В. Духовно-практичне осягнення світу.
Практичне й теоретичне відношення виділяє суб’єкта й об’єкт культури, духовно-практичне їх не розрізняє. «Ми нічого не знаємо про світ поза його відношенням до людини» (Гете). Дійсно, культурна реальність – це остання межа нашого буття. Далі ми попадаємо в лабети «німої мовчазної недиференційованої товщі абстрактної загальності буття», яка притаманна в одній мірі нам і клопам, тваринам і рослинам. Без подолання уявлень про початкову «фізичність» всієї реальності, людської діяльності, без виходу за межі емпірично-предметного й утилітарно-практичного значення, без розуміння ролі духовної трансформації предметно-чуттєвого моменту ми не можемо сподіватися на осмислення виникнення й способу існування форм культурності. Для культури фактами стають сенси, ціннісно-духовні значення, де речове й особистісне тісно сплавлені в особливій цілісності. Світоглядне усвідомлення феномену знання не втрачає зв’язок оцінок у поділі істинне – хибне з оцінками у поділі добро – зло, красиве – потворне, праведне – гріховне тощо.
Початок духовно-практичного осягнення світу варто розшукувати, перш за все, у взаємовідносинах діяльності й культури. Діяльність, як ми вже говорили, – це один з двох найважливіших моментів людського способу буття у світі.
Розпредметнення довкілля – це перетворення себе людиною у спадкоємця культури. Це зворотне перетворення діяльності (праці) з форми предметності у форму неспокійного руху, у людську активність, де речовина природи – лише субстрат принципово нових властивостей – соціокультурних. «Об’єктивації» – застиглі у зовнішній предметності властивості суспільної людини. Бердяєв пов’язував з ними антитворче відношення людини до світу. Творити треба з нічого. А ось Вітаньї всю культуру вважав «сукупністю, системою стосунків, що склалися між людиною й об’єктивацією». Для нього творчість – це також відтворені й освоєнні суб’єктом об’єктивації людського духу та самі акти об’єктивації.
Опредметнення – перетворення себе людиною у творця культурної реальності, власного і суспільного життя. Опредметнена праця не вмирає: вона переплавляється у тиглі живого процесу праці, яка стає все більш загальною, ущільнюється в середині себе. Всяка діяльність – опредметнення, а культура, як її результат, – «предметне тіло» людини. Але це лише в передумовах культури. Змістовна різниця понять культура та діяльність вже у тому, що культура «протистоїть» не лише натурі (природі, «фюзис»), але й не-культурі (анти культурі). Опредметнення й розпредметнення на речовому рівні – вираз зв’зку створення й руйнації, деградації одного для градацій іншого. Сенсове ж розпредметнення й опредметнення – споглядальне, зовнішніх руйнацій не потребує.
Споглядання – особливий спосіб неспоживчого відношення до світу, його збереження, а не дієва руйнація. «Що» і «як» робити слід пов’язати з «яким я винен бути» (чого не робити). Все добре збільшувати до безконечності – це принцип свині. Треба якісна межа добрих речей. Неможливо безкінечно кількісно розширювати виробництво: треба замкнуті цикли, забезпечення розумних потреб, страчення зусиль на удосконалення.
Духовно-практичне освоєння дає людині властивості інтуїції, розуміння, бо ж тут все йде від суб’єкта. Вся історія – засіб «знімання» родових сил, а разом і предметних стосунків. У пізнанні ж – рух від об’єкту – «зривання» інформації з предметів. Отже, це різні відношення. У духовно-практичному освоєнні суб’єкт і об’єкт не протиставляються: це погляд з середини, коли за «об’єктом» приховуються цінності, текст і контекст. Так, художні зображення чітко свідчать – це людська ситуація, а не сам по собі предмет. Вони промовляють людськими значеннями навіть не у формах мовлення. Взагалі всі речі – знаки певних значень.
Отже, культурна реальність завдяки взаємодії духовного та предметно-чуттєвого – це ціннісно-сенсова реальність. Не матеріальність речей (природних чи штучних), не «виробництво» свідомості в абстракціях, а насичення сенсами предметної (чуттєвої й ідеальної) реальності в актах розпредметнення й опредметнення – ось що має відношення до культури. Вона може існувати в матеріальних й ідеальних формах буття, але не може бути матеріальною чи ідеальною. Це щось третє. Артефакти (створений людьми чуттєво-предметний світ) самі по собі також не є культурними. Лише в сенсовому обміні з активним живим початком («суб’єктом») вони стають такими.
Людське спілкування – другий момент людського способу буття у світі – охоплює в бутті культури як соціокультурний зміст матеріально-предметних чинників діяльності, так і особистісний аспект: буття людини у світі та світу в людині (саме це й є основним питанням культури). Окрема людина може бути носієм її, бути активно до неї причетною завдяки спілкуванню, але творити її відокремленно не може.
Особливості духовно-практичного осягнення світу у порівнянні з практичним і теоретичним пов’язані з людиномірністю буття, незалежно від того чи буде «рух» людини вимушеним, відчуженим, чи то буде самореалізація (творчий рух). Лише духовно-практичне відношення забезпечує сенсову повноту перетворення чужості натурального світу в людську «дійсність», «реальність». Воно – епіцентр культурного освоєння світу, воно світоглядне відношення. У духовно-практичному освоєнні на першому місці синтез, загальна картина. Мудрість не розчиняється у пізнанні – це життя в істині, добрі та красі. Фазиль Іскандер: «Мудрість – розум, настояний на совісті», подвижництво, життєва реалізація.
Мудрість (єдність знання і совісті) походить переважно від життєвого досвіду, знання – від книжкового. Звідси дві небезпечні крайнощі культури сьогодні: сліпа віра у науку і відсторонене від життя просвітництво. Від XVII ст. стало модою все осягнення (освоєння) світу зводити до знання. Насправді всі форми суспільної свідомості є формами духовно-практичного освоєння світу, пов’язаного з практичним і теоретичним, але досить автономного від них.
Міф – це також форма духовно-практичного освоєння, бо він є засобом відтворення етичної рівноваги, регулятором життя і космосу, його ритмів, формою виправлення порушеної етичної рівноваги у світі. Ритуальний танок – чудовий спосіб «відтворення» світу. Міф – це точка зору розмаїтих потенцій, можливого. Мистецтво також багато взяло від міфу.
