Свідомість у структурі психічного.
Психіка людини, умови самосвідомості
неусвідомлене усвідомлене
Підсвідоме психічне
емоції
безсвідоме
уява
Абстрактнемислення
інтуїція
почуття
навички
увага
Автоматичні дії
Пам’ять
– царство Мнемозіни Інстинкти
– ріка забуття Лето
Усвідомлене і неусвідомлене. Актуальна і потенціальна свідомість. Підсвідоме. Увага і навички свідомості. Інстинкти і свідомість. Інтенціональна природа свідомості.
У попередні епохи філософи сприймали свідомість як щось однорідне, єдине, цілісне. Сьогодні вбачають складну структуру: багато ярусів, рівнів, полюсів. Згадаємо значне відкриття ХХ ст. – функціональна асиметрія півкуль головного мозку. Фрейд виділяє три рівні, але ж не свідомості, а всього психічного життя.
Перший рівень– усвідомлюване актуально (що при бажанні можна сфокусувати як промінь ліхтаря, задати “поле освітлення” – охоплення свідомістю).
Другий рівень – потенційно усвідомлюване: зусиллям волі у будь який час ми не можемо визвати на поле свідомості з велетенського світупідсвідомого(щось переживали, відчували, хотіли, знали). Та фрагменти цієї сфери можуть раптово випливати, спонтанно. Звідси інтуїція.
Третій рівень – безсвідоме: мова про особливі феномени, структури й механізми психічного життя, які ніколи не входять у поле свідомості ні спонтанно, ні з нашої волі, але є прихованими детермінантами “життя” нашої свідомості, світоглядних орієнтацій.
Будь-яка автоматизована дія має неусвідомлений характер, хоча, зрозуміло, не кожна неусвідомлена дія є автоматизованою. Свідома діяльність людини можлива лише за умови автоматичного здійснення максимальної кількості її елементів. Так, для того, щоб майстерно виконати музичний твір, треба мати хорошу навичку гри на музичному інструменті. А повністю зосередити свою увагу на змісті усного виступу може лише той, у кого сформований певний автоматизм самого процесу виголошення промови.
Автоматизація функцій є суттєвою і необхідною особливістю багатьох психічних процесів (мислення, сприймання, мовлення, запам'ятовування). Її порушення може паралізувати нормальний перебіг психічних процесів. Автоматизм відточує і полегшує різні види діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговує вищі форми свідомої діяльності. Механізми психічної автоматизації позбавляють свідомість від постійного спостереження і непотрібного контролю за кожним фрагментом дії.
Несвідоме проявляється і в так званих імпульсивних діях, коли людина не дає собі ради в наслідках своїх учинків. Наші наміри далеко не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як нам би цього хотілося. Іноді, здійснивши той або інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона вчинила саме так. Досить часто саме про такі імпульсивні вчинки, коли їхні наслідки не прогнозувалися усвідомлено, нам і доводиться шкодувати.
Несвідоме проявляється в тій інформації, що накопичується протягом усього життя й осідає у пам'яті як досвід. З усієї суми наявних у нас знань у кожний даний момент у центрі свідомості осідає лише невелика їх частка. Про деякі знання, що зберігаються в пам’яті, люди навіть не підозрюють. Спеціальні дослідження показали, що в регулюванні поведінки людини значну роль відіграють враження, отримані в ранньому дитинстві і закладені в глибинах несвідомої психіки.
Формою прояву несвідомого є й так звана психологічна настанова. Цей психічний феномен являє собою цілісний стан людини, який виражає динамічну визначеність її психічного життя, спрямованість особистості на активність у певному виді діяльності, загальний нахил до дії, стійку орієнтацію на певні об'єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються.
Проявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уявлення або таких явищ, як інтуїція і творчість, то їх без участі несвідомих компонентів навіть важко собі уявити.
Четвертий рівень– верхній поверх функціонування свідомості – “надсвідоме” (“супер-Его”) – такий аспект, що представляє соціум у структурі індивідуального духовного досвіду (соціокультурні настанови, вимоги суспільної моралі, прийняті у спільноті норми поведінки і реагування).
