POKhODZhENNYa_ANTROPONIMIV

Прізвища на -ін (-ин)

Досить поширеними є українські прізвища із суфіксом -ін (-ин) – відіменні присвійні прикметники, що утворилися, в основному, ще в часи східнослов’янської спільності і згодом розвивалися тільки в російській антропоніміці. Всі ці прізвища, як і слова, що лягли в їх основу, мають лише один суфікс -ин: Вереда – Вередин, Микита – Микитин, Гаврилиха – Гаврилишин, Марина – Маринин (інколи замість цього суфікса після голосного зустрічається -ін (-їн): Марія – Маріїн, Софія – Софіїн тощо).

Прізвища на -ович, -евич, -ич

Соціально маркованими у минулі епохи  був ще один словотвірний тип найменувань, що згодом закріпились як прізвища на -ович, -евич, -ич: Антонович, Зінкевич, Якубович. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти і міщанства, слід допускати, що у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич переважали, насамперед, серед привілейованих верств населення.

Прізвища з жіночою основою

Найменування заміжніх жінок з суфіксом -иха виступають твірною основою групи західноукраїнських прізвищ на -ишин, наприклад, Юрчишин, Гринчишин. Цей тип є характерною рисою антропонімікону галичан. Серед основних типів українських прізвищ, утворених від жіночих імен, є прізвища на -енко (Мотренко),  -ак (-як) (Марущак, Ганусяк), -ич (Горпинич, Кулинич). Якщо розглянуті антропонімічні групи побутували в час виникнення як найменування вдовиченків (синів удів), то прізвища, утворені від жіночих імен за допомогою суфікса -ій, мали інше значення. В зазначену групу входять іронічні прізвища  чоловіків за жіночим ім’ям, яким їх наділяли у тих випадках, коли жінка як особистість переважала чоловіка: Бабій, Мамій, Гапій. Основою деяких українських прізвищ інколи ставало не батьківське, а материнське наймення. Такі матроніми одержували здебільшого нешлюбні діти або діти рано овдовілих матерів. До таких прізвищ можна віднести Настенко, Настич, Кащук, Кащенко, Маринченко, Маринчук, Калинюк, Калиниченко тощо.

Прізвища на -ський, -цький, -зький

Наші пращури отримували прізвища, утворені від різних географічних термінів, зокрема назв міст, сіл, країв, гір, рік, озер тощо. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були найменування, що утворилися від назв населених пунктів та суфіксів -ський, -цький, -зький. Як зазначає М. Худаш, існують численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо у XIV – XVI ст., здебільшого є назвами за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя і тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів прямо вказували на місце їхнього походження [17]. У часи Запорозької Січі «географічні» прізвища несподівано часто з’являлися серед нетитулованих рядових січовиків, що, звичайно, не мали ніяких маєтків чи спадкових замків. Причина появи таких прізвищ у запорожців була інша, ніж у дворян. Запорозькі козаки – це здебільшого люди, яким пощастило вирватися з ярма польських чи російських гнобителів. Окремі з них тоді, в XV – XVII ст., окрім імені, мали ще й прізвище чи прізвисько, занесене в польські або російські реєстри. Але, з’явившись на Січ, втікачі охоче записувалися в козацькі документи під іншими іменами й прізвищами, що не давало змоги панам відшукати їх. Часто утікачі на Січ брали за основу своїх прізвищ назви різних сіл та міст: Барський, Ярмацький. Спадкові прізвищеві назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов’янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -ski, -сkі були ознакою шляхетного походження і протиставлялись міщанським і «хлопським» особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватись прізвищами цього типу нешляхтичам. Історичне протиставлення родових найменувань польського й українського панства безіменності безправних народних мас підкреслене у романі П. Загребельного «Я Богдан»: «Так моя земля стала займанщиною для наїздів, а народ на ній – лиш гречкосіями, броварниками, погоничами, збігами, безіменний і безправний, а над ним гриміли імена вельможних Острозьких, Збаразьких, Калиновських, Рожинських, Замойських, Любомирських, Даниловичів і кожен намагався випхатися поперед іншого». «Запорозькі прізвища»

