Пшеничнюк

Соціальна мобільність і проблеми її вивчення

Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи та місця, які вони посідають у системі суспіль­ної ієрархії, а й конкретного індивіда, котрий також змінює свої позиції.

Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авто­ритетний соціолог сучасності - англієць Д. Голдторп. Останній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство*.

* У 1993—1995 рр. Інститут соціології НАН України та Центр "Демо­кратичні ініціативи" за цими методиками проводили дослідження соціальної мобільності в Україні. Результати цих досліджень відтворено в моно­графії "Рухливість структури. Сучасні процеси соціальної мобільності." - К., 1999.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобіль­ності:

• горизонтальна — передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальна—передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхід­ною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що ха­рактерна для цілої групи.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) -це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як зміни­лися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколін­нями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять.

Швидкість мобільності — це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швид­кістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки-"страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька по­зицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонталь­ному напрямах за певний час.

Сукупний індекс мобільності — це показник, який врахо­вує швидкість та інтенсивність мобільності.

У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної мобільності, що відбувалися в 70—90-ті рр. XX ст. Аналізуючи суттєві зміни у структурі виробництва розвину­тих капіталістичних країн, зумовлені науково-технічною рево­люцією, соціологи дійшли таких висновків:

рівень мобіль­ності чоловіків зріс; збільшилася кількість випадків руху великої амплітуди; третина "білокомірцевих" службовців по­ходить із робітників; значно обмежені можливості мобільності в жінок; відбувається збільшення кількості посад високого рангу та як наслідок посилюються можливості мобільності в суспільстві.

Переважні тенденції соціальної мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х рр. XX ст.:

• масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність зумовлена кризовим станом суспільства в період інституціональних змін, який знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;

• спадні соціальні переміщення як домінантні тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;

• висхідні соціальні переміщення характерні для порів­няно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);

• зміна професії як складова стратегії виживання;

• примус до самозайнятості без професійної перекваліфі­кації;

• рух у спадному напрямку суттєво переважає рух у вис­хідному напрямку;

• стратегії успіху властиві переважно молоді у той час, як для середнього та старшого покоління характерні стратегії виживання.

Об'єктивні знання про соціальну мобільність свідчать про реальні переміщення в суспільстві, про рівень демо­кратичності, відкритості та стабільності цього суспільства.

Піча

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в яко­му вона живе. Іноді ці переміщення людина сприймає відчутливо і ідентифіко­вано, наприклад, переїзд із Києва у Львів, або перехід із православної в греко-католицьку церкву, або з однієї сім'ї в іншу. Все це змінює позицію індивіда в суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Проте, існують такі переміщення людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим її людям, але й їй самій. Наприклад, дуже складно визначити зміни становища індивіда у зв'язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшен­ням або зменшенням можливостей використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни в позиції людини в кінцевому підсумку відбиваються на її поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнта­ціях. У зв'язку з цим важливо визначити, як здійснюються переміщування індивідів в соціальному просторі, які в соціології прийнято називати процесами мобільності.

Такі переміщення можуть викликатися як природними (зміни в життєвому циклі особистості: від народження до старіння), так і власне соціальними чинниками.

Поняття соціальної мобільності було введено в соціологічний обіг П. Сорокіним у 1927 р. З того часу воно активно використовується в соціологічних дослідженнях нерівності і буквально означає переміщення індивідів між різни­ми рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і< навпаки, його консервативності, замкнутості. Відомо, що у станово-касто­вому суспільстві соціальна мобільність майже повністю відсутня, наприклад, у феодальному суспільстві кріпосний селянин не міг вільно змінити свій статус. В суспільстві буржуазно-демократичному соціальна мобільність проявляється особливо яскраво, надаючи можливість людині переміщатися з однієї верстви чи страти в іншу. За часів СРСР соціальна мобільність найчастіше проявлялася в можливості перейти з лав робітників і селян в клас інтелігенції або управлінців, починаючи з майстра і закінчуючи найвищими державними і партійними чиновниками. В цілому можна стверджувати, що в суспільстві торгово-ринкових відносин можливість переходу людини з однієї соціальної позиції в іншу не визначається лише родовими ознаками, а багато в чому залежить від самої людини, її активності, творчих здібностей, таланта і вольових якостей. Саме наявність або відсутність таких здібностей і якостей визначає рух людини з однієї верстви в іншу. Адже верстви ці, маючи свої якісні і кількісні характери­стики, не відділені одна від одної непрохідною стіною (як це має місце в касто­вому або становому устрої суспільства), а скоріше мають розмиті кордони, вони нібито разом дифузно проникають одна в одну, що і визначає можливість цього руху людей (або окремих соціальних груп і спільностей).

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

— Горизонтальна —	Територіальна, релігійна, сімейна, політична і пі. д.
		Висхідна
Вертикальна --	Індивідуальна _	_Низхідна Висхідна	Економічна, політична, професійна і т. д.
	Групова _	—
		Низхідна

Горизонтальні соціальні переміщення проходять в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, наприклад, переїзд з одного місця проживання на інше, чи перехід працівника на іншу роботу без просування по кар'єрній драбині. Вони самі по собі не означають «соціального росту» індивіда, хоча за певних обставин, можуть прискорювати або уповільнювати його. Вертикальні соціальні переміщення передбачають перехід індивіда з нижчої страти у вищу, чи навпаки.

Увага! Роль «соціального ліфту» можуть відігравати і інші чинники, наприклад, одержання спадку. Такий варіант соціальної мобільності, як правило, не лише не сприяє розвитку суспільства в цілому, але може і ускладнювати його, бо на верхні щаблі соціальної драбини потрапляють люди, які лише скористалися із здобутків інших, не давши нічого

В сучасному відкритому суспільстві оптимальним засобом для стратифікаційної мобільності, «соціальним ліфтом» вважається освіта. Набувши вищого рівня освіти, працівник підвищує і свою фахову кваліфікацію, може виконувати більш складну та відповідальну роботу, і це дає йому підстави для одержання вищої винагороди за вкладену працю, допускає до прийняття владних управлінських рішень, створює можливості для користування певними привілеями.

До речі, відомий промисловець А. Нобель, вважаючи неморальним передачу у спадок великих багатств, заповів свої кошти фонду, що виплачує найпрестижніші у науковому світі премії тим, хто своєю працею прискорює прогрес науки, а отже і людства в цілому і на цій підставі заслуговує бути зачисленим до суспільної еліти, користуватися не лише повагою, але й більшими матеріальними ресурсами.

Відкрите суспільство передбачає, як вже зазначалось вище, високий рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних та вертикальних соціальних переміщень. Водночас воно є плюралістичним і терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як одну з передумов виділення в ньому ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. Термін походить від латинського «асі таг§іпет» - скраю, збоку. Ним позначають «нетипових» представників своєї соціальної спільноти, які, як правило, формують власне соціальне середовище, створюють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви.

