Тема 9. Аналітична філософія. Постмодернізм у філософії. План лекції.

1. Заснування “аналітизму” в позитивіській філософії.

2. “Логічний позитивізм” і філософія лінгвістичного аналізу.

3. Постпозитивізм.

4. Французький структуралізм і постмодернізм.

Позитивізм (лат. positivus – позитивний) – філософський напрямок, який спирається на парадигмальну гносеологічну й методологічну установку, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат виключно наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, яка володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом.. В еволюції позитивізму можуть бути виділені наступні етапи:

I. – "перший позитивізм", так званий класичний (Конт – засновник , Мілль, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ренан).

II. – "другий позитивізм" або емпіриокритицизм (Авенаріус, Мах).

III – "третій позитивізм" або неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньський, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остін, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап) і Віденським кружком, на основі якого оформляється логічний П. (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гьодель).

IV – постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі социокультурних факторів у динаміку науки (Кун, Лакатос, Тулмин, Фейерабенд).

9.1. Заснування «аналітизму» в позитивістській філософії. «аналітична філософія».

Аналітична філософія — у вузькому сенсі – домінуючий напрямок в англо-американській філософії 20 ст., насамперед у післявоєнний період. У широкому плані — це певний стиль філософського мислення, що припускає строгість і точність використовуваної термінології поряд з обережним відношенням до широких філософських узагальнень і спекулятивних міркувань. Респектабельність процесів аргументації в границях аналітичної філософії не менш важлива, чим досягнутий з їхньою допомогою результат. Мова формування філософських ідей виступає в не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об'єкт вивчення. Для досягнення цих цілей аналітична філософія широко використовує дослідницький потенціал формальної логіки, емпіричну епістемологію, дані сполучених наук. У певному сенсі правомірне її трактування не стільки як якоїсь "школи", скільки як особливого інтелектуального "руху" у межах філософської думки 20 ст. у ранзі специфічної метафілософської дисципліни.

Представники аналітичної філософії:

Засновники руху – Готліб Фреге (1848-1925) – німецький логік, математик, філософ, усе частіше трактується як зачинатель аналітичної філософії. Засновник сучасної формальної логіки і логічної семантики; Рассел, Вітгенштейн. Велике захоплення грандіозними успіхами науки у руслі позитивізму. Акцент на логіко-лінгвістичний статус філософії.

Логічний позитивізм Дж.Мур, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньський, Дж. Уїсдом, Г. Райл, Куайн, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап.

Лінгвістична філософія: пізній Вітгенштейн; послідовники Дж. Мура і пізнього Вітгенштейна – Дж. Райл, П.Строусон, С. Хемпшир, Дж. Остін, С. Тулмін.

Постпозитивізм: Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд. „Критичний раціоналізм” Карла Поппера народився від неораціоналізму Гастона Башляра (1884-1962) і його послідовників, але вони досить відмінні.

Традиційно аналітична філософія асоціювалася з неопозитивізмом, одним з етапів філософії позитивізму. Терміном "неопозитивізм" нерідко позначалося будь-яке строге і філософське вчення, яке самоусвідомлено приділяло помітну увагу логіко-лінгвістичним аспектам аналізу розглянутих і реконструируемых явищ і процесів. Позначення "позитивізм-неопозитивізм" припустимо лише для окремих різновидів аналітичної філософії і лише на деяких етапах її розвитку (наприклад, Віденський гурток). Багато провідних її представників були акцентовано антипозитивістські орієнтовані. Гіпотеза історії науки про те, що аналітична філософія поступово витісняється з масиву філософської думки Заходу постпозитивізмом, у певному сенсі відповідає реаліям тільки такої дисципліни як філософія науки.