Свідомість (наша власна) прозора для її сприйняття нами ж таки. Ми усвідомлюємо зовнішнє, свої внутрішні переживання, але не саму свідомість. Як і бачимо не саме бачення. Чуємо не саму чутність. Це властивість ідеального, образного взагалі. Воліємо, але як волю саму сприйняти? “Що таке свідомість? Свідомо бажати заснути – вірне безсоння, свідома спроба відчути роботу власного травлення їжі – вірний розлад його іннервації. Свідомість – отрута, засіб самоотруєння для суб’єкта, який застосовує його на собі. Свідомість – світло, що йде назовні, свідомість освітлює перед нами дорогу, щоб не спіткнутися. Свідомість це запалені фари попереду рухомого потягу. Поверніть їх світлом усередину й відбудеться катастрофа” (Пастернак Б. Доктор Живаго.//Новый мир, 1988, № 1, с. 48).
Але є і внутрішнє освітлення, є акумулятор для зовнішнього ліхтаря. Це самосвідомість, свідомість свого «Я». Чим вона обумовлена? Може це найважче питання. Самосвідомість – (сам-відаю) – протилежне усвідомленню зовнішнього світу (об'єкта) сенсове переживання єдності і специфічності "Я" як автономної (окремої) сутності, наділеної думками, почуттями, бажаннями, здатністю до дії. Вона містить у собі процеси самопізнання (сам-пізнаю), самоідентифікації, самовизначення. Зовні вона виявляється як система явних і неявних само-оцінок і оцінок інших, які створюють підставу моделювання пізнавальних і соціальних дистанцій, що дозволяють мені визначати моє місце в системі зв'язків, які склалися поза мною, і відносин як у теоретичному, так і практичному їхньому зрізі, а також виробляти механізми самоствердження себе у світі і самозахисту від світу, визначати індивідуальні якості особистості. Винесення себе і своєї свідомості назовні доповнюється і визначається звертанням індивіда на самого себе, спрямованістю свідомості на саму себе, тобто "усередину".
Самосвідомість є усвідомленням власних ціннісно-символічних основ, граничних змістів, що задають мене, мої знання, мої можливості стосунків зі світом і з самим собою. У самосвідомості "Я" пізнає себе і свою свідомість, оцінює своє знання, тобто власні умови-передумови, як би спостерігаючи себе з боку, виходячи за власні межі, одночасно залишаючись у них (останнє вірно тільки для західної традиції). Відокремлюючи сутності від даностей за допомогою мислення (у східній традиції – відстороняючись від світу), "Я" добудовує суб'єктивне відношення до предмету, іншого і себе розумінням (рефлексія), переінтерпретацією і реорганізацією значеннєвих структур свого буття (у східній традиції – "знімаючи" суб'єктивне й інші прив'язки до зовнішнього світу, а тим самим і саму можливістю "Я"). І в східній і в західної версіях мова йде про самоочищення свідомості (виявлення "чистої" свідомості) у процесах пізнання і самопізнання.
Однак, це принципово різні орієнтації: Схід проговорює необхідність і можливості безоб'єктної ("не включеної") свідомості, зняття самосвідомості будь-то в пасивному шляху дао або в активних практиках йоги чи дзен. Захід принципово наполягає на опосередкуванні процесів усвідомлення мисленням, інтенціональності свідомості (її спрямованості завжди "на", її непоясненності із самої себе), її постійному переході в самосвідомість. По суті, мова йде про дві різні установки: негативну (Схід) і позитивну (Захід). Позитивна настанова припускає перевизначення позицій у значеннєвих полях, зміну значеннєвих меж і систем цінностей ("бачень", "обріїв", "перспектив", "ситуацій"). Вона припускає реалізацію "проекцій", "об’єктивацій", "означувань", тобто "прив'язку" до зовнішнього, утримання себе у світі, а також розрізнення усвідомлюваних і неусвідомлюваних розумових процесів.
У кінцевому рахунку ці різні орієнтації породили і різні техніки роботи із собою і своєю свідомістю – насамперед медитацію (Схід) і оформлювану в мисленні та за допомогою мислення рефлексію (Захід). При цьому рефлексія може бути розглянута як спосіб переходу від "неявного" у самосвідомості (несвідомого, латентного, особистісного) до явного, але не через роботу з предметними змістами (неясними чи самоочевидними, а через вписування себе в контексти ситуацій і дій.
Рефлексія не має власних змістів, вона є свого роду зупинка в мисленні, спроба побачити себе в минулому (у зробленому, прожитому) з пошуком у ньому опор для визначення векторів руху і виявлення його сенсів, через розуміння не трансльованих у раціонально оформлюваних у мисленні схемах особистісних контекстів. Таким чином, мова саме і йде про прояв своїх самоідентифікацій і самовизначень у минулих життєвих і пізнавальних ситуаціях, виявленні наявних знань і способів (методів) роботи з ним для визначення через себе нових виникаючих ситуацій, всієї дійсності).