* Категорією «маргіналії» ряд соціологів також позначає і людей, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв'язків не лише з тією стратою, з якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому. Це - декласовані елементи, люмпен - пролетаріат. Наявність обмеженої кількості таких людей різні дослідники пояснюють по-своєму, трактуючи це як наслідок соціальної конкуренції ( аутсайдери, що «зійшли з дистанції»), або як «природне зло», що з'являється в суспільстві само собою, наприклад, із-за особливостей психологічного складу індивідів і яке необхідно контролювати та обмежувати.

Увага!

Небезпека присутності маргінальних елементів у суспільстві полягає у тому , що ця група часто стає «живильним середовищем» для розповсюдження асоціальних варіантів поведінки, зокрема злочинності.

Особливо масово серед цих людей розповсюджуються небезпечні для суспільства форми поведінки, якщо вони поповнюються індивідами, котрих суспільство «виштовхує» з себе (безробітні) і не може налагодити з ними необхідних взаємоприйнятних контактів, системи соціального захисту та соціальної реабілітації.

♦Отже, поняття соціальної мобільності виявляється виключно важливою характеристикою суспільства. За його критеріями можна порівнювати різні типи суспільства з точки зору динамічності чи задубілості його соціальних структур, вводити поняття відкритого чи закритого суспільства, демократичного або тоталітарного режиму і т. д. Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Просування уверх тісно зв'язано з політич­ним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових цінностей і соціальних рухів. Рух вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але найважливіше те, що посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами. Інший можливий результат - витіснення найбільш здібних членів суспільства з процесу мобіль­ності або ж за межі даного суспільства як такого, що з неминучістю віддзерка­люється негативно і на долі самого суспільства. Від тієї чи іншої реакції сус­пільства на наслідки мобільності залежить можливість або неможливість подо­лання нестабільності, яку вона викликає.

Городяненко

Соціальна мобільність

Соціальна структура суспільства весь час перебуває у розвитку, оскільки індивіди, групи постійно зміню­ють свої позиції у ній по вертикалі і по горизонталі. Усі соціальні переміщення особистостей, соціальних груп характеризують процес мобільності.

Соціальна мобільність (лат. mobilis — рухливий, енергійний) — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальна мобільність означає переміщення індивідів між трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.

Воно може відбува­тися у горизонтальному і вертикальному напрямах. До горизонтальної соціальної мобільності належать перемі­щення в географічному просторі, перехід із групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єк­та з одного соціального прошарку в інший, вгору чи дони­зу щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напряму переміщення розрізняють два типи вертикальної мобільності: просування вгору (соці­альне підвищення) і деградація (соціальне зниження). Мобільність у формі підвищення означає проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або ство­рення індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви.

За кількісними критеріями розрізняють індивіду­альну і групову мобільність. За індивідуальної мобіль­ності переміщення індивіда по вертикалі або по гори­зонталі відбуваються незалежно від інших осіб, при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнуєть­ся. До факторів індивідуальної мобільності (причин, які дають змогу людині досягати відчутніших успіхів, ніж інші) відносять соціальний статус родини, рівень осві­ти, національність, зовнішні дані, фізичні і розумові здібності, виховання, вигідний шлюб.

Групова мобільність характеризує суспільство, яке зазнає значних структурних змін, унаслідок чого підви­щується або знижується суспільна значущість великих соціальних груп — класів, верств. Вона відбувається там, де змінюється структура стратифікації, і полягає в деградації соціальної групи загалом, у зниженні її ран­гу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єднос­ті. Факторами групової мобільності є соціальні револю­ції, міждержавні, громадянські війни, зміна політич­них режимів, створення імперій.

Зумовлюють соціальну мобільність структурні зрушення в економіці; зміни в характері й змісті суспіль­ного поділу праці і відносин власності; послаблення закріпленості груп працівників за соціально та еконо­мічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами є досить склад­ними і супроводжуються істотними соціальними на­слідками. Найважливішим з них є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств. Мобільні індивіди починають соціалізацію в одній групі, а закінчують в іншій, існують одночасно в кількох культурних світах. Часто їх пристосування до нових умов є поверховим (се­лянин, який стає мешканцем міста).

Процеси соціальної мобільності є важливими показ­никами ефективності суспільного устрою. Суспільства, де забезпечені умови для вертикальної мобільності (пе­реходу від нижчих до вищих верств, груп, класів), є можливості для територіальної, у тому числі через кор­дони країни, мобільності, називають відкритими. Сус­пільства, в яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі, називають закритими, замкне­ними. Таким суспільствам притаманні кастовість, клановість або гіперполітизованість. Широкі можливості для вертикальної мобільності є важливою умовою роз­витку сучасного суспільства. Інакше постійно виника­тимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є міг­рація — переміщення населення в середині країни (внутрішня), з однієї країни в іншу (зовнішня).

Соціальна мобільність притаманна кожному сус­пільству. Проте існує і явище соціальної ексклюзїї (со­ціального виключення) — обмеження доступу £ де­які групи, закритість їх. Найчастіше вона виявляється у намаганні групи зберегти власну привілейовану пози­цію на шкоду іншій за допомогою субординації, підпорядкування. За словами М. Вебера, будь-яка ознака, навіть вигадана, може бути використана як критерій відбору, підстава для ідентифікації себе з групою або відсіювання з неї аутсайдерів.

Закритість груп є ознакою всіх стратифікованих сус­пільств, заснованих не лише на нерівності доходів, але й на нерівності доступу до привілейованих груп. Де ба­гато закритих груп, де обмежений доступ у статусну групу, там збільшується кількість страт — виокремлених за певними ознаками соціальних груп (наприклад, кастова система). Найяскравішою формою соціальної ексклюзії є успадкування майна і принцип родоводу, які широко використовувалися у традиційному сус­пільстві панівними групами. З переходом до сучасного суспільства змінюються критерії виключення, одним із яких є, наприклад, освіта.

Сучасні суспільства, у тому числі й Україна, є одно­часно закритими і відкритими соціальними структура­ми. Поряд з інтенсивною вертикальною мобільністю у них існують різноманітні соціальні бар'єри. Загалом тенденція до соціальної ексклюзії притаманна усім сус­пільствам, вона є одним із чинників стабілізації соці­ального життя.

Дьячук

Социалъная мобильность и ее формы

По П. Сорокину, который был пионером в изучении данного явле­ния, социальная мобильность — это любой переход индивида или социального объекта (ценности), то есть всего того, что создано или модифицировано человеческой деятельностью, из одной социальной позиции в другую.