Світоглядний рівень розгляду культури дозволяє виділити сенсово-онтологічний аспект, де головним питанням є проблема духовно-практичного осягнення світу людиною, де культура використовує свої, а не запозичені категорії, де культура – спосіб системного включення всіх елементів людської життєдіяльності (предметних, комунікативних, духовних) в універсальний сенсовий контекст буття і духовного оволодіння ним. Культура – феномен людської самодетермінації, її душевно-духовної активності, самоосягнення в нерозривній онтологічній єдності самодетермінації з універсальною детермінацією (обумовленням), з Універсумом. Поетично про це висловився Свас’ян К.А.: Культура – це «подих співпричетності людини до власного світу». Культура – «загальний вир сенсоворотів», який забезпечує духовне бачення предметності буття й предметне втілення духу.
Однак, слід враховувати, що есенційний (сутнісний) сенс духовно-практичного осягнення світу забезпечує лише «вищі цінності»: без екзистенційного (індивідуалізовано-суб’єктивованого існування) виміру вони принижують людину. У самому настрої екзистенційного мислення є «вроджене покладання» художнього (поетичного) бачення світу: сенсопошукова сповідальність, зосередженість на вічних загадках життя та смерті, якими висвітлюється й перевіряється буденна повсякденність. Відкидається звичайна логічна-категоріальна мережа схоплювання сенсу речей і людських доль. Натомість пропонується наче вперше поява тут і тепер (джерела попереднього досвіду культури наче виносяться в дужки): ефект осмислення дійсності у сплаві з напруженим її переживанням. «Результат, оскільки це відповідь конечного на безкінечне питання, у своїй діалектиці зовсім не однорідний з екзистенцією героя». (С. Кіркегор). Чи вбив Авраам Ісаака чи ні – хіба ж цей результат справді важливий? – питав Серен. «Не те, що звершується зі мною, робить мене великим, а те, що звершую я сам». Виграш у лотерею – не моя велич. На жаль, результат, як кінець цікавої книжки, визиває допитливість, а ось страху, горя, парадоксу ніхто й знати не хоче. З результатом естетично заграють, а він же нічим не краще лотерейного виграшу.
Об’єктивісти підходять зовсім інакше: Гегель також проти психологізму стосовно оцінки великих людей, але протиставляє його загальному духові часу, в руках якого «великі» – лише маріонетки. Людина є творцем себе як культурної істоти (особистої індивідуальності), але такою вона може бути лише в предметному полі культури, створюючи культурні форми предметності. Саме світоглядна культура – ядро різних її формоутворень, феноменів і функцій, «форма форм», показник універсальної взаємодії людини і світу, людської якості світу і «світової» якості людини. Тому-то й найбільш предметні результати людської діяльності не є просто фізичне тіло, фактична даність. Що ж таке культурний предмет?
Він є живим втіленням життєвих сенсів людини, її потреб і здібностей, її оцінок предметної значимості, тобто є живим артефактом. Культура принципово аксіологічна (ціннісна): не самі по собі інструментальні поняття, а ідеї, ці суттєві «інструменти» культури, забезпечують живий ціннісний зв’язок людини з буттям світу. Ідеї культури сховані в об’ємах, звуках, знаках, кольорах, словах, формах, лініях, святості, ейдосах і будь-яких інших образах психології.
“Пізнай себе” і ти пізнаєш світ, бо ж глибокі сенсові надбання внутрішнього світу – результат тривалого й терплячого досвіду «розпредметнення» світу та «опредметнення» людини. Культурне буття людини не могло б довго існувати поза особистісним виміром. «Тому, хто не здібний дати самому собі інтуїцію тривалості, яка складає його буття, ніщо й ніколи її не дасть» (Л.П. Карсавін).
Особистісними показниками онтології культури (вони ж – вищі цінності, вони ж – засади духовності) виступають: І-Д-К (істина-добро-краса); В-Н-Л (віра-надія-любов). Протиставляти естетичну цінність і наукову істину не варто Чому ж вже не естетичну цінність – науковій же цінності? А наукову істину – естетичній істині? Ось тоді стане рельєфніше помітною різниця теоретичного й ціннісного осягнення буття. Науку ні в якому разі не слід протиставляти духовно-практичному, а естетику теоретичному осягненню. Як і зводити вповні науку до теорії, а естетику до духовно-практичного освоєння. Епіцентри у них різні, але силові магнітні лінії дуже перетинаються.
З культурою завжди пов’язують дух надії й людяності. Надія – входить у саме визначення онтології культури й зовсім не метафорично. Це форма людського засвоєння можливостей буття, в якій вони наймісткіше розкриваються людині. Це сутнісна особливість самого способу людського буття, форма причетності людини до абсолюту. Абсолют – це не буття, а його останні підстави – начала; те, що дозволяє буттю бути.
Дійсно, а) сутність людини і в ній самій, і б) поза нею, та в) не без неї. Людину неможливо створити з будь-чого, зовнішнього їй. Її «матеріал» – її ж таки суб’єктивність, духовність перш за все (ІДК). Це «іменник», а все що з нею й від неї – прикметник. Професія впливає на мораль, але не вона її створює. Це родове й іменне. Розумна людина – умова фахової якості, але не фах – умова розумності людини. Прислухаючись до буття і в зв’язку з ним людина стає тотожною людині. Проголошувати цінною людину саму по собі означає освячувати її нелюдяність (Гайдеггер).
Цілісно-ідеалізована («внутрішня») людина з часом зажила своїм власним, (хоча й під диктовку природи, відповідно природним циклам і ладу) життям. Свої анімічні (душевні) сили й здібності вона «опредметнила», перенесла в світ об’єктивно існуючих предметів («об’єктивувала»), наділивши їх душевно-духовними якостями, які тепер сприймала як самостійні сутності, як «духів природи». Так у світогляді був покладений початок подвоєння світу: видимого – таємного, верхнього – нижнього, поцейбічного – потойбічного. Буття розподілилось на «наявне» та «сутнісне», звичайне й надзвичайне (сакральне).
