7.2. Українська культура доби козацько-гетьманської держави

Наука. Доба українського гуманізму стала новим важливим етапом розвитку української наукової думки. Перші основи модерних дисциплін і розвитку новітньої української науки були закладені в Києво-Моги-лянській академії. У ній здійснювався перехід від літописів до прагматич­ної історії, звідси йдуть традиції української археології й новітньої філо­софії, мовознавства й теорії літератури. Вихованці академії, підготовлені в Західній Європі до професорської діяльності, приносять нові методи наукових досліджень і нові ідеї. Вони їх передають у своєрідній інтерпре­тації, базованій на спостереженнях і порівняннях із рідного ґрунту. Помітні в них уже сліди впливів і методи Декарта (у Георгія Щербацького, С. То-дорського), Т. Гоббса (у Феофана Прокоповича), схрещуються впливи німецької містики, згодом раціоналістів та ідеалістичної філософії.

Вихованець академії Григорій Сковорода (1722—1794), виразник оригінальної філософічної системи, з двома своїми земляками Паїсієм Величківським (1722—1794) і Семеном Гамалією (1743—1722) ство­рили окрему школу "містичного тризір'я української філософії". Близький до них Михайло Полетика (1768—1824) анонімно видав у м. Галле 1818 р. французькою мовою працю про "призначення людини".

Учень академії Іван Полетика (1722—1783) з 1750 р. був професо­ром Медико-хірургічної академії в м. Кілі (Німеччина). Він був одним із видатних українських професорів вищої школи Західної Європи. Під впли­вом фізіократів в академії починається розвиток природничих наук./вак Прокопович, який був з 1716 р. професором математики й фізики, на за­прошення російського уряду переїхав до Петербурга, де заклав разом з іншими вихідцями з України основи російської науки. Антон Прокопо-вич-Антонський (1762—1848), фізіократ-природознавець, переїхав до Москви, був членом Російської академії наук. Основоположниками нау­кової агрономії в Україні були Прокоповичі —Андрій (1756—1826) і Петро (1775—1850). Хоч у XVII ст. професори й учні Києво-Могилян-ської академії часто були змушені працювати на чужині, вони підготували ґрунт для розвитку української науки на початку XIX століття. Разом із німецькими вченими українські становили перший склад Російської академії наук і заклали основи російської науки.

Освіта. У другій половині XVII—XVIII ст. освіта, наука і друкарство в Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. У Правобережній Україні чисельність православної шляхти змен­шується, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні школи, які виникли при церквах у XI—XII ст., а потім деякі з них розвива­лись як братські, на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці

з'являються уніатські школи, що були в руках ордену василіан, за характе­ром зовсім інші порівняно з братськими.

Шкільна діяльність василіан набуває значного поширення з утворен­ням у Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) — першо­го в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для василіан нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та якщо в братських школах XVI і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призна­чені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у като­лицькому та польському національному дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове становище й надавали їм польського державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.

На Лівобережжі, у Києві та на Слобожанщині існували тільки право­славні школи. Провідне місце серед них належало Києво-Могилянській колегії. У1701 р. за царським указом вона одержала статус і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.

Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Най­кращі випускники, такі як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після навчання в Німеччині привносили в академію нові ме­тоди та напрями в науці.

Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Про-копович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був над­звичайно високим. Випускниками академії були Г. Сковорода, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, П. Гулак-Артемовський, Ф. Прокопович та інші ви­датні діячі. Недарма М. Гоголь про Києво-Могилянську академію говорив, що "це те гніздо, з якого вилітатимуть орли, що прославлять нашу Украї­ну". Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення ос­віти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький — один із найвидатні-ших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського "Лексикону", словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за по­ходженням білорус) у 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської ака­демії. Він був також вчителем царських дітей. Визначний проповідник Дмитро Туптало, автор "Четьї Мінеї", з 1701 р. був ігуменом різних мо­настирів, а з 1702 р. — ростовським митрополитом. Після смерті москов-

ський Синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором Московської слов'яно-греко-латинської академії, з 1700 р. — митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав ве­ликі заслуги в реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були органі­заторами майже всіх духовних училищ Росії — у Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах. У1700— 17б2 pp. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росія­ни — лише 47. Вони засновували й очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові перекла­ди. Був час, коли Синод на 75 % складався з українців, а всі єпископи Росії, включаючи і Сибір, також були українцями, переважно вихованцями Киє-во-Могилянської академії. Уже сама належність до української національ­ності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві1.

У другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церковно-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московсько­му духовенству, яке писало на них доноси цареві.

Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинського) та до Молдавії (П. Величковського).

Крім академії у Києві, були школи на Лівобережжі, засновані пред­ставниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було пе­ренесено до Чернігова. У 1727 р. бєлгородський єпископ Єпгфаній Ти-хорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, зас­новує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобо­жанщини.

1 Голубенка П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. — К., 1993. — С 131 ■

Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722—1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті "Благодарний Еродій" (1787). Він був одним із найвидатнішихукраїнських педагогів, філософів і письменників. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, у яких про­повідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Лю­дина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив в основу свого вчення девіз Сократа: "Пізнай самого себе". Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди ("Діалог, или разглагол о древнем мире", "Наркісс. Разговор о том: узнай себе", "Разговор пяти пут­ников о истинном щастии в жизни" тощо), так і літературні твори ("Бай­ки Харківські", "Вбогий жайворонок", або "Сад божественних пісень"). "Світ ловив мене, та не впіймав" — такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надгробку. Справді, далекими від життєвої суєти були думки і життя цього мандрівного "старця", чистими і переконливими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні національного відро­дження.

У1738 р. у Переяславі єпископ АрсенгйБерл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов'янську семіна­рію, яку 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєт­ки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, запроваджена Катериною II в 1786 p., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення.

Централістська політика Катерини II знищила й народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій.

Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Ліво­бережжя з власної ініціативи й на власні кошти засновувало й утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило на хуто­рах, дітей вчили "мандрівні дяки". Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили сироти, яких учили в школі й старі, вбогі та немічні люди.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 pp. на території 7 полків гетьманської України — Ніжинського, Лубенського, Чернігів­ського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа. Однак через централістську політику московських царів чисельність цих шкіл ставала все меншою.

У1768 р. на території Чернігівського, Городненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припа­дала на 6750 душ населення1.

1 Українська культура: Лекції / За ред. Д. Антоновича. — К., 1993. — С. 63-

Рівню освіти в Східній Україні, і насамперед у Гетьманщині, другої по­ловини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до зане­паду шкільництва. Так припинило навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині та на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і рея ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдан­ня мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський універ­ситет (1784).

Друкарська справа. У ті часи культурно-освітніми установами були дру­карні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й дру­карня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно церковнослов'ян­ською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.

Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виключне право друкувати книжки. У 1639— 1667 pp. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлен­ня якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована в 1687— 1688 pp. друкарня Йосипа Шумлянського після виходу двох-трьох книжок при­пинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660— 1770), яку перевів зі Львова у 1649 р.А. Жетборський, який згодом став архімандритом унівським.

На початку XVII cm. друкарство поширюється і до Києва, коли архі­мандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVII cm. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші дру­карні, але вони існували недовго.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лаза­рем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р- у Новгород-Сівер-ському друкарщяку в 1679р- було переведено до Чернігова. Проте її друкова­на продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників: Інокентія Гізеля, АнтоніяРадивіловського,ЛазараБарановича,ДтитраТуптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались "елінскія і франкскія мудрованія" ("грецькі й французькі мудрощі"). У зв'яз­ку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено всі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 р. наказав, що "... з огляду на те, що в цих друкарнях: "книги печатают несогласно с вели­короссийскими печатли... книг никаких, кроме церковных, прежних из­даний не печатать". А для тих книг, що друкувалися, було встановлено су­вору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепа­дають, втрачаючи український характер.

Друкарство на Поділлі не мало особливого громадського значення, бо всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випущені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не мог­ли розвинутися через релігійні переслідування.

Література. У XVII—XVIII ст. значного розквіту набула українська літе­ратура. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії — бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрід­них рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто науко­вих центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою україн­ською або церковнослов'янською мовою існувало багато видань латин­ською, а також польською мовами.

Найбагатшою за змістам періоду бароко є українська віршована пое-зія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різно­манітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у "Руні орошеному" Д. Туптала, 1680 р.) або святих. Багато пісень зі світською тематикою, зокрема любов­них, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національ­ного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельниць­кого, Мазепи, заклики до єдності. Образ козацького ватажка Станіслава Мо­розенка, який загинув у 1651 р. у битві з татарами, "голови завзятої", з якого вороги "живцем серце вирвали", став улюбленим, за ним "вся Вкраїна плаче". Разом з тим у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народ­них мас, козаків, селян. Погляд народу на Хмельницького як героя, "чия сла­ва не вмре, не поляже", висловлений у народних думах і піснях, знайшов своє подальше відображення в багатьох творах українських письменників.

Кінець XVII — початок XVIII cm. були останнім періодом розквіту на­родних дум та пісень про "козацьку славу". Після поразки Мазепи під Пол­тавою розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними.

Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події — битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. У зображення подій впле­тено особисті почуття.

