3. Причини та наслідки ліквідації автономії Гетьманщини у контексті розвитку української державності

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:

1) 1654-1708 роки - перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708-1727 роки - форсований наступ на українську автономію;

3) 1727-1764 роки - чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України - звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764-1781 роки - остаточна ліквідація української автономії.

Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам`ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам`ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши осередком опозиції проти Катерини. Коли на престіл вступив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Константина, а реґентом при ньому - А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 року, коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «Гетьмана!»

Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед - зміни на царському престолі. 1761 року померла цариця Єлисавета. Після її смерти короткий час правив її племінник, син гольштайнського герцоґа, Петро III. Він припинив війну з Прусією, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштайнії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольшайнського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштайн став відігравати в Україні помітну роль: чимало старшинської молоді служило при гольштайнському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 році його скинуто з престола і вбито. На престіл вступила його жінка, німецька принцеса, під іменем Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасовано гетьманство.

У таємній інструкції генерал-прокуророві князеві О. Вяземському писала вона так: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія - провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна й вважати ці провінції за чужі; поводитися з ними, як з чужими землями, була б явна дурниця». Тому треба було лагіднішими способами привести до змосковлення цих земель." Це була програма Катерини II, якою вена керувалася.

Можливо, що прискорили скасування гетьманства події, які хвилювали старшину уже протягом кількох років. Це було питання про наступника гетьмана. За останні 110 років вже чотири рази виникали спроби створити спадкове гетьманство, але вони давали тільки негативні наслідки: спроби передати булаву спадковим наслідникам, синам Богдана Хмельницького, братові Дем`яна Многогрішного, синам Івана Самойловича, племінникам Івана Мазепи. На відміну від Мазепи, що мав тільки племінників, Розумовський мав синів.

1761 р. в деяких політичних колах Петербургу виникла думка передати булаву після Розумовського Андрієві Гудовичеві, генерал-адьютантові та улюбленцеві Петра III. Цей проект, можливо, вплинув на дальші події: Розумовський з табору нового імператора перейшов до табору прихильників його дружини і сприяв переходові престолу до неї. З другого боку чутки про нового кандидата поглибили бажання старшини, яка була зв`язана тісніше з Розумовським, порушивши питання про встановлення спадкового гетьманства. Написали петицію до Катерини II, в якій просили її затвердити гетьманську владу за нащадками Кирила Розумовського. А слідом за цією петицією незадоволені нею старшини склали протест проти передачі гетьманату родові Розумовських. Жадне з угруповань не уявляло собі, що гетьманство буде знищене.

Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський. добровільно зрікся свого посту задля «користи» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в характері генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію ранґ фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій.

Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».

Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією - до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через «підступні» польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.

Розчинення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес «національного будівництва» значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.

Висновки

Дослідження даної теми було зосереджене на трьох принципових питаннях. По-перше, яким було походження, теоретичне обґрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Катерина скасувала автономію трьох українських регіонів - Слобідської України, Запоріжжя і Гетьманщини. За часів Катерини II Запоріжжя було козацькою республікою, що мала велике символічне значення для українських традицій, але її знищення не було ізольованим фактом, а становило частину загальної імперської політики стосовно всіх козацьких військ на імперській території. Гетьманщина –була найбільшим неасимільованим порубіжним простором імперії

Отже, що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту.

Тема, досліджувана мною, виявилась цікавою та пізнавальною, адже фактично було розглянуто питання інтеграції Гетьманщини в імперію, що мала серйозні історичні наслідки. Джерельна база з даного питання розроблена на достатньому рівні, тому висвітлення теми не викликало труднощів.

Список використаної літератури

1. Когут, Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760- 1830. - К.: Основи, 1996. - 317 с. (Зах. історіографія України; Вип. 2.

2. Підкова І.З., Шуст. Р.М. Довідник з історії України. У 3-х т. Інст. історичних досліджень Львівського нац. унів. ім. Івана Франка. Видавництво «Генеза», Київ. 2001.

3. Степанков В.Є. Українське козацтво і формування національної держави на Україні // Український історичний журнал. - 1990. - N 12. - С. 23.

4. Батюк А. За царським велінням, «Січ, як зловредное скопіще», скасувати // Хочу все знати. - 2005. - №23. - С. 5.

5. Смолій В.А. Про нові підходи до вивчення історії українського козацтва// Український історичний журнал. - 1990. - № 12. - С. 14.

6. Наливайко Д.С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у західноукраїнських історико-літературних пам'ятках. К., 1992. - С. 85.

7. Швидько Г.К. Історія держави і права України: хрестоматія для студентів юридичних факультетів ВНЗ Українпи – Дніпропетровськ . – 2003. – 344 с.

8. Щербак В.О. Українське козацтво ХVI- ХVIII ст. у вітчизняній історії //Наукові записки. – 2004. – № 27. – С. 32.

9. Надтока О. Світогляд української еліти другої половини XVIII ст.: суспільні парадигми// Історичний журнал. – 2009. - №2 – С. 19.

Размещено на Allbest.ru