3.2. Організація побуту «общини рівних»

Важливим принципом, покладеним в основу «лікургового ладу», був принцип рівності. Відповідно до нього всі повноправні громадяни Спарти офіційно складали общину рівних. І це були не пусті слова. У Спарті була розроблена і діяла протягом тривалого часу ціла система заходів, спрямованих на те, щоб звести до мінімуму будь–які можливості осо­бистого збагачення і тим самим призупинити ріст майнової нерівності серед спартіатів. З цією метою була вилучена з обігу золота і срібна монети. Згідно з переказами, Лікург замінив їх важкими і незручними залізними ободами, які швидко псувалися, а їхнє накопичення відразу ж було помітним [8;133].

Одна з ретр вимагала, щоб у кожному будинку спартіата дах було зроблено лише сокирою, а двері – пилою[8;131]. Лікург вважав, що таке просте житло ніхто не побажає прикрашувати ліжками на срібних ніжках чи розкішними покривалами. Заборона монет з благородних металів призвела до припинення торгівлі з іноземними купцями. Вза­галі, торгівля і ремесло вважалися у Спарті заняттями, які ганьбили громадянина. Ними могли займатися лише періеки, та і то лише в обмежених масштабах. А якщо врахувати, що в Спарті знаходилися під забороною різні види операцій з продажу землі, то стане очевидним: основні шляхи накопичення багатств перед громадянами були закритими. Втім навіть якщо кому–небудь з них і вдалося нагромадити багато майна, скористатися ним під пильним поглядом ефорів він все одно не міг.

Усі спар­тіати, незалежно від походження і суспільного становища, жили в однакових умовах, носили однакову просту і грубу одежу, користувалися однаковим домашнім начин­ням. Жоден з них не міг похвалитися перед друзями чи сусідами дорогоцінним по­судом, красивими меблями, килимами, картинами, статуями тощо. На виробництво і використання предметів розкоші в Спарті були накладені заборони. Місцеві ремісни­ки виготовляли лише найпростіше і необхідне начиння, знаряддя праці та зброю.

Закони Спарти передбачали також поміркованість у їжі[8;131]. Асоціальна рівність підтримувалася колективними обідами – фідитіями, чи сиситіями, на влаштування яких кожний спартіат відраховував частину свого прибутку (щоденно 2 кг ячменю, трохи сиру, фруктів, декілька кухлів вина, крашу частину забитої для жертвоприно­шення худоби).

Як свідчать Ксенофонт[24;245] і Плутарх[36;50], багаті співтрапезники досить часто, крім обов'язкових внесків, додавали до загального столу м'ясо і пшеничний хліб. Ці дотації до столу в Спарті стали основною формою літургій.

Але сиситії були не просто спільними обідами вільних спартанців, це були то­вариства з 15–20 чоловік, які служили в одному підрозділі і були пов'язані міцною дружбою.

Для того щоб члени сиситії готові були вмирати один за одного, кожний вступа­ючий проходив перевірку. Під час обіду новачка вводили у палатку, де їли сиеити, і раб з чашею на голові обходив усіх присутніх. Той, до кого підходив раб, кидав куль­ку з хліба у чашу, що стояла на голові раба. Ніхто не міг побачити, якщо хто-небудь опускав кульку, дещо сплюснену пальцями. Сплющена кулька означала, що новачка не бажають приймати у сиситію і його клопотання відхилено.

Той, хто запізнювався через жертвоприношення чи полювання, міг обідати вдо­ма, але інші зобов'язані прибувати вчасно. Заборонялося приходити на сиситії си­тими. Залишена порція їжі була ознакою того, що сисит пообідав в іншому місці, а спільну трапезу вважає недостатньо доброю для себе. Таку людину штрафували або взагалі виключали з сиситії.

Улюбленою їжею спартанців була чорна юшка, яка готувалася із сочевиці і би­чачої крові. Особливо любили її старші люди, які відмовлялися заради неї від м'яса, віддаючи його молодим. Увівши обов'язкові спільні трапези, Лікург позбавив бага­чів у Спарті можливості смачно поїсти – однієї з головних радостей, яку могло дати багатство.

Проте останнім часом, згідно з даними джерел, загальновідома спартанська рів­ність піддається сумнівам. Аристотель писав про геронтів: «Люди, які займають цю посаду, виявляється, бувають доступні підкупу і часто приносять у жертву державні справи заради вигоди» [45;92].

Судячи з висловлювань Ксенофонта[24;246], і Аристотеля [7;146], декларований аскетизм і зрівняльна бідність, якщо і залиши­лися в класичній Спарті, то лише як лозунги. Греки, відзначаючи особливості наці­онального характеру спартанців, часто називали їхній нестримний потяг до грошей. Любов до грошей і пов'язана з нею корупція були добре знайомі Спарті і до Лісандра. Ще Лікург намагався викорінити властиву спар­танцям любов до розкоші, за що його «особливо люто ненавиділи багачі» [45;90].

Офіційна залізна монета, офіційно простий спосіб життя, обов'язковий скром­ний обід у сиситіях – ось постійні елементи державної пропаганди, які були роз­раховані на тотальну обробку спартанських громадян і були висхідними норматив­ними установками. Проте реальна дійсність завжди значно відрізнялася від офі­ційної її моделі.

Так, Геродот передає версію, що в 524 р. до н. е. все спартанське командування, яке очолювало експедицію на о.Самос, було підкуплене спеціаль­но відчеканеною з цього приводу фальшивою монетою тирана Полікрата [14; (ІІІ,44-46,50) 152-154]. Спартанський наварх 481 – 480 рр. до н. е. Еврибгад, який командував об'єднаним грецьким флотом при Артемісії і Саламіні, за чутками, отримав від Фемістокла хабар у 5 талантів за зміну плану своєї експедиції на користь Афін [14;(VIII,5) 379].