Досить широко в українському бароко була представлена прозова но­вела. Сюди відносять багато оригінальних оповідань, переважно релігій­ного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідан­ня Петро Могила, видав велику збірку "Небо новое" (1665) І. Галятовський. Велике значення мало видання "Патерика Печорського" (Іббі, 1678,1702). Монументальну збірку житій святих "Четьї-Мінеї" у 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689,1695,1700,1705).

Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма,яка особливого розвитку набула наприкінці XVII —у XVIII cm. Представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін. Були драми різдвяні, великодні, про святих ("Про Олексія, чоловіка Божого", 1673, про святу Катерину тощо), на теми моралі ("Царство натури людської", 1698), істо­ричні, зокрема з української історії. За період з 162 3 по 1795 р. збереглося понад 20 текстів. Надрукована драма "Про Олексія, чоловіка Божого" була дуже популярною, оскільки містила побутові сцени з народного життя.

Yлітературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літе­ратурно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (бл. 1645), записки Якова Маркевича, Миколи Ханенка, автобіографія Іллі Турчиновського та ін.

Центральне місце в цій літературі займають так звані козацькі літопи­си: "Самовидця" (доведений до 1702 p.), Григорія Грабянки (до 1709 p.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 p.), що зображував історичні події як по­вчання сучасникам.

Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити у "Густинському літопису" (1670), у "Хроніці" Т. Са-фоновича (1672), в "Обширному синопсисі руському"П. Кохановсько-го (1682). У1674 р. випущено перший підручник історії — відомий "Синоп-сис"архимандрита Києво-Печерської лаври І. Гізеля. У ньому йдеться про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюрико-вичів і навіть про єдиний "православно-российский" народ. Цим твором автор намагався цілком в дусі політики Б. Хмельницького підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їхньої влади. Проте "Синопсис" отримав у Росії зовсім інше тлумачення. Аж до 17б0-х років він залишався єдиною в імперії навчальною книгою з історії, зберігав популярність до середини XIX ст., витримавши близько 30 перевидань. Ідею єдності Вели­кої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії — від М. Карамзіна до С Соловйова.

Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська літе­ратура другої половини XVII — початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хор­ватській та латино-слов'янській літературі.

Проспер Меріме написав праці "Українські козаки та їх останні геть­мани" і "Богдан Хмельницький", які є унікальним свідченням українознав­чих зацікавлень класика французької літератури.

Архітектура. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль — українське, або козацьке, ба­роко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

Початок бароко бачимо вже на початкуXVIIст. у будовах Києва і Льво­ва, але справжній його розквіт припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров'я. Його фун­даторами були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім'я, власними заходами і коштами споруд­жували дерев'яні та кам'яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконо­стасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і зо­лотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, церковні книги в унікаль­них оправах. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монастирсько- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батурин!, Миргороді та в інших містах.

Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVII ст. у Львові (два польських костьоли: бернардинів (1600) і єзуїтів (1 б 13— 1670) і в Києві (перебудова Успенського собору італійцем С Брачі в 1613 p.).

Однак самостійна творчість українськихмайстрів цього стилю роз­починається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була "друга золота доба українського мистецтва після ве­ликодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого"'.

З усіх меценатів української культури Іван Мазепа (1644—1709) найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивіду­альності, людини західноєвропейської культури. На думку Миколи Голубця, у будівництві Мазепи можна простежити два напрями: один у репрезента­тивних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий — барокізуєукраїнську дерев'яну архітектуру1. У цей період було закінчено Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П'ятибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі над-

звичайно струнка у своїх пропорціях, з багато різьбленим декором стін — справжня перлина серед п'ятибанних церков українського бароко.

Поряд зі спорудженням нових Мазепа оновлював старі храми. Завдяки йому і митрополитові Ясинському барокового оформлення набули Со­фійський собор у Києві, який було перебудовано в 1685— 1707 pp., Успен­ський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубиць-кого монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Всього на кошти Мазепи було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. У роз­повідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди. Одним з найцікавіших зразків світської кам'яної архітектури України другої половини XVII ст., що збереглася до наших днів, є так зва­ний будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба).

Наприкінці XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяс­лав, Суми, Стародуб, Ніжин, Харків. Невеликий Батурин у 1669—1708 pp. стає резиденцією гетьманів на Лівобережжі.

Творцем архітектури Києва XVIII ст. був значною иіроюІванГригорович-Барський (1713—1785), який поєднував традиції доби Мазепи з впливом свого вчителя Б. Растреллі. Він звів у Києві Самсонів колодязь, браму Кири­лівського монастиря, дзвіницю Петродавлівського монастиря, перебудував Кирилівську церкву та багато інших. Одночасно працювали видатні українські архітектори С Ковнір, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батіст та ін,

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Пе­черської лаври, які створив архітектор СтепанКовнір (1695—1786). Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац.

Художня сила українського бароко захоплювала й іноземних митців, які починали самостійно працювали у цьому стилі.

Так, німець за походженням ЙоганнГотфрідШедель (1680—1752), який тривалий час працював у Росії, під час перебування ВІ731 — 1752 pp. у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, Брама Заборовського, надав барокових форм будинку митропо­лита у Софійському монастирі. У1731 — 1744 pp. Шедель звів славетну Ве­лику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії.

Висока культура українського бароко мала значний вплив на сусідні країни. Так, у Росії чимало споруд збудовано за мистецькими формами й технічними засобами українського бароко, оскільки там працювало в першій половині XVIII ст. багато українських архітекторів (серед них Ф. Старченко та І. Зарудний).

Із середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко приходять монументальні споруди в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква (1744— 1764) та Марийський палац архі­тектора Б. Растреллі). У стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові (1745—1760), та ратушу в Бучачі, Успенський собор у Почаєві.

З другої половини XVII ст. на Правобережжі й у західних землях, що пере­бували під владою Польщі, занепадає кам'яне будівництво і більш популяр­ною стає дерев'яна архітектура. У церковному будівництві вона набуває ти­пових прикмет, які стають національно-традиційними. Тому XVII ст. — пер­шу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев'яного будівництва, коли створюються окремі школи будівництва такого типу (закарпатська, лемківсь­ка, бойківська, буковинська, подільська, придніпровська та ін.). Непересічни­ми пам'ятками дерев'яного зодчества є церкви в Західній Україні в селах (цер­ква св. Параскеви у Крехові 1658 р., св. Богородиці у Ворохті чи св. Миколи в Кривках), або в Східній Україні (храм св. Покрови в Ромнах).

Образотворче мистецтво. Архітектура України часів бароко, як і образотворче мистецтво, позначена особливою національною індивіду­альністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів ма­лярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури, відповідно, невідомим для інших країн добо­ром технічних прийомів.

Особливими пам'яткамимонументального живопису були іконоста­си. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством позначаються іко­ностаси Єлецького, Троїцького соборів у Чернігові та Спасо-Преобра-женської церкви у Великих Сорочинцях (всі XVIII ст.). Усі вони виконані у стилі бароко. В галузі іконостасів працювали видатні майстри Іов Кондзе-левич, Іван Руткович, Ілля Бродлакович.

У малярстві спостерігались особлива українська типізація IcyсаХрис-пш,Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам'янця-Подільського, Чернігова, свідчать про кілька іконопис­них шкіл. Часто на іконах зображено український побут, постаті, пов'язані з громадським і політичним життям України, гетьманів, старшину, козаків, засновників церкви та інших (наприклад, ікона "Розп'яття" XVII ст. з обра­зом лубенського полковника Л. Свічки). Загалом в іконописі зберігались прийоми старої іконографічної школи з питомою вагою декоративності.

Серед різних жанрів світського мистецтва основнемісце посідав пор­трет — "парсунсС. Його українською особливістю було те, що за всією своєю життєвості він зберігав тісний зв'язок з іконописом. Дуже популяр­ними тоді були портрети Б. Хмельницького і козацьких старшин, а в Західній Україні — львівських братчиків у репрезентативній позі з жезла­ми, гербами, книгами та іншими атрибутами. У портретному малярстві елементи реалізму поєднувалися з пишною, урочистою, суто бароковою умовністю, особливо у фресках (Успенський собор Києво-Печерської лав­ри і Софійський собор у Києві, церкви в Нискиничах на Волині).

Найбільшим осередком малярної праці був Київ, де кадри малярів, особ­ливо малярів-портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі. До наймайстерніших "парсун" належать портре­ти М. Миклашевського, генерального обозного Родзянка, полковника Су-лими та його дружини, київського міщанина Гудими та ін.

Збереглися окремі імена видатних майстрів. У Києві — це Іван Паєвський; у Львові — це Микола Петрахнович, Федор Сенькович, Василь зі Львова, який працював при дворі короля Яна Собеського. З Лаврської художньої школи вийшли Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, Ірлієвський, Неділка, Казанович. У Москві працювали Заруцький, Маховський, Полон-ський, Пузаревський, Рефузинський, Ондольський, Животкевич та ін.

