2. Індустріальна:

• Монотеїзм і універсальна церква

• Монархічне правлення, "васалітет" промислова урбанізація

• Лицарі зброї, честі, духу, культури торгівля як універсальне явище

• Куртуазність

5.Універсальна

Буржуазність3. 3. 3.ПОСТІНДУСТРІАЛЬНА

• (Техногенна епоха):

• Принцип універсальної експлу-  культ фахових знань, умінь,

атації речей і людей навичок, досягнень, престижу

• Глобалізація етнонаціонального  технологізм всіх виявів культури життя

• Уніфікація, стандартизація, пошук нових технологій

омасовлення життєдіяльності

• Поділ на підприємців і найманців

Остання стадія розвитку суспільства характеризується наявністю розвинених соціальних інститутів: державою, правом, церквою, сім’єю. Обов’язковою умовою виникнення цивілізації є осілість, письмова мова, урбанізація.

Існує думка, що цивілізація забезпечує культуру. Дійсно вона виконує роль засобу інституалізації всього суспільного життя, у тому числі самої культури, виступаючи її регламентом, виводячи етноси за межі контактних спільнот, поєднуючи різно-етнічні культури, асимілюючи певні з них. Але, з іншого боку, й сама цивілізація немислима без значного рівня творення культури. Справді, «Ідеї не можна замінити цивілізацією» (С. Залигін). Цивілізація також пройшла ряд стадій розвитку: аграрно-традиційну, індустріальну, постіндустріальну. Сучасна техногенна цивілізація створює умови значній автономії культури, посилюючи її регламент з боку функціональної віддачі, корисності, ділової ефективності, утилітарності. Та водночас у цьому приховується й велика небезпека для культури.

Розглянемо лівий бік рисунку 3. Звертається увага на походження історичних типів культури, які породжують відповідні культурні епохи, але не вмирають разом з ними, від етнічних носіїв (субстратів) культурних властивостей (нормативної мови, звичаїв, правил, вірувань тощо). Під кожним з позначених на рисунку культурно-історичним типом подається перелік термінів, які узагальнено його характеризують. Самі ж етноси виникли внаслідок якісних перетворень у розвитку популяцій первісного суспільства.

Культура постійно вимагає чогось більшого, ніж вже є. Це стосується не лише дикунства і варварства, але й цивілізації. Культура вимагає природно-надприродної діяльності – творчості! Адже, якби не було кому створювати світ речей, засобів їх обміну, споживання, розмноження, то не було б ніякої «цивілізації». Це є творчість певних спільнот, першою розвинутою формою яких і є етнос. Саме він утворює особливості культури різних спільнот (суспільство, навіть на рівні цивілізації, частіше уніфікує їх). Мова, мислення, менталітет, звичаї, норми, символи тощо є у всіх суспільств, але ж у всіх вони – особливі, неповторні. Китайську мову (важливий компонент культури) міг породити лише китайський етнос, український менталітет – лише український етнос. Запозичити можуть й інші.

Скористаємося визначенням, яке дав етносу один з найцікавіших етнологів Лев Миколайович Гумільов: «Етнос – природою створений на засадах оригінального стереотипу поведінки колектив (спільнота) людей, який існує як енергосистема, що протиставляє себе іншим спільностям, виходячи з відчуття компліментарності».

На відміну від суспільства етнос ніколи не існує поза індивідуалізацією. Всі задатки від універсуму, що їх людина перетворює в свої власні здібності, всі енергетичні, інформаційні можливості мають не абстракція етносу, а його емпіричні живі носії. Етнос є межа подібності (стереотипності) індивідів, є зв’язок цією подібністю, що йде від подоби (і уподобання їх) природних обставин, явищ, ритмів тощо. Кожна людина внутрішньо пов’язана зі світом (Універсумом), має його у собі, але самоусвідомлення цього зв’язку йшло повільно і через «родовий» (спільноти), і через «при-родовий» (натуральний) космос буття людини. Людина «задана задавати», але не сама по собі, а в природному й етнічному середовищі тому можлива і культура, тому можлива творчість. Тому-то культура – «можливість неможливого»; і процес, і засіб, і результат осмислення власного буття людиною. Завдяки культурі людина – це подих співпричетності до всього світу як світу людини. Тому культура служить забезпеченню гомеостазу (рівноваги) у відношенні людини й світу. В умовах екологічної кризи це як ніколи стає очевидним.

Звичайно, що кожний історичний тип культури, особливо світової, формується як системне утворення досить тривалий час: чим він більш ранній, тим довше. Кожний тип, при цьому, неодмінно спирається на певну внутрішньо притаманну (свідомо чи підсвідомо) узагальнюючу організуючу ідею, яка все розмаїття життєдіяльності людини та її результатів, її символічно виражену сенсову упорядкованість стягує в єдиний фокус світогляду. Розвиток світової, регіональної чи будь-якої етнічної культури, їхні взаємний збіг, відставання чи випередження в розвитку, ритми пульсування культурно-історичних типів можуть бути осягнутими лише на стрижні цієї провідної організуючої ідеї культури. Емпірично-життєвий зміст поступово просякається наскрізно інтегративною цією ідеєю, підноситься до кульмінаційної напруженої вібрації і, проступає крізь ідею, розпилюючи й дискредитуючи її. Натомісць актуалізується нова (або якийсь аспект старої) ідея, що здійснює наступну епохальну інтеграцію.