Запорожці любили давати своїм товаришам по зброї різні дотепні й кумедні наймення-прізвиська, які згодом закріплювалися за їхніми носіями як прізвища. До «запорозьких» прізвищ-прізвиськ належать дуже багато цікавих і навіть чудернацьких, наприклад Вершигора, Вирвидуб, Крутивус, Добридень, Тягнирядно, Непийпиво, Небийбатько, Вареник, Борщ, Макогін, Сало, Хрущ, Нетудихата тощо. Деколи наймення цього типу виникали за певних життєвих чи бойових обставин. Так, якщо хтось із запорожців скотився з ворожого насипу ніби корж чи балабуха зі снігу – то закріпив за собою прізвище Балабуха або Корж. Ще когось прозвали Голкою чи Шилом, бо він мав неабиякий талант розвідника: міг, неначе голка чи шило, пролізти крізь ворожі пости і застави.

Прізвища, утворені від назв професій та ремесел

Безкінечний ряд українських прізвищ – це ті, що утворені від назв професій, занять, ремесел тощо. На терені України такі наймення вживалися здавна. Однак спочатку вони були особовими, «мирськими», а прізвищами стали після занепаду «мирських», поганських наймень: Федько Шинкар, Лукаш Кравець, Василій Попович. Пізніше від цих неофіційних наймень утворилися прізвища, зокрема такі, як Кушнір (Кушніренко), Коваль (Коваленко), Шинкар (Шинкаренко) і т.д.  Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи іншої професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були Дубогризенко, Корощупенко, мельників – Мукосієнко, Жорноклевенко, шевців – Тягнишкіра, різників – Козоріз, Козолуп, склярів – Шклобій, кушнірів – Кошкодав. Народні назви співаків і музиків спричинили появу прізвищ Кобзар, Скрипник, Дудник, Цимбалюк. Церковнослужителі різного рангу представлені в таких прізвищах, як Дяченко, Паламар, Титарчук; колишнє міське і сільське начальство – у прізвищах Війт, Войтенко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Присяжнюк і т.д. В окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов’язано із перебуванням їх перших носіїв у Запорозькій Січі: Запорожець, Козаченко, Кошовий, Пушкар.

Прізвища етнічного походження

Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною належністю: Литвин, Турчин, Москаленко, Циганчук, Ляшенко, Волошин, Татаренко та ін. Слід зауважити, що далеко не завжди перший носій такого прізвища належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пуститися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб після повернення одержати від земляків відповідне прізвисько. Вихідців з інших областей України позначали такі найменування, як Бойко, Волинець, Поліщук. Група прізвищ із суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Полтавець.

Прізвища, що мають за основу язичницькі імена

Правильності вибору імені наші пращури надавали величезного значення. Ім’я було оберегом, що охороняв людину від народження й до смерті. Часто дітей називали іменами, які вказували на особливість зовнішності (Білян, Гладиш), характеру (Веселун), час, місце чи погоду при народженні дитини (Годовик – на новий рік, Дорога – в дорозі, Гуляйвітер – у вітряну погоду), порядок народження або кількість дітей (Первак, Третяк). Називали дітей і некрасивими іменами, що нібито захищали їх від ударів долі: Некрас, Гніваш. Пізніше ці імена перетворилися у прізвища, які часто зустрічаються  й тепер.