У другій половині XVIII ст., після скасування самоврядування в Україні, українські митці переїхали до Петербурга, де намагалися створити "все-імперський" мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (1737—1773), котрий став ректором Петер­бурзької Академії мистецтв,К. Головачевський (1735—1823), /. Саблуков (1735—1777), пізніше організатор Харківської мистецької школи. Велику сла­ву здобув портретист Київської школи Д.Левицький (1735 —1822), академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боро-виковський (1757—1825). Він залишив після себе цілу школу портретистів, серед яких особливо відзначився М. Бугаєвський-Благородний.

Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, остаточно поєднавши українське мистецтво із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони започаткували новий період розвитку ро­сійського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візан­тійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами класичної школи були В. Тропінін (1776—1857) на Поділлі, Ж Теренський (1723—1790) у Перемишлі, Л. Долинський (бл. 1745—1824) у Львові, І. Лучинський (1816—1855) у Чернівцях.

У період українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Крім ілюстрацій у книжках була поширена гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного і культурного жит­тя, козацькій старшині. Жанри — академічні "тезиси", портрети, архітектурні мотиви, плани міст тощо. Перші барокові гравери, починаючи з 70-х років XVII ст., походять із ЗахідноїУкраїни. Це Є. Завадовський, Д. Сенькович, Н. Зуб-рицький. З кінця XVII ст. граверство набуло розвитку в Чернігові (Н. Зуб-рицький, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Стрельбицький, М. Карновський) і в Новгород-Сіверському (Костянтин, С.Ялинський). Проте найбільшим осе­редком граверства залишився Київ, де гравюрі приділялась велика увага в Київській академії, малярських школах і друкарні лаври.

Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасович (бл. 1640—1727) — найвидатніший митець мідериту й офор­ту в усій Східній Європі, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо. До його школи належали: Д. Галаховський — портретист гетьмана Мазепи, Л. Тарасевич — автор портрета І. Мазепи, І. Стрельбицький, І. Щирський, 3. Самойлович і цілий ряд граверів на дереві: М. Семенів, Л. Теодор, А. Тит та ін. Окреме місце серед них посідав Іван Мигура (1704—1772), яких поєднував своєрідний стиль з елементами народного мистецтва.

Українська граверська школа доби Мазепи, як і в XVII ст., сягала своїм впливом Польщі, Литви, Білорусі, Молдови й Валахії, та найбільше Росії, куди українці виїздили на короткий час або працювали постійно — М. Кар-повський, Г. Тепчегорський, І. Стекловський та ін.

Після 1709 р. почався занепад граверства. Воно почало відроджувати­ся в ЗО—40-х роках XVIII ст. Найбільшим його осередком був Київ, де працю­вало до 50 граверів на чолі з Аверкієм Козачковським та Григорієм Левиць-ким (бл. 1697—1769) — найвизначнішим українським гравером XVIII ст., автором видатних "тезисів", з яких найкращим є зображення, присвячене Київському митрополитові Р. Заборовському. У Львові продуктивними мідеритниками були І. Филипович, а також Т. Корнахольський, І. Вишловсь-кий, М. Футлевич, Т. Троцкевич.

Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві, де в гравюрах поряд із потужними західними впливами зберігається народна орнамен­тика. Найкращі почаєвські гравери Й. та А. Гогемські і Т. Стрельбицький.

З кінця XVIII ст. поширилось примітивне популярне граверство на ок­ремих аркушах. Головні осередки: Київ, Львів, Почаїв, Унів, Борзенський повіт на Чернігівщині.

Театр. Наприкінці ХШІ —у першій половині ХУШ ст. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько 30 драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декла­мацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Най­більшої популярності набули п'єси різдвяних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського (1717—1795) "Воскресение мертвых" (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодіщнє судочинство. Історичній темі присвячені драми: "Володимир" (1705) Ф. Прокоповича і "Милість Божія" (1728) невідомого автора.

Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особ­ливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру сягну­ти тих вершин, яких він здобув у добу бароко в Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, наприкінці XVIII ст. митрополит С. Миславсь-кий зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїн­ських землях навіть у 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з на­родного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Явищем, перенесеним до України з Росії, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й викону­вати складні партії, переважно у творах іноземних авторів.

Музика. Українська музична культура другої половини XVII — почат­ку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи Націо­нальної революції і пізніше, у другій половині XVII ст., бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку бороть­би українського народу. І хоча вже на початку XVIII ст. створення нових дум припинилось, однак думи XV—XVII ст. і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була так само високою, їх тримали для роз­ваг у себе і польські магнати, і російські царі.

Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1б97 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатнішим з них був М. Дилець-кий (1650—1723), який обстоював нотну систему запису музики, пропа­гував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні ме­лодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підруч­ник з теорії музики "Граматика музикальна", який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. В середині XVII ст. з розвит­ком політичних зв'язків України з Московською державою починається також "експорт" нашої музики до Москви. З цього часу Київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до середини XVIII ст., коли в Москві почала домінувати італійська музика.

В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберіга­лась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого — українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIII ст. центром музичної культури була Київська ака­демія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в академії канти і псалми мандрівні дяки і спудеї розносили по всій країні. Для підготовки хористів за царським наказом у місті Глухові — столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського було створено співацьку школу, що підтримувала міцні зв'язки із західноєвро­пейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де за зразком інших столиць ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глухівському дворі з 1753 р. служив ком­позитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові.

З глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Бере-зовський, Д. Бортнянський і А. Ведель, які мали неперевершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських компози­торів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Бе-резовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар'єру в Петербурзі.

МаксимБерезовський (1745—1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу "Демо-фонт" вперше було поставлено в 1773 р. у Ліворно в Італії, де в 1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора. М.Березовського справед­ливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці ком­позитора особливо відчутний вплив української пісенності.

Дмитро Бортнянський (1751 — 1825) — капельмейстер придворної капели в Петербурзі, прославився насамперед як творець релігійної музи­ки. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконують­ся церковними хорами. Перебуваючи в Італії, поставив там свої три опери "Алкід", "Квінт Фабій", "Креонт".

Артемій Ведель (1767/1772—1808) керував хоровою капелою в Москві, де був диригентом у московського генерал-губернатора. Згодом повернувся на Україну, очолював хорові капели у Києві та Харкові. Став ченцем Києво-Печерської лаври. Коли він вийшов з монастиря, то був заа­рештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в'язниці. Царська цензура заборонила друкувати його духовні музичні тво­ри. А. Ведель — автор 29 церковних концертів, в яких відчувається вплив українського романсу.

На перешкоді розвиткові культури в Україні стояла передусім колоні­альна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили правителі імперії змушували переходити на службу до Росії. Крім учених і письменників, така сама доля спіткала музикантів, особливо співаків, яких десятиліттями на­бирали до царських капел. Так, уже в першій половині XVIII ст. Єлизавета Петрівна велика княжна, утримувала український хор з видатним солістом Полторацьким та бандуристом Григорієм Любистком.

Українська культура цього періоду характеризується органічною взаємо­дією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов'янської та захід­ної неосхоластики), барокової освіченості (яка зберегла чимало рис Ренесан­су), та, пізніше, елементів передпросвітницької ідеології та Просвітництва.

Бароко вже приблизно з 17 5 0 р. переживає кризу традиційних форм куль­тури, яка поглибилася наприкінці XVIII ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас — з іншого. Зокрема, в Україні лівобе­режна козацька старшина, ставши поміщиками-кріпосниками, прагнула і в культурно-побутовому плані якомога швидше злитися з російським дворян­ством. Посилювався урядовий контроль за освітніми установами, більш су­ворою ставала цензура, створювались державні друкарні, Київська академія перетворилась у державну станово-замкнену духовну школу. Тут вирішувала питання не культурна верхівка, яка від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи відстоювала інтереси України, а політичні колаборанти Росії.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини XVI ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Сягнувши в XVII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культу­ра не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським націо­нальним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в Києво-Руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Кордон

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII - XVIII ст.

Освіта і наука.

Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

І.Мазепа як меценат і культурний діяч.

Література і мистецтво.

Українська національна революція 1648-1676 pp. привела до ство­рення української держави. Частина її на території Лівобережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х pp. XVIII ст. Вважаємо слушним міркування канадського вченого Ф.Сисина, що якби «не повстання Хмельниць­кого, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському ко­ролівстві». Революція сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (у формі літописання), художньої літератури тощо.

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насам­перед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в гетьманській Україні у другій половині XVII - кінці XVIII ст. - яскраве свідчення духовного прогресу українського наро­ду. Освіта досягла в Гетьманщині порівняно високого рівня. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де діти вчилися читанню та письму.

