Аналітична філософія

Аналітична філософія — у вузькому сенсі – домінуючий напрямок в англо-американській філософії 20 ст., насамперед у післявоєнний період. У широкому плані — це певний стиль філософського мислення, що припускає строгість і точність використовуваної термінології поряд з обережним відношенням до широких філософських узагальнень і спекулятивних міркувань. Респектабельність процесів аргументації в границях аналітичної філософії не менш важлива, чим досягнутий з їхньою допомогою результат. Мова формування філософських ідей виступає в ній не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об'єкт вивчення. Для досягнення цих цілей аналітична філософія широко використовує дослідницький потенціал формальної логіки, емпіричну епістемологію, дані сполучених наук. У певному сенсі правомірне її трактування не стільки як якоїсь "школи", скільки як особливого інтелектуального «руху» у межах філософської думки 20 ст. у ранзі специфічної метафілософської дисципліни.

Представники аналітичної філософії:

Засновники руху – Готліб Фреге (1848-1925) – німецький логік, математик, філософ, усе частіше трактується як зачинатель аналітичної філософії. Засновник сучасної формальної логіки і логічної семантики; Рассел, Вітгенштейн. Велике захоплення грандіозними успіхами науки у руслі позитивізму. Акцент на логіко-лінгвістичний статус філософії.

Логічний позитивізм Дж.Мур, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньський, Дж. Уїсдом, Г. Райл, Куайн, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап.

Лінгвістична філософія: пізній Вітгенштейн; послідовники Дж. Мура і пізнього Вітгенштейна – Дж. Райл, П.Строусон, С. Хемпшир, Дж. Остін, С. Тулмін.

Постпозитивізм: Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд. «Критичний раціоналізм» Карла Поппера народився від неораціоналізму Гастона Башляра (1884-1962) і його послідовників, але вони досить відмінні.

Традиційно аналітична філософія асоціювалася з неопозитивізмом, одним з етапів позитивізму. Терміном «неопозитивізм» нерідко позначалося будь-яке строге і філософське вчення, яке самоусвідомлено приділяло помітну увагу логіко-лінгвістичним аспектам аналізу розглянутих і реконструируемых явищ і процесів. Позначення "позитивізм-неопозитивізм" припустимо лише для окремих різновидів аналітичної філософії і лише на деяких етапах її розвитку (наприклад, Віденський гурток). Багато провідних її представників були акцентовано антипозитивістські орієнтовані. Гіпотеза історії науки про те, що аналітична філософія поступово витісняється з масиву філософської думки Заходу постпозитивізмом, у певному сенсі відповідає реаліям тільки такої дисципліни як філософія науки.

До теоретичних і концептуальних передумов аналітичної філософії традиційно відносять: сократичні індуктивні схеми; платонівську діалектику; аристотелівські аналітики, експлікуючі формальні структури мислення і міркування; семантичні вишукування софістів і стоїків; логіко-семантичні відкриття Оккама й Іоанна Дунса Скота; ідеї Ф. Бекона про «ідолів ринку», що перешкоджають рухові до істини внаслідок хаосу і безладдя в мовній комунікації через різні змісти уживаних людьми словосполучень; концепцію утворення понять Локка; розуміння Юмом сфери перцептуального досвіду як складної комбінації уявлень та ідей на основі асоціативного принципу єдиної реальності в контексті особливої значимості сигнальної функції слова; філософію мислення Декарта; гіпотезу про процедури концептуалізації досвіду і конструювання об’єктів наукового пізнання Канта.

Аналітична філософія являє собою акумульовану сукупність вищих досягнень класичного філософствування. До реальних і справді новаторських досягнень і наробітків аналітичної філософії, що обумовили її справжній філософський вигляд і придали високий фаховий статус, прийнято відносити творчість ряду мислителів англо-саксонських держав. Роботи Фреге, а також «Principia Mathematica» Рассела й Уайтхеда продемонстрували ефективність апарату математичної логіки для реконструкції основ математики.

Фреге в статті "Про зміст і значення" ("Зміст і денотат", 1892) поклав початок прагненням використовувати підходи математичної логіки для вирішення уже власне філософських питань. Фреге сформулював базові проблеми і ввів головні поняття аналітичної філософії. Порівнюючи пізнавальний потенціал "синтетичних" (А=Б) (відповідно до Канта) і аналітичних (А=А) суджень, Фреге відзначив, що нове знання породжується завдяки першим, але при цьому залишається відкритим питання про те, на що реально спирається їхня істинність, тобто які саме підстави ототожнення вираження, що відрізняються між собою, А і вираження Б. За Фреге, «імена власні» (вираження, слова і позначення) — елементи синтетичних суджень — ототожнюються тоді, коли вони мають загальний референт (співпадаючий зовнішній об'єкт, на який вони спрямовані). Значення цих «імен» і сводимо до вказівки на якийсь об'єкт (до «референції»).

Позначення значення іменами власними необхідно доповнюється і тим, що вони також виражають і визначений зміст. Екстраполюючи підхід на сукупність оповідальних пропозицій, Фреге зробив висновок, що думка, укладена в них виявляє собою зміст поряд з тим, що їхня справжня значимість (істинність або хибність) суть їхнє значення. Традиционалистская редукція таких пропозицій до суб'єкт-предикатних суджень не забезпечує збагнення їхнього значення, унаслідок чого Фреге і розробив (за допомогою так званої «логіки кванторів») підходи для конституювання логічно бездоганної мови, у рамках якого будь-яке ім'я власне вказує на відповідний референт, а істинна цінність пропозицій не коректується включенням у їхній лад будь-яких нових імен.

