних типів.

Систематичне наукове вивчення східнослов’янської антропонімії розпочалося порівняно недавно – в останні три десятиліття, але за цей час українська антропоніміка вже досягла значних успіхів. Шість видань витримав укладений в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР словник власних імен (останнє видання: Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей.К.–, 1986). До перших спроб нормативного словника прізвищ належить «Довідник українських прізвищ» Ю. К. Редька (К., 1969), який містить близько чотирьох тисяч антропонімів.

Видано кілька фундаментальних монографічних жосліджень української антропонімії: «Сучасні українські прізвища» Ю. К. Редька (К., 1966), «Антропонімія Закарпаття» П. П. Чучки (Ужгород, 1970), «З історії української антропонімії» М. Л. Худаша (К., 1977), «Українська антропонімія XVI ст. Чоловічі іменування» Р. Й. Керсти (К., 1984), «Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців XIV – XVII ст.» М. О. Демчук (К., 1988). У мовознавчих виданнях опубліковано також низку досліджень з антропоніміки згадуваних авторів, а також І. Д. Сухомлина, І. М. Желєзняк, Л. Л. Гумецької, С. П. Бевзенка, В. В. Німчука, О. Б. Ткаченка, А. М. Заленського, О. Д. Неділько та ін.[11]

Зазначені праці започаткували ту велику роботу, якої потребує збирання, систематизація й дослідження багатющого і розмаїтого матеріалу, що його містить історичний і сучасний український антропонімікон. До першочергових завдань нашої ономастичної науки належить, зокрема, створення фунтаментального історико‑етимологічного словника прізвищ українців.

1.2 Особливості у сфері найменування

«Щоб викинув тебе господь із уст!», «Щоб згинуло ім’я твоє, як слина!» – таке прокляття кидають левіти співцеві Елеазарові у драматичній поемі Лесі Українки «Вавілонський полон». Слова «знаю ім’я твоє», «знаю всі імена твої» часто повторювались у давніх заклинаннях. У цих словесних формулах яскраво відбились властиві багатьом народам світу давні вірування в магічну силу імені, його нерозривний зв’язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов'яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім'ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої.

Деякі давньослов'янські язичницькі вірування і забобони, пов'язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику...» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім'я Вук — вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім'я)».

У складі сучасних імен дослідники виділяють кілька шарів:

1. У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Ці канонізовані (узаконені) церквою і зафіксовані у спеціальних книгах (святцях) імена давалися під час хрещення. Візантійські імена, крім давньогрецьких, охоплювали давньоримські і давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської епохи підтримували торговельні і культурні зв’язки. До візантійських імен належать, наприклад, популярні на Україні імена Іван, Олексій, Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина. Н українському мовному грунті вони набули специфічного звукового оформлення, обросли різноманітними варіантами і вже давно не сприймаються як запозичені.

Канонізовані церквою імена на території сучасної України приживалися поступово. В живомовній народній стихії канонізовані форми імен зазнавали адаптації, пристосування до звукової і словотворчої системи рідної мови. В результаті виникали відмінні від канонічних народні варіанти християнських імен. Іноді одна й та сама особова є носієм церковного і слов’янського імені: на имя максима инако влада драгосиновича [1].

В імені Федір важко впізнати канонічну форму Теодор (Феодор), в Панасі – Атанасія (Афанасія), в Якимі – Іоакима, в Остапі – Євстафія. Змінились запозичені імена згідно з місцевими мовними особливостями і в іншіх народів. Адже такі різні, на перший погляд, імена, як східнослов’янське Іван, польське Ян, фінське й естонське Юхан, англійське Джон, французьке Жан, походять від одного імені, яке в давній Іудеї вимовлялось як Йоханаан і означало «божа благодать», «божий дар». Те саме значення має наше ім’я давньогрецького походження Федір і слов’янське Богдан. «Незважаючи на поширеність церковних імен у XIV – XV ст., – слов’янські особові назви не виходять з ужитку». Паралельне вживання таких імен засвідчують історики мови і в XVIII ст. [2]

2. Давньоруські — Володимир, Всеволод, Ростислав, Людмила та ін., у тому числі кальки з грецької мови типу Богдан, Віра, Надія, Любов, і окремі імена скандінавського походження, що побутували в Древній Русі — Ігор, Олег, Ольга.