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним цент­ром України вподовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія, її порівнюють з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Дійсно, значення академії в історії України було велике. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців. Переглядаю­чи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, ідо не вчилася в академії. Вона стала свого роду кузнею наукових,

державних і церковних діячів України та всієї Східної Європи. Нею була створена інтелектуальна, церковна, військова еліта України замість втраченої в результаті полонізації. Представники нової еліти обмінювалися між собою книгами, ідеями, листувалися, вели наукові диспути, породжували попит на високохудожні твори малярського, музичного, архітектурного мистецтва, створювали в Україні атмо­сферу культурного спілкування.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педа­гоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л.Баранович, І.Гізель, Ф.Прокопович (в 1688-1698 pp.), М.Березовський, Д.Борт­нянський, А.Ведель, І.Григорович-Барський, С.Яворський, АЛопа-тинський, Г.Кониський, Г.Полетика, П.Завадовський, О.Безбородько, великий російський вчений М. Ломоносов (в 1734-1735 pp.), який став засновником Московського університету і першим російським членом Академії наук в Петербурзі. В академії здобували освіту шість українських гетьманів: І.Виговський, І.Самойлович, Ю.Хмельницькйй, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, а також діти видатної старшини -Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського, племінники І.Мазепи - І.Обидовський та А.Войнаровський, син воєводи П.Шеремет'сва - Б.П.Шеремет'єв, син російського військового діяча шотландського походження Пат­рика Гордона (1635-1699), дід композитора П.Чайковського, козаць­кий старшина Петро Федорович Чайковський, який був козацького роду, українцем за національністю і родом із села Миколаївка (тепер Фрунзівка) Глобинського повіту Полтавської губернії. У Централь­ному державному історичному архіві у Києві зберігається «Проше-ніе» студента академії П.Ф.Чайковського, який навесні 1769 р. звер­нувся до імператриці Катерини II за дозволом щодо переведення його у Санкт-Петєрбурзький шпиталь для медично-хірургічної науки.

В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того ча­су. Зокрема, професор філософії Інокентій Гізель - ректор академії (1646-1650) - читав курси філософії та психології, в свій час на­вчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович -відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник - ректор академії (1650-1657); професор риторики Іоаникій Галятовський -ректор академії (1657-1665), талановитий проповідник, автор пер­шого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов'янського світу дру­кованого посібника з риторики (гомілетики) «Наука, альбо способ

зложеня казаня», що додавався до його циклу проповідей «Ключ разумения» (видання 1659, 1663 і 1665 pp.); професор Стефан (до постригу Семен) Яворський (1658-1722) - уродженець Галичини із Яворова під Львовом, викладач (1690-1693), вчився у Львові, Любліні, Познані та Вільнюсі; професори Йоасаф Кроковський (пра­вославний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 pp., заа­рештований в 1718 р.) і Феофан Прокопович (6.06.1681-19.09.1736), мабуть, найвизначніший вчений-енциклопедист тогочасної України -філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном, глава «вченої дружини» Петра І.

Народився майбутній мислитель у Києві, в родині небагатого купця. При хрещенні був названий Єлисієм (Єліазаром). Справжнє прізвище його, імовірно, Церейський. Після смерті батьків його опікуном став дядько по матері - Феофан Прокопович І, професор і ректор Києво-Могилянської академії. Помітивши великі здібності хлопця, він віддав його на навчання до цього закладу. Не прослухав­ши курсу теології, юнак вирушив в освітню мандрівку за кордон, за­робляючи по дорозі собі на прожиття.

Щоб мати можливість навчатись у католицьких університетах і академіях, куди православних не приймали, він міняє віру, стає уніа­том і отримує нове ім'я - Самійло. Спочатку юнак вчився у Польщі, а потім тривалий час в Італії, в Римській католицькій академії.

Повернувшись в Україну, Самійло знову міняє віру, стає право­славним, постригається у ченці і бере ім'я та прізвище свого дядька по матері. Так він стає Феофаном Прокоповичем II, повторюючи пройдений шлях Прокоповича І від вихованця до професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Свої професорські, а пізніше єпископські, гроші Ф.Прокопович витрачав на придбання книг. Такої як у нього кількості книг в Росії не було ні в кого. Знаменита тоді бібліотека незмінного секретаря Французької академії Дорту де Мерана налічувала 3400 книг, у Прокоповича їх було 3193, у М.Ломоносова - 670, у ректора Московської академії АЛопатинського - 1416 книг. Більшість книгу Ф.Прокоповича складали книги античних авторів: Гомера, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Овідія, Вергілія та європейських, переважно ренесансних, авторів: Яна Амоса Коменсысого, Лоренцо Валла, Ераз-ма Роттердамського, Г.Греція, Т.Кампанелли, Н.Макіавеллі, а також вчених: природознавців та математиків - Я.Бернуллі, Р.Бойля, Г.Галі-

лея, Й.Кеплера, філософів Бекона і Декарта. Серед теологічної літе­ратури найбільший інтерес викликали у Ф.Прокоповича твори Лю-тера, Кальвіна, Соціні, Меланхтона.

Літературна і наукова спадщина Ф.Прокоповича велика й різно­манітна. Він писав численні «слова» і проповіді, був автором курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, чимало віршів українською, російською та латинською мовами. Складений ним у 1707-1708 pp. курс лекцій з арифметики і геометрії для сту­дентів академії мав переваги над тогочасними зарубіжними підруч­никами з математики. Писав Ф.Прокопович латинською, книжною українською, російською та польською мовами. Немало його творів було видано за кордоном англійською, німецькою, французькою, шведською мовами.

Новаторством було позначено його твір - історичну трагікомедію «Володимир» (1705). З її появою Ф.Прокопович стає зачинателем раннього класицизму в українській літературі. Тим самим українсь­кий письменник виступив учителем А. Кантемира (1708-1744) та попередником М.Ломоносова (1711-1765).

Новими для тогочасного літературного процесу жанрами - сати­рами, одами, зразками любовної лірики - позначена поетична спад­щина Ф.Прокоповича.

У своїй філософській концепції видатний філософ-мислитель на перший план висунув тезу про право кожної людини на земне щас­тя, радив наслідувати кращих представників античної культури. Він виступив за пріоритетність розуму та практичних дослідних знань над теологією, догматами церкви, засуджував сліпу віру в авторите­ти. Ф.Прокопович першим в Україні почав пропагувати філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, знайомив слухачів академії із вчен­ням Коперніка та Галілея.

Філософські ідеї Відродження як професор академії популяризу­вав СЯворський. Він читав курси поетики, риторики, філософії та богослов'я, виконував обов'язки префекта. За вірші українською, польською, російською та латинською мовами був удостоєний зван­ня «лавроносного поета».

За рівнем навчання академія не поступалась тогочасним євро­пейським університетам. В ній нараховувалось вісім класів.

Першим був підготовчий або елементарний клас. До нього всту­пали діти з певним обсягом знань та вмінням читати і писати. Три молодших класи вивчали мови (латинську, старослов'янську, ук­раїнську книжну (руську), грецьку та польську), а також арифмети­ку, геометрію, нотний спів, катехізис. В наступних двох класах на­вчали піїтиці та риториці - учні навчалися складати вірші та опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчаль­ного курсу академії складалася з двох класів: філософії та богосло­в'я. Навчання в першому з них тривало два роки, в другому - чоти­ри. В академії вчилися 12 років. Навчальний рік, починався 1 вересня і продовжувався до середини липня, але приймалися на навчання протягом усього року: і в листопаді, і в грудні, і в березні, і в липні.

Не було в академії також вікових обмежень. Наприклад, у друго­му і третьому молодших класах могли навчатися учні віком від 11 до 24 років. Невстигаючих студентів академія не відраховувала. Зали­шатись в класі учень міг за бажанням скільки завгодно разів. Іноді студенти поверталися із вищих класів до нижчих «підтверджувати знання».

Викладання велося в основному латинською мовою, як у тогочас­них європейських університетах. За традиціями братських шкіл по­чесне місце посідала старослов'янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й роз­винутого саме в академії. З середини XVIII ст. почалася русифікація академії. З 1753 р. навчання почало проводитися тільки російською мовою, а в 1765 р. за наказом Катерини II в академії було запровад­жено курс російської мови.

У 1694 р. після тривалих клопотань академія одержала царську грамоту на самоврядування. В самій академії розпорядок був цілком демократичним. Ще навіть в 1759 р. вибирали «вільними голосами» кандидатів на посади учителів. Виборне начало в академії скасував тільки митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783).

Високий рівень навчання, діяльність плеяди визначних вчених, письменників, педагогів, ораторів сприяли перетворенню академії в осередок освіти не лише для України-Гетьманщини. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Молдавії, Румунії, навіть із Греції. Із-за кордону вчилися: в 1736 р. - 127 студентів, в 1737 р. - 122, в 1790 р. - 47 студентів.

Академія була доступною для всіх станів населення. Є дані про соціальний склад її слухачів. Так, в 1737 р. тут навчались діти: козацької старшини - 22, офіцерських - 1, ратушних чиновників -2, купецьких - 6, простих козаків - 84, міщан - 66, ремісників - 7, селянських дітей *- 39.

Починаючи з другої половини XVII ст., професорів академії та її вихованців почали запрошувати до Росії. Вони там були організато­рами і викладачами шкіл, посідали місця архімандритів, єпископів, митрополитів.

У 1700 р. був висвячений на митрополита рязанського й муромсь­кого С.Яворський. З 1702 р. він став екзархом і блюстителем все­російського патріаршого престолу. Водночас був протектором слов'я-но-греко-латинської академії. В 1721 р. очолив Синод - найвищий орган управління руською православною церквою. Правляча верхів­ка пертого складу Синоду складалася з українців: С.Яворський -президент, Ф.Прокопович - віце-президент, А.Лопатинський та ін. За наказом Петра І Ф.Прокопович у 1716 р. переїхав до Петербурга і відразу ж став одним з керівників Руської православної церкви, помічником Петра І в його реформаторській діяльності. «Реформа Петра Великого, - як слушно відзначав М.П.Драгоманов. - в культур­ному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адмініст­ративним порядком у Великоросії того, що було вже раніш в Ук­раїні».

Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами ба­гатьох духовних училищ в Росії - у Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII - першій поло­вині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської куль­тури.

Багато вихованців академії займали в Росії світські посади. Так, один з її випускників білоруський суспільний та церковний діяч Симеон Полоцький (1629-1680), приїхавши у 1664 р. до Москви, став вихователем царських дітей - Петра і Софії, а також викладачем ство­реної для нього монастирської школи. Він брав участь у складанні проекту слов'яно-греко-латинської академії. С.Полоцький в 1678 р. організував у Москві друкарню і в 1679 р. видав буквар - книгу для дітей з текстами для читання, підібраними зі Святого Письма.

З Києво-Могилянської академії вийшов письменник та церков­но-освітній діяч Данило Савич Туптало (Димитрій Ростовський, грудень 1651 -8.11.1709 pp.) - син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко. У 1668 р. він постригся в ченці Кирилівсь­кого монастиря в Києві, прийнявши ім'я Димитрія. З кінця 1683 р. проживав у Києво-Печерській лаврі, де виступав як проповідник. Д.Туптало до 1702 р. жив в Україні, потім його було призначено митрополитом у Ростові Ярославському. Тут він розвинув велику релігійно-освітню діяльність. Д.Туптало виявив себе палким пропо­відником високої політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, добро­зичливості, безсрібництва. Як проповідник він таврував вади того­часного суспільства, співчував гнобленим.

Д.Туптало є автором понад 20 богословських та історичних праць. Його найвизначнішим твором, головною капітальною працею є «Четы Мінеї» або «Житія святих» - підсумок більш ніж двадця­тирічної праці автора (1684-1705). Ця чотиритомна збірка вперше була видана у 1689-1705 pp., а в XVIII ст. видавалася 10 разів. Мова твору - церковнослов'янська з українізмами - являє собою яскравий приклад барокового стилю.

Це знамените зібрання оповідей про діяльність святих, історію України на два століття стало улюбленим читанням простого ук­раїнського люду. На цьому творі виховувалося не одне покоління українських культурних діячів, а поміж них і Т.Шевченко, якому читав цю книгу його дід.

Українці заснували в Москві у 1687 р. першу вищу школу в Росії -слов'яно-греко-латинську академію «на зразок своєї в Києві, і вчи­телів в цю московську академію набирали за весь XVIII вік сливе з самих тільки українців»1. Огієнко Іван. Українська культура. - К., 1991. - С. 92.

У Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів2. Ісаєвич Ярослав, Перші українські академії // Київська старовина. - 1998. -№ 6. - С 9.

За час з 1721 по 1750 pp. не менше як 200 вихованців академії займали ви­датні місця в Росії. Так, Григорій Полетика, який закінчив академію в 1745 p., працював перекладачем з латинської та німецької мов в Академії наук у Петербурзі, а в 1764-1773 pp. - головним інспекто­ром шляхетного корпусу. Олександр Безбородько, будучи російсь­ким державним діячем, дипломатом, з 1783 р. фактично очолював Колегію закордонних справ.

Отже, особливістю України було її ослаблення в кадровому відно­шенні. Певною мірою навіть можна говорити про деяку «ук­раїнізацію» російської культури. Україна служила своєрідним доно­ром для російської культури, знекровлюючи свій власний організм.

Про значення Києво-Могилянської академії для Росії свідчить і висловлювання Петра І у розмові з патріархом у 1698 p.: «Священи­ки у нас грамоти мало знають... якби їх... у науку послати до Києва у школи...». А Синод висловився так: «Вь славено-латинских Мос­ковских школах мало учителей, а ко ученію філософій веема никого неть; а сльшшо де, что в Кіеве обретаются ко ученію философіи, ри­торики й пиитики способные мужи...».

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І.Мазепа. Його тісний зв'язок з академією позна­чився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи як вождя Ук­раїни. Мазепа дійсно був меценатом, добродійником і опікуном ака­демії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично ви­щим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне за­безпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукопи­сами, збудував для неї новий будинок. І. Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. У студентів виховували патріотизм, духовність, демократичні ідеали. В добу піднесення ук­раїнської культури часів Мазепи академії належало центральне місце.

За зв'язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну. Протягом майже тридцяти років вона не могла цілком відійти від репресій Пе­тра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в ака­демії «чужинцям», тобто підданим Польщі. В лютому 1709 р. замість * 2000 студентів було тільки 161. Лише за правління цариці Єлисаве-ти кількість студентів знову зростає: в 1742 р. їх вчилося 1243 чоло­віки, в 1744 р. їх було 1160, в 1751 р. - 1193Г в 1765 р. - 1059.

Характерна для тієї доби еволюція Ф.Прокоповича. В 1705 р. він присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», славив його як гідно­го спадкоємця Володимира Великого, називав Київ «Другим Єрусалимом» - як антитезу „Третього Риму» - Москві. А в 1709 p., після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом, новим прибічником, прихильником «Третього Риму -Петербургу».

У Києво-Могилянській академії навчався Рафаїл (світське ім'я -Михайло) Заборовський (?-1747). Після закінчення провідного навчального закладу України його відправили до Москви, де в Слов'яно-греко-латинській академії викладав риторику. В 1723 р. він був призначений обер-ієромонахом російського флоту, потім став ар­хімандритом монастиря у Твері, працював у Синоді, а в 1725 р. був висвячений на єпископа псковського та нарвського.

Талант Р.Заборовського як видатного церковного діяча, просвіти­теля і мецената сповна проявився після 1731 p., коди він повернувся в Україну і обійняв посаду київського архієпископа. У 1743 р. він добився поновлення Київської митрополії і став митрополитом. Це був останній київський митрополит, який протистояв натиску російського царизму на українську культуру, дбав про розвиток ос­віти в Україні та церковне зодчество.

Особливим об'єктом його уваги стала Києво-Могилянська ака­демія, котру вдячні сучасники називали Києво-Могиляно-Заборовсь-кою. Він прагнув повернути їй славу і велич, які вона мала за часів І.Мазепи. За його ініціативи почали вводитись нові навчальні курси, викладати які запросили провідних вчених. На потреби академії, її розвиток Р.Заборовський виділяв значні церковні та власні кошти, які йшли на утримання професорів та здібних, але бідних студентів, на купівлю книг для бібліотеки. Було добудовано другий поверх ака­демії, зведено багато допоміжних приміщень. Наприкінці свого жит­тя Р.Заборовський розробив новий статут Києво-Могилянської ака­демії, за яким вона діяла аж до свого закриття.

Піклувався Р.Заборовський і про кращу підготовку професорів. Талановитих молодих викладачів відправляв до німецьких універси­тетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні та на­уці. Зокрема серед них були Симон Тодорський, Георгій Щербаць-кий, Давид Нащинський, Варлаам Лящевський та інші.

Але повернути Києву і академії блиск і славу часів І.Мазепи не міг уже ніхто. Було чимало спроб заснувати в Україні університети. І. Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Києво-Могилянську академію. Спроби такі мали місце і пізніше. До 1760 р. відноситься проект заснування Тепловим універ­ситету в Батурині. В 1764 р. у «Проханні малоросійського шляхетст­ва і старшин разом з гетьманом про відновлення старовинних прав Малоросії», поданому Катерині II, ставилось питання про створення в Україні двох університетів: одного - в Києві, «на тому місці, де нині Києво-Братський училищний монастир», а іншого - в Батурині. Але це прохання залишилося без відповіді. У 1765 р. граф Румянцев у доповідній записці Катерині II про поїздку в Україну знову пору­шує питання про університети у Києві та Чернігові, але цариця на це не погодилася. Про відкриття університету у Києві говорилось і в шляхетських наказах 1767 р. Проте це було марно. Російський уряд не дозволяв Україні мати університети. Лише у 1803 р. вийшов указ про заснування навчальних закладів, де серед міст, в яких варто відкрити університети, названо і Київ.

Києво-Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворюва­лась в духовний навчальний заклад. У середині XVIII ст. помічаєть­ся охолодження світської молоді до академії. В загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства. У 1799 p., наприк­лад, студентів духовного стану було 554, світських - 344, в 1800 р. -відповідно 500 і 217, у 1811 р. - 1029 і 129.

Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення, академія почала все більше відставати від запитів свого часу, втрача­ти роль провідного культурно-освітнього центру. Зникли академічні традиції театру, публічних диспутів, вже не писалися оригінальні по­етичні чи філософські курси - було запроваджено єдині підручни­ки. Академія перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших навчальних закладів: Московського уні­верситету і Медико-Хірургічної академії, заснованих відповідно в 1755 і 1798 pp.

Крім того, в 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких ака-.' демія утримувалася, були секуляризовані. Це позбавило її матеріаль-' ної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигну­вань, які зменшувалися.