Существуют два основных типа социальной мобильности: горизон­тальная и вертикальная. Под горизонтальной социальной мобиль­ностью, или перемещением, подразумевается переход индивида или социального объекта из одной социальной группы в другую, располо­женную на одном и том же уровне. Перемещение некоего индивида из одной религиозной группы в другую, из одного гражданства в дру­гое, из одной семьи (как мужа, так и жены) в другую при разводе или при повторном браке, с одной фабрики на другую, при сохранении при этом своего профессионального статуса, — все это примеры гори­зонтальной социальной мобильности.

Под вертикальной социальной мобильностью подразумевают­ся те отношения, которые возникают при перемещении индивида или социального объекта из одного социального пласта в другой. В за­висимости от направлений перемещений существует два типа вертикальной мобильности: восходящая и нисходящая, то есть социальный подъем и социальный спуск.

В соответствии с природой стратификации есть нисходящие и вос­ходящие течения экономической, политической и профессиональной мобильности, не говоря уже о других менее важных типах. Восходя­щие течения существуют в двух основных формах:

1) проникновение индивида из нижнего пласта в существующий бо­лее высокий пласт и

2) создание такими индивидами новой группы и проникновение всей группы в более высокий пласт на уровень с уже существующими группами этого пласта.

Соответственно и нисходящие течения так же имеют две формы:

первая заключается в падении индивида из более высокой исходной группы, к которой он ранее принадлежал, в более низкую;

другая фор­ма проявляется в деградации социальной группы в целом, в пониже­нии ее ранга на фоне других групп или разрушении ее социального единства.

Социальная мобильность может быть двух видов:

1) мобильность как добровольное перемещение индивидов в рам­ках социальной иерархии;

2) мобильность, которая вызывается структурными изменениями (на­пример, индустриализацией и демографическими факторами). При урбанизации и индустриализации происходят количественный рост профессий и соответствующие изменения требований к квалифи­кации и профессиональной подготовке. Вследствие индустриали­зации происходит относительный рост рабочей силы, занятости «бе­лых воротничков», уменьшение абсолютной численности сельско­хозяйственных рабочих.

Факторы мобильности

На социальную мобильность оказывают влияние следующие фак­торы.

1. Прежде всего, это постоянные процессы социальной дифферен­циации общества и перестройки его внутренней структуры.

Передовые технологии способствуют увеличению числа профессий. Индустриализация приводит в большее соответствие профессиона­лизм, подготовку и вознаграждение, в результате чего усиливается социальная мобильность. При этом основным фактором оказывается увеличение числа профессий в середине иерархии стратификацион­ной системы, за счет вынужденной мобильности. Однако необходимо отметить, что добровольная мобильность также активизируется, так как большой вес приобретает ориентация на достижение.

Например, рост сферы услуг в постиндустриальном обществе при­водит к тому, что все большая часть населения оказывается занятой «е тяжелым физическим трудом, а более квалифицированными видами работ. Рост сферы услуг требует большего числа образованных ра­ботников. А эти требования рынка труда влияют на поведение конк­ретных людей, которые стремятся получить образование, чтобы бла­годаря этому найти хорошую работу.

Естественно, рост спроса на квалифицированных работников пред­полагает увеличение численности людей с более высоким уровнем дохода. А это может привести к изменению соотношения между ос­новными группами населения.

2. Другой фактор — это общественное устройство, а точнее, разли­чие между устройством открытого и закрытого общества. В откры­том обществе нет формальных ограничений мобильности, и отсутству­ют или почти отсутствуют неформальные ограничения. Закрытое об­щество имеет жесткую структуру, которая препятствует увеличению мобильности и тем самым противостоит нестабильности.

В открытом обществе, где сохранилось мало барьеров, те, кто под­нимается вверх, часто отходят от политических воззрений класса, в который они перешли. Аналогичным образом ведут себя и те, кто сни­жает свое положение. Таким образом, те, кто поднимаются в высшую страту, оказываются в меньшей степени консервативно настроенными, чем ее постоянные члены. С другой стороны, «сброшенные вниз» яв­ляются в большей степени приверженцами левых взглядов, чем ста­бильные члены низшей страты. Следовательно, движение в целом спо­собствует нестабильности и динамизму открытого общества.

В закрытом обществе мобильность вверх ограничена не только количественно, но и качественно, поэтому индивиды, достигшие верхов, но не получающие той доли социальных благ, на которую они рассчи­тывали, начинают рассматривать существующий порядок как помеху к достижению своих законных целей и стремятся к радикальным изме­нениям. Среди лиц, мобильность которых направлена вниз, в закрытом обществе часто оказываются те, кто по образованию и способнос­тям более подготовлен к руководству, чем основная масса населения, — они и берут на себя роль вождей революционного движения в тот период, когда противоречия общества приводят к конфликту.

3. Социальная мобильность тесно связана с взглядами общества и социальной стабильностью. По сути, социальная мобильность явля­ется обратной стороной социального неравенства, поскольку, как нео­днократно отмечалось исследователями, социальное неравенство уси­ливается в процессе социальной мобильности. При этом функцией со­циальной мобильности, которую она выполняет в обществе, оказывает ся сдерживание недовольства и направление его в новое русло.

4. Наконец, социальная мобильность тесно связана с изменениями системы стратификации. Эти изменения могут быть как медленными, так и очень быстрыми. В частности, примером такого быстрого изме­нения может служить Октябрьская революция, в результате которой была упразднена сословная система стратификации и относительно быстро установилась система стратификации, основанная на совер­шенно иных признаках. Подробнее на этом вопросе мы остановимся ниже, при рассмотрении социальной стратификации в России.

Маргинальность

Маргинальность — это термин, при помощи которого в социоло­гии обозначают переходный, структурно неопределенный статус того или иного индивида или социальной группы. Соответственно говорят о маргиналах, то есть о людях, которые по каким-то причинам не примыкают или не могут примкнуть к тому или иному слою общества, что обычно связано с болезненными психологическими переживани­ями. Обычно состояние маргинальное не является длительным, хотя существуют вынужденные или сознательные маргиналы (бомжи, алко­голики, разного рода радикалы и т.д.), которые находятся в нем дли­тельное время. Любой человек, переходящий из одного слоя з другой, на какой-то момент обязательно становится маргиналом.

Можно выделить следующие разновидности маргинальное:

1) собственно социальная маргииальность, например, группы, которые порвали связь с прежним слоем, но еще не присоединились к но­вому слою;

2) биологическая маргинальность, связанная с нарушением здоровья;

3} политическая маргинальность, при которой индивидов не устраива­ют существующие формы политической жизни и управляющие ею законы;

4) экономическая маргинальность, которая сводится в основном к феномену безработицы, как вынужденной, так и намеренной (в пос­леднем случае безработный живет на деньги, выплачиваемые ему в качестве пособия государством или иными структурами);

5) этническая маргинальность, то есть принадлежность к одному из национальных меньшинств;

6) возрастная маргинальность, возникающая в результате разрыва между поколениями;

7) криминальная маргинальность;

8) религиозная маргинальность, при которой человек находится вне конфессий и не может совершить выбор в пользу одной из них.