Сакралізація, як одухотворення надзвичайного потойбічного світу, утворила феномен святості, священного. Сама людина стає сакральним предметом, але як надзвичайна, а не звичайна істота, як знаковий символ певної родової спільноти (пізніше етносу). Це образ Першопредка – сполучника у просторі й часі рідних, головного родича. Образ попередника, який завжди серед інших, завжди попереду всіх, але водночас належить й іншому, вищому світові. Серед своїх він перебуває у особливому тілесному вигляді (як правило тваринному). Єдність душі предка (аніма) і тваринного тіла (анімал) – це особливий феномен предка-тотема, навколо якого й склалася перша «система» світобачення, особлива світобудова та картина світу, ієрархія цінностей, статусів, імперативів і табу (система правил, що вимагають і забороняють).
З часом образ єдиного родича-предка витіснить уявлення про чотири основні родючі стихії природи, з безліччю духів у кожній з них: від доби неоліту почне утворюватися «архаїчна» картина світу, що зберегла багато своїх образів і системних утворень до нашого часу. Отже, сучасний світогляд – результат історичної сенсотворчої діяльності людини у зв’язку з практичним, пізнавальним і сакральним досвідом певних історичних спільностей.
Світогляд і менталітет. Світогляд з боку усвідомлення світу має різні рівні: емоційно-психологічний (світовідчуття); пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння). Третій рівень – світосприйняття – визначає загальний оцінний тонус світобачення: оптимізм – песимізм, доброзичливість чи невдоволення, сприймання чи відкидання, дієвість – споглядальність тощо. Світосприйняття – це досвід формування та закріплення усталених образів світу (гештальтів), базис специфічних можливостей світовідчуття та світорозуміння, на якому конденсується духовна якість кожного етносу, яка має зараз назву менталітет, а колись казали – «дух народу».
Менталітет – це характерний цілісний вияв етносу у різних формах і явищах: етнопсихологічне обличчя в цілому та його окремі риси; «національні особливості» вчинків, суджень, оцінок, міміки; етнографічна самобутність; різниця емоційних реакцій і домінантний темперамент; мовна ідіоматика тощо. Коли до уваги приймається лише своєрідна духовна якість етнічного мислення, то частіше кажуть ментальність. Початково закладений особливий тип менталітету етносу, що виникає разом з його формуванням, називають етнічним архетипом. Він наскрізний (при всіх всторичних змінах) для всього життя етносу, подібно характеру окремої людини.
Світоглядне подвоєння світу (видимого – таємного, верхнього – нижнього, поцейбічного – потойбічного, наявного – сутнісного, звичайного – надзвичайного), переповнення людського життя сенсом, сенсовирування буття людини надали можливість виробки особливих людських потреб – культурних потреб, які охоплюють як потреби в культурі, так і культуру потреб.
Культура потреб – необхідна умова «потреби в культурі», перетворення нерозвинутих потреб у розвинуті. Особливості культурних потреб визначаються самодостатністю цінностей культури (вони самоцінні). Вітальні потреби стали соціальними, але культурними можуть бути лише людські мірки їх задоволення, а не вони самі. Важко погодися до кінця з думкою, що «будь-яка людська потреба стає культурною, якщо вона служить відтворенню і розвитку людини як суспільної істоти» (Межуєв). Як і з думкою, що «лише той предмет, який задовольняє людську потребу у її найрозвинутішій для даної історичної ситуації формі, може бути зачисленим до розряду предметів культури». Ні форма, ні зміст, ні опредметнення (з його знаковим «карбуванням») самі по собі, без особистісної ініціативи, не визначають культурність.
Ми знаємо, що не існує самих по собі культурних предметів (навіть якщо вони людьми створені), тому визнавати, що всяка спрямованість на культурний предмет і є культурною потребою в разі, коли індивід формує здібності до діяльної реалізації своєї «родової сутності» (була в епігонів марксизму така містична категорія) не варто. Предмет дійсно отримує людську форму у процесі довготривалого історичного розвитку, закарбувавши досвід, знання, смаки, потреби і здібності. Але ж вони там анонімно представлені. Треба внутрішні особисті ініціативи, щоб відтворювалися живий зміст і жива форма, людиномірний сенс предмету.. Вірно одне: культурна потреба не існує поза особистим самоствердженням, самореалізацією. Сенс життя не в предметах потреб, а у потребі самого себе, яка далеко не тотожна потребі у собі чи для себе. На світоглядному рівні потреби завжди розумні, на прагматичному, де свобода значно обмежена, піднімається питання про їх «розумність».
Ситуативно культурні потреби неодмінно пов’язані з оцінкою, які перетворюють їх у настанови діяльності, бо у них предмет розкривається як значимий для мене, а не взагалі, стає чинником особистих мотивів діяльності. Цінність у його спільнісному моменті – соціальний мотив. Соціальний мотив у його суб’єктивному виразі – потреба особиста. Ціннісно-оцінне відношення пов’язує суб’єкта потреби з об’єктивними значимостями предметів; утримує регулятивний аспект (норми, імперативи), перетворюючись на правила і принципи.
Культурна реальність включає не лише духовні процеси (внутрішня суб’єктивна реальність особистості), але й культурну предметність (зовнішнє опредметнення людських сенсів).
А) Особливість ціннісно-сенсової реальності. Культурна предметність водночас є і результатом і передумовою діяльності людини. Але далеко не всякий продукт діяльності людини є культурним предметом. Це вже не просто чуттєва предметність, але й не лише утворення свідомості, ідеальної образності. Предмет культури – це продукт саме культурної діяльності, яка розгортається лише історично. У контексті культури кожне явище, предметна форма «постає не як початково й жорстко запрограмований результат, а як свого роду рівнодіюча складного плетива всієї різноманітності об’єктивних і суб’єктивних чинників людської життєдіяльності» (Табачковський). Завжди присутнє це «повертання до витоків» в освоєних вже предметних формах культури. І завжди до певної міри заважає їхня «безпосередність», «речова самоочевидність». Звідси наївний реалізм, натуралізм, фетишизм («замітання слідів»), прецендентність мислення тих, хто все бере на поверхні, «як воно є». Розвинута сенсодія людини – це культурна рефлексія (її дивовижна здібність).
Зводити соціокультурний зміст до утилітарно-функціонального може й продуктивно у вузьких справах, але геть антикультурно. Проста купа цінностей – це визначення «мертвої» культури. Воно поширювалося досить довго авторами культурних «сховищ» і «архівів», яких і сьогодні нелегко долати точці зору дієвої живої культури. «Архіваріум» культури приводить до парадоксу: чим більше «споживається» культурно мертвих предметів, тим менш самостійними стають люди в культурі, бо ж ця «об’єктивована спрощеність» не покладає ніяких власних зобов’язань і відповідальності на тих, хто живе у розрідженому повітрі культури, не осягає її щільних нашарувань.
Б) Феноменальність. Культурна предметність не фактуальна, а ціннісно-сенсова, феноменальна реальність, яка не вимагає постійних безкінечних вправ як гносеологічна (теоретико-пізнавальна). Вона долає, визнаючи їх, межі предметної речовинності й ідеальної предметності, що вже свідчить про безпідставність проблеми «матеріальної» й «духовної» культури. Ціннісно-сенсова реальність – особливий феноменальний світ, у якому внутрішній світ, артефакти і натуральна фактуальність сплавлені. Вона має фізично-метафізичний, чуттєво-надчуттєвий характер («гроші не пахнуть»). Чи не тому культурна реальність здається ефемерною, ілюзорною, віртуальною. У культурному предметі нерозривно поєднані предмет і суб’єкт, об’єктивний субстрат і весь спектр сенсозначень для буття людини. Людина не знаходить культурні предмети, а творить їх з матеріалу, осягнутому духом. І у природі ми беремо людиномірний матеріал, трансформуючи його як сенсову модель власної універсальної життєдіяльності. Такий характер культурної предметності є критерієм для віднесення речей до феноменів культури. Федотова В.Г.: віднайти у певному явищі феномен культури – це значить розкрити його роль у розвитку людини, тобто сенсотворну функцію, помітити не природою задані, а суспільні якості.
Від явища катання дитини з гірки механік візьме лише похилу площину з певним кутом та масу тіла, початкову й кінцеву швидкість (тобто «фізичний» факт), а не всю повноту ситуації з усією сукупністю ознак «сенсовируючого» феномена. До того ж він зведе той факт до кількісних відношень, згубивши інтегральну якість. У нього це буде шматок ідеалізованого буття, але не у духовно-практичній (явище в контексті людських сенсів), а виключно в логіко-теоретичній площині. Ось чому позитивізм у філософії виявився просто безсилим у розумінні духовно-практичного змісту, він не може побудувати й адекватної теорії культури.
В) Комунікативність. Предметні форми культури не можуть розглядатися лише у вигляді «об’єкту» бо ж саме стосунки спілкування – найбільш реальний контекст трансформації природної невизначеності предмету. Справжній зміст предметів культури не в об’єкті, не у відношенні до нього суб’єкта, а в міжсуб’єктних стосунках. Звідси й виростає інтерсуб’єктивний характер культурних цінностей. Підсумково сенси культуротворчої діяльності залежать від спілкування, консолідованого життя людей. «Соціально-стосунковий сенс – це, мабуть, і є справжній сенс будь-якої з конкретних форм культурної предметності» (Табачковський). Він же дає визначення: «Предметна форма культури є матеріально-речовою об’єктивацією практично освоєного людиною предметного змісту, трансформованого у суспільні стосунки». Але не лише від змісту актів спілкування, але й від способів оформлення та засобів їх залежать неймовірні можливості культурних предметів завдяки комунікативним сенсо-духовним актам, які здійснюються не лише у просторі синхронного контакту, але й у діахронній спадкоємності та діалозі між різними часами. Продукт культури – низка можливостей, що реалізуються у довгому часі живою сенсодіяльністю людини. Звільнена від зрощення з предметно речовими структурами за допомогою міжсуб’єктної функціональної регуляції предметність повинна ще отримати власне особистісну форму, щоб стати живою культурою, стати предметом людського буття.
«Міжсуб’єктний» простір – це перш за все простір живої спільності етносу. У ньому речі отримують людиномірну оформленість, а людина знаходить себе саму, власні «сутнісні сили», своє «Я» (індивідуальну самість). Відношення людини до предмета долає однобічність користування ним, споживання, володіння. Корисність речей (здібність задовольняти вітальні потреби) поза людською оформленістю для культури не має значення. Корисність – дуже недостатня умова існування культурного предмету. Вода корисна, але «вода» як культурний концепт мало схожа на предмет споживання, на теоретичне поняття особливого агрегатного стану Н2О. Згадайте стихію води в архаїчну добу, елемент світу у античних мислителів.
Дійсним змістом культури є саморозвиток людських сил, здібностей, відношень, стосунків і форм спілкування. Множина й багатство різноманітних предметів утворює безпосередню предметну основу існуючої культури. Кожна людська потреба створює свій особливий предмет потреби й особливі засоби їх задоволення. Людиномірна оформленість, як стійка форма, незалежна від утилітарно-емпіричних значень, не лише соціальна, історична, функціональна, вона й самоцінно-значима. Вона забезпечує певність, конкретність (при збереженні універсальності), живе карбування сенсоворотів навколо речі.
Г) Контекстуальність й континуальність предметної реальності культури. Континуальність – це сенсова щільність простору й часу, їхня голографічність. Культуру не можна вихоплювати з контексту часу та простору, в яких вона існує. Інтенція духу континуальна: щільно охоплює вона простір (екстенсивно – вшир й інтенсивно – вглиб) і час (ретроспективно – реконструювання минулого й перспективно – прогнозування того, що має ще бути). Інтуїція простору – головна сила розуму. Інтуїція часу – основний алгоритм розуму. З інтуїцій континуальності розум, перекладаючи на мову понять, черпає сенсонасичення, ущільнення сенсів, операціональність. Чуттєві образи ейдетизуються, концептуалізуються. Просторово-часова сенсова модель завжди утримується, рухаючись до свого сенсового центру – людини, одухотвореної сакралізацією, естетизацією, інтелектуалізацією, моралізацією. «Навколо винахідників нових цінностей обертається світ: нечутно обертається він» (Ніцше про великі події).
Висхідною «клітиною» культури є не діяльність, а її перехід з форми руху в форму предметності, а отже подолання утилітарно-функціональної (лише практичної) визначеності. Винна бути й відповідна форма сенсопорухів у особистості «суб’єкта» культури, поза якою найкультурніший для одних предмет може бути культурно пустим для інших. Культура – протиставляє собі байдужу предметність і намагається ухопити й «годувати» безодні сенсів, ціннісно їх трансформуючи, зігріваючи холодний простір безодні, долаючи площинність глибиною сенсових занурень й співставлень, розширюючи сенсогоризонт, зв’язуючи з універсальною людською ойкуменою. «Присвоюючи» предмет як опредметнену в ньому форму діяльності, людина сенсове постійно повертається до сукупності (цілого пука) універсальних можливостей. У культурі причинність не лінійна, а системна. Це також наслідок її контекстуальності й континуальності (щільності сенсонасичення).
Для вимірів не світового, а локального масштабу континууму користуються поняттям «хронотоп». Як істота тілесна людина займає певне місце у просторі. У бутті ж своєму вона начебто розосереджена, «розкидана» у світі, подіях, справах життя і духу, у часовості свого унікального існування. Особистісне буття неможливо просвітити промінням рефлексії. Важливою є й ситуація перебування у конкретному «тут» і «тепер». Людина залучена у багатовимірні просторові структури, сенс яких визначається відповідністю їх ситуації буття у певний момент часу. Втрата сенсу перебування у даному «тут» – свідчення про втрату розмірності, внутрі якої людське буття може природно розгортатися, згортатися, бути собою.
«Хронотоп» – синкретичність і зв’язність місцеперебування (осмислений зв’язок часу і простору); природність взаємозв’язку людини з просторовими і часовими властивостями світу. Про це писали Ейнштейн, Ухтомський, Вернадський, Бахтін. «Хронотоп» є й у кожному художньому творі. Але надзвичайно відмінні вони в науці, Мистецтві, релігії.
Головні світоглядні орієнтації людини не налаштовані за лінією відношення матеріального й ідеального. Не починає людина й із теоретично-пізнавального відношення. Задовольняючи свої вітальні нужди, людина формує утилітарне відношення, потреби використання речей і сил природи, її інформаційних можливостей. Водночас вона виробляє й удосконалює засоби практичного та духовно-практичного освоєння природного світу завдяки здібностям ідеалізації. Таким чином утворюється і закріплюється одна з провідних ліній відношення до світу – бінарна опозиція «утилітарне» – «ідеальне».
Друга лінія закріплює опозицію «речовий світ» – «внутрішній світ особи». Перетворюючи предметно-чуттєве буття, людина перетворює себе, як індивіда, отримуючи якість особи і розвиваючи її. Творення себе, свого внутрішнього світу, – умова удосконалення перетворень речового світу (речовини, енергії, інформації). За третьою основною лінією світоглядних орієнтацій (бінарна опозиція «ціле» – «часткове») найзначніше забезпечуються саме сенсові перетворення: узагальнення, абстрагування, трансформація ідей, символізація значень певних явищ і подій, їх усталення в знаках. На цій лінії сформувались нові опозиції: аналізу – синтезу, множини – єдності, хаосу – гармонії тощо. Важливо усвідомити, що орієнтування людини у цих трьох лініях координат саме й утворюють систему культури, її континуум. – щільність змістовного сенсозаповнення – дивну єдність стійких форм (стабільності, яка дає можливість і наснагу пізнанню й навчанню) і відкритості, мінливості, дискретної безперервності (динаміки, яка забезпечує можливість розвитку). Культура єднає космічний, історичний і екзистенційний виміри часу – цього стрижня світоладу (переможеного богами, які тому стали безсмертними), цього хронографа культури. Культура – перервно-безперервний, мінливо-стабільний і стабільно-мінливий процес.
Що ж дозволяє утримувати щільність і системний контекст сенсів? Головним засобом до цього є мова! Це вона може емпіричний галас змінити на нечутну метафізику подій і навпаки: непомітну терплячість буття підняти до всесвітнього крику. Це вона – зберігач, транслятор і ретранслятор сенсу, його охоронець, виразник, оформлювач. Мова – означеність дійсного буття сенсового всесвіту людини. Слово ранить, вбиває, миттєво змінює вираз обличчя, воно привід для зачіпок і звинувачень, вироків і мотивації. І воно ж може бути кволим, зів’ялим, немічним. Енергема слова – реальність, але чи у ньому самому акумулятор? Сила слова надто залежить від ситуації словлення, його суб’єкта й об’єкта. Слово – повноважний представник тексту в контексті спілкування, людської консолідації. Куля сама по собі не вбиває, як і зброя. Їх енергія спрямовується стосунками людей у всьому історичному контексті. Як і їх винахід. Сакральне слово – надособове занурення у розчин трансцендентного буття. Воно найзначніше насичене сенсом. Досить одного погляду на мандалу, досить лише звуку мантр і може відбутися прострація психіки, екзальтація духу. Знак тут не словесний, але відповідний сенсоворот без слів би не склався. І магія забезпечується словесними еквівалентами фетишистської взаємозалежності.
Д) Резонансність культурного предмету (завдяки його контекстуальності й континуальності) надзвичайна. Вона забезпечується багатоаспектністю сенсу в динаміці взаємної недеструктивної трансформації. Звідси й споглядальні можливості культури. Надзвичайно резонансною є мова у її етнонаціональному змісті. «Москва! О, як багато в цьому звуці для серця росіянина сплелося, і як багато в ньому відгукнулось». Резонатором є й полісемантика мови: «круглий стіл» – емпіричний предмет; форма олігархічного правління; форма конференції тощо. Мірка резонансності також може бути мірилом культурності предметів. Завдяки резонансності культура виглядає ритмікою актуалізації сенсів минулого через майбутнє (мету, проект, творчість), через забезпечення єдності спадкоємності й новаційності. Минуле пливе у сьогоднішнє і прийдешнє. Античність – могила радості. Класичне мистецтво невмируще.