Олена Леонідівна, я на пойму як в таких випадках правильно виставляти посилання. Зазначати номер книги чи сторінки праці вцілому?

У 499 р. до н. е. спартанського царя Клеомена під час Іонійського повстання на­магався підкупити тиран Мілета Аристагор, який розраховував схилити царя до по­ходу проти персів [14;(V,49-51,) 251-252]. Ще два епізоди у Геродота теж пов'язані з Клеоменом. 494 р. до н. е. царя звинуватили в отриманні хабара від аргосців і за відмову від штурму Аргоса [14;(VI,82) 295-296], а 491 р. до н. е. – отриманні хабара від афінян за організацію походу проти Егіни [14;(VI,50) 287]. Проте жодне із звинува­чень не було доведено до суду.

Зате був притягнутий до суду цар Леотихід, який врятувався від страти лише втечею до Тегеї, за отримання хабара під час військової експедиції 476 р. до н. е. в Фессалії: «Леотнхіда спіймали на місці злочину: він сидів у своїй палатці на мішкові, наповненому золотом», який щойно отримав від ворогів своєї батьківщини [14;(VI,72) 293].

Приводить приклади хабарництва серед спартанської еліти і Фукідід. 446 р. до н. е. царя Плістоанакта звинуватили в тому, що він разом з ефором Клеомдритом взяв у Перикла 10 талантів за те, що вивів військо з Аттики. У Спарті царя судили і оштрафували на 15 талантів. Плістоанакт чи не захотів, чи не зміг виплатити їх і втік з країни. Дозволили йому повернутися на батьківщину лише через 19 років, а до того він переховувався в Аркадії на території священної ділянки Зевса «зі страху перед співвітчизниками» [44;(II,21,1;V,16,3)…]. Таке ж звинувачення висунули і царю Агісу, який відмовився від вирішальної битви у поході проти Аргоса 419 р. до н. е. Після повернення в Спарту суд виніс рішення зруйнувати будинок Агіса і оштра­фувати його на 17 талантів. Пізніше Агісу вдалося домогтися виправдання: напевно, факт підкупу його аргосцями не довели [44;(V,63)…].

Серед ефорів прикладів корупції значно менше і частіше за все вони пов'язані з діяльністю ефорів як радників при спартанських царях. Кількість ефорів при цьому точно не визначалася, але найчастіше царя у військовому поході супроводжував один ефор. Корупційні скандали змусили спартанську владу змінити існуючі поряд­ки. Зразу ж після судового процесу над Агісом II і його радником Ефором «лакедемоняни прийняли з цього приводу постанову, якої ще ніколи не було в них: до царя приставили радниками 10 спартіатів...» [44;265]. Керівництво армією тепер здійснювалося колегіально, що апріорі утруднювало договір між царем і його радником.

Після величезного припливу багатств у Спарту по завершенні Пелопоннеської війни було прийнято компромісний закон, який допускав ввезення і збереження іно­земної валюти, але тільки для державних цілей і під державним наглядом. Приват­ним особам за збереження золотої і срібної монети у власних будинках загрожувала смертна кара [45;91]. Це спонукало спартіатів розміщувати свої капі­тали за кордоном (частіше за все в Тегеї, Дельфах тощо).

Проте спартанці не лише охоче брали хабар, але й самі нерідко виступали в ролі даючих хабарників. Павсаній стверджує, що «лакедемоняни – перші з усіх, кого ми зна­ємо, підкуповували подарунками свого ворога, перші, які перемогу на полі бою зро­били покупним товаром» [30;789]. Він же приводить приклад царя Клеомена, який підкупив дельфійських жерців, щоб ті оголосили його суперника Демарата не сином царя Аристона [30;790].

Досить своєрідними були і сімейно-шлюбні відносини у Спарті. Сім'я зупинила­ся на стадії «парного шлюбу», який у багатьох випадках нагадував груповий шлюб. Укладання чи розірвання шлюбу не викликало ніяких труднощів. Спартанцю можна було мати двох дружин, а брати могли ділити спільну дружину. Спартанець, якому подобалася дружина друга, міг жити разом з ними [8;136]. Наслідком такої свободи моралі було те, що справжнє порушення подружньої вірності – зрада дружини за спиною чоловіка – було нечуваним явищем.

Пережитки родового ладу збереглися також і в релігії. Спартанці, як усі греки, вшановували олімпійських богів, але ще й поклонялися ідолу Діоскурів, який скла­дався з двох стовпів, з'єднаних перекладиною. Вважалося, що він упав з неба[8;136].

Архаїчний характер носили і норми права у Стародавній Спарті, які обмежува­лися вказівкою на покарання тих чи інших дій. Визначати розміри покарань було повністю покладено на розгляд суддів, що відкривало широкий простір для свавілля. Як покарання практикувалися грошові штрафи, вигнання (ксенеласія), позбавлення громадянських прав (атимія), смертна кара (скинення у провалля зі скелі Таігету. задушення) [8;136]. Агамії піддавалися громадяни, які проявили боягузтво на війні, втекли з поля бою чи здалися в полон. Але такі випадки були досить нечастими, бо недарма Спарта була єдиним містом Греції, яке не оточувалося стінами, «Не стіни, а люди –захисники міста», – говорили спартанці.

Суворий побут Спарти забезпечував повну бойову готовність членів спартанської об­щини, оскільки вони відчували постійну загрозу ілотських повстань.

Отже, «Община рівних» являла собою військову общуну з колективною власність і колективною робочою силою. Всі члени общини вважалися рівноправними. Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності серед невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних” (спартіатів).