Как показал М. Вебер, маргиналы играют крайне важную роль в образовании новых социальных общностей (религиозных, профессио­нальных и т.д.). Между возникновением больших масс людей, по ка­ким-то причинам оказавшихся за пределами привычного уклада жиз­ни, и появлением новых социальных образований существует тесная связь, которая неоднократно отмечалась социологами.

Россия пережила две основных волны маргинализации.

Во-первых, после революции 1917 года своего места в социальной структуре лишились два крупных класса российского дореволюционного обще­ства — буржуазия и дворянство. Данный процесс сопровождался быс­трым движением вверх некоторых представителей класса пролетариев. Было бы неправильно думать, что данный процесс завершился быст­ро. Как показали социологические исследования, каждый класс совет­ского общества стал воспроизводиться за счет себя самого (то есть за счет своих собственных представителей) лишь с начала 70-х гг.

Вторая волна маргинализации захлестнула наше общество в 90-х гг., когда была разрушена стабилизировавшаяся стратификационная си­стема советского общества. В этот период сформировалась новая элита, в которую вошли представители самых разных слоев и соци­альных групп. Впрочем, можно утверждать, что в наибольшей степени новая элита формировалась за счет представителей бывшей партий­ной номенклатуры и криминалитета. При этом индивиды, совершившие нисходящую социальную мобильность, стали принадлежать к низшему классу лишь на основании уровня доходов, поскольку их профессио­нальный и образовательный уровень был подчас выше, чем уровень новой элиты.

Макєєв

§ 4. Соціальна мобільність

У стратифікованих суспільствах, а інших просто не існує, ви­нагорода у вигляді доходу, престижу та влади немовби закладе­на в конкретні позиції. Індивіди можуть володіти ними, рухаючись між позиціями. Процес переміщення між ієрархічно і функ­ціонально організованими елементами соціальної структури (класами, верствами, групами та категоріями населення, позиція­ми) називають соціальною мобільністю. Збільшити чи змен­шити дохід, владу, престиж як результат переходу на іншу пози­цію, до іншої групи означає здійснити соціальну мобільність. Соціологи вивчають міжгенераційну мобільність, порівнюючи соціальне становище опитуваного із соціальним становищем батьків (частіше батька), а також внутрішньогенераційну мобільність, фіксуючи зміну соціального становища і статусу респондента протягом життя.

У соціології найкращим способом отримання інформації про соціальну стратифікацію є вивчення соціальної мобільності. Справді, щоб простежити за рухом, слід якнайточніше описати, визначити, виміряти ті позиції, між якими просуваються індивіди, встановити суспільно значущий критерій (чи критерії) їх ієрархізації (ранжування). Тільки в деякому просторі нерівностей має сенс твердження про мобільність, адже в іншому разі неможливо буде говорити ні про напрямки руху, ні про швидкість, ні про подолані відстані.

Питирим Сорокін про мобільність

У 1927 р. у Нью-Йорку П. Сорокін видав працю "Соціальна мобільність", у якій формулює завдання, основні поняття і прин­ципи дослідження різноманітного руху індивідів у неоднорідно­му соціальному просторі. Мобільність П. Сорокін визначав як перехід, переміщення соціального об'єкта з однієї позиції на іншу.

Соціальним об'єктом можуть бути індивід, група, радіо, авто­мобіль, мода, ідеологічна доктрина, коротко кажучи, всі продукти людської діяльності. У суспільстві з ними відбуваються найріз­номанітніші метаморфози: вони старіють, занепадають, стають менш привабливими. Увесь цикл існування їх виявляється в досить складній кривій руху, іншими словами, в мобільності. Ставлення до моральних норм і творів мистецтва з часом змінюється, зазнає змін і зміст норм. Не є сталими й уявлення людей про пристойне та непристойне, індивіди відкидають одні умовності та виробляють інші. Ставлення, оцінки, норми, уявлен­ня "мобільні", і соціолог намагається з'ясувати, в якому напрямі вони еволюціонували. Соціальна система в цілому також мобільна, трансформуються її основні інститути, виникають нові, видозмінюються форми політичної влади.

Вивчення соціальної динаміки П. Сорокін вважав основним обов'язком і турботою соціолога. Проте у книзі, яка вийшла дру­ком 1927 р., він аналізує виключно мобільність індивідів, її умо­ви та інтенсивність, а також мобільність груп у періоди револю­ційних перетворень у суспільстві. Мобільність є вельми зруч­ним об'єктом дослідження, адже рух індивідів, як і будь-який інший, піддається вимірюванню. У параметрах мобільності, крім того, закодовані важливі відомості про стан суспільства, і соціо­лог здійснює своєрідну діагностику, схожу на те, як лікар за тис­ком крові оцінює стан пацієнта.

У суспільстві завжди наявні три основні форми нерівності (стратифікації): економічна стратифікація за рівнем доходу, в якій багатство і бідність — лише полюси, між якими розміщу­ються більше чи менше відмежовані одна від одної верстви; полі­тична, що означає поділ населення на правлячу меншість і підпо­рядковану більшість; і нарешті, професійна, згідно з якою про­фесії стоять в ієрархії тим вище, чим важливіші функції вони виконують в організації життя суспільства та контролю за підтри­манням порядку.

Спостерігаючи за рухом, ми можемо визначити інтенсивність мобільності та її дистанцію, тобто скільки індивідів з конкрет­ної групи перемістилися до іншої групи, яким напрямам руху віддають перевагу, а також кількість пройдених щаблів соціаль­ної драбини. Враховуючи величину групи та чисельність вихідців з неї, які досягли високостатусних позицій, можемо оцінити шанси на соціальне просування тих, хто належить до групи. В цьому разі мобільність є визначником міри рівності чи нерівності між групами. Порівняння цього показника за різні періоди часу дає змогу зробити висновки щодо глобальних тенденцій розвитку людства.

Узагальнивши досить широкий історичний матеріал, П. Соро­кін дійшов висновку, що флуктуації індивідів між соціальними позиціями не мають певної тенденції, в кожний окремий про­міжок часу вони визначаються боротьбою між силами стратифі­кації, які обмежують мобільність, і силами егалітаризації (від фр. еgalite — рівність), що полегшують її. Іншими словами, соціальний прогрес не несе із собою автоматичного зростання масштабів та інтенсивності переміщень.