Наступний крок в еволюції ідей і концепцій аналітичної філософії, який одночасно став поворотним пунктом у її історії (саме цей етап трактують як вихідний більшістю її адептів) зв'язаний із творчістю Рассела і Мура.

Бертран Рассел. На його думку, усе точне знання повинне бути виражене мовою, граматикою якої була б математична логіка. Таким чином математична логіка береться за основу як мова, що може виражати всі точні знання. Перенесення принципів математичної логіки на аналіз наукової мови є основою цього навчання. Надалі відбувається відхід від логічного позитивізму більшості філософів. Відбувається трансформація в семантичну філософію, а потім у лінгвістичний аналіз. Рассел, відстоюючи ідею про плюралістичність Всесвіту (тобто такого, коли дійсність існує поза свідомістю), припустив, що інше бачення її може бути пояснено тільки споконвічною порочністю прийому редукції пропозицій до суджень субъектно-предикатной організації. Переосмисливши референціальну теорію значення Фреге, Рассел став розглядати мову як «картину», що відбиває атомарні факти. Він, а потім і Витгенштейн розробили наступні типові процедури логіко-філософського аналізу: протиставлення «глибинного» логічного аналізу мови традиционалистскому і «поверхневому», надання математичній логіці статусу універсального засобу для рішення багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного аналізу. Мур розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлень у синонимичные і більш ясні.

З Мура починається поступовий перехід від аналізу математичних і логічних структур до дослідження реального функціонування повсякденної мови. Із середини 1930-х позитивістська програма редукції мови поступово утрачає свої позиції, тому що її обмеженість виявляється ключовими авторитетами неопозитивізму – представниками Віденського гуртка і Вітгенштейном. У 40-е-50-і 20 ст. позитивістські методи в аналітичній філософії змінюються методами лінгвістичного дослідження, що відмовляються від використання математичної логіки і принципів емпіричного атомізму.

Починаючи з цього моменту, аналітична філософія починає знову звертатися до традиційних філософських проблем і включати в поле власних інтересів принципи інших плинів, зближаючи з установками прагматизму, герменевтики і структуралізму. Зберігаючи критичний пафос стосовно метафізики, проблеми якої повинні бути дозволені за допомогою терапевтичних процедур лінгвістичного аналізу, А.Ф., у теж час, відмовляється від ідеї усунення метафізичних передумов з мови філософії і науки. Уточнюючи статус і функції метафізичних міркувань, представники цього етапу А.Ф. прийшли до висновків про те, що метафізика — не нісенітниця, вона не є інформативною дисципліною, але задає якесь специфічно-парадоксальне бачення світу ("як у перший ранок його народження"), призиває до нетрадиційного погляду на світобудову, постійно динамічно генеруючи в границях цього процесу оригінальні наукові гіпотези; метафізика пронизує релігію, і мораль, психологію і релігію. Метафізичне бачення світу організується на таких же підставах як і інше знання людей, тому збагнення "глибинної граматики" неї — зовсім не марний процес. У випадку неможливості фальсифікувати ті або інші метафізичні системи, необхідно пам'ятати про потенційну можливість їхньої взаємної конвертації в рамках науково-інтелектуальних співтовариств.

Етико-юридичні пошуки представників А.Ф. виявилися сконцентровані в руслі трьох домінуючих парадигм: інтуїціонізма (Мур, В. Росс, Г. Причард), що заперечував об'єктивна іпостась цінностей; емотивізма (Ч. Стивенсон і ін.), постулировавшего наявність подвійного змісту — дескриптивного (намір дати іншому якесь знання) і эмотивного (обопільні стимули для відповідного діалогу) — в етичних судженнях і термінах; прескрип-тивизма (Р. Хеар і ін.), що звертав особливу увагу на імперативну нагруженность висловлень подібного характеру. Роботи пізнього Витгенштейна, П. Стросона, Куайна, М. Дамміта, Д. Девідсона й ін. підкреслюють непереборну двозначність і історичність мови, що розглядається як сукупність "язикових ігор", "схем", "парадигм", що задають множинні стандарти інтерпретації. Логічний аналіз змінюється аналізом "граматики", що міняється в залежності від конкретних ситуацій або "язикових ігор". Постпозитивизм і лінгвістичний аналіз відмовляються від референциальной теорії значення, розрізнення аналітичних і синтетичних суджень, трактування досвіду як чогось трансцендентній мові. А.Ф. другої половини 20 в. активно використовує принципи лінгвістики і психології, а також багатьох плинів континентальної філософії. Центральними темами стають проблеми розуміння, змісту, комунікації, що розглядаються з різних точок зору. Таким чином, сучасна А.Ф. являє собою вкрай неоднорідне явище, що поєднує зовсім різні концепції, що найчастіше представляють взаимопротиворечащие підходи. При цьому, незважаючи на порівняно невелику кількість загальних базових передумов, поділюваних представниками А.Ф. у 1990-х, ця філософська школа (або група філософських шкіл) зберігає могутній обновленческий потенціал і евристичну значимість. Прихильники А.Ф. наприкінці 20 в. знову визнали за необхідне зберігати вірність вихідним теоретичним підставам даної інтелектуальної традиції (інтерес до проблем метафізичного порядку, пошук усі нових і нових підходів до загальної теорії мови). З іншого боку, здійснили (наприклад, П. Хакер і Г. Бейкер) ряд удалих модернізацій традиционалистских парадигм А.Ф. (подолання твердого вододілу між підходом "історії ідей" і підходом "історії філософії", результировавшееся у визнанні продуктивності обліку історико-культурного контексту для адекватної реконструкції поглядів мислителів минулих епох).