3. Імена, запозичені із західнослов’янських і південнослов’янських мов: Ванда, Ружена, Власта, Квітослава та ін.

4. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових, зокрема абревіатур, наймень, що відображали зв’язок з іменами та прізвищами вождів: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Маркс, Вілен, Ленінслав, Енгельсина, Кім — «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація, машинобудування», Ревмира — (рос. революция мировая), Пятвчет — (рос. пятилетка в четыре года) та ін.

У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з'являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію.

5. Індивідуальні імена-новотвори, які виникають у колі тієї чи іншої родини. До таких, наприклад, можна віднести імя’я Вальженна, згадане у творі І. Григурка «Ватерлінія»:

— А Вальжанна — це хто з таким чудним ім’ям? — Донька. Ім’я.. — подвійне. Жінка хотіла Жанною назвати, а я Валентиною. Вирішили піти на компроміс.

У наші дні переважна більшість імен, якими називають новонароджених, належить до системи традиційних імен, успадкованої від попередніх поколінь, але естетично відшліфованої.

Спільна для всієї України система імен має на окремих територіях свої особливості. В силу ряду історичних, політичних та географічних факторів деяка специфіка імен помітна на західноукраїнських землях. До складу імен, які функціонують серед корінного українського населення, особливо на межі з іншими етнічними регіонами Закарпаття, увійшли угорські запозичення (Йовшка, Пішта, Фері, Імрі, Тібор, Гіза, Жужа), чеські (Божена, Власта), польські (Юзик, Броня, Кася), румунські (Даць, Флорій, Думіка, Никора, Ляна, Нуця), німецькі (Вілі, Руді, Герміна, Герта, Йоганка) та ін. [3].

На Буковині виділяється група імен, не властивих іншим територіям України: Теофій, Дністрян, Донекій, Філомена, Арманія, Фонета та ін. У середовищі українців зустрічаються молдавські імена: Віоріка, Лівія, Родіка, Філінія, Манолія і под. [4].

У вживанні загальнонаціональних імен на території різних діалектів відображаються відповідні місцеві фонетичні та морфологічні риси. Наприклад, у деяких говірках південно-західної групи ім’я Дмитро звучить як Гмитро, Марися як Маришя; Ілько, Омелько, Антін — як Гилько, Гомелько, Гантін. Орудний відмінок чоловічих імен типу Микита, Кузьма, Микула має в середньокарпатських і покутсько-буковинських говорах зустрічаються усічені кличні форми Марі, Гафі, Мико (замість Маріє, Гафіє, Миколо) та ін.

1.3 Деякі діалектні відмінності в творенні варіантів імен

Зростання культурного рівня народу, посилення зв’язків міста й села сприяють нівеляції діалектних особливостей у сфері найменування, унормуванню загальнонаціонального репертуару імен.

Імена в залежності від ситуації мовлення можуть виступати у найрізноманітніших видозмінах. Поруч з офіційними повними документальними іменами існують розмовно-побутові (скорочені, чи усічені, здрібніло-пестливі та згрубіло-зневажливі) їх варіанти.[13]

Явище варіантності властиве і документальним іменам. Загальнонаціональні варіанти документальних імен виникли у процесі освоєння давніх запозичень і відображають взаємодію літературно-книжкової та усно-розмовної традицій у розвитку української мови. З основних фонетико-морфологічних явищ, що створюють варіанти цього типу, можна назвати:

а) чергування голосних звуків (Антон – Антін, Никон – Никін; Єремія – Ярема; Єфим – Юхим; Євсей – Овсій, Єфрем – Охрім; Аверкій – Оверкій, Оверко; Уліян – Юліан; Влас – Улас, Мойсей – Мусій);

б) чергування приголосних звуків (Амвросій – Амбросій; Устин – Устим, Панфіл – Памфіл; Парфен – Пархом, Пархім; Фадей – Тадей, Феодосія – Теодозія, Стефан – Степан; Фома – Хома, Фотинія – Хотина);

в) скорочення початку чи кінцівки імені (іноді – і початкової і кінцевої частин): Ігнатій – Ігнат – Гнат, Іларіон – Ларіон, Гликерія – Ликера, Анастасій – Анастас, Арсеній – Арсен, Прокопій – Прокіп та ін.