Сучасні дослідження мобільності

На 50—80-ті роки припадає бурхливе зростання емпіричних досліджень мобільності. Загальне визнання отримала теза, згідно з якою класова і професійна стратифікації залишаються найваж­ливішими в сучасних суспільствах. Відповідно вивчалася кла­сова і професійна мобільність. Інтерпретація класів здійснюва­лась у термінах, значення яких бере початок у соціальних теорі­ях К. Маркса та М. Вебера, внаслідок чого визначальним був критерій власності. Проте останню, як правило, доповнювали най­важливішими характеристиками професії. Мабуть, найпошире­нішою та найбільш відомою з низки подібних розробок стала згадана вище класова схема Дж. Голдторпа, яка застосовувалася саме для вивчення класової мобільності у Великій Британії.

Американські соціологи вважають за краще мати справу з професією і відповідно з професійними категоріями. У про­фесії (занятті) є багато ознак, кожна з яких може бути вико­ристана як критерій стратифікації. Це і дохід, і рівень освіти, і складність праці (кваліфікація, відповідальність, самоконтроль), і престиж. Всі заняття, наприклад, розподіляються між розумо­вою та фізичною працею, всередині кожної з цих великих ка­тегорій вони стратифіковані за рівнем освіти і кваліфікації, а отже, і винагороди. Виявляючи відмінності між батьками та си­нами в належності до виділених категорій, соціолог фіксує факт мобільності.

Ознаки професій до певної міри узгоджені між собою. У США дохід позитивно пов'язаний з рівнем освіти індивіда та прести­жем його професії. Беручи до уваги цей факт, Пітер Блау та Отіс Данкен запропонували методику побудови індексу професійного статусу, що враховує три змінні — дохід, престиж професії, кількість років навчання в навчальних закладах. Відповідно до цього кожне заняття було оцінено у балах від 0 до 96 і віднесено до однієї з 19 категорій з п'ятибальним інтервалом (0—4, 5—9 тощо). Цю вражаючу спробу запропонувати кількісну модель стратифікації суспільства і точними математичними методами вивчити соціальну мобільність було викладено в опублікованій у 1967 р. книзі "Тhе Аmеrісаn Оссираtіоnаl Structure". Вони вважали, що дослідження мобільності передбачають аналіз тих умов, які впливають на професійні досягнення та кар'єру в межах наявних форм соціальної нерівності.

У сучасних дослідженнях визнано за доцільне розрізняти мобільність структурну та обмінну (циркулюючу). Структурна мобільність зумовлена змінами в економіці й технології вироб­ництва. До таких змін належать індустріалізація, а пізніше — зростання значення сфери послуг, скорочення чисельності за­йнятих у сільському господарстві, зрушення в структурі професій та робочих місць під впливом сучасної техніки і технології. Поступово скорочуються частка порівняно простої трудової діяль­ності і потреба в ній та збільшується потреба у складній праці. Відповідно зростають вимоги до компетентності та кваліфікації індивідів. Кожне наступне покоління застає вдосконалену по­рівняно з попереднім періодом структуру робочих місць та місць у навчальних закладах. Щоб відтворити структуру позицій, що зазнала змін, поколінню дітей потрібно не наслідувати заняття і статус батьків, а здійснити мобільність. І це не їх вибір, це ззовні продиктована необхідність.

На відміну від зазначеного вище, обмінна мобільність зумов­люється виключно соціальними факторами. Мається на увазі розширення можливостей здобути вищу освіту, зростання обсягів соціальних гарантій та пільг, що надаються суспільством і дер­жавою з метою вирівнювання шансів на досягнення економічно­го і соціального успіху, а також утвердження домінуючої струк­тури цінностей і мотивації досягнень. Саме цей вид мобільності переважно цікавить соціологів, які прагнуть простежити процес утвердження "м'яких", неконфронтаційних форм нерівності, поліпшення умов існування індивідів та груп.

Отже, мобільність існує, тому що змінюється економічна і про­фесійна структура суспільства, а також більш сприятливими ста­ють умови формування та розвитку індивідуальних здібностей. Однак у соціологічному дослідженні головним джерелом інфор­мації залишається респондент, а все, що пов'язане з його соці­альним оточенням, є умовами та передумовами мобільності. Та­ким чином, вона похідна і від статусних характеристик респон­дента та його сім'ї. Статусні характеристики, або, як їх ще назива­ють, незалежні змінні — це професійний та освітній статус батьків, їхній дохід, місце проживання респондента до 15-річного віку (соціаліаація у місті чи в сільській місцевості впливає на особливості формування ціннісних орієнтацій та домагань), кількість братів і сестер, здобута респондентом освіта, статус першого місця роботи.

Здійснена мобільність, статусні характеристики досягнутої позиції, що визначаються у термінах доходу, престижу, необхідного рівня освіти і компетентності, стають тоді залежними змінни­ми. З'ясувалося, що шанси на досягнення привабливих позицій тим більші, чим престижнішою і високооплачуваною працею зайняті батьки, чим у більшому місті проживав респондент, чим менше у нього братів і сестер.

Мобільна поведінка

Нерівномірний розподіл винагород між соціальними позиція­ми спонукає індивідів прямувати саме до таких, які здатні най­повніше задовольнити їхні домагання. Врешті-решт, надавати перевагу кращому, що приваблює, перед гіршим, що дратує, цілком природно. Однак, щоб мобільність відбулася, це "краще" має бути порівняно доступним, а в індивідів має скластися раціональна мотивація на його досягнення. В цьому разі мобільність стає не просто рефлекторною реакцією на зовнішні умови, а значущим вибором індивідами і групами соціального та економічного ста­тусу, який звичайно відбувається з урахуванням наявних умов відтворення життя, цінностей і норм найближчого соціального оточення, уявлень про шляхи та міру задоволення потреб і за­питів (про стиль життя), тобто поведінкою.

Індивіди, без сумніву, відрізняються щодо сприйняття запро­понованих умов існування, а також здатності й потенціалу пере­суватися у стратифікованому соціальному просторі, долаючи на­явну нерівність. Погоджуючись із певними критеріями і прин­ципами, вони вибудовують життєві та професійні плани, відшу­кують чи створюють ресурси, що забезпечують їхню поведінку. До того ж сукупність вчинків, намірів, переваг, нахилів, пов'яза­них з мобільністю, є не тільки вимушеними, а й довільними. Мобільність — це випробовування міцності й піддатливості тен­денцій середовища інтенціями індивідів. У процесі взаємодії із середовищем властивості зовнішнього світу переосмислюються й реінтерпретуються. Корекція планів і намірів також свідчить про активність індивідів.