Оскільки ситуація не видна із самої себе, вона повинна бути осмислена в більш широкій рамці. Такою граничною межею виступає самосвідомість соціуму – його культура, що задає межові можливості для будь-якого "Я" сенсів і координат для самоідентифікацій і самовизначень – абсолютизовані в культурі цінності і символи. Самосвідомість культури, у свою чергу, найбільш адекватно схоплюється (виявляється) у філософській і/або методологічній рефлексії, що задає, відповідно, бачення, обрії, перспективи, ситуації для специфічних й індивідуалізованих самосвідомостей. Свідомість не локалізована у кожному окремому суб'єкті, вона тотальна.
Установка на усвідомлення свідомістю самої себе задана у філософії Нового часу Декартом у його "cogito ergo sum". Розгорнуто це виглядає так: "Якщо я усвідомлюю, що будь-які мої дії, у тому числі сумнів і заперечення, є прояв мислення (отже, вони непереборні, незаперечні), то я як суб'єкт мислення усвідомлюю себе існуючим". Установка на самосвідомість як спостереження внутрішнього досвіду, діяльності та способів її прояву була сформульована Локком. Як усвідомлення власних змістів свідомістю трактував самосвідомість Лейбніц. Переінтерпретація співвідношення усвідомлення зовнішнього світу і самосвідомості належить у новоєвропейській традиції Кантові: "Свідомість мого власного наявного буття є одночасно безпосереднє усвідомлення буття інших речей, що знаходяться поза мною". При цьому самосвідомість може схоплюватися як у логічній (через зіставлення уявлень), так і в трансцендентальній (через установлення зв'язку уявлення з пізнавальною здатністю) рефлексіях.
Гегель перетлумачив проблему в "Філософії духу" як процесуальність саморозгортання духу в його рефлексії про самого себе. "Перевернув" же проблему Фіхте, у якого не свідомість реалізується "у" і "через" самосвідомість, а "Я думає саме себе, своє власне буття", саме "Я думає не-я", тобто свідомість не дана, а задана, породжує себе (синтез Я и не-я задається в абсолютному Я).
Момент наперед заданості самосвідомості структурами практик і культурними формами актуалізувала "філософія дії" або "соціального активізму" (відповідно – марксизм і особливо неомарксизм і неогегельянство). Тема обрію "життєвого світу" і феноменологічної редукції уведена феноменологією (спеціально розроблялася у феноменологічній соціології), а тема виявлення екзистенції як основи самосвідомості, що залишає людину один на один з голосом власної совісті в страху перед "небуттям" ("ніщо", "порожнечею") – екзистенціалізмом. Новий поворот проблематиці самосвідомості задала її психологізація і соціологізація, які пішли по шляху розщеплення "Я": співвідношення суб'єктивного, відбитого (дзеркального) і рольового Я в структурно-функціоналістських версіях; структур "понад", Воно" і "Я" у фрейдизмі; структур "I" і "ті" у символічному інтеракціонізмі; проблема "Я - Я" і "Я - Він" у концепції автокомунікації; співвідношення відносин "Я - Ти" ("Ми" і «Я» – «Він» і «Вони») у діалогічних концепціях.
З іншого боку, у рамках соціології самосвідомість розглядається як властиве не тільки індивідові, але і соціальній групі, класові, етносові, суспільству в цілому, коли вони усвідомлюють себе суб'єктом практичної і пізнавальної діяльності, а також виробляють загальні ідеали і розуміння власних інтересів. У даному випадку самосвідомість розуміється як єдність самопізнання, емоційно-ціннісного відношення до себе, самоорієнтації і саморегулювання соціальних суб'єктів, що виявляється в їхньому поводженні, діяльності і спілкуванні. Внутрішнім механізмом саморегулювання діючої-вольової сфери самосвідомості виступають системи самооцінок соціальних суб'єктів, що закладають основи їхніх світоглядів і можуть бути інституалізовані як окремі від цих суб'єктів системи ідеологічних уявлень або ідеології. У сучасних філософських підходах у цілому переноситься акцент із пізнаючого на пізнаваний суб'єкт, сама самосвідомість трактується не як початок, а як підсумок реконструкції в пізнавальних процедурах дій суб'єктів у рамках тієї або іншої культури, яка розуміється як фіксована в мовних (дискурсивних) практиках і є не центрованим гіпертекстом.