Число варіантів чоловічих імен (частина з них належить до розмовного фонду) поповнюють типові для української мови утворення на -а, -о, -ко, -аш (-яш), -ош: Олексій – Олекса, Лавр – Лавро, Лев – Левко, Герасій – Герасько, Григорій – Грицько, Зіновій – Зінько, Ілля – Ілько – Ілаш, Лука – Луцько –Лукаш, Дорофій – Дорош, Єрофій – Ярош та ін.

У жіночих документальних іменах найпоширеніше варіювання закінчень -ія, -а(я): Арсенія – Арсена, Дарія – Дар’я, Євгенія – Євгена, Лукерія – Лукера, Наталія – Наталя, Парасковія – Параска тощо.

Національна мовна специфіка кожного народу виявляється також у сфері творення здрібніло-пестливих форм імен. Так, у говорах російської мови Александра називають Алексашею, Сашею, Санею, Сашурою, Шурою, Шуриком, в українській – Сашком, Олесем, Лесем, Лесиком.

Характерною рисою східнослов’янських мов є надзвичайне розмаїття здрібніло-пестливих форм імен. Часто вживані імена побутували в уснорозмовній народній стихії у численних варіантах. За спостереженням Р. Й. Керсти, в пам’ятках української мови XVI ст. фіксується до 40 продуктивних суфіксальних варіантів власних імен, зокрема здрібніло-пестливі форми імен з суфіксом -ко (Иванко), -ец (Гаврилец), -ик (Дмитрик), -чик (Наумчик), -ка (Савка), -аш (Петраш), -хно (Сахно), -ула (Петрула), -ач (Лукач), -ина (Петрина) та ін. У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведоръ, Климентъ, Юрий [5].

Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, на Закарпатті жіноче ім'я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя, Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Низя, Ниця, Онизя, Онуша тощо. Ім'я Микола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай, Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола, Никора, Никоцьо, Коця, Коцьо [6].

Понад сто розмовно-побутових варіантів імені Іван засвідчила Л. В. Кракалія в буковинських говорах.

Деякі з них виникли в процесі багатовікових контактів українського народу з молдавським, як-от: Івануца, Івон, Івоніка, Івонел. Варіанти імені Марія: Маріука, Марікуца, Маріуца, Маріца, Маріучка, Марійора, Марцьола тощо. Місцеві риси мають розмовно-побутові імена й інших регіонів республіки [7].

1.4 Походження українських прізвищ

Людські наймення часто зазнають різних непередбачених змін. Здавна у мешканців нашого й сусідніх країв основною ознакою, яка вирізняла особу з гурту схожих на неї, було одне своєрідне особове наймення, скажімо, Добриня, Бажан, Дуб, Нечай, Субота та ін. Згодом основною ознакою людини, а інколи й певним соціальним знаком стало родове наймення – прізвище, яке, однак, часто має своєю основою те ж таки давнє ім’я. Сучасні прізвища українців масово почали з’являтися між XIV i XVIII сторіччями, коли майже все населення вже мало новітні особові імена й відвикало носити напівофіційні наймення й прізвиська.

Прізвища на -енко

Найширша група українських прізвищ має у своєму складі суфікс -енко. Своїми коренями ці прізвища сягають як давніх слов’янських імен (Граб, Орел, Лящ), так і канонічних (Петро, Гнат, Гриць, Катерина). Основою їх часто ставали назви різних професій, місцевостей, речей тощо (Коваль, Кушнір, Брусок, Держак). Від усіх цих основ за допомогою згаданого суфікса згодом утворилися наймення, що чітко вказували на зв’язок сина чи доньки з батьком: Дубенко – син Дуба, Дубенків – син Дубенка, Борисенко – син Бориса, Домашенко – син Домахи. За дослідженням М. Худаша, особові назви з суфіксом -енко вперше фіксують латино-польські писемні пам’ятки із західноукраїнських територій у 1-й половині XV ст. (в грамоті литовського князя Казиміра згадується наймення Сенько Полозенко). У пам’ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються на Київщині, Житомирщині, у Галичині. У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну перевагу над всіма іншими. Пояснюється це тим, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль – Коваленко. Цей факт свідчить про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема антропоніми на -енко ще не втратили живого зв’язку із загальними назвами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв’язок простежується навіть у 1-й половині XIX ст., коли розпочалося офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення.  Так, головний герой повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, одержавши батькову посаду і разом з нею вищий соціальний статус, одночасно позбавляється у своєму найменуванні й суфікса -енко, який додався до батькового прізвища: «Як же відпили сорочини і громада зібралася на пораду, кого назначити сотником, то всі ув один голос і гукнули: «А кому ж буть? Уласовичу, Забрьощенку, якого ж нам луччого ськати? Отак-то й настановили його сотником, і став він із Забрьощенка вже й сам Забрьоха». Але вже у творах І. Нечуя-Левицького народні форми найменувань синів на -енко, похідні від імен або прізвищ батьків, трапляються дуже рідко. Можна навести лише поодинокі приклади такого слововживання: Улас Прохоренко (син Прохора) в повісті «Пропащі», Кайдашенко (так у повісті «Кайдашева сім’я» один раз названо Карпа Кайдаша). Це свідчить про завершення в 2-й половині ХІХ ст. процесу стабілізації антропонімічного типу на -енко у юридичній функції спадкових прізвищ.