До теоретичних і концептуальних передумов аналітичної філософії традиційно відносять: сократичні індуктивні схеми; платонівську діалектику; аристотелівські аналітики, эксплицирющие формальні структури мислення і міркування; семантичні вишукування софістів і стоїків; логіко-семантичні відкриття Оккама й Іоанна Дунса Скота; ідеї Ф. Бэкона про "ідолів ринку", що перешкоджають рухові до істини внаслідок хаосу і безладдя в мовній комунікації через різні змісти уживаних людьми словосполучень; концепцію утворення понять Локка; розуміння Юмом сфери перцептуального досвіду як складної комбінації представлень і ідей на основі асоціативного принципу єдиною реальністю в контексті особливої значимості сигнальної функції слова; філософію мислення Декарта; гіпотезу про процедури концептуалізації досвіду і конструювання об'єктів наукового пізнання Канта. Аналітична філософія очевидно являє собою акумульовану сукупність вищих досягнень класичного філософствування.

До реальних і справді новаторських досягнень і наробітків аналітичної філософії, що обумовили її справжній філософський вигляд і придали їй високий професійний статус, прийнято відносити творчість ряду мислителів англо-саксонських держав. Роботи Фреге, а також "Principia Mathematica" Рассела й Уайтхеда продемонстрували ефективність апарату математичної логіки для реконструкції основ математики, У розвиток цього підходу Фреге в статті "Про зміст і значення" ("Зміст і денотат") (1892) поклав початок прагненням використовувати підходи математичної логіки для вирішення уже власне філософських питань. Фреге сформулював базові проблеми і ввів головні поняття А.Ф. Порівнюючи пізнавальний потенціал "синтетичних" (А=Б) (відповідно до Канта) і аналітичних (А=А) суджень, Фреге відзначив, що нове знання породжується завдяки першим, але при цьому залишається відкритим питання про те, на чому реально фундируется їхня істинність, тобто які саме підстави ототожнення вираження, що відрізняються між собою, А. і вираження Б. По Фреге, "імена власні" (вираження, слова і позначення) — елементи синтетичних суджень — ототожнюються тоді, коли вони мають загальний референт (співпадаючий зовнішній об'єкт, на який вони спрямовані). Значення цих "імен" і сводимо до вказівки на якийсь об'єкт (до "референції"). Позначення значення іменами власними необхідно доповнюється і тим, що вони також виражають і визначений зміст. Екстраполюючи підхід на сукупність оповідальних пропозицій, Фреге зробив висновок, що думка, укладена в них виявляє собою зміст поряд з тим, що їхня справжня значимість (істинність або хибність) суть їхнє значення. Традиционалистская редукція таких пропозицій до суб'єкт-предикатних суджень не забезпечує збагнення їхнього значення, унаслідок чого Фреге і розробив (за допомогою так називаної "логіки кванторів") підходи для консти-туирования логічно бездоганної мови, у рамках якого будь-яке ім'я власне вказує на відповідний референт, а щира цінність пропозицій не коректується включенням у їхній лад будь-яких нових імен.

Наступний крок в еволюції ідей і концепцій аналітичної філософії, який одночасно став поворотним пунктом у її історії (саме цей етап трактують як вихідний більшістю її адептів) зв'язаний із творчістю Рассела і Мура. Рассел, відстоюючи ідею про плюралістичної Вселений (тобто такий, коли дійсність існує поза свідомістю), припустив, що інше бачення її може бути пояснено тільки споконвічною порочністю прийому редукції пропозицій до суджень субъектно-предикатной організації. Переосмисливши референціальну теорію значення Фреге, Рассел став розглядати мову як "картину", що відбиває атомарні факти. Він, а потім і Витгенштейн розробили наступні типові процедури логіко-філософського аналізу: протиставлення "глибинного" логічного аналізу мови традиционалистскому і "поверхневому", надання математичній логіці статусу універсального засобу для рішення багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного аналізу. Мур розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлень у синонимичные і більш ясні.

З Мура починається поступовий перехід від аналізу математичних і логічних структур до дослідження реального функціонування повсякденної мови. Із середини 1930-х позитивістська програма редукції мови поступово утрачає свої позиції, тому що її обмеженість виявляється ключовими авторитетами неопозитивізму – представниками Віденського кружка і Вітгенштейном. У 40-е-50-і 20 в. позитивістські методи в аналітичній філософії змінюються методами лінгвістичного дослідження, що відмовляються від використання математичної логіки і принципів емпіричного атомізму.