Архаїчна культура

Від духу родича-тотема йде перетворення в духів родючих стихій природи. Саме на цих засадах формується архаїчна картина світу, особливе землеробсько-скотарське ставлення до світу. Опорним наочнимзасобом осягнення її послугує графічний малюнок 4, який дозволяє ув’язати всі окремі риси цієї культурної епохи, зрозуміти її культи, ритуали, вертикальну «тришаровість» структури світу, правила поводження в єдності всієї ціннісно-сенсової системи. Зрозуміти як на рівні загальних надбань, так і на рівні окремих етнічних культур.

Малюнок 4

«Архаїчна» картина світу і сьогодні ще не втратила своїх образів, але значно трансформувалась через ряд етапів у сучасну універсальну картину світу.

Давній світогляд виробив різні засоби поєднання природно-стихійних сил і явищ в узагальнених образах. У всіх народів з розвиненим землеробством в архаїчні часи цілісний світ ув’язували в просторі й часі образи Світового Дерева і Космічного Змія. Тришаровий поділ світу по вертикалі здійснюється за їх моделлю. Сторони, центр і коло світу символізували Добро і Зло, Життя і Смерть, правильне і «поганське».

Набагато пізнішою, але й значно продуктивнішою моделлю світу (розробленою, головним чином, у Вавилоні) став образ річного землеробського кола, за яким визначається вся сезонна послідовність господарювання, святкових обрядів та їхнього художньо-естетичного оформлення. На його основі й сьогодні діє народний календар, що забезпечує не лише інформацією, але й чудовою естетикою (світоглядною образністю, видовищами).

Обрядове річне коло праслов’ян, релікти якого добре збереглися у свідомості сучасних українського та інших слов’янських народів, також є породженням землеробської архаїки. Землеробське річне коло є моделлю повного річного сонячного циклу: від найнижчого сонцестояння (зимового – Коляда, Коротун) до весняного рівнодення (в.р.д.); від нього – до найвищого (літнього – Купало) сонцестояння; потім до осіннього рівнодення (о.р.д.) і знову до сонячного мінімуму. У ньому відбиті дванадцять місяцевих фазових змін і дванадцять зодіакальних сузір’їв; чотири пори року і їх особлива естетика.

У ньому – символіка «змагання» і «шлюбу» вогню і води протягом року, символіка й естетика річних змін сонячної активності в забезпеченні родючості, урожаю, роду, родини, природи: Коляда, Ярило, Купало, Світовид (Лад). У ньому – розгортання життя як циклічного процесу астрально-небесних знаків; шлях Сонця, «хоровод Місяця» і точки часу Зорі. Воно забезпечувало господарське орієнтування та святкування добробуту.

Річне коло включало «пояс тварин» з 12 «домами» – знаками зодіаку («зооморфний» код світу). На цьому виросли 12 Великих свят у християнстві. Паралелізм символіки родючості природи (язичники) і народження Бога-Христа (християни) легко помітний, як і збіг головних і другорядних свят у часі (на малюнку лише схематично позначені деякі).

Ритмічні властивості річного обрядового кола також помітні: періодичне чергування і повтори певних мотивів, сюжетів, обрядових дій (піврічні, «тричвертні», «квартальні», дев’ятикратні тощо). Наприклад, мотив «відмикання» (в християнстві «зачаття» – Благовіщення) і «замикання» (в християнстві – «Введення Марії до Храму») – це «тричвертний» ритм (4.XII–7.IV). «Весняні» та «зимові» свята святих повторюються не випадково. Відоме нам і дев’ятикратне на рік «годування тварин» та «очищення» (житла, тіла, душі).

Мистецтво образів кола – це уславлення й магічний засіб підкорення родючих життєдайних сил природи. Участь людини в підтриманні рівноваги світу (Ладу) протягом року тут прозоро натякалася. Звідси й шлюбна символіка космічних сил і еротично-вакхічне обрядове мистецтво образного оформлення хороводів, пісень, ігор, танців, театралізацій. Звідси й ряження. Завжди забезпечувалася своєрідність і єдність астрономічно-небесної, домашньо-родинної і публічно-громадської обрядовості, поєднання сил космічних, родинних і громадських. Єдність мотивів річного шляху Сонця і «хороводу Місяця» та їх неповний збіг спричинили різницю святкування місяцевих і солярних свят.

