Розділ 3 суспільний устрій спарти

3.1. Структура спартанського суспільства.

Як і у всіх полісах стародавньої Греції населення Спарти було неоднорідним. Формування соціальної структури спартанського суспільства відбувалося в процесі завоювання територій.

Головною особливістю історичного розвитку Спарти, було втручання у становлення класового суспільства зовнішнього насильницького фактора. Міграція племен на Балканському півострові, що почалася в XII в. до н.е., супроводжувалася військовими зіткненнями між ними. Об'єднання завойовників прийшлих дорійських племен з місцевими ахейским населенням в долині Лакеонії призвело до утворення спартанської громади і дозволило їй у VIII - VII ст. до н.е. розширити межі своїх володінь, поневолити населення завойованої сусідньої області – Мессенії і поставити в залежність населення, що жило на периферії завойованій території.

Завоювання призвело до виникнення спільної власності завойовників на землю – основне в тих умовах засіб виробництва – і рабів. Разом з нею виникла і чітка класова диференціація. У Спарті сформувалися три основні стани суспільства: спартіати, ілоти і періеки(підкорене ахейське населення).

Але лише панівна верства в державі користувалася всіма правами. Це були повноправні громадяни держави – спартіати. Щоб стати повноправним, необхідно було відпо­відати 4 вимогам:

1.Бути народженим від батьків спартанців.

2.Мати земельну ділянку (клер) з певною кількістю рабів.

3.Підкорятися всім законам, звичаям і традиціям держави.

4.Пройти школу спартанського виховання[8;128].

Крім назви «спартіати» для позначення спартанських громадян у період архаїки з'явився ще один термін – «рівні» або в грецькому варіанті – «гомеї». Цей термін зафіксований і Ксенофонтом [24:240] і Аристотелем [7;140]. Поки спартанський громадянський колектив у своїй масі був єдиним, оби­два терміни «спартіати» і «гомеї», скоріше за все, були синонімами. Хоча слово «гомеї» навряд чи могло бути офіційною назвою повноправних спартанських громадян. Найімовірніше, воно виникло в середовищі самих спартіатів досить рано, оскільки вони усвідомлювали себе членами аристократичної корпорації. Лікург своїми зако­нами розширив межі аристократії до таких розмірів, що вони стали співпадати з кор­донами всього громадянського колективу. Все громадянське суспільство Спарти уже являло собою військову еліту, всередині якої завжди вироблялися особливий стиль життя і особлива шкала цінностей.

Спартанські клери разом із наданими їм ілотами в правовому відношенні скоріше розглядалися як приватна власність, віддана у безстрокову оренду, аніж безумовно приватна. У Спарті заборонили купівлю – продаж землі навіть у таких замаскованих формах, як дарування і заповіт [45;90]. Такі ж обмеження поширювалися і на ілотів: їх не мали права ні продавати, ні відпускати на волю, оскільки, як і земля, вони знаходилися під патронатом держави.

За повідомленням Плутарха, Лікург поділив усю землю на 30 тисяч клерів для періеків і 9 тисяч – для спартанських сімей [45;98], сказавши, що «вся Лаконія здається мені власністю багатьох братів, які щойно її поділили».

Але поряд із системою рівних клерів, гарантуючих кожному спартіату збережен­ня його громадянського статусу, в Спарті, можливо, існували землі, які ще до закону Епітадея могли бути предметом купівлі-продажу, тобто лише громадська земля не підлягала розподілу.

Спартанське законодавство не допускало поділу клерів між спадкоємцями. Спадкоємцем, очевидно, вважався лише старший син. Утримувати молодших синів було обов'язком спочатку батька, а після його смерті – старшого брата. Предметом спільного користування з потреби ставала також і дружина старшого брата. Єдиним механізмом отримання клера для молодших синів було усиновлення їх сім'ями, де не було спадкоємців–чоловіків. Умовою подіб­ного усиновлення могло бути одруження на дочці власника клера.