Прізвища на -ів, -ива, -ева

Однак українці утворювали свої прізвища й за допомогою інших суфіксів. Зокрема, широко поширеним був суфікс -ів (-ива, -ева). Надто часто такі прізвища зустрічаються на Західній Україні: Гнатів, Михасів, Петрів, Пономарів. Вони так укоренилися тут, втратили ознаки присвійного прикметника настільки, що їх уже додають без зміни навіть до жіночих особових імен (Ганна Михасів, Тетяна Ковалів). Більше того, при відмінюванні ці прізвища змінюються вже не як прикметники, а як деякі іменники, наприклад «гнів»: Івана Коваліва, а не Ковалева, Дмитра Пономаріва. Часто можна зустріти і схожий спосіб відмінювання навіть жіночих прізвищ: Ганни Михасіви, Олени Іваніви (з наголосом на передостанньому складі). Такі суфікси відомі ще з 1843 р. Про них писав, зокрема, вчений-мовознавець, поет і романіст із Полтавщини П. Білецький-Носенко (1775 – 1856) на сторінках свого «Словника української мови». Ось згадка про ті суфікси: «-ива, -ева. Окончательный корень именъ притяжательныхъ женскаго рода, когда предметъ женскаго рода присвояютъ имени мужескаго рода, например, Павлива (Павлова), попива (попова), шевцива (шевцева, шевцова) и проч.». Подібну специфічну рису відмінювання  окремих прізвищ, тобто прагнення зберегти незмінною їх основу, мають і росіяни: Турок – Турока, Перец – Переца.

Прізвища на -ук, - юк, -чук

Велику суто українську групу прізвищ становлять нові й давні наймення із суфіксами -ук, -юк, -чук: Березюк, Петрук, Кондратюк, Петринчук. Утворення на -ук, -юк, -чук виявлено в ролі найменування за батьком уже в джерелах XVI ст. на території західного регіону: Сава Сниманюкъ, Омельян Менюкъ. На іншій території України такі найменування поширюються у XVII – XVIII ст., представлені вони і в козацьких реєстрах: Кирило Сенчукъ, Федоръ Гаврюкъ. Як і патроніми на -енко, іменування на -ук, -юк, -чук протягом ХІХ ст. переходять у розряд спадкових прізвищ.  У наш час розглянуті антропонімічні типи належать до найпоширеніших українських прізвищ, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати східноукраїнським типом, то прізвища на -ук, -юк, -чук, як і на -ів, належать до західноукраїнського типу. За даними Ю. Редька [13], кількість носіїв прізвища на -енко посідає перше місце у Київській, Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Харківській, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях, а також в АР Крим. Прізвища на -ук, -юк, -чук тримають першість у Волинській, Рівненській, Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій, Івано-Франківській і Чернівецькій областях. З найменуваннями по батькові генетично пов’язані й деякі інші, менш поширені, типи українських прізвищ, зокрема характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак, -як, -чак: Грицак, Собчак, Гуцуляк та деякі типи антропонімів, які сьогодні належать до рідкісних серед українських прізвищ, – утворення на -енок, -онок (Русенок, Барзенок), -еня (Микитеня), -а (-я), -ат (-ят) (Пахирча(т), Занчя).