Соціальні суб'єкти цілеспрямовано пересуваються між еле­ментами соціальної структури. Звідси виникає ілюзія стосовно того, що мобільна поведінка завжди і в будь-якому разі раціо­нальна, начебто без особливих труднощів можна визначити цілі та мотиви, які індивіди усвідомлюють, а також варіанти, з яких вони вибирають, перш ніж змінити позицію. Справді, частина актів мобільної поведінки є раціональною і здійснюється після

роздумів та консультацій. Однак не можна заперечувати й інше. Далеко не завжди поведінка орієнтована на свідомо висунуті цілі, зумовлена добре усвідомленими потребами й інтересами. Немотивовані вчинки, поспіхом прийняті рішення також мо­жуть викликати і справді викликають переміщення. Здавна відо­мо, що мобільна поведінка є також поведінкою наслідувальною. Індивіди поводяться певним чином саме тому, що так роблять їхні близькі або друзі.

Мобільна поведінка — це складний процес вибору цілей пере­міщення, спроб здійснити їх, а також процес своєчасного коригу­вання програм дії. Очевидно, соціально-економічна ситуація в суспільстві, нерівність у винагороді різних позицій, міра індиві­дуальної та групової закріпленості за видами праці й територія­ми визначають основну частку мотивів та можливостей для здійснення мобільності. Комплекс подібних умов становить кон­кретну примусову силу, що до певної міри дозволяє мобільність або забороняє її.

Проте орієнтації на майбутню соціальну позицію складаються переважно в сім'ї, що явно чи латентно нав'язує життєві та соці­альні пріоритети. Задаючи конкретне бачення світу, образ бажа­ного майбутнього, ставлення до наявних умов існування, формую­чи очікування та домагання, визначаючи умови задоволення їх, сім'я надає фінансову та емоційну підтримку професійним і життєвим планам підростаючого покоління. Невдалі спроби досягти бажаного потребуватимуть зміни програми дій, можли­во, навіть зниження рівня домагань, складання нових планів, зна­ходження компенсації нереалізованим задумам, спонукатимуть до пошуку нових ресурсів для досягнення мети.

Мобільна поведінка є своєрідною комунікацією між суспіль­ством (державними структурами і господарським механізмом) та індивідом (групами індивідів). Державні структури, соціальні інститути, механізми ринкової і неринкової економіки спонука­ють та примушують до певного типу поведінки і до конкретних напрямів мобільності. Індивіди та групи індивідів підпорядко­вуються цим вимогам або намагаються зберегти відносну свобо­ду самовизначення, досягти нормальних та прийнятних умов існу­вання. Ставлення до навколишніх соціально-економічних реалій диференціює індивідів. Одні погоджуються із запропонованими соціумом правилами гри, приймають нав'язувану ієрархію цінно­стей і стандартів поведінки, інші не погоджуються і не прийма­ють. Одні докладають максимальних зусиль до виконання накреслених планів, інші впадають у відчай від першої ж невдачі. Одні перебувають у постійному пошуку ресурсів, що допоможуть привести до намічених цілей, інші нічого для цього не роблять.

Наслідки мобільності

Два очевидні підсумки мобільної поведінки постають перед індивідом. Якщо мобільність відбулася, той, хто здійснив її, пере­конується у дієвості існуючих принципів та норм, у справедли­вості соціального устрою. Вербально, на словах, і діями він ладен демонструвати прихильність до домінуючих цінностей, лояльність до наявного устрою. А коли спроба соціального сходження не вдалася, коли внаслідок різних обставин індивід опинився на "соціальному дні", то й результатом швидше за все буде аномія. Розвиткові подібної хвороби, без сумніву, сприяє невдалий особи­стий досвід просування у стратифікованому просторі. Інші на­слідки не такі помітні й значно рідше обговорюються в соціо­логічній літературі, проте вони не менш важливі для усвідом­лення процесів диференціації і стратифікації в суспільстві.

Між класами і групами відбувається постійний обмін індиві­дами, внаслідок якого чисельність одних елементів соціальної структури зростає, інших — зменшується. Для групи такі коли­вання чисельності мають певні наслідки.

У тих групах і верствах, які масово залишають індивіди, спо­стерігаються посилення однорідності, зниження загального рівня кваліфікації та компетентності. В історії нашої країни неважко віднайти такі приклади. Мабуть, саме такими були наслідки масової мобільності з селянства до робітничого класу. І тепер сільську місцевість залишає передусім найбільш здібна та осві­чена частина дорослого населення. Зустрічний потік з міста в середині 90-х років не міг компенсувати втрат. Візьмемо інший приклад. Економічна криза останнього десятиліття призвела до того, що різко збільшився відплив з професійних груп наймолод­ших, найбільш ініціативних та підприємливих, а в перспективі, напевне, найкомпетентніших. Наукові співробітники, кваліфіко­вані інженери та робітники просувалися до позицій, що могли задовольнити їхні матеріальні потреби, внаслідок чого знижувались якість та потенціал груп, які вони залишали.

Не настільки однозначними є наслідки для тих елементів соці­альної структури, до яких вливаються основні потоки мобільних індивідів. Насамперед вони стають неодноріднішими. Внаслідок зростання чисельності периферійних прошарків стираються межі групи. Стає неможливим чітко визначити сталі центри груп, вони розпадаються або втрачають виразність під натиском мобільних індивідів, практично непомітно перетворюючись на неадаптовані прошарки, де накопичується основна маса схильних до виходу з груп. Такий розвиток подій був характерний для примусово здійсненої індустріалізації, під час якої в найкоротший історич­ний термін робітниками за статусом, але не за звичками та побу­том стали мільйони колишніх селян. Не виключене також про­тиставлення ядра та периферії групи, що ґрунтується на розпі­знаванні корінних та некорінних членів у межах явного чи ла­тентного конфлікту ("кадрові" робітники та ін., корінні жителі та приїжджі).

З іншого боку, зростання неоднорідності може мати і пози­тивні ефекти. Асиміляція мобільних індивідів вимагатиме ко­рекції системи цінностей, ідеалів, стандартів поведінки. Нова якість групи виникає в процесі взаємодії гетерогенних елементів, попередніх та привнесених тими, хто здійснив мобільність. У побутовому уявленні цьому відповідає вливання "свіжої крові". Проте, якщо статусні групи поступаються лише надзвичайній енергії та наполегливості окремих "вискочок", то сучасні класи та професійні групи утворюють сполучену систему, в якій пере­міщення індивідів відбувається більш-менш вільно, внаслідок чого проникнення сторонніх поглядів та звичаїв перетворюється на постійний чинник. Крім того, відкритість групи чи категорії для рекрутування нових членів перешкоджає перетворенню її на кастоподібне соціальне утворення.

Не тільки з групами, а й з індивідами, які здійснили мобільність, дещо відбувається. Вихідці з конкретного прошарку населення мають певний комплекс цінностей, сподівань та домагань. З ним вони приходять у нову для себе спільноту. Порівняно стабільні світогляд і світосприймання, специфічний спосіб життя, переко­нання, уподобання — з усім цим доводиться розлучитися або модифікувати їх. До того ж інерційність надбаного комплексу значна, він складається роками, і відразу змінити його не вдається. Індивіди, які перемістилися, деякий час становлять неорганічні елементи групи, і це виявляється іноді дуже чітко в життєвому влаштуванні, звичаях, спілкуванні.