Лінгвістична основа деяких українських прізвищ

Лінгвістичною основою українських прізвищ є деякі наші сучасні прізвища й давні, тепер уже забуті або збережені тільки в діалектах слова, що лягли в основу тих прізвищ. Якщо прочитати прізвище Гергель, то спершу його можна прийняти за якесь іншомовне, наприклад, подібне до німецького Гегель. Насправді це слово українське, і воно колись дуже влучно заміняло назву сучасної домашньої птиці – гуски. До такого ж типу належать прізвища,  що виникли зі слів турелий (обачний, обережний), котляр, кітляр (той, хто виготовляв чи продавав котли), будко (той, хто будить, а також – будильник), дзюба, дзюб (рябий, «подзьобаний» віспою), бобир (дрібна рибка, мілька), шкурат (ремісник), бовкун (один віл, запряжений у віз чи сани), воропай (розбійник), галан (крикун, галасун). Особливо цікаво простежити походження відомих історичних чи літературних прізвищ. Богун – прізвище героя визвольної боротьби українського народу під проводом оспіваного в піснях Хмеля проти польських панів. Воно може мати кілька родоводів. Одне із значень слова богун – горизонтальна жердина, перекладина, на якій розвішують в’ялити рибу на узбережжі Азовського моря. Богуном називають в Україні також ароматну степову рослину. Предки запорозького полковника, найімовірніше, дістали своє прізвище від згаданої вище рибальської жердини чи перекладини. Загадковим здається нам і прізвище іншого борця проти панського гніту й сваволі – Максима Залізняка. Виявляється, у давнину, а подекуди ще й тепер, на Україні залізняком називали занадто перепалену, що аж плавився верхній шар глини, звичайну цеглу темно-жовтого чи темно-червоного відтінку і взагалі всі міцні, потріскані, жорсткі цеглини. Залізняком називається і певний сорт граніту. Очевидно, міцність, а може, колір цих матеріалів і дали поштовх людській антропонімічній фантазії для утворення прізвища Залізняк. У степових і лісостепових районах України пастухів, які влітку випасали стада корів, ще й тепер називають стадниками або стаднюками. Саме ця своєрідна професійна назва лягла в основу прізвищ Стадник, Стаднюк та похідних. Точним відповідником українському стаднюкові є російський волуй або валуй – пастух корів чи волів. Від валуя виникло прізвище Валуєв. Усі Кочубеї своїм прізвищем завдячують тюркському Кочу-бей, тобто Кочу – начальник, або ж (на Україні зокрема) назві чубатого жайворонка: кочубій, кочубей, кочубень, кочубань. Таку складну й хитру справу, як посередництво (в торгівлі, наприклад), українці колись називали по-тюркському ярмисом, а самих посередників – ярмишами- Ярмиш, Мищенко. Від давніх, тепер уже напівзабутих, назв утворилися й інші українські прізвища. Новаченко (Новиків, Новиков) має в своїй основі архаїчне слово новик, тобто новоприбулий мешканець, чужинець, або ж царське придворне звання новік. Коломийцями в давнину називали тих, хто привозив із Коломиї сіль. Корчагін походить від назви великого глечика – корчаги; Телешов, Телешів – від застарілої діалектної назви теляти – телеш, а всі Кудлаї, Кудлаєнки, Чухраї й Чухраєнки – від прізвиська пелехатої, чубатої, розкуйовдженої людини. Існують і такі давні прізвища, що виникли від тепер уже трохи гострих, часом лайливих, колись, можливо, й не завжди справедливих прізвиськ. Окремі з них так прижилися серед людей, що ми й забули їх первісний, не дуже приємний зміст. Основою таких прізвищ, як Талалай чи Талалаєнко, є слова талалай, талалайка, талалайко (за словником Грінченка, де біля кожного з них – народний вислів: За білою березою талалай плеще; Баба-талалайка). Одним із літературних синонімів наведеного вище талалая є слово говорун. До цього ряду належать ще й такі слова: буркун, варава, туркало, гримич, балаклій, форкун, дринда, щебетій, перебендя тощо. Кожне з цих слів наші пращури перетворювали колись у прізвиська, а згодом – у прізвища.[20] Із негативно емоційних прізвиськ народилися й прізвища Старченко (від старець – дід-жебрак, прохач милостині), Харлай, Харлаєнко, Харлюк, Лигир, Лигирів, Лигирук (усі – від синонімів до слів жебрак, старець). До «лайливих» належать прізвища, утворені від прізвиськ, що їх давали розумово відсталим людям або несправедливо накидали цілком нормальним. Тими прізвиськами є велика кількість синонімів до таких слів, як недоріка, дурень, вайло: Вахлай, Вахлаєнко, Бевзенко, Байбак, Лемішка, Леміщенко.  