“Місяцеві” річні свята: Масляна (за 7 тижнів до Великодня), Вербна неділя (за тиждень), Великдень (Паска), Радуниця або «Червона гірка» (останній день Паски, неділя, «Переполовинення» (середина між Паскою та Трійцею), Вознесіння (40-й день опісля Паски), «Трійця» (Зелені свята, 50-й день опісля Паски). Обов’язковість певного дня тижня для кожного з «місяцевих» свят.

Найзначніші «сонячні» свята. Зимове свято Різдва Всесвіту (кожний рік нове народження світу, новий аграрний цикл життєдіяльності родин і громад). Обрядова і художня мова «12 свячених ночей»: від різдва до водохрещення. Астрально-небесний сенс «свята 12 ночей» – моделювання всього річного сонячного циклу на рухові Місяця (проходження «квартир»: по 3 знаки зодіаку в кожній з чотирьох «сторін світу»). Можливості передбачень в ці ночі: обрядові ворожіння, гадання, чарування. Зміна картин нічного неба як орієнтир для родинних обрядових культів: готування 12 страв (вареник – «Місяць», жертовні тварини чи печиво в їх формі тощо).

Рисунок 5. РІЧНЕ ОБРЯДОВЕ КОЛО (АГРАРНИЙ ЦИКЛ)

сонячний мінімум активності

Коляда (Коротун)

Різдво Всесвіту Водохреща

Замикання землі (4.12)

15.02 повертання на літо

24.02. Велес

Бабине літо

Орд Врд

Свято Роду й Відмикання землі

Рожаниць

ЯРИЛО

Купало(7.07)

сонячний максимум активності

Естетика «Святвечора» розповсюджена в родинному середовищі. «Колядування» це вираз різдвяної обрядовості в громадському житті. Молодіжні громади в колядуванні носять «Зорю» і «Козу» як обрядові атрибути. Зберігаються в колядуванні й тотемічні сліди. Вражає органічний синтез мистецтв в колядуванні.

Обрядова символіка Новорічного свята (Маланки і Василя) також надзвичайно багата. До неї входять «щедра кутя» і щедрування, вшанування Прадерева Світу (сьогодні це ялинка або сосна). Сенс обрядження ялинки космічний, а не лише побутовий. “Посівання” – це символіка потенцій життя: Перун-Стрілець уціляє вогненні стріли в Дану-Діву (сузір’я Водолія). Завершується Різдво (творення світу) водохрещенням (воду «світили» при Місяці). Легко помітне еротично-шлюбне значення обрядів та магічних ритуалів.

Лютневі свята: повертання «на літо», Велеса, Косого. Існують чітко відповідні їм свята в православ’ї.

Весняні свята: «обертання коня», закликання весни, теплого Олекси. Весна входить в свої права (мотив пошуку свого милого). Свято Весни (оргаїстичні ритуали, веснянки, хороводи тощо). Ярило – це весняна родюча сила Сонця: її символіка, естетика, художнє втілення надзвичайно розвинені. Від Ярила слов’янське ім’яі Юрій, і Юріїв день. Кострубатість літнього Сонця і його сенс: спадання плідних сил.

Пік літньої активності Сонця (вогню) і новий «шлюб» з водою (Купало і Марена; в побутовій обрядовості – Іван і Мар’я). Знаходження енергетичної міри активності головних родючих стихій: утоплення і спалення. В Україні: топлять у воді, але ж топлять і піч. Художньо-обрядові засоби купальських ритуалів багаті. Особливо таких як ритуал очищення тіла і душі, ритуали й повір’я, пов’язані з енергетикою рослин, тварин, людей у купальську ніч. Тоді ж збирали цілющі трави, шукали Квітку папороті. Яскравим є купальський образ жаби. Роль молодиць в купальських обрядах найвища (зрілість віку людини збігалась з порою року). Відьми і їх купальські шабаші. Магічні впливи на погоду. Обрядова страва. Гадання на долю. Дівочі вінки: плин води-часу, прощання з молодістю, досягнення зрілості. Статеві дозволи в купальські свята. Літні свята урожаю – спаси!

Осіння символіка “бабиного літа” (вихід із сузір’я Діви до сузір’я Вагів). Обрядовість сватання, змовин, весілля. Мокош – акватична покровителька родючих сил землі, заступниця тих, хто вступає в шлюб (14 жовтня, у християн – Покрова Богородиці).

Головне Жіноче свято (10.XI – Параскеви П’ятниці). «Уведення до Храму» (4.XII) як початок абсолютного спокою землі. День дівчат (7.XII «Катерини») та парубків (13.XII «Андрія»). Велика кількість іменин у грудні.