Царський уряд, здійснюючи уніфікацію освітньої справи в дер­жаві, в 1798 р. поширив єдиний статут духовних навчальних закладів і на Києво-Могилянську академію. Вона перетворилася на головний вищий духовний заклад для цілої округи з підпорядкуванням їй вось­ми духовних семінарій в Україні. Тадеуш Чацький, тодішній візита-тор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній у листі до Г.Коллонтая від 4 лютого 1804 р. писав: «Ревізував Київсь­ку академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за приклад, що буде, коли науку віддати монахам». В 1817 р. вийшов царський указ про ліквідацію академії. «Сонцесяйний Гелікон», як називали її вихованці, перестав існувати. Функції Києво-Могилянсь-кої академії перебрали Київська духовна академія (1819) та Київсь­кий університет (1834). Це була боротьба з українським, національ­ним.

Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний уні­верситет «Києво-Могилянська академія». Це - перша недержавна вища школа в Україні. В навчальному процесі орієнтуються на світо­вий рівень.

У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми -середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівсь­кий, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721, 1738 pp. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, замож­них міщан і козаків.

З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв'язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету». В університеті, який став важливим осередком освіти і науки в Галичині, діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинсь­кою мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії -німецькою або польською мовою. В 1773 р. папа римський прийняв рішення про ліквідацію ордена єзуїтів і керованих ним інституцій. Це стосувалось і Львівського університету, робота якого була віднов­лена в 1784 р. за указом австрійського імператора Йосипа II. Багато вихованців університету навчалися в Києво-Могилянській академії, інші після навчання в Києві йшли до Львова.

Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних діячів на західних землях України відіграв Перемишльський колегіум, заснований в 1738 р.

Меценатська, культурницька діяльність І. Мазепи як гетьмана Ук­раїни не обмежувалась Києво-Могилянською академією. Величезний і досі не оцінений вклад гетьмана у розбудову культури всієї України.

Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович (1877-1945) назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років (1687-1709), «другою золотою добою українського мистецтва» після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культурна діяльність І. Мазепи залишила в Україні помітний слід.

Він чимало зробив для розвитку, розвою української культури, зодчества. Значну частину своїх незліченних багатств І. Мазепа вит­рачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, монастирів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу господньому в Єрусалимі - пишно орнаментовану рельєфну срібну дошку. Вона зберігалася в Єрусалимі ще на початку XX ст. Ця чудова робота українських ювелірів з іменем гетьмана та його гербом репродукувалася на листівці видавництва Якова Оренштайна (Коломия).

У актах Бендерської комісії 1709 p., яка працювала після кончи­ни гетьмана, наводяться такі дані: «... на оновлення монастиря свято­го Сави дав у Батурині архімандритові, пізніше - патріархові (мається на увазі патріарх Єрусалимський Хрисанф (1707-1731), який в 1701 p., ще архімандритом, побував у Батурині) 50000 золотих, а на закін­чення будівництва згаданого монастиря та для інших місць Палес­тини переслав тому ж патріархові 3000 дукатів, чашу з чистого золо­та, люстру й срібний олтар для Гроба Господнього, 20000 золотих, багато іншого...».

І.Мазепа - меценат і засновник низки пишних храмів. При його добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко - стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Свя­тих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690-1705 роках І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів.

До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою. Це - Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Ус­пенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський монастир.

Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будів­ництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це, Петро І казав, що І.Мазепа «великий строитель святым церквам».

Не треба доводити, що література «високого стилю», з такими представниками, як Єпифаній Славинецький (7-1675), Симеон По­лоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Фео-фан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створе­ним І. Мазепою.

Сам І.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розу­му, вихованою в європейському дусі. Відомо, що жоден із гетьманів України не володів так добре пером, як він. Він мав неабиякий літе­ратурний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведе­но його авторство іншої пісні: «Ой горе тій чайці небозі...».

Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музи­кантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті - бан­дурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори.

Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжки в ній були на різних мовах. І.Мазепа славився як знавець іноземних мов. Крім української, добре володів польською, латинською, італійською, німецькою, більш-менш французькою та, як свідчить сподвижник І.Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), «досить міцно» татарською.

Добре відомо, що І.Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вва­жав ще в XVII ст. за першу прикмету великої людини.

Про високу освіченість І.Мазепи та його знання іноземних мов є багато відомостей. Ось слова про нього визначних сучасників: «Лю­дина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» (фран­цузький дипломат Де Ля Невіль, 1689 p.); «Мова його взагалі добі­рна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найк­ращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожно­му кроці видно латинські книжки» (французький дипломат Жан Балюз, який був у Батурині в 1704 p.); «Учений в латинській, польській і руській мові» (Данієль Крман - словак, посол від лютеран при шведському королі, бачив гетьмана під Полтавою у 1709 p.).

Повна драматизму постать гетьмана І.Мазепи відтворена в ро­сійській, польській, англійській, французькій, американській, іта­лійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літера­турах світу). За твердженням історика і літературознавця Сергія «Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й виз­начний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяць-кого полковника Григорія Грабянки (? - близько 1737 р.) та кан­целяриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670-1728). Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина, генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракуш­ка- Романовський (близько 1623-1703 pp.). Всі три літописи охо­плюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.

В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтво­рюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літо­писах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтерес­но прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод­ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон­струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж істо­рична, була... головною заслугою козацьких літописів».

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного істо­ричного та літературного твору - «Історії Русів». Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи «давність прав і вільностей козацького народу», виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спря­мованих проти абсолютизму російського самодержавства. За слова­ми І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім вирос­тала новіша українська література»'. 1 Франко І. Твори: В 50-ти томах. - К. 1984. - Т. 41. - С 61.

Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст. є творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794) Це була все­бічно обдарована людина: філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, педагог, поет, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака „ в с Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де навчався з перервами в 1734-1753 pp. Майже три роки був співаком придворної хорової капели цариці Єлисавети Петрівни в Петербурзі.

У серпні 1744 p., коли цариця Єлисавета з цією капелою приїха­ла до Києва, Г.Сковорода не захотів повертатись до Петербурга, дістав звільнення з придворного хору і продовжив вчитись в академії. Пізніше в листі до свого друга він писав такі слова: «Втрачений той час, який ти не використав на навчання».

Але навчання в академії тривало недовго. В серпні 1745 р. Г.Ско-ворода знову вирушив у світ. Цього разу на Захід, до Угорщини, в місто Токай, як член російської місії. Під час цієї місії він побував у багатьох містах Європи. Знання мов дало йому можливість спілкува­тися з багатьма видатними людьми того часу.

Повернувшись восени 1750 р. в Україну, Г.Сковорода працював домашнім вчителем, викладачем у Переяславському та Харківсько­му колегіумах. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційни­ми концепціями православної церкви. Тому він змушений у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу і вже більше не займав жодної офіційної посади. Останні 25 років життя Г.Сковорода манд­рував по Слобідській Україні, навчаючи людей. Помер він в с Іванівці у дідича Ковалівського 29 жовтня 1794 p., де і похований. На його могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав».

Г.Сковорода вважається найсамобутнішим українським мислите­лем XVIII ст.. Його найбільше цікавило те, що стосується виключно вдосконалення душі. Найвидатнішими творами з філософської спад­щини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронра­вию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.

В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так зва­ний символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу: внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія), то внутрішнім - невидима натура або бог (макросвіт), людський дух (мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людсь­ких відносин (Біблія).

Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате­ріалістичного - безвартісного, і вищого - духовного, цінного. Мета життя - щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвіч­ної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «доб­ро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філо­софа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов'язу­валася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до при­родних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням, за якої усе потрібне - не важке, а все важке - не потрібне, проголо­шує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди, «радости душевної», щастя.

За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і ко­лись, а в кожну мить, тут і тепер. А якщо щастя не залежить від місця і часу, звання і чину, віку й статі, то воно належить до вічних і безплотних сутностей. Ця ідея Г.Сковороди спрямована проти вся­кого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої христи­янської держави, яка б шанувала свою суспільність.

«Бог, - казав він, - дає народам науку та мистецтво, які зміц­нюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благо­получним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема люди­на, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою».

Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічо­го, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмов­лявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста­вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне жит­тя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом.

Його уявлення про одвічне протистояння добра і зла, про єдність людини і природи, про самопізнання людини ввели Г. Сковороду в коло мислителів світового рівня і значення. Його філософська етика була етикою нового суспільства, а не того, в якому він жив.

Філософські погляди Г.Сковороди - уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів людини - відображаються в його літературних творах. Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Бай­ки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»).

«Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в ук­раїнському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки дав­нього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст. За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних спи­сках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовні­стю глибоку і щодо світогляду свого - чисту та моральну...».

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попе­редником нової української літератури, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Освіту він дістав у 1780-1789 pp. у Полтавській духовній семінарії. Серед її випускників були також російський письменник, перший перекладач «Іліади» Микола Гнєдич і батько Миколи Гоголя, український письменник Василь Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та пропаганди своїх ідей» зреклися духовної кар'єри.

Перший біограф І.Котляревського С.Стеблін-Камінський зазна­чав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем».

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котля­ревського «Енеїда» (повністю видання здійснено 1842 p.). Перелицю­вавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський ши­роко використав традиції української літератури.

Отже, перша українська книжка з'явилася не в Україні, а в Петер­бурзі. Великий промисловий і культурний центр Харків видав першу українську книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки П.Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок російсь­кої політики був знижений до стану провінційного міста і зміг вида­ти першу українську книжку аж у 1837 р.