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ОНОМАСТИЧНОЇ СИСТЕМИ РІДНОГО НАРОДУ

2.1 Процеси, що відбуваються у найменуванні новонароджених немовлят

Найновіші дослідження, проведені на території України, повідомлення з багатьох місць республіки дають уявлення про ті процеси, що відбуваються у найменуванні новонароджених нині. Вони в основному близькі до тих, що спостерігаються в Росії та Білорусії.[6]

Є підстави констактувати повну відсутність соціальної диференціації особовиї імен на Україні (однаковим набором імен користуються в родинах робітників, колгоспників та інтелігенцйї), інтенсивне зближення міського і сільського іменного репертуару. Очевидне прагнення батьків до збагачення, оновлення сучасного складу імен, що значно звузився у порівнянні з попередніми поколіннями. І в містах, і в селах чітко окреслюється група панівних імен, окремі з яких можуть у той чи інший рік відрізнятися частотою реєстрації, заступатися іншими, але сама група імен-улюбленців різко вирізняється на тлі імен обмеженого чи поодинокого вжитку. Лідерство по всій Україні тривалий час тримають імена Андрій, Віктор, Віталій, Володимир, Дмитро, Євген, Ігор, Олег, Олександр, Сергій, Юрій; Ірина, Людмила, Марина, Наталія (Наталя), Олена, Ольга, Світлана, Тетяна. Останнім часом до імен масового поширення долучилися Максим, Роман, Руслан, Алла, Валентина, Вікторія, Ганна (Анна), Інна, Оксана, Юлія. Не обійдені увагою батьків, хоч використовуються рідше, ніж вищезгадані, імена Анатолій, Антін, Богдан, Вадим, Валерій, Василь, Владислав, Вячеслав, Геннадій, Григорій, Костянтин, Леонід, Микола, Мирослав, Назар, Павло, Петро, Станіслав, Тарас, Ярослав; Галина, Віра, Катерина, Любов, Лариса, Лідія, Лілія, Марія, Надія, Яніна.

Помітно, що основною тенденцією розширення сучасного іменного репертуару є активізація вживання імен традиційного вітчизняного фонду. Молоді батьки відновили у своїх правах призабуті імена Арсен, Артем, Гліб, Данило, Денис, Єгор, Іван, Ілля, Інокентій, Кирило, Микита, Остап, Платон, Родіон, Тимофій; Анастасія, Антоніна, Дарія, Євдокія, Єлизавета, Марія, Соломія, Уляна, Ярина, хоч такі традиційні імена, як Георгій, Клим, Лев (Левко), Марко, Степан, Федір, Яків; Зінаїда, Зіновія, Зоя, Марта, Мар’яна, порівняно рідко.

У пошуках свіжих імен, які б вирізнялися на тлі масових, подружні пари звертаються також до імен з виразним поетичним забарвленням типу жіночих Зорина, Зоряна, Калина, Маїна, Раїна, Сніжана, Юнія, Розалія. Оновлюється іменний репертуар і за рахунок запозичень з братніх мов СРСР чи з мов сусідніх народів соціалістичних країн. Рідкими вкрапленнями є зарубіжні імена Альберт, Едуард, Еміль, Ернест; Анжела, Анжеліка, Елеонора, Еліна, Ельвіра, Ельва, Емма, Еріка, Жанна, Жанетта, Іоланта, Сабіна тощо.

Основними мотивами, які в наш час визначають обрання імені для немовлят, є:[11]

1. Родинна традиція, за якою сина чи доньку називають іменем батька, дідуся, матері, бабусі чи когось із близьких родичів.

2. Вшанування іменем дитини видатних осіб, літературних персонажів, кіногероїв, спортсменів тощо: Юрій, Герман, Павло, Андріан, Валентина – імена піонерів космосу, Фідель- вождь кубинського народу та ін.

3. Милозвучність імені, його легкість у вимові. Більшість із популярних жіночих імен, наприклад, має «лелійні» сонорні звуки л, н: Алла, Аліна, Ганна (Анна), Наталія (Наталя), Олена, Ольга, Світлана, Юлія, Яніна.

За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовноті. Першість належить двом іменам – Іван (11 % від загальної кількості імен), Василь – 6 %. Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2–3 %. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5 % - Кондрат, Левко, Лук’ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків).

На тлі спільних тенденцій сучасного найменування людей, властивих трьом східнослов’янських народам, проявляється деяка своєрідність у функціонуванні імен на Україні. Вона найбільш очевидна у сфері жіночих імен: подружні пари досить часто звертаються д жіночих імен, утворених від чоловічих (Адріана, Богдана, Василина, Віталіна, Володимира, Іванна, Леоніда, Михайлина, Павла, Романа, Руслана та ін.); активізується вибір давньоруських і слов’янських складних імен з компонентами -мир, -слав: Дзвенимира, Дзвенислава, Златослава, Зореслава, Квітослава, Мирослава, Ярослава та под.

Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім'я для новонародженого. Процес наречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім'я до релігії. Ім'я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім’ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим.

У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів (ім'я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Иоанна Предтечи, Иоанна Кушника, Иоанна Златоуста тощо) [8], інші ж були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв'язку історію наречення героїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на ЇЇ неслухняного батька й надавав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою».[15]

Внаслідок протистояння православної та уніатської церков з'явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін, Герасим, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій, Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл, Серафим, Соломон, Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахиля, Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших.

2.2 Семантика власного імені та українські імена у діаспорі

Незайвим було б і хоч побіжно зазирнути у розділ «Семантика людських імен». Адже функції власного імені в різні часи у різних суспільствах відрізнялися. Певно, зовсім небагато батьків, називаючи свою доньку Клавдією, знають, що у перекладі з латини це значить «кульгава». Річ у тім, що структура латинського власного офіційного імені була також трикомпонентна: власне ім'я, родове ім'я, прізвисько (як правило, за характерною ознакою представників роду). Клавдій — кульгавий, Назон — носатий, Ціцерон — горох, Катулл — кошеня. Жінки у Римі не мали власного імені — лише родове із певним індексом для зручності: Клавдія Пріма, Секунда (Перша, Друга) або ж Майор, Мінор (Старша, Менша).

Етимологія деяких антропонімів іще складніша. Так, в останні роки чимало малих Галинок потерпають від того, що нерозважливі однолітки дражнять їх «Галіна Бланка». Справді, це той латинський іменник, але смислове навантаження його зовсім інакше.

Gallus, і (m) лат.— півень; gallina, ae (f) –курка. Римська імперія, розширюючи свої кордони на Захід, зіткнулася з іншими, менш розвинутими, але самобутніми культурами. На території сучасної Франції мешкали племена, які ще у ті часи ретельно дбали про свій зовнішній вигляд і були великими чепурунами: чоловіки полюбляли прикрашати свої голови пір'ям із півнячого хвоста. Цей звичай, як і інший — носити штани, спочатку дуже потішав римських завойовників. Вони дали місцевим жителям глузливе прізвисько «галли»- півні. Представники підкорених народів — слуги, раби часто отримували ім'я за походженням: Спартак — родом зі Спарти, Галліна — жителька Галлії, жінка із племені галлів (а зовсім не курка!).[8]

Ще раз нагадаємо, що ім'я по батькові має гармоніювати із власним іменем та прізвищем як фонетично, так і стилічно. У післявоєнні роки дитячі будинки були переповнені дітьми, які нічого не могли сказати ні про своїх батьків, ні про своє ім'я та прізвище. Нерідко таким дітям записували новостворені прізвища: Правденко, Горносталь, Переможний, Большевиков.

Інколи ім'я чи прізвище із певних причин зазнає деформації, що може спричинити чималі проблеми у носіїв та їх прямих нащадків. Із творів класиків нам відома халепа, у яку потрапив Мартин Боруля, що бажав вибитися у дворяни, але через одну букву в прізвищі не зміг; потуги Мини Мазайла, який будь-що хотів відхреститися від свого роду. Навіть при побіжному огляді ономастичної проблематики неважко зауважити, що у кожного народу існує свій варіант ономастичної системи: певне коло лексем — власних імен (укр. Оксана, фр.Франсуаза, рос. Дар'я): фонетика (пор. укр. Микола, фр. Ніколь, італ. Мікеле, укр. Йосип, фр. Джозеф, італ. Джузеппе); морфологія (пестливі форми імен: укр. Леночка, Ярославчик, ісп. Бетіто, Лаурита, рос. Катюша, Наташенька); синтаксис (власні назви: укр. село Мала Березянка, Муровані Курилівці, англ.м. Statford –on-Avon, ісп. м. Rio-de-Janeiro та ін.).[5]

Специфіка ономастичної системи багатьох народів настільки яскрава, що почувши ім'я людини, часто можна без особливих зусиль здогадатися, до якого народу належить ця особа. Оленников Федот Сидорович — звичайно, росіянин, Шевченко Оксана Опанасівна — українка, Мішель де Ланже — француз. Але інколи можна і помилитися: чорнява дівчина на ім'я Дукашвілі Юлія Гурамівна — не грузинка, а українка, про що свідчить відповідний запис у паспорті — діти батьків, що належать до різних народів, самостійно обирають національність.