Істотним, як бачимо є те, що альфою і омегою міфологічно-сакрального світогляду, притаманного первісним архаїчним суспільствам, є ритуал. «Через його призму розглядається і природа, і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об’єкти, а також вчинки та дії людей». Адже ритуал сприймається як безпосередня дійсність, він актуалізує глибинні сенси існування. Ритуал стійко домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі космічного початку, упорядкування з деструктивною хаотичною стихією.

Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значить, гарантій виживання колективу в екстремальних умовах. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага буття й відсилку до ідеї божественного носія цього блага. «Сфера ритуалу — це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного буття людини й головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Характерно, що ритуал містить інформацію про закономірності природи, набуту в ході спостережень за космічними, зокрема біологічними ритмами; вони призводила до специфічного збудження руху, щознаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей. Завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозлучнопоєднаною з космосом і космічними ритмами. В епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку космосу (логіку розвитку універсуму). Це стало можливим завдяки узагальненню досвіду практики, соціального життя як вищої форми прояву закономірностей космосу. В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, слово і танок. У танкові людина уподібнювалася різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством.

Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок на честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок — підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у досить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації. Для міфопоетичного світогляду космологічної епохи характернатотожність макро та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та ембріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу — зір, слух, нюх, дотик, смак, почуття й розум. У ритуалі відбувається консолідація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішнім ритуальним «діям» й відповідниим їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають автономні форми мистецтва, науки, філософії в інституалізованому світогляді.

Наступні культурно-історичні типи світової культури нам досить зрозумілі в цілому. Стратегічні якісні зміни культури графічно відтворені у середній частині рисунку.

Розглянемо центральну частину рисунку 3. У ній показана загальна логіка зміни якості суспільної організації людства завдяки витисканню традиційно-родової регуляції стосунків соціально-інституційною, а також у зв’язку з розвитком індивідуальності, а потім особистості (дві діагоналі позначають схематично цей процес).

В поступальній ритміці розвитку культури особливе значення має час утвердження особи – «осьовий час» всесвітньої історії (перетин двох діагоналей як рівновага і регуляції і індивідуальності). Культурна інтеграція, на стрижні провідної організуючої ідеї, стала пов’язуватися з новим чинником індивідуаціі – з особистістю. І саме те, що культура пов'язує особистість з усім світом (універсумом) не тільки і не стільки через суспільні норми (цивілізацію), а іноді якраз і всупереч суспільству, свідчить про однопорядковість «світу» і «культури», про «буттєвість» культури (онтологію її). Завдяки цьому традиційне суспільство змінюється динамічним, натомісць родовій традиції з її безособовою індивідуальністю з’являється і все значніше стверджується соціально-інституційна регуляція особистих стосунків і взаємної залежності людей. Її втіленням стає чиновник, а потім цілі системи анонімної бюрократії.

З виходом на культурну сцену особи, змінився характер і рівень авторського впливу окремих особистостей, можливості культурного внеску, суб’єктивність цінностей. Посилювалося змагання інституційної і вільної особистості (у соціальному й індивідуальному просторі буття. Змагання з собою самим, подолання сумнівів стають джерелом могутнього зростання суб’єктивності, внутрішнього світу людини). Сократ – це перший сміливий діалог особи і світу на рівних. Майже через пів тисячі років з’явиться Христос. За сміливий паритетний діалог зі світом заради людей обох спіткала трагічна доля.

У широкому спектрі відносин інституцій і особистості рельєфніше помітні відмінності культурних епох: наприклад, «нестримного індивідуалізму» епохи Відродження й раціонально-економічного монополізму сучасних суспільних стосунків. Рівень особистості забезпечив цивілізаційні можливості культури, але водночас поклав значні регламентуючі обмеження їй, утворивши цією протилежністю роду новий культуротворчий потенціал через протистояння особистісної самореалізації та бюрократично-всезагальної інституалізації життя. Добірно проблематику культури техногенної цивілізації ми розглянемо пізніше.

Особистість була не завжди. Отже може виникнути питання: якщо культура неможлива поза особою, то як можна стверджувати її існування в «до-особовий» час. Таке питання призводило до сумніву в тому, чи взагалі була культура у первісному суспільстві. Але, особа народжена на стадії цивілізації, та не цивілізацією, а культурою. Культурне те, що зберігає і стверджує кожну особу. Культура забезпечила передумови перетворення індивіда в особу.