Проте спартанська система землеробства, створена Лікургом, розбалансувалася рано: уже наприкінці VIII ст. до н. е. спартіати стали вимагати переділу землі. За фа­садом декларативної рівності ретельно приховувалася фактично економічна нерів­ність. Про наявність багатих людей свідчить захоплення спартанців конярством. Хоча з зовнішнього погляду всі спартіати виступали як «рівні», істинної рівності се­ред них не було, оскільки одні могли купувати коней для участі в Олімпіадах, а інші з надзусиллями вносили необхідний внесок в сиситії, щоб зберегти свої громадянські права і привілеї.

За легендами, в результаті ретр Лікурга спартанці наділили собі 9–10 тис. зе­мельних ділянок (клерів) на родючих територіях Лаконіки і Мессенії. Кожен клер переходив у спадкове володіння спартанської сім'ї, але верховне право на землю зберігалося за державою. Відчуження чи роздроблення наділів заборонялося[45;90]. Спартіати займалися лише військовою справою. Тільки вона вважалася заняттям, гідним спартіатів. А земельні ділянки оброблялися підкореним і уярмленим місце­вим населенням.

За віковим принципом спартіати поділялися на 3 групи: неповнолітні (до 30 ро­ків), мужі (від 30 до 60) та старці (після 60 років).

Безправне населення – ілоти зобов'язані були утримувати своєю працею спартіата – власника клера і його сім'ю. Походження терміна «ілот» (гелот) не зовсім ясне. На думку однієї групи дослідників, ілот означає «підкорений, захоплений в полон», інші ведуть його походження від м. Гелос (елос –дослівно «болото», «болотиста міс­цевість»), жителі якого тривалий час чинили опір спартанцям, були підкорені ними і змушені сплачувати данину.

Платон у «Законах» стверджував, що в грецькому світі не існувало єдиної оцінки ілотії. Уже антична традиція відрізняла ілотів від рабів класичного типу за цілим рядом параметрів:

– за часом їхньої появи;

– за способами набуття;

–за колективним володінням ними;

– за особливим економічним і правовим становищем.[8;130]

В історіографії існує ряд теорій і гіпотез стосовно ілотії.

За словами Печатнова Л.Г., існували відмінності в статусі лаконських і мессенських ілотів: «Історико–географічні реалії припускають, що лаконскі ілоти повинні були знаходитися в більш привілейованому становищі, ніж мессенські. Різне ставлення до цих двох груп ілотів спеціально культивувалося спартанським суспільством і було одним з основних принципів соціальної політики Спарти. Подібне диференційоване ставлення до ілотам було надійним засобом для того, щоб перешкодити їх об'єднання ». [34;10].

У західній історіографії, починаючи з Е.Мейєра та У. Карштедта, розгляда­ли ілотію як форму кріпосної залежності, аналогічну тій, яка існувала у фео­дальній Європі[8;130].

Інша теорія вважає ілотів державними рабами.

Деяка частина істориків розглядала їх як приватних рабів, а роль держави об­межувалася лише наглядом за ними.

Серед сучасних істориків ілотію пояснюють як варіант колективного рабства, що виник у результаті «агресивної експансії» дорійцями території Лаконії [8;130].

Серед проблем оцінки ілоти слід виділити такі:

– чиєю власністю були ілоти – держави чи окремих спартіатів;

– наскільки сильною була справжня загроза спартіатіам з боку ілотів;

– коли і з якого моменту спартіати стали озброювати своїх ілотів;

– як можна узгоджувати дані про озброєння ілотів з іншою традицією, згідно з якою ілоти ніколи не допускалися до зброї;

– коли з`явилися криптії;

• наскільки правомірним був поділ ілотів за соціальною і «національною» ознаками.