ВИСНОВКИ:

Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити.

Але чи можна вважати позитивним таке відчутне звуження кола популярності імен? Звичайно, ні. З кількох причин. Насамперед воно призводить до появи численних тезок. Сьогодні часто можна почути від виховательок дитсадків і вчителів нарікання на одноманітність імен нашого наймолодшого покоління. В одній групі дітей буває стільки Саш або Наташ, вихователі змушені звертатись до чотирьох-п’ятилітніх малюків за прізвищами. На уніфікованість дитячих імен звертають увагу й письменники. Так, у гротескно-сатиричній повісті «Пух» В. Шевчук пише: «Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, і таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватися. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олежик з десятком інших Олежиків й п’ятіркою Лен». Не самі імена – Олег і Олена – нічим не гірші за інші, висміює тут письменник, а їх надмірну популярність, внаслідок якої ім’я втрачає своє основне призначення – виділяти.

Другий негативний момент цього явища – забуття споконвічних народних традицій у сфері іменування. Чи часто зустрінемо сьогодні хлопчиків з іменем Микитки, Василька або Олеся? А жіночі ймення? Куди поділись улюблені народні імена Дарина, Соломія, Софія, Уляна, Христина та інші? Протягом багатьох століть вони вважались найкрасивішими, овіяними легендами, неперевершеною українською поезією.

У наш час досліджуючи іменник українців слід звернути увагу на ті суттєві якісні зміни, які відбувалися упродовж 90-х років ХХ ст. під впливом соціально – політичних чинників. Так, на склад іменника українців помітним став вплив іменників західноєвропейських народів, що зумовлено більш тісними та ширшими контактами українців та громадян Центральної, Західної Європи, а також США та Канади. Вагомим чинником, що забезпечує поширення в українському іменнику власних імен романського та германського походження, стала трудова еміграція в Італію, Іспанію, Португалію тощо. Внаслідок таких контактів в іменнику українців з’явилися такі нові імена, як Алькін, Джулія, Джовані, Зоран, Крістін, Фред, Франческо, Рустем, Ромео тощо.

Отже, соціально – політичні та економічно – техногенні чинники упродовж останнього часу по-різному впливають на стан сучасного іменника [9].

Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася — Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.

На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого — іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бевзенко С.П. Із спостережень над старокиївською антропонімією // Давньоруська ономастична спадщина в східнослов'янських мовах. –  К., 1986.

2. Братко-Кутинський О. Феномен України. – К., 1996.

3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. Навчальний посібник. – К., 1995.

4. Глинський І.В. Твоє ім’я – твій друг. – К., 1985.

5. Ірклієвський В.І. Етимологічний словник українських прізвищ. – Мюнхен, 1970.

6. Казаков В. Словарь славянских имен и прозвищ. – Калуга, 1997.

7. Керста Р.Й. Українська антропонімія XVI ст. Чоловічі іменування. – К., 1984.

8. Кононенко П. «Свою Україну любіть…». – К., 1996.

9. Лозко Г.С. Іменослов: імена слов’янські, історичні та міфологічні. – К., 1998.

10. Масенко Л.Т. Українські імена та прізвища. – К., 1990.

11. Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента від 17 квітня 2002 року № 347/2002.

12. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. – К., 1969.

13. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К., 1996.

14. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К., 1986.

15. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. – К., 1974.

16. Ушинский К. Д. Розумне, добре, вічне. – К., 1989.

17. Худаш М.Л. З історії української антропонімії. – К., 1977.

18. Худаш М.Л. Із спостережень над українськими козацькими особовими назвами-композитами середини XVII ст.//Ономастика.          Питання мовознавства. – К., 1966.

19. Чучка П.П. Антропонімія Закарпаття. – Ужгород, 1970.

20. Чучка П.П. Словотвір українських андронімів. – К.,  1966.

21. Щербань П. Формування національної самосвідомості студентів // Українознавство. – 2006. – № 4.