Індивідуація – це принцип самого життя, а не тільки культури. Онтологізм культури забезпечив само-створення особи на засадах розвитку індивіда. Що ж це були за засади ? Ті ж самі, що забезпечили перехід від «природних» регуляторів поведінки (так званих «інстинктів», за якими ховаються глибинні таємниці буття світу) тварин до «суспільних» (заборони-табу, вимоги-імперативи, ритуали, церемонії, правила).

Кінцева причина буття є таємниця, загадка. Але зрозуміло, що якимось чином у різних видів тварин формуються особливі підрозділи – популяції, які не тотожні стаду (зграї). Стадо – контактна спільнота безпосередньо. Популяція – це представники одного виду тварин, які мають стереотипну поведінку, бо живуть у подібних геоландшафтних умовах.

Отже індивідуація загального виду Homo Sapiens також розвивалась не через cтадо (воно як було спільністю, так і лишилося нею при всіх якісних стадіальних перетвореннях людини), а саме через популяцію. Вона слугувала основою формування та розвитку етносу. І саме етнос – поняття, яке розкриває сталий зв'язок людини з природою, її енергетичне, речове й інформаційне забезпечення при всіх соціокультурних змінах людського буття, при все більш надприродних чинниках етнічного об’єднання.

Суспільство, особливо на стадії цивілізації, могло диктувати досить ентропійні форми взаємовідносин людей, відчуження від «своїх»; етнос – це завжди споріднення «своїх» і протиставлення «чужим», тому-то інколи ототожнюють етнічне з родоплемінним. Суспільні катаклізми, неморальність, корупція завжди викликають внутрішній спротив особистості, навіть корумпованої. Сама ностальгія за порядністю, відчуття чогось більш досконалого, ніж суспільно-усталене, є свідченням того, що корені культури не в суспільстві, а в етносі. Про це ж свідчить і народний смак, уподобання, стиль у різних сферах життєдіяльності: побуті, господарюванні, моралі, естетиці тощо. Тому ми будемо виходити з того, що субстратом культури, – реальним утворювачем і носієм культурних властивостей, їх інтегруючою силою, – є саме етнос. Не як ізолят, не сам по собі взятий в абстрактному просторі буття, а етнос у безперервній взаємодії з іншими етносами та їхніми культурами. А суспільство як спільність є лише «субстратом» своїх власних рівнів розвитку (стадій): дикунства, варварства, цивілізації.

Модель загальноєвропейського («зіхідного» регіону) культурного поступу наочно подана в таблиці 5 (наступна сторінка).

За вертикаллю послідовно розташовані культурно-історичні епохи європейського культурного розвитку. В горизонтальних чарунках приводяться до кожної епохи за певними ознаками параметричні, межовим чином узагальнені, характеристики. Варто з’ясувати значення цих термінів-характеристик, якщо вони вам ще невідомі, у словнику чи енциклопедії. Особливу увагу слід звернути на провідну організуючу ідею, про яку йшла мова раніше (с.4-5). Уважно придивіться які ідеї організовували кожну епоху культури Західного регіону. Пам’ятайте, що закладалися вони в попередню епоху, а «свою» поступово організовували у щось цілісне й нове. Всі попередні КІТи кожна епоха «вбирала» в себе.

У першій половині ХХ ст. надзвичайно популярною була теорія культурних циклів, яку розробив Освальд Шпенглер (1880-1936), спираючись на ідею локальних культур М. Данилевського, розгорнуту в його відомій праці «Росія та Європа». У резонансному творі «Занепад Європи» Шпенглер змальовує розвиток людства як циклічний процес народження, зростання, розквіту, зів’ялості та смерті певного культурного організму. Таких «організмів-культур» у світовій історії, на його думку, було всього вісім (єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, західна, майямська). Кожна з них живе близько тисячоліття, а потім, вмираючи, перетворюється на цивілізацію – закам’яніле тіло живої душі культури (живе дерево культури перетворюється на мертву деревину цивілізації). У ХХ ст. заходить сонце фаустівської душі західноєвропейської культури, а піднімається сонце загадкової російсько-сибірської (?).

Пізніше англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі (1889-1975) теорію культурних циклів розгорнув у широчену панораму типології розвитку цивілізацій. Він спирався на концепцію зовнішнього виклику (разом з «внутрішнім пролетаріатом»), на який цивілізаційна культура давала певну відповідь. Головні чинники виклику – природа й «сусідні» етноси.

Акцент на єдність походження і шляху розвитку людства (на противагу концепції локальних культур, теорії культурних циклів) робило набагато більше дослідників у різний час. У ХХ ст. значний внесок до цього акценту зробив яскравий німецький мислитель-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883-1969), увівши поняття «осьового часу».