Адаптація до нових вимог і нового середовища є іноді досить тривалим процесом. При цьому малоймовірно, що відбувається просте витіснення одних цінностей та норм іншими. Два крайніх випадки визначають межі можливих наслідків. По-перше, віднос­но безболісна інтеграція з групою якщо не самого індивіда, який здійснив мобільність, то принаймні його дітей. По-друге, втрата усіх орієнтирів, виникнення вироджених маргінальних станів і орієнтацій, іншими словами, та сама аномія, однак на тлі втрати коренів і неспроможності сприйняти нові культурні зразки, при­звичаїтися до нового середовища. Та найбільш імовірно виникає низка змішаних, перехідних форм і станів свідомості, звичаїв, очікувань та домагань, навичок спілкування і поведінки.

Образи суспільства

Певний образ суспільства (уявлення про найбільш глибокі нерівності, домінуючі соціальні інститути і системи цінностей), як правило, передує соціологічному вивченню мобільності. Тут, як і в інших випадках, знання про ціле задає контекст інтерпре­тації і пояснення фіксованих параметрів руху. Ми розуміємо, в якому напрямі й чому переміщуються індивіди. Водночас образи суспільства є результатом досліджень мобільності, їх висновком. Склалася низка стереотипів, до яких соціологи апелюють або які пред'являють у разі потреби.

За П. Сорокіним, наприклад, історія здійснює не прямолінійні, а тільки колові рухи. Тому кожне суспільство проходить кілька етапів: зародження — розквіт — занепад. На кожному з них масштаби та інтенсивність мобільності, доступність привабли­вих позицій залежать від результату взаємодії тенденцій стра­тифікації та егалітаризації. Проте розквіту відповідає максималь­но розвинена структура суспільства, що складається з досить великої кількості груп і категорій. Різноманітність груп дає змо­гу реалізуватися, самоздійснитися різноманітності талантів і схильностей. У диференційованому суспільстві індивідам у ціло­му легше йти за своїм покликанням. Розквіт супроводжується і найінтенсивнішою мобільністю.

Погляди П. Сорокіна не мають великої популярності. Вони не такі відомі, як поширювані загальнодоступними підручника­ми із соціології. У засади останньої закладена суттєва відмінність між "традиційним" та "сучасним" суспільствами. У традиційно­му, кастовому і феодальному, суспільстві переважають застиглі, жорсткі структури та інститути, що створюють практично нездо­ланні відмінності в авторитеті, правах і можливостях, у достатку. Статус тут визначається шляхетністю походження, давніми привілеями, титулами. Його зміна є швидше випадковістю, що підтвер­джує правило раз і назавжди досягнутого соціального станови­ща. Це закрите суспільство. На противагу традиційному в су­часному суспільстві мобільність — явище масове, закономірне, але не випадкове. Вона є прямим результатом політичної та економічної свободи і рівності можливостей, поширених серед усіх станів. Це відкрите суспільство.

Зрозуміло, що і "закрите", і "відкрите" суспільства є деякими ідеальними конструкціями. В соціальному житті не буває пов­ної незалежності від різних структур і закладів, як і безумовно­го підпорядкування їм. Незалежність неможлива хоча б тому, що ресурси задоволення індивідуальних потреб контролюються переважно організаціями і соціальними інститутами. Завжди існує дистанція, що відмежовує індивіда від життєво необхідних ре­сурсів, дистанція, яку він намагається скоротити, завжди є пере­пони, що перешкоджають мобільності. Так само неможлива і цілковита залежність, адже індивідам вдається протистояти дик­тату соціальних структур і отримувати доступ до ресурсів та благ. Реалії, з якими має справу соціолог, безумовно, підлягають аналізу з огляду на можливості вибирати професію, місце про­живання, соціальне становище, робоче місце, тобто з огляду на свободу здійснювати мобільність.

Мобільність в Україні

Сучасне українське суспільство є суспільством змішаного типу, її якому статус і приписується, і досягається, де діють фактори, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит багатьох видів ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя н сільській місцевості та місті, у великих і малих містах — все це визначає основну різницю потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.

Однак система прописки, відсутність ринку житла, низькі до­ходи переважної більшості населення помітно звужують канали мобільності. Тим часом протягом кількох останніх десятиліть мобільність була і масовою, і інтенсивною, можливо, швидше ви­мушеною, ніж добровільною.

За життя одного покоління українське суспільство з переважно аграрного перетворилося на індустріальне. Якщо в 1940 р. 47 % працездатного населення становили селяни, то на початку Ш) х років зайнятих у сільському господарстві було тільки 14 % .

До того ж статус селянина практично не успадковується. Для молодого покоління переїзд із села до міста є нормою. Свої життєві плани юнаки та дівчата пов'язують зі зміною статусу, передбаче­ного народженням у певному населеному пункті. У рідній місце­вості їх нічого не приваблює й не тримає. Не приваблює повсяк­денне життя в обмеженому колі трудових занять з труднощами задоволення елементарних життєвих потреб, практично цілко­витою відсутністю сучасних засобів комунікації та навчальних закладів, низькою якістю освіти в середній школі.

За таких умов мобільність сприймається і батьками, і дітьми як життєва необхідність. Батьки, зі свого боку, не бажають дітям долі, яка навіть віддалено нагадує їх власну. З існуючими соці­альними та економічними умовами життя батьки звиклися, але не вважають їх прийнятними для своїх дітей. Неприйняття на­явних реалій, їх невідповідність домаганням та очікуванням спонукає, якщо не сказати змушує, здійснювати мобільність.

Переїзд до міст протягом останніх десятиліть за характером та спрямованістю був і залишається доцентровим, до якомога більших міст, до центрів областей, до столиці республіки. Саме там концентрувалися різноманітні освітні заклади, аж до почат­ку 90-х років було перевиробництво робочих місць і вони розці­нювались як привабливіші, там більш різноманітні форми про­ведення дозвілля, ширші можливості для престижного спожи­вання чи імітації його. До того ж інтенсивність мобільності була високою в 40-ві та 50-ті роки, коли особливо суворими були об­меження щодо зміни місця проживання. Сільські мешканці, як відомо, не мали паспорта, без якого неможливо було кудись виїхати та влаштуватися на роботу (мешканців міст закріплював за місцем народження інститут прописки). У відносно привілейо­ваному становищі перебувала молодь. її вивозили із села шля­хом трудової мобілізації та організованого набору до міських професійно-технічних училищ. Молодість була найреальнішим шансом вирватися із зумовленої обставинами колії і спробува­ти пробитися до більш сприятливих життєвих умов.