Світогляд забезпечує особливу інтенцію культури – трансцендентну світоглядну перспективу. Завдяки їй людина здібна свідомо чи підсвідомо виходити за межі безпосередньо-життєвої взаємодії з дійсністю, сприймати себе як істоту, що виходить за свої власні межі. Кожний історичний тип культури відкривав особливі можливості трансцендування перспективи. Християнська догматика своєю просвітленістю торувала шляхи просвіті, ідеям прогресу. Людина вище себе самої, відкрита для іншого в собі, не звершена й не завершена істота (це добре ухопив Ф. Ніцше у своїй бестії-надлюдині).
З резонансністю культурної предметності пов’язана специфіка культурних подій. Будь-які події культури – сенсові, ціннісні, вмотивовані людськими вимірами, внутрішніми зрушеннями духовності, всією складною диспозиційною структурою особи, готовністю до дії. Вони включають так чи інакше трансценденцію. Що надихає людину? Вихід за межі. Почуття підйому – це й підйом почуттів. Та й те, й інше – насолода Універсумом, трансцендуванням до Абсолюту чи Його до нас. «Вище вершини нічого немає» (Сенека). Вище людських вершин не існує висот. Гори захоплюють вершинність людських душ: це чудово описали Августин і Петрарка. Захоплюють і горизонти: сторони світу. Простір океанів і підводний світ. Хто сказав, що розумний в гору не полізе? Що притягає альпіністів аж до «зони смерті»?.
У культурі також важливим є струм, а йому треба різниця потенціалів. Захоплює напруга, ще більше – межова. У багатьох людей є відчуття, що вони посланці зверху в ті миті, коли вони на підйомі, вище себе самих. Отже, важливим є особистісне просякнення струмом культури. Джерелом актуалізації особистісного сенсу подій і явищ культури, піднесення до вищого й більшого виступає система цінностей. Без живої особистісної характеристики (живих сенсів) предмети культури не живуть для тебе: вони перетворюються в експонати (у кращому випадку), а не в достопам’ятну актуальність. Поза духовно-практичною мотивацією (культурними потребами, інтересами, метою, орієнтаціями, ідеалами) людина культурно (духовно) мертва особистість. Не проходячи крізь щільні нашарування сенсо-цінностей, ми будемо жити в надто розрідженому повітрі культури, все більше стаючи одномірними дітьми цивілізації.
Культурна подія – це місце зустрічі «вічної ідеальної історії» зі стихією історичного життя етносів і націй. Її початок не тут і тепер, а у вічності й безкінечності: сенсонасичена, контекстуально-континуальна дія не буває актом окремішності – це акт універсальності, який у своїй дискретності зветься подією (префікси лише у мовних знаках такі короткі, сенс вони змінюють дуже масштабно). Цінність, як сенсооформлене предметне значення чогось реального для людини, трансформує плинне у вічне, обмежене у безмежне, конечне у безкінечне. Такими є не лише художні образи. Технологія – також суттєвий, але ж не єдиний, момент культури. Вона – сенсоутворення, що характеризує послідовність певного роду подій, які рухають предмет до його всезагальності й універсальності. «Страхітлива подія не підкоряється часові» (Борхес). Галаслива подія не буває надто значною для культури.
Культура і життя. Ніяка культура не може стати самим життям, хоча людське життя дуже занурене в розчин культури. Бувають підйоми й занепади духу і в духовному житті, й у будь-яких ритмах і циклах побутового, подружнього, родинно-шлюбного, інституалізованого життя. Сентименти й ніжності змінюються агресивністю і гнівом. Культура може це значно знівелювати, але вона не може забезпечувати «плоскогір’я» життєвих процесів і досягнень.
Вона – вічний рух до вершин при відсутності торованих шляхів, постійна підзарядка акумуляторів духу й духовності у пошуках мети, засобів, технології успіху самотворення себе й витіснення з себе, сенсове наповнення й сенсове утримання, у забезпеченні мистецтва знань і умінь. «Сенсова рівновага» духу – породження ілюзій раціональності; «сенсовий хаос» як норма духу – породження ірраціоналізму (вправно культивується сьогодні «постмодернізмом»). Для обох випадків є онтологічні підстави. Та все ж важливіше динамічна гармонія. Її досить точно висловив, з точки зору бароко, Джон Донн: «Справи тим кращі, чим частіше вони змінюються»!
Ще віддаленішими від життя є теоретичні знання про культуру, хоча саме завдяки їм можна осягати її глибини. Сучасна наука відкинула аристократичні, елітарні відтінки поняття культура. Робити наголос на народну чи масову культуру також не варто. Треба певна світоглядна нейтральність, щоб теоретично схопити культуру в її сутнісних вимірах, в аспектах застосування (при всій її багатомірності й суперечливості).
Філософія культури. Події й артефакти культури достатньо описані, а ось філософський її статус і сенс все ще дуже мало визначились. Культурфілософія Нового часу пов’язана з іменами Джамбатісти Віко та Жан-Жака Русо, який поколивав підвалини раціоналізму й цим дуже вплинув на Канта, на його пошук «управлінських» сил людини. Не розум, але й не щастя, а обов’язок дають людині могутність, більшу від природної. Ідеї прогресу культури присутні в філософії історії Вольтера й Кондорсе. Класичне розуміння культури базувалося на філософії історії: у Гердера й Віндельбанда була історіософія, а не феноменологія культурних процесів. Ритми історії філософії можливо більше збігаються з фазами процесу культурної творчості, але ж не з ритмами історичної еволюції (відповідно і з філософією історії). Романтики високо цінували своєрідність національних культур. Це відбилося у ранніх російських слов’янофілів.
Поняття культурфілософії введене, як термін, німецьким романтиком Адамом Мюллером (1779-1829). Але відношення до культури у подальшій філософії неймовірно урізноманітнилось. Від уявлень про культуру як хворобу Світової Волі до повного протиставлення цивілізації (Г. Зіммель, Л. Клагес, Г. Кайзерлінг, О. Шпенглер). Трагізм прогресу й прогрес трагізму людства глибоко відбили у своїй творчості Ф. Достоєвський, К. Леонтьєв, М. Бердяєв, Вяч. Іванов О. Блок та ін.
„Мета філософії культури – зрозуміти сенс, значення й цінність культури для становлення людини” (Чавчавадзе Н.З.). Іванов В.П.: філософія культури – аналіз структури світовідношення: взаємодії сутності людини й істотності світу.
Теорія культури. У 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. в Радянському Союзі посилився інтерес саме до теорії культури. Багато з’явилося відомих імен: Е. Маркарян, Ю. Давидов, М. Злобін, Е. Соколов, Е. Баллер, С.Н. Артановський, Арнольдов тощо. Але визначали предмет теорії культури не надто визначено. Ось, наприклад: «Предмет теорії культури – духовне життя суспільства в його детермінації, цілісності, внутрішніх взаємозв’язках, історично-конкретній визначеності, у всіх виявах і на всіх рівнях спільнот» (Яковлєв Б.Д.).
Намагання побудувати єдину теорію культури (на одному підході охопити всі та всякі явища й проблематику культури) не виправдалися. Е. Маркарян намагався зняти відмінності підходів. Його роботи були найфундаментальнішими у цій галузі. Та все ж розуміння культури як системи поза-біологічно випрацюваних механізмів і засобів, не витримало критики. Розуміння культури як способу людської діяльності й об’єктивованих у різних продуктах її результатів не привело до охоплення навіть суттєвих моментів культурного буття. Бо: спосіб діяльності – також її результат, її продукт; у процес творення продуктів не включає самого суб’єкта. Все поза-біологічно створене – культурне! А все інше? І чи ж все? Допущена й елементарна логічна помилка: культура визначається діяльністю, а діяльність розуміється як соціокультурна активність. У працях інших деяких авторів і сама діяльність не включається в культуру: лише її результат – система цінностей, благ, нормативів, знаково-символічних і комунікативних засобів, інститутів тощо. Тут культура лише функціональна підсистема й стабілізатор соціальної системи. Джерела розвитку культури або не вказуються зовсім, або нав’язуються із-зовні (не іманентні). Культура виглядає статичним утворенням. Швидше це був опис цивілізації, а не культури.
Динамічне ж розуміння культури ототожнило її з творчістю. Сфера культури як сфера розвитку особи, що не завжди виключає її предметних форм. Творча діяльність завжди носить предметно-перетворюючий характер, а об’єктивовані її результати – це опредметнена (втілена) діяльність попередників, яка отримує те чи інше соціокультурне значення в живій тканині суспільних взаємних зв’язків і стосунків. Поза динамікою розвитку предметні результати діяльності – лише функціональні форми, не здібні розкрити історичний зміст культури. Людина у всій її суб’єктивності також є продуктом (результатом) діяльності та спілкування. Але це такий результат, що може існувати лише як процес певної (також і культурної) діяльності.
Теорія культури не може зрозуміти, що сьогодні вже вичерпались принципи й парадигма Нового часу. Науковчення нікого не захоплює як самоцінне, навіть учителів. Раціональна будова «Великої дидактики» Я. Коменського вимагає радикальних змін у бік діалогіки, культурологіки, але не стільки у стилі мислення, скільки в стилі спілкування. Думка, що йде від Дільтея: доки світогляд буде розглядатись як щось теоретичне, більшість галузей культурного життя залишаться недосяжними для історичного синтезу. Яковлєв Б.Д. запевняв, що теорія культури може бути лише філософською теорією. І це було прогресивно тоді, коли панували функціонально-рольові, технологічні, структуралістські, біологічні чи натуралістичні підходи, які не відтворювали цілісної людської якості. При такій умові неможлива навіть соціологія культури, а не те що антропологія чи універсальна теорія культури. Поза цілісною людською якістю культурного континууму не існує підстав взагалі вести мову про культуру. Не випадково ж вона довго у наших теоретиків не мала власного категоріального апарату, запозичувала вузлові поняття у політекономії: виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних та духовних цінностей. Натомість творенню, одухотворенню, освоєнню, насиченню сенсом тощо. Адже людина може створювати те, що без неї ніколи б не виникло у природі.
Найглибше у розумінні культури пішов Мамардашвілі М.К.: «Культура – це засіб зберігання, вироблення й передачі пам’яті й інформації, але не спадкової, а трансіндивідно-предметної і постійно оживленої зрощенням з нею людських, актуально живих сил. Це особливий механізм, винайдений людьми, який має своє життя, він живе не натурально в якостях людей, а саме тому, що він існує, ці якості й можуть виникати як людські».
Художній твір і статистичний звіт про його досконалості й недоліки – дві різні реальності. І це може бути міркою відмінностей культурологічного й логічно-описового підходів до явищ культури. Мова про те саме, але ж яка вона різна. Статистика не здібна входити у внутрішній зміст, глибину закономірностей, яскравість вислову. Вона за природою своєю – фактуально-реєєстраційна, вона не допускає ні грану «особистісної матерії».
Культурологія – логіка онтології культури; самообгрунтування розумом незрозумілого. Теоретичне моделювання культурного життя з середини його. Термін культурологія у науковий обіг увів Леслі Уайт (1900-1973). Йому ж належить перша спроба обгрунтування ЗТК (загальної теорії культури). Відмінність між ними він вбачає на зразок різниці між «теплотою» та «температурою». Культурологія – внутрішній процес сенсових зв’язків (теплота). ЗТК – вимір (мірка) цього процесу: розгляд передумов, підстав, підвалин, зовнішніх чинників (пристрій для нагріву, способи підігріву, наслідки нагрівання тощо). У ЗТК Уайт вирізняє 3 підсистеми культури: технологічну (людина й середовище, інструменти й техніка використання середовища), соціальну (стосунки людей, типи поведінки, правила взаємодії), ідеологічну (ідеї, вірування, знання, мудрість, мова, символи, міфи, релігія).
Вилучити предметну сферу культурології можна шляхом відділення від психології (фіксує внутрішній суб’єктивний стан змісту, міжсуб’єктну комунікацію) та соціології (навіть соціологія культури не здібна сама відрізняти культурне від соціального). З точки зору культурології саме «суспільство є функцією культури», а не навпаки. Ансамбль культурологічних дисциплін включає: антропологію, археологію, етнографію, соціологію, історію, психологію. У кожної з них – своєрідне за специфікою розуміння культури.
Символи надали людині людське обличчя завдяки особливому досвіду духовної символізації. Символізуюча «природа» культури – це походить від Ернста Кассірера. Спираючись на символізм Уайт робить культуру надособовою (не в бутті, а саме у вивченні): об’єктивовані процеси, збереження і застереження людини; процеси деструктивні: безконтрольна сила (геологічна, космічна, соціальна). З часом Леслі переносить акцент на адаптивні можливості культури, а не деструктивні (у книзі «Еволюція культури». 1959), хоча від песимізму не позбавився й надалі. Для культурології головне не символи, а сенси, сумірні людині й зовнішньо покладені («опредметненні») в цінностях.
Культурологія не може покинути особливості культури: збереження живого зв’язку людини з практично й теоретично освоєними предметами у тій їх якості, яка самостверджує людину спочатку як індивідність, а потім як персональність, індивідуальну самість, самостояння. У цьому корінь духовно-практичного світовідношення, якого не слід відривати і в теорії від інших форм освоєння світу. Зачинене на себе самого духовно-практичне осягнення стає «рафінадом» культури, а не повномірністю її. На цьому й трималась надмірна елітаризація культури, її показові ерзаци, пихатість обранців, показне благополуччя одних при жахливій реальності в цілому. Повномірна культура має духовно-практичне у якості епіцентру, а не єдиного, ізольованого й виключного, центру. Лише вона може «справитися і з достатністю добробуту» (Андрій Бітов), і з його недоліками (поляризацією власності й владності, матеріальних багатств, бюрократизмом і корупцією, падінням просвітницького рівня освіти і моральних засад суспільства). Лише від такої культури залежить справжня якість людської життєдіяльності в цілому. Культивується й селекціонується далеко не лише природа (та й хто її може знати не культивовану). У людини є не природа, а історія. І творить історію (також і природи) культура, а не навпаки. Це вона перетворює речі в речення, змушує природу до промовистого сенсового говоріння. Промовисті речі уречевлюють мову сенсовируваннями. Та найзначніше в історії притягають не речі, а люди, бо ж завдяки їм ми відкриваємо себе у повномірному розгортанні людської універсальності – «роду». «Вся історія культури – ланцюг послідовних відкриттів людини» (Ліхачьов Д.С.).
«Мета філософії культури – зрозуміти сенс, значення й цінність культури для становлення людини» (Чавчавадзе Н.З.). Конкретне знання про культуру – культурологія, метафізичне – філософія культури. (Гуревич П.С.). Філософія культури відрізняється від теорії культури як соціальна філософія від соціології стосовно суспільства. Філософія взагалі – це самосвідомість культури певної епохи. Її принципи і закони не лише «об’єктивні» істини, але й «суб’єктивні» переживання. Це водночас цінність і наукове знання; розуміння людини і світу та осягнення їх сенсу і значення. Специфічним для філософії способом освоєння дійсності є «практично-духовний», ціннісно-світоглядне відношення. Філософія є теорією духовно-практичного (світоглядного) осягнення дійсності. «Філософія – найбільш незахищений бік культури» (Бердяєв). Та, водночас, людина приречена на філософію. Вражаюча здібність до рефлексії і є найцінніше у людині, а вона найчастіше боїться зізнаватися у цьому (Гуревич П.С.).
Крім культурології існують культурантропологія, етнологія та інші галузі теорії культури. Між онтологією й гносеологією культури – велика відстань, яку активно взялися закидати філософська герменевтика й постмодернізм.
Надзвичайно складною є проблема універсального визначення культури. Пропонувалося їх багато, але згоди не дійшли майже ні в чому. Дивись, наприклад: Арнольдов А.М. Введение в культурологию, 1993; Белогрудов О.А. Культурология: Программа-конспект, 1997; Библер В.С. Культура. Диалог культур (опыт определения), 1989; Давидович В.Е., Жданов Ю.А. Сущность культуры, 1979; Каган М.С. К вопросу о понимании культуры.//Философские науки, 1989, № 5.
У сучасній літературі А. Кребер і К. Клакхон, проаналізувавши більше 300 визначень, згрупували їх таким чином:
1. Описові визначення. Походять від концепції засновника культурантропології Е. Тайлора і зводяться до суми видів діяльності, звичаїв, вірувань. Як скарбниця всього людиною твореного включає книги, картини, способи адаптації, мову, етикет, релігію тощо.
2. Історичні визначення. Підкреслюють роль традицій, соціальної спадкоємності. Цінують те, що до нас прийшло з минулого. До них належать і генетичні визначення: культура як результат історичного розвитку. До неї входить все штучне, що творить людина й передає від покоління до покоління: знаряддя, символи, організація, спільна діяльність, погляди, вірування.
3. Нормативні визначення. Акцентують значення правил і норм. Культура тут – спосіб життя індивіда, який задає йому соціальне оточення.
4. Ціннісні визначення. Культура як матеріальні й соціальні цінності, групи людей, їх інститути, звичаї, поведінкові реакції.
5. Психологічні визначення. Вирішення людьми певних завдань пояснюється виключно психологічними властивостями. Культура – особливе пристосування людей до природних умов існування. Вона і є сумою всіх результатів пристосування.
6. Дидактичні визначення Культура – це поведінка, якій людина навчилася, а не отримала у якості біологічного задатку.
7. Структурні визначення. Виділяють важливість моментів організації або моделювання. Культура як система певних ознак, різним чином між собою пов’язаних. Матеріальні й не матеріальні культурні ознаки, організовані навколо основних потреб, утворюють соціальні інститути, які є ядром (моделлю) культури.
8. Ідеологічні визначення. Культура – це вир ідей, які переходять від індивіда до індивіда посередництвом особливих дій, слів або імітацій.
9. Символічні визначення. Культура – це організація різних феноменів (матеріальних предметів, дій, ідей, почуттів), яка складається з вживання символів або залежна від нього.
Кожна з перелічених груп визначення схоплює певні важливі риси культури (вона дійсно є результатом поведінки людей, їхньої діяльності; вона історична, включає моделі, ідеї, цінності; вона вибіркова, дидактична, символічна, не біологічна за спадковістю тощо), але в цілому її феномен утікає від будь-якого кінцевого визначення, яке не схоплює всіх тих складних явищ, що характеризують культуру, наприклад, майя, ацтеків, Київської Русі, тропічної Африки тощо. Розуміння поданих нижче робочих визначень вузлових змістовних понять культурології, їхнє співвідношення добре розкривається в рисунку 3 (до теми 3).