«Енеїда» - вісник весни українського літературного відроджен­ня, один з найкращих європейських бурлескно-травестійних творів. Поема сповнена яскравого народного гумору, реаліями українського побуту, звичаїв, повір'їв, релігійних обрядів, ігрищ. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників.

«Енеїда» стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір запо­чаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов'янська або старо­болгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християн­ства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане «Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої ру­сифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу ду­мок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї­да» була прийнята як визначна подія в розвитку української літера­тури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури «національного відродження», нової доби національного культурно­го життя.

Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії європейської літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю», а й перевищує «і культурно-історично, і мовно, та й естетично», всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо ук­раїнське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистич­но» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний гумор і народну мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну па Котляревському» так оцінив його творчість:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть.

Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь Васильович Капніст (1758-1823) - просвітитель, письменник, гро­мадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина -«Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).

В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централі­заторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое дер­жави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за «восстановление гетманского правлення», а самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем своим именем для благополучия Малороссии».

Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бу­ти набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув ідею відродження українського козацтва.

Авторкою популярних українських пісень була легендарна народ­на поетеса-піснярка Маруся Чурай (близько 1625-1653 pp.). її жит­тя випало на період середини XVII ст., коли український народ піднявся на боротьбу за свою волю та незалежність. До війська геть­мана України Б.Хмельницького належав і Полтавський полк, у яко­му служив Григорій Бобренко - наречений Марусі Чурай. Очевид­но, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною піснею.

Композитор Микола Лисенко ввів пісню «За світ встали козачень­ки» до своєї опери «Чорноморці». В 1937 р. композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну ре­дакцію опери М.Лисенка «Тарас Бульба», ввели пісню до цього зна­ного в світі твору оперної класики.

Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через бал­ку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насампе­ред історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом, прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Ук­раїна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережеч­ки», «Ой з-за лісу, із-за темного». Відтворені образи Б.Хмельниць­кого («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний збірник 1684 р. - найраніший запис українських дум взагалі.

Величезної популярності набула пісня «їхав козак за Дунай». На початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козак-віршу-вальник Семен Климовський. Вона має безпрецедентне поширення в світі. Вперше пісня була опублікована у 1796 р. Протягом XIX ст. пісня друкувалася у багатьох пісенниках. Уже в 1806 р. її переклали на німецьку мову і вона ввійшла в побут німецького населення як німецька пісня. її співали солдати, які воювали проти Наполеона. В 1815 р. цю пісню виконували вже у Сполучених Штатах Америки. Серед тих, хто обробляв «їхав козак за Дунай», був великий німець­кий композитор Людвіг Ван Бетховен (1770-1827) та інший німець­кий композитор - основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп - ляль­ковий народний театр. Перша документальна згадка про нього да­тується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Хри­стос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомо­гою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній - народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і міщан.

У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігра­вати друкарня Києво-Печерської лаври. За цей період тут було надру­ковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторі­нок. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, а й у Молдавії, Сербії та інших країнах.

Виникали нові друкарні. Всього в другій половині XVH-XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито дру­карню Житомирського суду, а через 10 років - в 1793 р. в Житомирі видрукувано першу науково-популярну книжку.

У XVIII ст. в Україні почали виникати книжкові крамниці. Пер­ша така крамниця з'явилася у 1781 р. у Глухові - останній геть­манській столиці України. Тут реалізовувались книги вітчизняних і зарубіжних видавництв. Ініціатором відкриття цієї крамниці висту­пив член-кореспондент Петербурзької академії наук, редактор петер­бурзького журналу «Российский магазин» Ф.В.Туманський. В 1720 р. в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку1.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровад­ження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Камянці-Подільсько­му, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначала­ся для друкування лише церковних книг, а «гражданка» - для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.

Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Ук­раїні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після звірки з російськими з метою уніфікації, «дабы нікакой розні і осо-баго нарєчія в ніх нє било». Українські друкарні перевозилися до російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.

У 1721 р. при московському синоді було засновано спеціальну Друкарську контору на чолі з Гаврилом Бужинським. Вона послідовно обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово.

1 Сарбей В.Г. Праця Я.Маркевича «Записки о Малороссии, ее жителях й произведениях» // Український історичний журнал. - 1999. - № 1. - С. 59.

У тому ж таки 1721 р. синод послав в Украшу наказ, у якому го­ворилось: «Киево-Печерскому и Черниговскому монастирям став-ропичиями константинопольського патриарха впредь не писаться, а писаться ставропичиями Святешного Всероссийского Правительству­ющего Синода, от которого и о печатании книг повеления требовать, а без повеления того Духовного Синода никаких книг не печатать». Тоді ж з'являються книги з печаткою російського цензора.

Після повної ліквідації решток автономії України російські цензо­ри з особливою увагою наглядали за тим, щоб у надрукованих тут книгах не було нічого такого, що б відрізняло їх від російських ви­дань. У 1755 р. синод видає наказ митрополитові Т. Кременецькому: «Чтобы несходных выходящим из Московской типографии книгам в народ відпускаємо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя, не печатая, прежде присылать непременно». Цим було покладено край важливій ділянці національної культури - українському кни­годрукуванню.

Одночасно з цим проходив процес витіснення української мови з державних установ і з освіти. Вже з середини XVIII ст. російська канцелярська мова панує в діловодстві установ в Україні. Як зазначалося, в 1753 р. українською мовою було заборонено викла­дання в Києво-Могилянській академії. В 1769 р. за розпорядженням синоду були вилучені українські букварі, а в останній чверті XVIII ст. було закрито українські школи при полкових козацьких канцелярі­ях. Народна мова визнається «зникаючим наріччям», яке часто вво­диться хіба що у вистави для надання їм комедійності.

Це було складовою частиною загальної політики царського уря­ду по відношенню до України. Про це І.Франко згодом писав так: «Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну».

Високого розвитку досягло в другій половині XVII - першій- по­ловині XVIII ст. українське мистецтво. Відбувався процес становлен­ня, формування української музики. Важлива роль в цьому належа­ла сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим композитором кінця XVII - початку XVIII ст. був Микола Дилець-кий (близько 1650 - після 1723 pp.).Крім того, він уславився як музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця - «Граматика музикальна» - містить теоретичні засади партесного співу. В цьому співі співставлялося звучання всього хору і груп го­лосів, був відсутній супровід.

«Граматика музикальна» М.Дилецького стала першою ґрунтов­ною музично-теоретичною працею, посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу. Не випадково в останній чверті XVII-XVIII ст. вона стала основним підручником з теорії музики, контрапункту (рід багатоголосся), композиції для багатьох поколінь українських і російських музикантів.

Практичну підготовку композиторів, музикантів-виконавців, ре­гентів, педагогів-теоретиків здійснювала Києво-Могилянська акаде­мія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професій­ністю. Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в 1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобереж­ної України. Ця школа діяла до 60-х років XVIII ст. і стала відомим осередком музичної освіти. В ній навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі. В Глухові існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека. При Харківському колегіумі з 1773 р. існували спеціальні музичні класи - вокальний та інструментальний.

У XVIII ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою шко­лою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр. В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська. Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опе­ри невідомого автора «Ізюмський ярмарок».

До XVIII ст. відноситься творчість таких українських композито­рів, як Максим Созонтович Березовський (27.10.1745-2.04.1777), Дмитро Степанович Бортнянський (1751-10.10.1825), Артем Лук'я-нович Ведель (1767-14.07.1808). Всі троє народилися в Україні: М.Бе-резовський і Д.Бортнянський - у Глухові, А.Ведель - у Києві. В Україні почалася їхня музична освіта. М.Березовський вчився в глухівській співацькій школі. Є припущення, що в ній же в 1758 р. вчився і семирічний Д.Бортнянський. Крім того, М.Березовський і А.Ведель навчалися музики в Києво-Могилянській академії. Як обда­рованих співаків їх забрали в Росію: М.Березовського і Д.Бортнянсько­го до Петербурга швчими придворної співацької капели, а АВеделя -до Москви, де він керував хорами. В Петербурзі М.Березовський і Д.Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійсь­ких композиторів відповідно Ф.Цоппіса і Б.Галуппі. Для завершен­ня навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були відправлені за кордон, до Італії.

Перебуваючи в Італії (1769-1773), М.Березовський брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д.Мартіні. У 1771 р. він витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання ака-деміка-композитора і став членом Болонського філармонічного това­риства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери «Демофонт» на лібретто італійського поета Метастазіо.

Цікаво, що одночасно з М.Березовським в Болонській філармо­нічній академії закінчував свою освіту В.А.Моцарт (1756-1791). В академії був звичай ім'я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Так от конкурентами тут були ВАМоцарт та М.Березовсь­кий. У цьому конкурсі переміг композитор українець і на мармурову дошку вписали його ім'я.

М.Березовський є автором опери «Іфігенія», багатьох духовних концертів («Не отвержи мене во время старости...», «Отче наш», «Вірую»). В них відчутні впливи українських народних пісень і киї­вських церковних співів.