Ілоти відрізнялися від рабів у пря­мому розумінні цього слова: вони мали сім'ю, будинок, земельний наділ, власні знаряддя праці. Вони віддавали спартанцям половину врожаю, а інша половина залишалася в їхньому розпорядженні. Натураль­ний оброк ілотів називався апофора. В його склад входили ячмінь, полба, свинина, олія і вино. Кожний спартанець отримував 70 медимнів (мір) ячменю, спартанка – 12 медимнів і певну кількість плодів та вина. Оцим вони відрізнялися від рабів у справжньому значенні цього поняття і наближувалися до категорії кріпосних селян. Але яким би не було походження ілотів і до якої би категорії – рабів чи кріпосних – формально їх не відносити, джерела не дають сумнівів, що фактично становище ілотів ні­чим не відрізнялося від становища рабів.

Іло­ти носили особливу одежу зі шкіри тварин: вона як клеймо повинна була підкреслювати їхню безправність. Щорічно у Спарті оголо­шувалися війни, за якими наступали криптії: молоді спартанці, озброєні кинджалами, вби­вали будь–якого ілота, який зустрічався їм на дорозі, в лісі, в полі і т. п. Ілотів було значно більше, ніж спартан­ців: від 200 до 250 тис. чоловік [8;131]. Відчуваючи свою кількісну перевагу і будучи пригно­бленим станом, ілоти часто повставали про­ти спартанського панування (згадувані дві Мессенські війни, третя Мессенська війна, 464 р. до н. е.). І хоча спартанська згуртова­ність і сили не дали можливості їх перемогти, Спарта постійно відчувала загрозу з боку ілотів. Незважаючи на те, що їм заборонялося носити зброю, спартанці все ж таки вла­штовували у своїх будинках хитрі засуви і ніколи не розставалися зі зброєю, навіть обідали озброєними.

Таким чином, можна стверджувати, що ілотія була особливою формою залежності, яка не зустрічається в інших полісах Греції. Вона не співпадає ні з кріпосною залежністю селян середньовічної Європи чи Росії ХVIII-ХIХ ст., ні з кла­сичним рабством. Скоріше за все, це форма колективного рабства, яке виникло в ході завоювання. Завойовані території на порядок перевищували і за своїми розмірами, і за кількістю населення відповідні показники держави-завойовника. В результаті та­кого унікального в масштабах грецького світу феномена і була створена ілотія.

Особлива форма рабства породила і особливі відносини власності. І давні, і су­часні автори не змогли зарахувати ілотів до жодної відомої соціальної групи і ви­значали їхнє становище досить широко – «між вільними і рабами». Наприклад, невизначеність проявляється в цікавому зауваженні Страбона. Він не просто на­зиває ілотів державними рабами, а вводить деяке обмеження – «певним чином», «свого роду» [8;132]. Безсумнівно, окремий спартіат був їхнім господарем, але його пра­во панування над ними було обмежене пануванням громадянської общини. Право власності спартіата на ілотів було такою ж похідною величиною, як і його право на клер. Як відомо, власник ілота відповідав перед общиною за його поведінку. Це – явний доказ відсутності безумовної приватної власності на ілотів, оскільки воло­діння ілотами обумовлювалося цілим рядом обов'язків громадянина перед своєю державою.

З іншого боку, ілоти і не знаходилися в безпосередній власності у держави. Вони лише могли заради спільних інтересів надаватися в розпорядження держави їхніми безпосередніми господарями (під час військової кампанії).

Спартанці, з одного боку, створили цілу систему репресивних заходів, спрямо­ваних проти ілотів, оскільки вони знаходилися в постійному страхові перед їхнім виступом. Можливо, навіть залучення значної кількості ілотів в армію частково пов'язувалося зі спробою обмежити свої тили під час відсутності основної маси боєз­датних громадян, оскільки в армію набиралася найактивніша частина ілотів. Проти даних про дуже напружені відносини спартіатів та ілотів суперечить факт, що іло­ти, починаючи з греко–перських війн, набиралися в спартанську армію, а значить – озброювалися. Проте, як відомо, в армію набиралася досить незначна частина ілотів у порівнянні з їх загальною кількістю. Вірність і надійність цих ілотів стимулюва­лася надією на звільнення. Більшість із них, можливо, були домашньою прислугою [45;96], тісніше пов'язаною зі своїми господарями, ніж ілоти, які обробляли клери. Саме тому, швидше за все, вони призивалися в армію. А інша, більша частина ілотів була вічним кошмаром Спарти. Цим і пояснюють зна­мениту спартанську нерішучість і повільність у зовнішній політиці. Весь спосіб жит­тя був змодельований з урахуванням цього головного фактора їхнього історичного буття – ілотської загрози. Після втрати Мессенії (371 р. до н. е.), а разом із нею і зі зникненням більшої частини ілотів, перестала існувати і Спартанська держава в її класичному вигляді.

Тривалість існування ілотії показує, що створена модель відносин між спартан­цями та ілотами була досить ефективною, але спартанцям довелося заплатити дуже дорого за задоволення жити на ренту. Ніхто в Давній Греції не володів таким малим ступенем особистої свободи, як спартанці. Недаремно війна для них розглядалася як звільнення від жорстокої домашньої дисципліни. Ніщо, крім зовсім реальної і по­стійно існуючої загрози, не могло примусити спартанців добровільно згодитися на казармений спосіб життя.

Боротьбі з ілотами служила також і політика м'якої системи, яка використову­валася спартанцями щодо групи періеків (ті, які живуть навколо, поблизу). Вони на­ділялися земельними ділянками, займалися торгівлею і ремеслом. їхні поселення управлялися спартанськими начальниками - гармостами і були розкидані по всій країні, поблизу кордонів, у гірських районах тощо. Періеки виготовляли глиняний і металевий посуд, в тому числі художній, вовняні тканини, одежу, стальну зброю. Лаконська сталь вважалася однією з найкращих у Стародавній Греції. Спартанська зброя з лаконської сталі, виготовлена руками періеків, сприяла зростанню спартан­ської військової могутності. Економічна відсталість спартанського суспільства не дала можливості періекам займатися ремеслом і торгівлею у значних розмірах.

Періеки складали меншу частину підкореного населення (не більше 40–60 тис). Вони залишалися вільними людьми, які не мали абсолютно політичних прав і плати­ли спартанцям данину. Свої земельні ділянки періеки обробляли власними силами і засобами. Крім того, вони брали участь в охороні кордонів держави, а також постав­ляли в спартанську армію допоміжні війська.

Але деякі вчені зазначають, що вони були наділені функціями самоврядування в рамках Спарти, оскільки були віддалені від політичного центру і не могли повною мірою реалізовувати свої політичні права (наприклад, брати участь в роботі апелли).

За словами Печатнова Л. Г., на відміну від самих спартиатов періеки ніяк не були обмежені у своїй професійній діяльності. Вони, як і метеки в Афінах, були найбільш енергійної і рухомий частиною суспільства. Їх основні професійні заняття – торгівля, мореплавання, ремесла. У цю область їх діяльності спартанці ніяк не втручалися [34;16].

Бокщанін А.Г. і Пікус М.М. стверджують, що у Спарті була заборонена і зовнішня торгівля [21;117]. А отже в спартанській державі громадяни не займалися ремеслами і торгівлею. Ні іноземні купці, ні іноземні речі не потрапляли на її територію. Вся торгівля відбувалася на місцевих ринках. Ці заходи Спарта застосовувала спеціально для того, щоб утруднити торгівлю, тим самим, зберігаючи матеріальне благополуччя спартиатов за рахунок експлуатації ілотів[21;117].

В умовах такої економіки, джерелами державних доходів служили податки з періеків і військова здобич. В цілому державна казна була небагата і за великим рахунком носила натуральний характер.

Таким чином, в спартанському державі було три класи-стани: рабовласники – спартіати, раби – ілоти і проміжний клас – періеки, кожен з яких виконував свої функції. Ілоти виконували господарську роботу спартиатов, матеріально їх забезпечували. Періеки займалися ремеслом і торгівлею. Спартіати керували державою. Основою економічного життя спартанського держави було землеробство. Торгівлі та ремеслу в Спарті надавалося мало уваги, це була доля періеків.