Ті, хто перебрався до міста, віддають перевагу заняттям, які забезпечують надійний матеріальний і не дуже високий соціаль­ний статус. Професія вчителя особливо приваблює дівчат. Юна­ки влаштовуються на роботу переважно в промисловості та на транспорті. Вони становлять 2/3 кваліфікованих робітників. Проте і серед зайнятих непрестижною фізичною працею більшість (3Д) — колишні мешканці сіл. Чинні обмеження на прописку змушували сільську молодь працевлаштовуватися у тих галузях і на підприємствах, які мали дозвіл міської влади на залучення нової робочої сили. Як правило, це професії в будівництві та проми­словості. Тому шанси міської і сільської молоді отримати при­стойну роботу були заздалегідь нерівними.

Городяни за походженням намагалися стати освіченішими за батьків, закінчити вищі заклади освіти, чого не могли зробити їхні батьки. Однак чим нижчий рівень освіти батьків, тим скром­нішими є освітні запити дітей. Наприкінці 80-х років 48 % юнаків, батьки яких не мали закінченої середньої освіти і займалися фізичною працею, хотіли здобути вищу освіту. Такий рівень ос­віти приваблював 54 % тих, у кого батьки були зайняті фізич­ною працею і закінчили середню школу, а також 79 % тих юнаків, батьки яких мали вищу освіту.

Проте реалізувати плани щодо освіти вдавалося далеко не відразу. Багато мешканців міста починали трудовий шлях з най­нижчих ступенів соціальної ієрархії, навіть якщо жили у вели­кому місті з кількома вищими закладами освіти. Наприклад, у Києві у 80-ті роки кожен третій юнак чи дівчина починали з робочих місць низькооплачуваної фізичної праці. Статус батьків тут майже не мав значення. Лише кожен четвертий виходець із сім'ї кваліфікованого робітника також став кваліфікованим ро­бітником після закінчення професійного училища і лише ко­жен двадцятий одразу після закінчення середньої школи всту­пав до інституту. Діти батьків з вищою освітою частіше ставали студентами вищих навчальних закладів з першої спроби (39 %). Проте і серед них кожен п'ятий змушений був починати само­стійне життя, займаючись некваліфікованою працею.

Приблизно до 30-річного віку більшість молоді досягла рівня освіти та кваліфікації батьків. Серед дітей робітників лише ко­жен двадцятий займався некваліфікованою фізичною працею. Якщо батько був кваліфікованим робітником, то 16 % синів не зрівнялися з ним за кваліфікацією, 24 % зрівнялися, інші здо­були середню спеціальну і вищу освіту. Лише кожен п'ятий виходець із сім'ї, де батьки зайняті простою розумовою працею і не мають вищої освіти, до 30-річного віку залишався у групі за походженням, кожен третій ставав кваліфікованим робітником, а кожен другий — фахівцем з вищою освітою. Тільки кожен десятий з дітей, що мали батьків з вищою освітою, переходив у групу зайнятих фізичною працею, а три чверті закінчували вищі наклади освіти і належали до тієї самої верстви, що й батьки. На відміну від селянства у цій категорії наслідування дітьми соці­альної позиції батьків було нормою. Позиції, але не професії, оскільки діти здійснювали професійну мобільність і віддавали перевагу зовсім іншим заняттям.

Низка об'єктивних обставин враховувалась молоддю при ви­борі напряму соціальної мобільності. Доходи зайнятих кваліфі­кованою фізичною працею у ті роки були помітно вищими, ніж доходи тих, хто працював після закінчення ВНЗ. Перші досить швидко досягали засад самостійного та незалежного матеріаль­ного існування. Іншим потрібно було іноді більше десяти років, щоб досягти самостійності. І в 90-х роках реальність була такою, що в позиції творчої та змістовної праці не була закладена ви­нагорода, яка б компенсувала додаткові витрати. Останні покри­валися за рахунок батьківської сім'ї, яка перерозподіляла части­ну своїх доходів молоді.

Основним напрямом міжгенераційної та внутрішньогенераційної мобільності було соціальне сходження, посідання високо-статусних позицій у суспільстві, але й зустрічний рух уздовж соціальної ієрархії також був досить жвавим. Стосовно України не доводиться говорити про закріплення певної групи або про­шарку за малопривабливою, тяжкою фізичною працею. Дослі­дження зайнятості виявили, що категорія робітників некваліфікованої праці формується поступово і становить 6—7 % обсте­жених. На ці позиції переміщуються індивіди, що раніше вико­нували більш кваліфіковану працю. До того ж від 2/б До 2/з їх мають професійну і навіть вищу освіту. Для них процес мобільно­сті виявився процесом декваліфікації, відмови від набутих знань та умінь, опусканням до самої основи соціальної піраміди.

Отже, у другій половині XX ст. мобільність в Україні — про­цес масовий та інтенсивний навіть усупереч обмеженням щодо переміщення індивідів між нерівноцінними позиціями. Однак наявні перепони не можуть стримати наростаюче бажання індивідів шукати кращої долі, сходити до вершин соціальної ієрархії. Структура нерівності проникна. Саме тому соціальну мобільність здійснив багато хто з тих, для кого вона була не стільки проблемою вибору, скільки нагальною необхідністю уник­нути умов, що визнавалися неприйнятними.

Основні поняття і терміни розділу

Аномія — стан відсутності загальнозначущих норм поведін­ки і взаємодії або цинічне ігнорування їх.

Влада — контроль над благами і ресурсами, який дає мож­ливість досягти визначеної мети навіть за умови опору інших, здатність ефективно впливати на поведінку окремих індивідів і груп.

Категорії населення — сукупність індивідів, виділена за од­нією чи кількома ознаками.

Клас — основний елемент економічної структури індустрі­ального суспільства; його характеризує становище в економіці (класова ситуація) і певні культурні особливості стилю життя і світосприймання.

Роль — складна дія, яка: а) спрямована на досягнення певної мети; б) пропонує засоби реакції на конкретну ситуацію; в) вста­новлює порядок завдяки координації зусиль принаймні двох індивідів; г) виконується в межах інституціональної системи цінностей.

Соціальна група — сукупність індивідів, що має певну куль­туру і статусно-рольову структуру.

Соціальна мобільність — процес переміщення між функціо­нально та ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

Соціальна структура — організована функціонально та ієрар­хічно множина спільнот і спільностей.

Статус — вище або нижче положення (позиція) індивіда на шкалі тієї чи іншої об'єктивної або суб'єктивної ознаки; певний ранг, приписуваний індивідами, організаціями, громадською думкою.

Статусні групи — сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на автори­тет і престиж, дотримуються певного стилю життя.

Стиль життя — зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотриму­ватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя.

Стратифікація — процес формування і стійкого в часі відтво­рення нерівних за можливостями задоволення потреб спільнот і спільностей.

Андрущенко