Структурні принципи хорових концертів М.Березовського розви­нули А.Ведель та Д.Бортнянський. Повернувшись з Москви в Ук­раїну, А. Вед ель став керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського коле­гіуму. Він - автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив української народної пісенності. Серед них такі: «Літургія для чоти­риголосного хору». «Херувимська», «Достойно єсть». Д.Бортнянський називав А.Веделя «Моцартом духовної музики». Композиторська творчість А.Веделя була органічно пов'язана з його виконавською діяльністю. Він був першим виконавцем власних творів як диригент і співак (сольні епізоди в хорах).

Доля М.Березовського і А.Веделя склалася трагічно. їх талант не знайшов належного визнання. Після повернення в 1773 р. М.Бе­резовського з Італії до Росії придворні кола в Петербурзі байдуже і недоброзичливо поставились до нього і його творчих досягнень. До кінця жип'я він не мав посади, відповідної до набутої освіти. Дове­дений до відчаю кризовим матеріальним становищем і принизливим до себе ставленням, М.М.Березовський у 32 роки покінчив життя самогубством. А. Вед еля в 1799 р. заарештували за сфальсифікованим політичним звинуваченням і оголосили божевільним, помістили у будинок божевільних на території Кирилівського монастиря в Києві. В 1808 р. батько забирає його додому, де А. Вед ель і помер. Похований він на Щекавицькому кладовищі, але могила композитора не збе­реглася. Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композито­ром, диригентом був Д.Бортнянський. Його перу належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: «Господи, силою твоєю», «Слава во вишніх Богу», «Сей день», «Услиши, Боже, глас мій». Перебуваючи в Італії, де відвідував заняття в Болонській, Римській та Неапольській академіях, композитор написав і поставив в 1776-1779 pp. на італійські лібретто опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Цей період був першим кроком до міжнародного виз­нання Д.Бортнянського. Взагалі в його творчості плідно поєднува­лись традиції українського хорового мистецтва й досягнення євро­пейської музики. Після повернення в Росію композитор став придворним капельмейстером, а з 1796 р. - управителем придворної капели. Для придворних спектаклів написав три опери на французькі тексти: «Сокід», «Син-суперник», «Свято сеньйора».

На початку XX ст. в одному з храмів Нью-Йорка - єпископаль­ному соборі святого Іоанна Богослова - встановлено скульптурне зображення Д.Бортнянського. Це єдиний в світі пам'ятник славетно­му композитору.

Істотні зміни сталися в архітектурі та будівництві. Вони зв'язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя (1680-21.02.1752), який 21 рік (з 1731 по 1752 pp.) жив і працював у Києві. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731-1744), яку народ назвав «Шеделеве диво». Дзвіниця - восьмигранна чоти­риярусна вежа. Висота її - 96,52 метра. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Підмурок дзвіниці на сім метрів заглиблено у землю. Про свою роботу Шедель писав: «Сия звонница в Киево-Печерской лавре трудом моим сделанная, каким образом по всей Руси й в Европе другой не обыщется, и на вечность оная звонница стоять будет». Ці слова великого майстра стали пророчими.

Й.Шедель очолював роботи по реконструкції митрополичого бу­динку (1731-1748) та надбудові дзвіниці Софійського собору (1744-1748). Він побудував західний парадний в'їзд на територію митрополи­чого двору Софії Київської, відомий як «Брама Заборовського» (1746-1748), - один із найкращих творів українського барокового мистецтва.

Визначним архітектором і будівничим був Степан (Стефан) Ковнір (1695-1786) - кріпак Києво-Печерської лаври. У цьому мо­настирі він навчався будівельної справи, понад 60 років працював під керівництвом і разом з архітекторами П.Неєловим, И.Шеделем та І.Григоровичем-Барським. Найвідомішими спорудами, зведеними С.Ковніром, є так званий Ковнірівський корпус (1744-1745), дзвіниці на Дальніх (1754-1761 pp., за проектом І.Григоровича-Барського) та Ближніх (1759-1763) печерах у Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Києво-Братського монастиря (1756-1759 pp., зруйнована у 1935 р). Споруди С.Ковніра виконані у стилі українського бароко, їм прита­манні національна своєрідність і колорит, мальовничий пластичний декор. Взагалі, архітектурі бароко були властиві риси урочистої підне­сеності, грандіозності, схильності до напружених, рухливих компо­зицій, декоративної пишності й вибагливості. Цього досягали за до­помогою протиставлення великих і малих об'ємів, світла й тіні, поєднання контрастних матеріалів, кольорів. В Україні поряд з «ви­соким», аристократичним бароко існувало народне - міщанське, се­лянське, козацьке, тобто стиль нецерковного, світського напряму.

Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович-Барський (1713-1785). Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIII ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд, зведених ним, відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан» (1748-1749).

На початку XIX ст. у середині павільйону було поставлено дерев'я­ну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1982 р. фонтан відновили в первісному вигляді (автор проекту - архітектор В.П.Шевченко). З фонтаном пов'язано багато переказів. Вважається, на­приклад, що той, хто вип'є води від «лева», залишиться жити в Києві.

Крім того, І. Григорович-Барський побудував церкву Миколи На­бережного на Подолі (1772-1785 pp., нині - головний храм Ук­раїнської автокефальної православної церкви), Будинок бурси Київсь­кої академії (1778) та ін.

У середині XVIII ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко -рококо. Він відзначався легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури - Андріївська церк­ва в Києві (1744-1767) - твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) (1700-1771) і собор св. Юра у Львові (1745-1770). Його автором був український архітектор Меретин Бернард (Мердерер) (?—1759), за походженням німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.

Над розписами Андріївської церкви працювали художники Г.КЛевицький (Левицький-Ніс) (близько 1697-1769 pp.), його син Д.Г.Левицький (близько 1735-1822 pp.) і А.Антропов.

З пам'яток дерев'яного будівництва XVIII ст. всієї України найбільш відомий Запорізький собор в Новомосковському, колись запорізькому місті Новоселиці. В народі Новоселиця звалась Сама­рою. Новомосковський Троїцький собор - видатний пам'ятник ук­раїнського народного зодчества XVIII ст. Автор цього шедевру архітектури - талановитий зодчий-самоук Яким Погрібняк, тесляр з села Нової Водолаги на Харківщині.

Собор було закладено в 1773 р. на головному майдані Новосе­лиці. Його будівництво закінчилось в 1779 p., коли вже не існувало Запорізької Січі. Собор зроблений без єдиного залізного цвяха. Ду­бові й соснові бруски скріплені дерев'яними тиблями. Ці бруски складені так, що служать опорою один одному виключно на основі рівноваги. Тому ніяких підтримуючих колон, ніяких підпор як в се­редині собору, так і зовні немає.

Архітектурний стиль, в якому збудовано Новомосковський со­бор, - українське бароко. Отак в XVII-XVIII ст. будували в Україні церкви, але далеко не кожна являє собою такий зразок народного українського мистецтва, як цей собор. Троїцький собор є безсмерт­ною творчістю генія із народу. Це - вершина українського дерев'я­ного зодчества.

У живописі переважає документальність передачі образу, психо­логічна характеристика людини. За свідченням арабського мандрівни­ка та письменника Павла Алеппського (близько 1627-1669 pp.), який супроводжував у подорожах по Україні свого батька, антиохійського патріарха Макарія, козацькі живописці були «вельми спритні в зобра­женні людських облич», «мають велику вигадливість у відтворенні людей, як вони є». З'являються картини світської тематики, портре­ти із зображенням історичних постатей - гетьманів, козацької стар­шини.

Український художник Тимофій Калинський у 1778-1782 pp. ви­конав близько ЗО малюнків із зображенням представників різних верств українського суспільства - селян, козаків, міщан, козацької старшини. З 1782 р. Т. Калинський жив у селі Андріївні на Чернігі­вщині. В тому ж селі і з того самого року жив генерал-майор у відставці, історик, військовий інженер, топограф О.І.Рігельман (1720-1789). Там він створив компілятивний історичний трактат «Летопис­ное повествованіе о Малой России...», присвячений історичному минулому України від найдавніших часів до 80-х років XVIII ст. Саме у цій книжці, що побачила світ у 1847 р. в Москві, і було вперше надруковано малюнки Т.Калинського.

Зміни, що відбулися в політичному і соціально-економічному житті України в другій половині XVIII ст., негативно позначились на розвитку української культури. Найобдарованіша молодь їде навчатися до Петербурзької академії мистецтв, яку було засновано в 1757 p., і не повертається в Україну. її творчість стає частиною ро­сійської культури. Серед таких видатних митців були киянин Дми­тро Левицький (1735-1822), глухівець Антон Лосенко (1737-1773), миргородець Володимир Боровиковський (1757-1825), скульптор з Ічні на Чернігівщині Іван Мартос (1754-1835).

В цілому культурний рівень тодішньої України був доволі висо­ким. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687-1708), Івана Скоропадського (1708-1722) та Кирила Розумовського (1750-1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи. У культурі України XVII-XVIII ст. знайшли відображення кращі риси украї­нського національного характеру - прагнення до свободи, осуджен­ня зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих начал.

Яртись

Лекція 15. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII—КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ

1. Історичні умови культурного життя українського на­роду.

2. Культура козацької держави (1648—1781 pp.).

3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

4. Література, театральне мистецтво і музична куль­тура.

5. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво.