6. Барокова архітектура

Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі.

Перед визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині й Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4 тисячі чоловік), а великі місти — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський налічували 15—20 тисяч меш­канців.

У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Пу­тивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20—50 pp. козаки забудову­ють Чугуїв, Миргород, Полтаву. А після невдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини "у Великую Россию и там городами осе­дали". Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.

У містах цієї пори значно зростає вага міщанства. Тут споруджу ються ратуші, монументальні кам'яниці, а на околицях — житла ремісників. Слід пам'ятати, що в містах жило багато іноземців -німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах — Львові, зокрема, — можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів, українських тп вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому, що жодна церква не могла бути вищою за костьол.

У Придніпров'ї забудова міст пов'язана з традиціями давньорусь­кого містобудування — вона є вільною і мальовничою. Форми і роз­міри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць — доріг, що вели до головного собору. На садибі житлолі будинки розташовувались також вільно, в оточенні великих дерев і фруктових садів. Придніпровські міста не були настільки затиснені оборонними мурами — для захисту покладались на козацьку шаблю.

Значний вплив на будівництво "кам'яниць" тут мали форми де рев'яного житла. Найпоширеніший будинок — такий, що нагадуг селянську хату "на дві половини". Характерною є "кам'яниця" чер нігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широ їсими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.

Народні майстри України у XVI ст. нагромадили величезний досвід у дерев'яній архітектурі. Будівничий геній народу виявив себе по­при всю недосконалість техніки будівництва. Простою сокирою спо­руджувалися і звичайнісінькі хати, і чудово прикрашені церкви, які нразили досконалістю форм і сміливістю конструкцій вже згадува­ного мандрівника Павла Алепського.

Загальнонародне піднесення після визвольної війни 1648—1654 років виявилося в тому, що козацькі та міщанські "громади" поспішають «мюруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми.

Напевне, вже в другій половині XVI ст. були створені різні кон­структивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратно­го і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи вось­мигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох зало­мів. Для захисту зрубу від вологи його оббивають гонтом і роблять широкий захисний навіс на стовпах чи консолях — залишках дєре-нини. Ґонт м'яко обіймав форми зрубу, створюючи м'який, плавний перехід від однієї форми до іншої. У цьому полягає своєрідність і особлива чарівність українських дерев'яних храмів. Зберігся ряд ішсокомистецьких дерев'яних споруд того часу. Одна з них — церк-на Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок.

Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвижения у Дрогобичі, вишуканістю композиції церква Юра — там само.

Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій — орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних ма­теріалів. Під руками було дерево, ним і користалися. Давався взна­ки й історичний досвід, коли злигодні й бідність не дозволяли зводи­ти величні храми. Народ призвичаївся до простих, але зручних, до­цільних, без надмірностей храмових споруд. До того ж, мальовничий і дуже різноманітний ландшафт України спонукав до щоразу нового, але гармонійного поєднання архітектури із природним оточенням — були то широкі лани Полісся чи глибокі каньйони Поділля, па­горби Галичини і Буковини чи високі гори Карпат.

Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зов­нішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж ("бань"), згрупованих за певною системою (три, п'ять, сім і дев'ять "бань").

Ще у XV ст. українські народні зодчі винайшли особливий кон­структивний прийом — залом, відомий лише в українські архітектурі. Квадратну в основному кліть — зруб — накривають пірамідальним нерхом; на цю зрізану піраміду ставлять вертикальний зруб, накритий пірамідальним рубленим склепінням. Ця комбінація похилих і вертикальних частин верху української дерев'яної церкви і є заломом. Відомі храми з одним і двома заломами. Далі почали завершувати квадратну клітку восьмигранним верхом — це дало великий архі тектурно-художній ефект і стало одним із характерних барокових прийомів українських культових споруд.

Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони — як скульптура — мають розглядатись з усіх бокін. Тому красу українських барокових храмів важко збагнути в проекції чи малюнку, їх треба бачити у натурі, обійти навколо. Вони вража ють дивною гармонією, зачаровують інтимністю і задушевністю.

Третьою особливістю дерев'яних храмів є велика кількість сполу чень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. При цьо му вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність і неповторність дерев'яних храмів у різних областях України.

Дуже оригінальними є інтер'єри дерев'яних храмів, часто незвич­ної і вишуканої форми. Інтер'єрам приділялася така увага, бо храм — це місце спілкування людей з Богом і поміж собою. Досконалі художні форми начебто випромінювали духовну енергію. Весь прості]) храму сповнювався магією впливу, який примножувався різьбленими іконами й квітковим орнаментом. До того ж, вони уквітчані виши­тими рушниками. Відповідному настроєві сприяли й килими на підлозі та лавках. Примхлива гра світла на позолоченому різьбленні іконостасів, спів і речитатив, запах ладану — все це творило урочис­те, мальовниче і миле людині середовище.

Вражає своєрідність куполів, сміливих і урочистих в їх стрімкому злеті. Відчуття грандіозності простору посилюється тим, що стіни поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів то наближуються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти. Фігури, казкові за ви­гадливістю, надають інтер'єрам неповторної свободи, легкості і ма­льовничості.

Характерно, що після середини XVII ст. світло у новозбудованих дерев'яних церквах вже не мерехтіло слабкими відблисками на по­золоті іконостаса (бо проходило через маленькі віконця), а цілими потоками вливалося, сяючи в іконостасах, посилюючи урочистий і радісний настрій.

Дерев'яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закар­патською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII— XVIII ст. дерев'яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтав­ської області заввишки понад ЗО метрів, церква Миколая із села Крив-ки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області,

Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцький собор у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.

Блискучими пам'ятками козацького бароко в архітектурі стали кам'яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справж­ні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бун­дючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще від­повідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароково­му стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям.

Український козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко. Пригадаємо враження від барокового твору в Європі: "Зречення зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача..." Хіба це не про хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського? Щоб краще зрозуміти їх особливості, порівняємо два типи собору, бароковий — п'ятиверхий — і давньо­руський — тридільний і прямокутний у. плані, бо вони є найпопуляр-нішими типами сакральних споруд в Україні.

Це не просто два типи споруд, це два типи художнього мислення:

давньоруський храм — будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), його простір має початок і кінець, складаєть­ся з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо);

козацький же собор — однаковий із усіх чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається дов­кола осі. Це, на думку мистецтвознавців, є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайньої складності всього сущого.

Своєрідність виявляє себе і при порівнянні його з ренесансною архітектурою. Ренесансна графічність змінюється живописністю, пластика, що стає основним засобом художньої виразності, створює неспокійну гру світла і тіні, панують криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм: "розриваються" фронтони і карнизи, групуються колони і пілястри. Фасади та інтер'єри насичуються скульптурами. В інтер'єрах широ­ко вживається позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони.

Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й за­гадковість, незрозумілість характерні також для таких шедеврів баро­кової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочинцях, Ка-терининська церква у Чернігові, Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровський собор у Харкові.

Національні риси українського бароко виявилися не лише у ти­пах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі.

Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архі тектори — переважно іноземці — на західних землях України.

З посиленням політики католицької експансії пов'язане спору дження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, н:і Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщення коро лівського арсеналу у Львові).

Стиль, характерний для пізньобарокової архітектури Італії, а та кож Польщі та Австрії, продовжував розвиватись і на початку XVIII ст., коли українське духовенство приймає унію і католицька церкви міцно тримає в своїх руках громадське життя. В ту пору у Львові було близько 25 тисяч жителів і 40 костьолів та католицьких монастирів. Минулися часи, коли у спорудах Львівського братства виражались національні риси, хоча дослідники зазначають близькість до традицій української архітектури в композиції кафедрального собору свято­го Юра.

Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї та східних областях України потужно виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Відновлені у XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотовер­хий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецько-го монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі "вбралися" у бароковий "одяг". Було добудовано верхи, з'явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Гус-тинський та інші монастирі.

Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І.Г. Шеделя, автора палаців Менпіикова на Васильєвському острові та в Оранієнбаумі, а також інших будівель, характерних для стилю петровського бароко. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця — своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була най­вища споруда в межах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в укра їнській архітектурі — побудована за принципами ордерної архі­тектури.

Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського мит­рополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам'яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий по-иерх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської за­будови. У формах українського бароко другої половини XVII — по­чатку XVIII ст. зведено також митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.

У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спо­рудження не випадковий. На пагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудована церква, що завершувала перспек­тиву головної вулиці Києва. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андрі­ївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особли­востей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злі­таючим вгору високим куполом, що завершується бароковою глав­кою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.

Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджуєть­ся Імператорський (Марийський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архі­тектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусів розбудова­но на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — від­значається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважа­ють, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоро-вичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій української національної архітектури — Покровська церква на По­долі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальо­ваний декор, що не порушує ілюзію площинності стін — традиційний для української архітектури прийом.

Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в'їзними ворота­ми у першому і церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м'якого тракту­вання, властивого українському мистецтву.

Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану "Самсон") поруч з бароковими рисами мають вже й класицистичні.

У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української куль­тури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю — класицизму.

Українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату за­воювань і закріпачення — в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, скла­лася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явила­ся архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література виро­била ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів.

В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі — від воїнів та політиків і до митців — дивилися на світ новими очима — і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань. За пам'ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий і волелюб­ний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власний український світ.

Запитання для самоконтролю

1. Які особливості козацтва визначили його роль у культурній розбудові України XVII ст.?

2. Що значить для української ментальності поняття "козак" стосовно оцінки людської особистості?

3. Хто із козацької старшини взявся першим опікувати куль турні потреби суспільства?

4. У чому полягала реформа церкви та освіти в XVII ст.?

5. Якою була роль Петра Могили у відновленні культурних па м'яток у Києві?

6. Назвіть основні літературні жанри цієї доби.

7. У чому була своєрідність вченої поезії і кого ви знаєте з її представників?

8. Дайте характеристику стилю бароко.

9. Як виражала себе "емблематичність" українського бароково­го доробку?

10. Назвіть основні види театральних вистав.

11. Що зумовлює національну специфіку іконопису XVII— XVIII ст.?

12. Які особливості характерні для портретного живопису цієї доби?

13. Що визначало національну своєрідність дерев'яних і кам'я­них ("козацьких") храмів XVII ст.?

14. Назвіть основні барокові архітектурні ансамблі XVIII сто­ліття.

Література

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1881.

2. Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії укра­їнського державотворення. — К., 1995.

3. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К., 1994.

4. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1.

5. Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1968. — Т. 3.

6. Історія української музики: В 6 т. — К., 1988. — Т. 1.

7. Макаров A.M. Світло українського бароко. — К., 1994.

8. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

9. Нічик В.М. Петро Могила в Україні. — К., 1997.

10. Семчишин М. Тисячоліття української культури. — К., 1993.

11. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. — К., 1991.

12. Шевчук В. Козацька держава. — К., 1996.

Греченко

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII - XVIII СТ.

Українська культура у зазначений період розвивалася в супереч­ливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козаць­кої держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Однак утворення козацької держави ідейно супроводжувалося у повсталих масах козаків і селян своєрідною утопічною мрією про подальшу зміну попередніх соціальних підвалин життя, що відбилося в утво­ренні специфічних прислів'їв цього часу на кшталт: "У ляхів - пани, на Москві - раби, а у нас - брати". З одного боку, це створювало ат­мосферу національного піднесення, про яку пишуть подорожні іноземці середини XVII ст., сприяло національній консолідації, але з іншого - відривало від молодої нації навіть тих представників шляхти, які доти чинили спротив спробам їх покатоличення. Нова еліта, якою стала козацька старшина, також не могла бути зацікавлена у принци­пових соціальних змінах, оскільки її матеріальний добробут і відповідний йому розвиток матеріальної та духовної культури тра­диційно пов'язувався з феодальними соціально-економічними ціннос­тями — землеволодінням і промисловим землевикористанням.

Крім того, постійні війни, які тривали протягом 60 років, при­зводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування і амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно вразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини Ук­раїни з другої половини XVII ст. опинились у різних соціально-політич­них умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були ці умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія, а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно залюднюватись українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом "поділяй і владарюй". Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів для недопущення поширення гетьманської вла­ди на Слобідську Україну і Запоріжжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині (чернігівсько-полтавські землі), якій було нав'язувано назву "Малоросія".

Під час Руїни (1657-1687) культурно-національна еліта пере­жила певне розчарування у козацтві як надійній підпорі націо­нального поступу, хоча продовжувала спиратися на нього з метою протистояння авторитарній стратегії Москви. Відомий своєю поміркованістю і обережністю церковний і громадсько-культурний діяч Лазар Баранович у листі до свого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхідне для національної культури як шипи для троянд, а без цієї колючості не могло б залишитися нічого доб­рого. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ва­тажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки дея­кими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиук­раїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютиз­му особливо болюче сприймалися "закликання" до українських міст московських воєвод гетьманом І.Брюховецьким (1665), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686). Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше су­перечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації культурного руху.

Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за геть­манування І.Мазепи (1687—1709), хоча вузькоаристократичні уподобан­ня цього гетьмана сприяли подальшому відриву культури від народного коріння. Після 1709 р. попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла XII і зробили величезний внесок у пе­ремогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р. — Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурних сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру най­частіше за рахунок зубожіння культури власне української.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буко­вині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратили імпульс національно-культур­ного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслі­док невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Право­славні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядкуватися римському папі, ніж московському патріарху і вже з кінця XVII ст. разом з усією паствою один за од­ним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов'язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині XVIII ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистец­тва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предме­том національної гордості українців.

Попри те, що гетьмани від часів Б.Хмельницького робили сто­лицями різні полкові центри українських земель, основним центром культурного життя всієї України у цей період усе ж залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який з 1658 р. періодично то набу­вав, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. Визвольна війна, Руїна болюче відбилися на стані освітніх процесів.

На західноукраїнських землях вже у 1661 р. було засновано Львівський університет, але він став центром полонізації західно­українського населення. Унійний рух, що початково передбачав збе­реження православної обрядовості, постійно еволюціонує вбік пе­реймання католицьких поглядів і звичаїв. Єзуїтські та уніатські ко­легії продовжували діяти у найбільших містах Правобережжя та Західної України. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. З другої половини XVIII ст. з'являються нові навчальні заклади - гімназії у Кременці, Володи-мирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання і виховання в них мало пропольське ідеологічне спрямування.

Студенти Київської академії здебільшого йшли до війська, по­жежі та військова руїна нищили шкільні будинки та надані маєтності. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей освітній заклад, оскільки вважали його осеред­ком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-х pp. XVI1 ст. по­чинається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею до­сягає на межі століть. У цей час академію часто називають Моги-

ляно-Мазепинською. Навколо рек­торів Варлаама Ясинського та Ио-асафа Кроковського формується новий культурний осередок: Сте-фан Яворський, Феофан Прокопо-вич, Іларіон Мигура, Іларіон Яро-шевицький, Лаврентій Горка, Гав-риїл Бужинський, Гедеон Вишнев-ський, Йоасаф Горленко (св. Йоа-саф Білгородський), Феофілакт Лопатинський та ін. У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій -культурно-мистецьких свят з вис­тавами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися ви­пуском спеціальних друкованих листків - так званих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії (на мал. — святкова теза кінця XVII ст. на честь П.Колачинського роботи гравера І.Щирсь-кого із зображенням студентів і первісного вигляду головного кор­пусу академії"). Академія була щедро забезпечена матеріально як з боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Профе­сорів і студентів Академії серед багатьох інших українців постійно запрошують до Росії, де вони стають піонерами західноєвропейської просвіти й культури. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві у 1687 р. засновано за київським взірцем українськими вихованцями цієї вищої школи за проектом Симеона Полоцького, який з 1664 р. був вихователем царської сім'ї. Випускники Академії стали провід­никами українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, літера­турного, мистецького і навіть побутового *.

Проте в культурницькій діяльності Академії з'явилися й слабкі сторони, зумовлені окресленими вище негативними соціально-політичними чинниками і вираженими у певній інерційності й консер-ватизації навчального процесу. Наука в Академії ставала чим далі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної міри схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православної віри, Академія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічним питанням.

В академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання в ній ґрунтувалося на ідеях християнсько­го гуманізму і просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ор­динарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти усіх станів, починаю­чи від аристократів до дітей простих козаків і селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні.

У нижчих граматичних класах вивчались слов'янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, гео­метрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже вик­лючно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов'яноруський напрямок зміцнюється, що було пов'язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представ-

* Серед багатьох прикладів власне побутового впливу української культу­ри на російську назвемо лише деякі з його проявів. Царським садівником 1666 р. призначено монаха з Межигірського монастиря, який завозить з Києва сливи, виноград і груші. Звичай пити каву прийшов у Московію ще до Петра 1 разом з численними українськими переселенцями. Український годинникар Петро Ви-соцький у 1673 р. зробив для царя двох іграшкових мідних левів, які могли ру­хатися і ричати. Українських ремісників - ковалів, шапошників, каретників, шевців, кахлярів, злотників, селітроварів тощо постійно викликали до Москви. За царя Федора Михайловича при московському дворі урядовцям було дозволе­но одягатися "по-малоросійському". Українські впливи сягали далеко за межі столичного життя. Так, у виданому в Архангельську в 1697 р. короткому слов­ничку для "негоціантів" (купців) російськими відповідниками багатьох англійських слів виступають українські лексеми, навіть побажання "good night" перекладено як "добраніч".

ників української культури в Росії та поширення українських друкова­них видань активно впливає на формування російської літературної мо­ви. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні нау­кові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ве­деться офіційне листування.

Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися, адже національні мови остаточно формуються в самостійних державах Європи в інтересах стабільних і цілком сформованих державних структур. Відомо, що саме у цей час у країнах Західної Європи унормовуються літературні національні мови. Однією з перших національних граматик була французька "Загальна й раціональна граматика" (1660) академіків А.Арно і К.Лансло. Невдовзі конституюються й інші європейські мо­ви, в тому числі й польська. У розірваній на шматки Україні, жоден з яких не міг претендувати на роль суверенної держави, для серйозної роботи у цьому напрямку фактично не було передумов. Можна сказа­ти, що книжна українська мова у Гетьманщині продовжувала функціонувати рівно стільки часу, скільки було потрібно книжній російській мові для надолуження свого відставання, після чого російський уряд не бачив підстав церемонитися з автономістичними вимогами українців, які в імперській системі цінностей не тільки не мали жодної ваги, але й дошкуляли як неприємна згадка про колишню культурну залежність від своїх підданих.

Відтак уже з першої половини XVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипло­матичних, економічних і культурних зв'язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію. її випускники у XVII-XVIII ст. часто запрошувалися на роботу до По­сольського приказу, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійської колегії, посольств і постійних місій за кордоном. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. В оригіналах читалася наукова, теологічна, художня література, що зосереджувалась в академії та приватних бібліотеках. Учені, пись­менники писали свої твори різними мовами. Випускники Академії складали переважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладів держави. Весь російський єпископат 1700— 1762 pp. складався виключно з випускників Київської академії.

Останній період підйому в культурній діяльності Київської ака­демії пов'язується з ім'ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входи­ли Митрофан Довгалевський, Сильвестр Ляскоронський, Павло Коню-скевич, Гедеон Сломинський, Тихін Александрович, Георгій Конись-кий, Сильвестр Кулябка, Симон Тодорський та ін. У цей час оновлено будівлі Академії та реформовано навчальний процес. Академію почали називати Могиляно-Заборовською. У другій половині XVIII ст. Ака­демія заходами Катерини II поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений ма­теріальної бази. Останнім великим ученим Академії був Іван Фаль-ківський, який займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища ма­тематика, німецька мова і філософія, заснував культурний осередок "Вільне поетичне товариство".

На Лівобережжі близьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано в трьох містах: Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу ака­демії так і не добився. Крім вітчизняних мов тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання у Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформовано на духовні семінарії.

Таким чином, централістична політика Катерини II поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини II не знаходили. Склалася аб­сурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати ук­раїнських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Пе­тербурзі та Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було заведено "главния народния училіща", що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій, і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обме­жену кількість учнів.

На середину XVIII ст. на Лівобережжі було 866, а на Слобо­жанщині — 129 початкових шкіл, які розміщувалися майже у всіх містах і селах цього регіону. За рішенням Генеральної військової канцелярії на території всіх полків були засновані школи. У Лу­бенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 дітей.

Досить високою була грамотність серед запорозьких козаків. Основний відсоток найосвіченіших серед них давала Запоріжжю Київська академія. Високоосвічені люди високо цінувалися на За­поріжжі. Найспритніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, так і за природним розумом, відігра­вали на Січі значну роль. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковно­парафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних при­чин потрапили на Січ: тут були й полонені, ті, що самі прийшли, діти козаків. У період занепаду Запоріжжя в середині XVIII ст. тут навчалося до 80 осіб. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів — одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, крім своїх прямих обов'язків наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошо­вому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковно-парафіяльні існували майже при всіх церквах запорозького поспільства у паланках по слободах, зимівниках і хуторах.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII — першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Черні-гівського культурного осередку, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олек­сандр Бучинський-Яс-кольд, Іван Величковський, Афанасій Заруць-кий, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворсь-кий, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик (майбутній гетьман у вигнанні), Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський), Іоан Максимович (св. Іоан Тобольсь­кий), Антоній Стаховський та ін.

Одним з найплодючіших українських письменників другої по­ловини XVII ст. був І.Галятовський (портрет див. на мал. на с.362). Замолоду він уклав збірку проповідей "Ключ розуміння" з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) "Наука альбо способ зложення казання", яка пережила три прижиттєвих видання (1659, 1663, 1665). Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як буду­вати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трак­татів. Три з них - "Розмова Білоцерківська" (1676), ''Стара церква" (1678) і "Фундаменти" (1683) - написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник зачіпає животрепетні питання свого часу, по-бароковому яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-націо­нальних зіткнень. Два трактати — "Лебідь" (1679) і "Алькоран" (1683) -спрямовані проти мусульманства і містять заклик об'єднання всіх слов'ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу "Месія правдивий" (1669). Полемізував Галятовський також з протестантськими течіями ("Софія премудрість", 1686) і неоязич-ницьким атеїзмом ("Боги поганські", 1686). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса "Небо новое" (1665) і "Скарбниця потребная" (1676). Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнороз­мовної. Усі великі твори 1.Галятовського (близько 20) були надруко­вані за життя автора, що було за тих умов великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською та польською мовами.

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки про­повідей "Меч духовний", 1666 і "Труби словес проповідних", 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим про­повідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схо­ластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися набли­зити релігійну проблематику до реального повсякденного життя ши­роких мас народу. А.Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву "Огородок Марії Богородиці" (1676, "огородок"- огорожений сад), друга - "Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних ... сплетений" (1688). Характерними рисами його проповідей є демокра­тичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Він також вірив у вплив комет та магів, які своїми чарами можуть заподіяти людям лихо. Радивиловський вводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Досить значного розвитку набула і поезія. її поступ стимулю­вався викладанням поетики у школах і колегіях. Спочатку поезію вважали лише наукою укладання віршів. Вільною творчістю поета, витвором його особистої уяви поезія в усьому світі стала лише від початку доби романтизму, хоча своєрідне, властиве риторичній культурі уявлення про поетичне натхнення вже існувало з часів ан­тичності і було сприйняте українською культурою разом з ідеями Відродження. Це уявлення про мистецьке натхнення як результат взаємодії високої ерудиції автора і його здатності до відтворення усталених культурною традицією взірцевих штампів робило по­етичну творчість штучним витвором школи і освіченості. Вчення про творчу фантазію відводило останній другорядну роль, підпорядковану меті зрозумілості та загальноприйнятності змісту. Вміння віршувати було звичайною ознакою риторичної освіченості, приналежності до суспільного прошарку носіїв культури.

Віршування, за тогочасним розумінням, "мова богів", стає не тільки модою, але й обов'язком учителів і учнів академій, де просто вчили писати вірші, в теорії й практиці, виховуючи вправних вер­сифікаторів. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новіт­нього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, ода, елегічна, ди­дактична, сатирична поезія і т.д.). Кожне шкільне свято, кожна цікава подія у шкільному житті, іменини ректора, професорів, приїзд визнач­ного гостя - все це давало привід до укладання віршів. Складаються поетичні традиції: регулярно проводяться літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих віршотворців лавро­вими вінками й званням лавроносного поета. Формується київська по­етична школа. Барокова пристрасть до геральдичної поезії доходить до того, що навіть Богові як "найвищому пану" вигадують герб і пишуть похвали до нього (І.Галятовський).

За формою вірші залишалися силабічними. Так званий ле-онінський вірш, що поширився у XVIII ст., став перехідною ланкою до силабо-тонічного віршування. Нерідко автори користувалися різно­манітними вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акрости­хами (з перших літер рядків вихо­дило ім'я), "раками" (рядки читали­ся однаково як зліва направо, так і справа наліво), "лунами" (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіан­тами фігурно-візуальної поезії - вір­ші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерунку то­що (див. на мал. один з віршів Симеона Полоцького). З такими віршами ходили студенти по будинках визначніших міщан і виго­лошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Найві-домішим майстром усіх можливих різновидів курйозних віршів був полтавець Іван Величковський, автор двох поетичних збірок "Зегар з полузегарком..." (1690, "зегар"- годинник) і "Млеко, од овці пастирю належноє..." (1691). Курйозний формалізм барокової поезії не був про­стим штукарством, але способом пошуку нових виражальних засобів у межах риторичної поетичної традиції. Зміст курйозних віршів був до­сить серйозним і вимагав дотримання визначених правил.

До яких розмірів за доби бароко доходило тогочасне традиційне риторичне віршовництво, яке брак виражальних засобів намагалося компенсувати розміром творів, свідчить своєрідний духовний епос Івана Максимовича "Богородице діво, радуйся" (1705), складений з 25000 силабічних віршованих рядків.

Але істотні зміни в суспільно-політичному житті. Визвольна війна, Руїна, вічні теми: кохання, пошуки сенсу життя покликали до життя і справжніх поетів-ліриків. Виникає особливий ліричний жанр так званої "пісні свіцько'Г', в якому українські поети як Західної, так і Східної Ук­раїни давали вихід наболілим особистим почуттям (як інтимним, так і суспільним) причому нерідко мовою, максимально наближеною до на­родної. У зв'язку з цим деякі історики літератури навіть пропонували вважати часом початку нової української літератури не кінець XVIII, а кінець XVII ст. З'являються історичні вірші та сатири на суспільні теми. До них належать такі вірші, як "Висипався Хміль із міха" (про Богдана Хмельницького), "Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напротив миру" (про битву під Берестечком) та ін.

Виникає також цікавий жанр поетичної літературної "думи", в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з най­яскравіших зразків громадянської лірики є анонімна "Дума" ("Всі по­кою щиро прагнуть..."), авторство якої історики найчастіше припи­сують гетьманові Мазепі разом з піснею "Ой горе тій чайці-небозі". У "Думі" яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. З гіркотою невідомий автор зазначає:

Нема любові, немає згоди;

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!

Трагічність ситуації розкривається через співставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. З розпачем автор констатує власну неспроможність самотужки змінити цей стан на краще і покладає надії на старшину:

Я сам бідний не здолаю,

Хіба тілько заволаю:

hu, панове єнерали,

Чому ж есте так оспали?

І ви, панство полковники,

Без жадної політики,

Озьмітеся всі заруки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

На жаль, такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. Деякі укла­дачі цих антологій вставляли в них вірші власного написання, але часто встановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тільки не підписували свої твори, але й не дава­ли їм назви, обмежуючись підписом "Пісня свіцька". Частина ав­торів відома за акровіршами, в яких у стовпчик читається ім'я та прізвище. В кінці XVIII ст. на західноукраїнських землях було видано антологію "Богогласник", в якій поряд з релігійними були й ліричні вірші. Одним з авторів цієї антології став дід майбутнього великого російського письменника Ф.Достоєвського, рід якого походив з шляхетних волинських уніатських священиків.

Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості "мандрівного дяка" межі XVII-XVIII ст. Климентія "сина Зинов'єва", що становить собою чудом уцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.

Уже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно лікві­довано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами (зокрема, зросійщеною церковнослов'янською). Спроби вида­вати українську літературу в обхід заборони жорстко каралися вели­чезними на той час штрафами. Після того як Чернігівська друкарня не змогла сплатити чергового штрафу, її перевезено до Москви. Відтак у підпорядкованій Росії частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня, яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видавати літературу виключно для церковного вжитку, навіть букваря для початкових парафіяльних шкіл надрукувати вона не мала права. Книги українського друку, які перед тим поширювалися по всій Росії, були заборонені до вжитку, вилучалися і знищувалися. До нашого часу вони збереглися лише то­му, що багато читачів не знаходили їм відповідників серед пізніших російськомовних і церковнослов'янських видань.

Заборона українського книгодрукування болісно вдарила по роз­витку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати свої твори тогочасною російською мовою, в якій, щоправ­да, до того вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі XVIII ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М.Богдановича, О.Хмельницького, В.Капніста. Але твори з більшою або меншою частиною живої української мови продовжували з'являтися і поширювалися у списках.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є досить великий вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича "Разговор Великоросіи с Малоросією" (1762), написаний майже цілком чистою російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. В його творі яскраво відбилося давнє ба­чення союзу України з Росією, притаманне козацькій старшині, яка сприймала царя як чергового сюзерена, якому козаки добровільно слу­жили так само, як і російське дворянство. Цей сюзерен у творі не є репрезентантом "Великороси"", він стоїть ніби понад племінним поділом і нібито у вдячність за службу захищає і українські інтереси. С.Дівович підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними. Окрім об'ємних екскурсів в українську історію з описами різних битв і уславленням гетьмана Б.Хмельницького твір Дівовича містить і сатиричні замальовки, що висміюють мало-освічене і безкультурне російське дворянство, сповнене безпідставної пихи і погорди до всього неросійського.

Закоханість у славне минуле України відбилася у спробах ство­рити віршовану історію козацтва. Йдеться про "Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских", укладені якимось ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців від першої особи, видно, що він - колишній запорожець і не збирається цього забувати. Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовський на початку XVIII ст. і кошовий чорноморсько-азовського козацького війська Антон Голо­ватий, який очолив переселення частини козаків на Кубань.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну "злобу дня" - про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи "посполитих" щодо здобуття дворянства ("Доказательства по-томственні Хама Данила Кукси"). Найталановитішим протестним тво­ром була "Ода на рабство" (1783) українського патріота грецького по­ходження Василя Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора:

В печальны мысли погруженный,

Пойду, от людства удалюсь

На холм, древами осененный,

В густую рощу уклонюсь,

Под мрачным мшистым дубом сяду.

Куда ни обращу зеницу, Омытую потоком слез, Везде, как скорбную вдовицу, Я зрю мою отчизну днесь: Исчезли сельские утехи, Игрива резвость, пляски, смехи; Веселых песней глас утих; Златые нивы сиротеют; Поля, леса, луга пустеют; Как туча, скорбь легла на них..

Так відреагував заможний український поміщик на закріпа­чення українських селян за указом Катерини II від 3 травня 1783 р. Не обмежуючись наріканнями на злу долю, автор порівнює імпе­ратрицю з поганою матір'ю, яка жорстокосердно залишає свою ди­тину напризволяще на вулиці. Пізніше В.Капніст став відомий своїм таємним посольством до Прусії з пропозицією укладання між ук­раїнцями й німцями союзу проти Російської імперії.

Хоч віршована література XVII-XVIII ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, які, підсилені народною словесністю, були плодоносним посівом під виниклу наприкінці XVIII ст. нову українську літературу, що базувалася вже не на книжних традиціях, а на живій усній українській мові демократичних суспільних верств.

У другій половині XVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Києвської академії самі почали писати п'єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 pp. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Прославляли­ся святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра). Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог ви­голошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього грався основний сюжет - фабула. Актів було від 3 до 5. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб - до 300 осіб. Це пояснювалось виховними цілями - з тим, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдії. Змістом їх бу­ли розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Технічне забезпечення драми залежало від матеріальних мож­ливостей тієї школи, де вона виставлялася. Якщо в провінційних школах забезпечення було скромним і спрощеним, то в Київській академії воно завжди було по-бароковому пишним. Для вистави не тільки виготовлялися реквізит, декорації, екзотичні костюми, але й готувалися складні театральні ефекти. Так, при виставі трагедії "Свобода, от віков вожделенна натурі людськой" (1701) у четвертій сцені другого акту на сцені меркли Сонце, Місяць і зорі, мерці вставали з могил, а в останній сцені того ж акту на кону показувалося штормове море з потопаючим серед хвиль кораблем. Далі на очах глядачів пророка Іону кидали в море, його ковтав величезна риба. У п'ятій сцені та сама риба знову випливала і викидала Іону на берег. У виконання вистави професори вносили усі свої вміння й мистець­кий хист. Ролі мали декламуватися з добре вивченими тонами й інтонаціями, рухами тіла і проголошуватися з певних спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівку сцени здебіль­шого розграфлювали на квадрати і кожен виконавець пам'ятав крім ролі ще й номери квадратів і моменти свого пересування по сцені з одного квадрату до іншого. Декламація мала звучати мелодійно. Те­атральні твори обов'язково були римовані і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися. Для дилетантства у виконанні місця не було. Глядачами вистави також були люди обрані - світська і духов­на адміністрація, меценати школи, особи, що визначалися своєю за­можністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. Шкільний театр у Києві доби Мазепи був театром обраних для обраних. Просто­люд мав задовольнятися вертепними виставами або вуличними декла­маціями мандрівних студентів і дяків.

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було по­ступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736). Він народився у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в поль­ських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився про­тестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію "Владимір", до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трак­туванні Прокоповичем Києва як "Другого Єрусалиму".

Новизна п'єси "Владимір" була вже у тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою но­вацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір Прокоповича є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності. У Києві Прокопович увійшов у близькі стосунки з найвпливовішими особами гетьманського оточення. Згідно зі щоденником Якова Марко­вича, тут жваво цікавилися творами Френсіса Бекона, Декарта, Буддея, інших передових європейських мислителів.

У підготованому Прокоповичем у той же період підручнику з по-етки він опрацював правила укладання драматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму. Актів у драмі має бути саме п'ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше десяти; в трагедіях, як виняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хо­ча самих осіб може бути значно більше. Усі особи можуть виходити зі сцени лише по скінченні дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа.

Драматургічна теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматурги Л.Горка, Т.Трохимович, С.Ляскоронський, В.Лащевський, М.Довгалевський, М.Козачинський, Г.Кониський, Т.Щербацький та ін. Поруч з класицистичними рисами в їх творах з'являються й мотиви Просвітництва. Наприклад, у драмі Г.Кони-ського "Воскресеніє мертвих..." (1747) відображено соціальні анта­гонізми тогочасного українського життя - сваволю старшини, ха­барництво і продажне судочинство. Генетично пов'язана з українською шкільною драмою сатирична комедія В.Капніста "Ябеда" досі вважа­ється одним з вищих досягнень російської комедіографії.

З 1710 р. Ф.Прокопович став ректором Київської академії. За свідченням мос­ковського воєводи у Києві, після поразки Мазепи у 1709 р. Прокопович був єдиним громадянином міста, що виявляв свої симпатії до російської влади. У 1716 р. на за­прошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де разом зі С.Яворським фак­тично очолив російську православну церкву, став активним розробником і впровад-жувачем у життя реформ Петра І, передусім, релігійної реформи 1721 p., пропаган­дистом реформування науки і освіти. У Петербурзі Прокопович, на відміну від Яворського, став активним борцем з "малоросійським сепаратизмом", ініціюючи каральні заходи щодо "неслухняних" українських патріотів.

Одним з найкращих драматичних творів доби, який мав неабия­кий суспільний резонанс, була п'єса "Милость Божія, Україну од неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая" (1728). Одні дослідники вважають її автором Теофана Трохимовича, інші -Інокентія Неруновича. Своїм сюжетом ця драма ще ближче до сучасного життя, ніж "Владимір" Прокоповича. Правдиво з історичного погляду змальовані тут причини Визвольної війни, сам Богдан Хмельницький. Підкреслюється важлива думка, що від самих козаків залежить, чи мають "при козацьких вольностях жити" чи "війни ра­бами гнити". У драмі вперше серед дійових осіб зустрічаємо уособле­ний образ України, а також національно свідомої студентської молоді, що виступає під збірним образом Українські діти. Драму було при­свячено двом подіям - 80-річчю початку Визвольної війни і виборам нового гетьмана України після тимчасового скасування гетьманства. Як у драмі Прокоповича князь Володимир був концептивним образом І.Мазепи, так і в "Милості Божій" новий гетьман Д.Апостол мислить-ся і прямо характеризується як другий Б.Хмельницький.

В іншій анонімній драмі першої чверті XVIII ст. "Образ страстей сего міра..." автор в алегоричній формі висловлює сумнів у розумності й доцільності союзу України (в образі бога війни Марса) з Російською імперією (богинею війни Беллоною). Вустами Бунту (тобто головного "бунтівника" Мазепи) він говорить, що ставши рабом Беллони, Марс покрив себе ганьбою (цитуємо у мовній модернізації В.Шевчука):

Це мені чути нудно, бо справді жахливо,

Що рабом у Беллони зробивсь Марс на диво.

Того я не довідавсь: чи хитро вловився,

Чи на власний він розсуд таки підхилився?

Автор драми передбачає можливість сумного для обох сторін, але передусім для Марса фіналу колись важливого союзу. Разом з тим автор знає, що частина козацтва не змириться зі своїм рабським стано­вищем. Обіцянка погрожує Бунту неминучою поразкою в боротьбі з Беллоною, але Бунт не відступає від свого задуму:

Я від смерті своєї ані утікаю,

До покари твоєї страху я не маю,

Катуванням ти хочеш мене застрашити,

Та у замислі цьому мене не спинити.

Бурлеском (з франц. - жарт) називають зображення різних поважних явищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Тра­вестійними (з франц. - переодягати) називають твори, де біблійні або міфологіч­ні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною ус­ною мовою, діють в обстановці місцевого побуту.

В інтермедіях, які виставлялися в перервах між актами шкіль­них драм, звучали жива народна мова, український гумор, вводилися характерні для європейського бароко елементи бурлеску і травес­тії . Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані, Адам - у кожусі і новій свитці, Єва - у плахті. Таким чином, святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя. "Низька" за жанром бурлескно-травестійна поезія на фоні поступового зане­паду української "високо?' культури ставала все більш помітним явищем у культурному житті України XVIII ст.

Героїчні, драматичні й трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Максим Кри­воніс. До таких дум належать "Хмельницький і Барабаш", "Корсун-ська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького", "Ганджа Андибер".

Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу.

У 1672 p., коли Київ мав перейти під польську владу, з друкарні Києво-Печерської лаври вийшла "Хроніка..." ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися усі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української істо­рії. У 1674 р. у Києві вийшов друком "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу". Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, "Синопсис" орієнтувався вже на мос­ковську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше з'явилися на­прикінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. їх праці є суттєвим зрушенням в ук­раїнській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного пе­реліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За дже­рела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипло­матичні та інші документи, тому їх праці називають літописами ли­ше умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негатив­но ставлячись до виступів "черні". Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Ук­раїнці називаються окремим "козако-руським" народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (пере­дусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь "козацької вітчизни".

Літописом Самовидця назвав цей твір у XIX ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які опи­сав живо, ясно і об'єктивно. Він охоплює події від початку Визволь­ної війни і до 1702 р. Цей твір має не лише історіографічну, але й значну літературну вартість. Написана "по гарячих слідах", праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти але виразною об­разністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.

Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літера­турно він дещо слабіший "Літопису Самовидця", бо Грабянка намага­вся писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'яніз­мами, які роблять мову його твору занадто напищеною і ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольства П.Полуботка їздив до Петербурга клопотати перед Петром І про скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства, за що разом з іншими членами посольства був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після смерті Петра І відпущений на батьківщину, в 1738 р. загинув під час походу на татар.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писа­рем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В.Кочубея. Як людина з оточення опального генерального судді, 1708 р. усуну­тий з посади І.Мазепою. Після Полтавської битви жив у маєтках Ко-чубеїв у с.Диканці та с.Жуках під Полтавою. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілкови­тої втрати, зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 pp., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й

щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність більшості з численних документів, на­ведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відома й з інших джерел. Твір написано емоційно, образною книж­ною українською мовою з використанням народної фразеології, по­етичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з ху­дожнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Велич­ко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, але й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Твір на­писано з патріотичних позицій, автор апелює до козацтва, щоб не побоялися стати, "за давні вольності наші", за "Матір нашу, милу батьківщину українську". Свій рукопис Величко прикрасив портре­тами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І.Сірка на Крим і листування Сірка послужили матеріалом для створення кар­тини І.Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". С.Величку належить також велика праця "Космографія" з нарисами описів інших, у тому числі й екзотичних країн, яку автор уже сліпий диктував протягом 1728 р.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії", автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій По-летика. Написана вона близько 1770 p., а друком вийшла лише 1846 p., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше - по всій імперії. Цей твір написано хоч і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний автору стан справ, він пише: "Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех". Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне зна­чення. Під його впливом писали українські й російські поети і прозаїки: Є.Гребінка, М.Гоголь, Т.Шевченко, С.Руданський, К.Рилєєв (поема "Войнаровський"), О.Пушкін (поема "Полтава") та ін.

У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф.Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вва­жав, що мета історії - це користь, яка випливає з істини, це правдиво передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Ціцерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною люди­ною, але й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію "заради пурпурового кафтану". Історія для Прокоповича - і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

Ф.Прокопович зробив певний внесок і в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвива­ються за своїми законами.

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився в с.Чорнухи Лубенського полку у сім'ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750—1753), а згодом викладав у Переяс­лавському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759— 1764 pp., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір'ю, а Слобідську Україну -своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любив цей край.

Г.Сковорода є найясравішим і найхарактернішим представни­ком української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський тощо). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не не стільки її "теоретичні", пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Ця ри­са споріднює філософа як з багатьма давніми й сучасними йому містиками, так і з більш пізніми мислителями, передусім представника­ми "філософії життя" та екзистенціалізму. Характерним для філософ­ської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним -ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (величного всесвіту, в якому "живе все народжене"); мікрокосму або людини; символічного світу або "Біблії"". У свою чергу, кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": "видимої"" (зовнішньої") й "невидимої"" (внутрішньої). Бог не є самою природою, а її "джерелом", "світлом", "сонцем". Матерія вічна, про­те вічність ця — лише похідна функція вічності божественного буття, "тінню" якого є буття матеріальне. "Світ оцей і всі світи ... є то тінь Божа" — писав Сковорода.

Так само і мікрокосм, людина є єдністю двох натур: "емпі­ричної"" (зовнішньої, тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, "істинної") людини. "Емпірична" людина, так само як і матерія, є тінню людини "істинної". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру. Людина є ак­тивним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом, адже єством "внутрішньої"" людини є Бог. Тому заклик Сковороди до са­мопізнання означає в нього пізнати Бога у собі, у глибині свого єства. В цьому певна діалектичність його позиції. Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою го­ловним чином в етико-естетичному плані. Звідси характеристика людини як "безодні", а вмістилищем і виразником цієї безодні є людське серце. "Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина, а усе інше є зокілля...".

Макрокосм і Людина можуть і мають перебувати у стані гар­монійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється за ініціативою людини. Способів гармонізації багато і кожен може віднайти свій. Сукупність цих способів крізь віки репрезентується пересічній людині за допомогою символічної системи посереднього між мак­рокосмом і мікрокосмом третього світу, світу символів, який для Сковороди уособлюється Біблією. І тут також чітко виокремлю­ються дві "натури" - "видима" (предметна образність символу) й "невидима" (зміст, розшифрування сенсу символу). Шлях до неви­димої натури третього світу лежить через "розшифровку" символів натури "видимої". "Розшифрування" не є кабінетною теоретичною працею, а охоплює всі сфери людської життєдіяльності, вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній, духовний (етичний, естетичний) сенс. Тому філософія тлумачиться Сковородою як сутність самого життя, а не якась аб­страктна теорія чи схема.

"Розшифровка" символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний") спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та вірний вибір життєвого шляху ("сродної праці") дає можливість прожити справді щасливе життя. Головне джерело усіх людських бід — "несродність" обраного шляху (невміння чи не бажання пошуку "сродної праці"). "Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Роби те, для чого народжений...", "Щасливий, хто з'єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя".

Таким чином, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі - антеїзм (потенційна "сродність" людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на непов-торне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії "серця") вперше набули завершеної форми.

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках "Сад божествен­ных пісней" та "Басні Харковскіи" Сковорода пропагував високі мо­ральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. -Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші "Всякому городу нрав і права", слова якого пізніше І.Котляревський вклав в уста Возному в п'єсі "Наталка Полтавка".

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов'ю до Батьківщини та її історії. "Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня..." Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини II стати при­дворним філософом, відповівши жартом: "Мне моя свирель и овца дороже царского венца". Засновник Харківського університету В.Каразін писав про Сковороду: "Ми під козацьким чубом і в ук­раїнській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца".

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуванню української нації. "По всій руській чи то козацькій землі, - писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 p., - дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи". З неменшою похвалою говорить про культуру українського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

З середини XVII ст. почали з'являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори - псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Розквітає пісенна творчість: з'являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень. У добу бароко відбува­ється зближення віршованої й пісенної літератури з народними піснями. В самій музичній будові народної пісні виразно проявляються про­фесійні музичні риси: октавовий устрій, ясно означена тоніка та ввідний тон, модуляції в паралельну тонацію тощо.

Ще у XVII ст. у школах і Києво-Могилянській колегії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві "київське знамено". Зберігся "Реєстр нотових зошитів" хору Львівського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше (до 12) голосів. Цей реєстр подає й більше десятка імен авторів цих композицій - тогочасних ук­раїнських композиторів, але самі їхні твори, на жаль, не збереглися, так що їх імена мало що можуть сказати за винятком імені киянина Миколи Ділецького. У 1677 р., в самий розпал Руїни, М.Ділецьким у Вільні була видана "Граматика мусикійська". Це був кращий музич­ний посібник того часу: давні церковні мелодії в ньому поєднувалися з народними піснями та інструментальними композиціями. Естетичні ідеї Ділецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.

Українська музична культура поширювалася у Московії й раніше. Ще у 1652 р. виїхав до Москви архімандрит Михайло з "начальным півцем, творцем пиния строчнаго" Федором Тернопольським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під Москвою Новоєрусалимський монастир і встановив там службу з "київським співом", інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф.Ртищев. Навіть у московському "Новодівичому" монастирі співали "старіцьі-кьієвлянки". Часто музиканти не бажали виїздити за межі України і українська світська і духовна влада, доки могла це собі дозволити, відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тільки не зменшувалися, але постійно збільшувалися.

Музичною столицею Лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів - гетьманська резиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали во­кальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася спочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської академії став своєрідною уніформою церковних півчих по всій Російській імперії, особливо по архієрейських хорах. Цей звичай одягатися зберігався впритул до революції 1917 р.

На тексти народних дум створювалася музика, починається об­робка народних пісень, наприклад, "Ой під вишнею, під черешнею". Одним з талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як "Харківський козак-піснетворець". Широке визнання таланту Климовського принесла пісня "їхав козак за Дунай", яка стала народною. її друкували з но­тами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна "Козак". У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль "Козак-стихотворець".

Видатними українськими композиторами XVIII ст., які трива­лий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до при­дворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на "золотій дошці" академії Бере­зовський переміг Моцарта, написавши оперу "Демофонт" на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петер­бурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвідченого Березовського було "затерто", що глибоко вразило його м'яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Бере­зовського ректором музичної академії в Кременчузі, яка так і не бу­ла відкрита. Доведений до розпуки композитор у віці 32 років на­клав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться "Вірую", концерт "Не отвержи мене", деякі "Причасні стихири" тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгод­женість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, за­гальна творча оригінальність і висока техніка - основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував високий музичний та­лант зі здібностями робити щасливу кар'єру. Після навчання у Ве­неції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої перед тим висоти. Міцні зв'язки при дворі за­безпечили йому незалежність від кон'юнктурних змін. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інстру­ментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втра­тив популярності напівсвітський гімн "Коль славен", а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окре­мий спів, ЗО гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганними з боку му­зичної техніки і відзначаються чистотою голосоведения. За перека­зами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захо­плення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене розвитку української культурної традиції, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806). Життя А.Веделя як українського патріота склалося досить трагічно. Вже те, що компо­зитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць при­везли до Москви, він при першій нагоді утік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне ук­раїнських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди при­тягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників і бандуристів. Веделя вабило духовне життя і писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював дея­кий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва Ве-дель узяв якусь участь у невідомих насьогодні антиімперських захо­дах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У Лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано і засаджено до в'язниці. За одними відомос­тями, його закатували чи задушили там, а за іншими - непритомного вивезли з в'язниці і він помер на волі від ран. До початку XX ст. твори Веделя незрушно зберігалися в архіві Київської духовної ака­демії, тому практично не були відомі широкому загалу.

В архітектурі XVII—XVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мис­тецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668—1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва, одягнувши сільську хре­щату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних і орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва) і стати наочним втіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собо­ри часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п'яти, семи або дев'яти,) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чоти­рьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціона­лізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдя­ки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж ук­раїнських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, і в природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої поло­вини XVII - початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди - найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобо­жанщини. Разом з тим продовжували зводитися і традиційно де­рев'яні козацькі це­ркви. Дуже швидко цей стиль будівниц­тва вийшов далеко за межі козацької стано­вої ідеології, ставши загальнонаціональним (див. на мал. право­руч різночасові добу­дови кінця XVII-XVIII ст. західного фасаду Успенської це­ркви Києво-Печерської лаври).

Внутрішня напруга задуму здебільшого проявляється в зовнішній експресії архітектурної пластики козацьких соборів. Час­то вони чимось нагадують живі й рухливі хмари, що опустилися на землю й не встигли застигнути. Стіни українських барокових церков втрачають властивості колишньої чіткої окресленості, розчленовую­чись, подрібнюючись, вигинаючись під різними кутами. Значна кількість виступаючих колонок, картушів, лиштви та інших декора­тивних прикрас теж беруть участь у цій світоглядній грі. Одні з них виступають вперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни, утворюючи хвилеподібні лінії силуету споруди.

Протягом 90-х pp. XVII ст. під безпосереднім наглядом ге­тьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму ко­зацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного геть­манського самодержавства, яку мали виражати передусім гран­діозний Військово-Микільський собор (1690-1696, див. на мал. макет) і перебудована Богоявлен-ська церква Братського монастиря (1690-1695) у Києві. Обидві цер­кви разом з багатьма іншими перлинами українського храмового будівництва зруйновані у 1934 р. Вже у 1709 р. повністю знищено резиденцію Мазепи - Батурин. У цілому ж лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд.

У дусі козаць­кого бароко зводи­лися також світські кам'яні будівлі, пе­реважно будинки Генеральної та пол­кових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церков­них архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина - у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові (див. на с.383 на мал. будинок чернігівської полкової канцелярії"), - оскільки козацьке ба­роко було затавроване як "мазепинський стиль" і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватись і далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

Заможні міщани та купці українських міст також вели активне ка­м'яне будівництво, в якому елементи бароко сполучалися з іншими стильовими напрямка­ми залежно від смаку та запитів замовників (див. на мал. будинок міщан­ки Артемихи на Подолі у Києві кінця XVII ст., який вже у XIX ст. помітно осунувся у грунт, до нашого часу не зберігся).

У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, які, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 p., дзвіниці Михайлівського Зо­лотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731—1745 pp. під керівництвом німецького архі­тектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проек­том В.Растреллі у 1747-1753 pp. вже цілком у стилі рококо збудова­но Андріївську ц церкву і Маріїн- Щ ський палац (див. мал.). Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурному ансамблі Свято-Юрського собору у Львові (1744-1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври на Поділлі. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, не­мовби доповнюючи старий стиль новими нюансами.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С.Ковнір (ряд будівель Києво-Печер­ської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний "фонтан Самсона", церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко. Найви­значніша пам'ятка дерев'яної української церковної архітектури XVIII ст. - запорізький Троїцький собор в Новобогородицьку (тепер - Новомосковськ), 65 м у висоту - найвища дерев'яна споруда того часу в Україні, була споруджена народним майстром Я.Погрібняком уже напередодні скасування запорізького козацтва (1773-1775).

Розвиток кам'яного будівниц­тва сприяв розвитку бароково пиш­ного рельєфного і ліпного оздоблен­ня споруд. Інколи ліпнина і різьба вкривали церкви і дзвіниці суціль­ним "килимовим" орнаментом (див. на мал. ліворуч килимову ліпнину східного фасаду Успенського собору Києво-Печерської лаври).

Органічним елементом архіте­ктури Гетьманщини у цей час стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев'я­ної скульптури у містах і слободах Лівобережної Ук­раїни був слобідський мешканець Сисой Шалма-тов - автор численних вирізних іконостасів і ску­льптур (міський собор у Полтаві, Мгарський мо­настир, церква Покрови у Ромнах, на мал. див. дерев'яну скульптуру С.Шалматова "Іоан Хрести­тель" для Покровської церкви у Ромнах). На Західній Україні, де традиції побутування скульп­тури були значно розвиненішими, автором чудового скульптурного оформлення Свято-Юрсь-кого комплексу був видатний архітектор і скульптор Пізель. Але особливо пишна баро­кова скульптура харак­терна для інтер'єрів католицьких костелів Західної України. У другій половині XVII - XVIII ст. було зве­дено багато нових костелів і значно пе­реобладнано інтер'єри більшості старих, над чим працювало чима­ло талановитих місце­вих і заїзжих митців. Інтер'єр костелу цієї доби, як і за часів готики, мусив приго­ломшити відвідувача, змусити його відчути власну мізерність і нікчемність перед величчю Бога і католицької церкви (див. вище частину барокового оформ­лення інтер'єрів Бернардинського костелу у Львові).

Оскільки протягом XVIII ст. практично усі православні храми Західної України стали уніатськими, творчість місцевих українських

майстрів розвивалася в на­прямку запозичення і за­своєння католицьких тра­дицій в архітектурному оздобленні церков, світсь­ких будівель і міських архітектурних ансамблів (вулиці, майдани, парки). Зокрема, вівтарну частину інтер'єру одного з голов­них оплотів колишнього православного братського руху в Західній Україні -братську Успенську церкву у Львові - в першій половині XVIII ст. було оздоблено грайливою скульптурою з пухленькими й рожевенькими янго-лами-амурами в стилістиці рококо, які ілюзорно легко летіли назустріч присутнім у церкві людям. Старий іконостас замінено новим у тому ж стилі (див. на с.386 на мал. дияконські двері з золоченою і пофарбова­ною рожевим кольором ліпниною в стилі рококо з цього іконостасу).

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині XVIII ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціо­нальних і дещо сухих формах виве­дено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову 1753 р. ка­федральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскра­вими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х pp. XVIII ст. в с.Качанівці Черні­гівської області (див. вище на мал.) і величаві палати кінця століття коли­шнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудо-ианому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом анг­лійця Ч.Камерона у 1799-1803 pp., вже помітний вплив французького стилю ампір.

У живописі українська культу­ра даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського баро­кового живопису визначальним став виразний вплив фламандської арис­тократичної школи Рубенса, захоп-ііспня якою докорінно змінило попе­редні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія і Розанди, але системного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (на мал. на с.387 див. парадний портрет І.Мазепи кінця XVII ст. роботи невідомого художника). Разом з тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різно­манітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшість парадних портретів {парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані у реалістичній манері місцевими майстровими, які уміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин. Про реалістичну май­стерність козацьких живописців писав уже згадуваний Павло Алепський в середині XVII ст. До нашого часу дійшла, на жаль, ли­ше незначна частка зі створеного майстрами XVII—XVIII ст.

У другій половині XVII ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставників було закликано італійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи мо­нументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким притаманні м'яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній, що налаштовують глядачів на замирювальний, дещо меланхолійний настрій, нама­гаються під­тримати жит­тєрадісність світосприйма­ння (див. на мал. фреску "Трійця" з Троїцької це­ркви). Разом з тим драмати­чні сюжети, такі як "Виг­нання торгов­ців з храму" та особливо сцени страстей виконані з передачею відповідного неспокійній добі войовничого напруження. Зображу­вані на фресках постаті дихали тілесним і душевним здоров'ям, їх рухи втратили будь-яку скутість і в цілому підкреслювали піднесеність настрою. Витворені Києво-Печерською мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України та на інших православних землях.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою -титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб - від князів Києвської Русі до Петра І (зрозуміло, що це далеко не всі ктито-ри, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зобра­жені на повен зріст, причому малярська фактура портретів була присто­сована до сану, що його займали портретовані в житті та історії. Непо­рушними зображені старші церковні достойники, але чим ближчою до того періоду була історична особа, тим живішими ставали портрети, більше виразу й індивідуальності віддзеркалювалося в обличчях.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири а то й п'ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині (середина XVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина XVIII ст.). Вершиною станкового іконописного живопису XVII ст. є Богородчанський іконостас Ма-нявського монастиря у Карпатах, який виконано протягом 1698-1705 pp. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворю­ються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю ро­коко, що пов'язано з активним використанням учнями лаврської мистецької майстерні в ролі зразків малюнків батьків французького рококо Ватто і Буше, представлених в учнівських альбомних збірни­ках (так званих кунтсбушках). Доба рококо вносить і в парсунний портрет більшу легкість і галантність, додає характеристичні дрібні деталі, з'являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим іразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монумен­тального фрескового живопису, для якого характерною була домінантність легких пастельних тонів з особливою любов'ю до рожевого і блакитного, є розписи Андріївської церкви у Києві, ви­копані О.Айтроповим і Г.Левицьким.

Останній з майстрів більш відомий як пізній представник Київської граверської школи, до якої належали такі визначні майстри

граверської справи, як брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Л.Крщонович, Д.Голяховський, А.Козачківський та ін. На зміну деревориту у другій половині XVII ст. приходить мідьорит, тобто гравюра на міді, що дозволяє значно покращити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у щільному зв'язку з випуском студентських тез, потребами книго­друкування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих пар­сун заможною шляхтою, старшиною та російськими можновладця­ми. Разом з тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не тільки розкішні алегоричні композиції світського та релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року й сільськогосподарських робіт.

З часом дедалі виразнішими ставали в живописі елементи кла­сицистичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825). Вони спо­чатку навчалися в Україні, потім, за звичною тоді практикою, виру­шили завойовувати симпатії столичного Петербурга. їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперій'.

1753 p. імператриця Єлизавета віддала указ: трьох українських хлопців з придворної капели, які втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (прізвище деформували в "Саблуков") і Антон Лосенко. Кожен з них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особли­во уславився своїми портретами А.Лосенко, який писав також великі полотна ("Володимир і Рогніда", "Принесення в жертву Ісаака"). К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі під назвою додаткових класів справжню високохудожню майстерню кла­сицистичного живопису, з якої за ЗО років вийшло чимало талановитих портретистів, доки в 1798 р. цю майстерню не було ліквідовано.

Друга половина XVII—XVIII ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов'янських народів. Розвиток культури був одним з чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині XVIII ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку усієї давньої української куль­тури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною - військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступила вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що шушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну сві­домість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку ук­раїнської культури зі світською і демократичною домінантою.

Рекомендована література

Від Вишенського до Сковороди: 36. статей. - К., 1972.

Історія України: Нове бачення: У 2-х т. Т. І/Під ред. В.А.Смолія. - К., 1995.

Макаров A.M. Світло українського бароко. — К., 1994.

Українська література XVIIct. — К., 1987.

Українська культура: Лекції / За ред. Д.М.Антоновича. - К., 1993.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. - X., 1993.

Ушкалов Л.В. Світ українського бароко: Філологічні етюди. -X., 1994.

МАУП

ВНЕСОК КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ У РОЗВИТОК ОСВІТИ УКРАЇНИ

в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості.

Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полеміч­на література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та ук­раїнській культурі.

Наприкінці XVII — у першій по­ловині XVIII ст. в Україні істот­но збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської брат­ської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали "грецькими". Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення Украї­ни. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гальшка Гулевичівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов'янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейсь­ких університетів. З-поміж перших ректорів — Иов Борецький, Ме-летій Смотрицький, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній кон­куренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним кур­сом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно пока-толичувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В. Ясинський називав "промислінником і благодітелем", а Ф. Про-копович — "ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської", спо­рудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Пет­ра І, її лихоманило майже 30 років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культу­ри. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Ака­демії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчаль­ного процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взає­мовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або "бурсаки", під час вакацій розхо­дилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Без-бородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випуск­ники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновни­ком Всеросійської Академії наук.

Уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

ОСОБЛИВОСТІ ПІСЕННО-ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ Доба козаччини — період жорстоких воєн І безоглядної романтики, творення держави і формування нації- Суспільство висуває зі свого

середовища героїв, борців за свобо­ду та незалежність і йде за ними. Сколихнувся і піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. У цей складний і буремний час заро­джується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-по­етичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у по­етичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'я­вилися 1648 р.: "Дума про Козака Голоту", пісні "Засвистали коза­ченьки в похід з полуночі", один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, "Був Сава в Немирові" (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька істо­ричних пісень О. Павловський надрукував у "Грамматике мало­российского наречия" (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський — у першому виданні "Наталки-Полтавки" (Харків, 1819). Ці публікації розбудили інтерес до збирання українського фольклору.

Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорну­ли активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814—1818 pp. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песен".

Термін "дума" у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 р. "Думи" окремою книгою, наголосивши в передмові, що це "самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу". У мові народних співців термін

"дума" відповідає назві "лицарські пісні". Сьогодні інколи думами на­зивають історичні пісні про Байду, Нечая, Г. Голого та ін.

Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: "Малороссийские песни" (М., 1827), "Украинские народные песни. Часть І" (М., 1834), "Сборник украинских песен. Часть I" (К., 1849). М. Максимович доповнив трак­тування терміну "дума": героїчна пісня, в якій розповідається про бо­ротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. За тверд­женням ученого, кожна дума була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов'язана з кобзарським рухом.

Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці "О малороссийских песнях" він підкреслював, що пісня — "це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка роз­криває все життя народу".

Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним ду­мам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером ("Гайдамаки", "Сліпий", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.).

Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Ру-данський, М. Кропивницький, І. Франко, М. Лисенко, Леся Україн­ка, Ф. Колесса та ін.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персонали, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було ба­гато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побу-тових пісень.

ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ — ВИДАТНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНИ

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдач­ний (?—1622) зробив великий внесок у розвиток культури України.

Освіту він здобув в Острозькій ака­демії. Із розрізнених козацьких ватаг створив регулярне військо із суворою дисципліною. Блискучі переможні походи на Молдавію, Лівонію, Москву, Крим та Туреччину принесли йому заслужену славу полководця.

Діяльність П. Сагайдачного не обмежувалася військовими походами. Розуміючи значення просвітництва, багато зусиль він доклав для розвитку науки, літератури та мистецтва. Маючи під своєю рукою Київ, що був на той час політичним центром України, подав дійову допомогу гурткові осві­чених, прогресивних діячів при Києво-Печерському монастирі, на чолі якого стояв Є. Плетенецький. Діяльність останнього влучно охарактери­зував М. Грушевський: "Відкрив нову добу в житті сей твердині україн­ського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну куль­турну силу". Є. Плетенецький згуртував навколо того монастиря найкращі наукові та літературні сили (П. Беринда, 3. Копистинський, А. Зизаній, И. Борецький — перший ректор Братської школи та ін.). Є. Плетенець­кий у 1615 р. купив у Стрятині друкарню, засновану Гедеоном Балаба­ном під час боротьби з львівським братством, і перевіз її до Києва. За 15 років ця друкарня випустила понад ЗО видань — більше, ніж усі ра­зом узяті українські друкарні. З цим гуртом пов'язане засноване в 1615 р. братство, до якого вписалося "безчисленно" різного народу: духовенство з печерського гуртка, міщанство, шляхта. Вписався до нього в 1616 р, і геть­ман П. Сагайдачний з "усім Військом Запорозьким", прийнявши братство під свою протекцію. Братство об'єдналося зі школою, уфундованою Галь-шкою Гулевичівною (по чоловікові Лозькою) на подарованій нею землі, та з Богоявленським монастирем.

П. Сагайдачний при підтримці народу включився у боротьбу за ут­вердження православ'я в Україні. Він вирішив поновити єпархію, у чому його підтримав Єрусалимський патріарх Теофан, який проїздом через Київ у 1620 р. висвятив на митрополита И. Борецького та п'ять єпис­копів на кафедри в Полоцьку, Луцьку, Володимирі, Перемишлі та Холмі. Ця акція врятувала православну церкву від небезпеки залиши­тися без духовенства, а православна церква стала під офіційний захист козацтва та міщанства.

Виконуючи політичну доктрину П. Сагайдачного, козаки посідають чільне місце в суспільстві й виступають як оборонці селян, протектори православної церкви. П. Сагайдачний повертає Києву значення релі­гійного і культурного центру країни, об'єднує під своїм патронатом кращі наукові й культурні сили з усіх куточків України, чим утверджує й підкреслює її соборність. Він постійно дбав про розвиток освіти як кти­тор (опікун) Братського монастиря і школи при ньому, майже всі свої кошти заповів школам Києва, Львова та Луцька.

КНИГИ ЛАВРСЬКОЇ ДРУКАРНІ

Починаючи з XI ст., часу свого заснуван- ня, Києво-Печерська лавра була релігійним та освітнім центром. Як свідчать "Києво-Печерський Патерик" та "Синопсис", при Лаврі працювали скрипторій (майстерня для переписування книг) та школа, де навчали­ся не лише монахи, а й діти із світських сімей. Особливо активізувала­ся діяльність Лаври як просвітницького центру в період визвольної війни 1648—1654 pp., боротьби проти засилля католицизму в Україні. Із 1614 р. тут почала працювати друкарня, що відіграла велику роль у розвитку освіти, науки і культури українського народу. Популярність виданих нею книг була великою, адже їх мова максимально наближа­лася до розмовної.

Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гарний шрифт, професійне оформлення.

Перші датовані книги, видані цією друкарнею, — "Каноник" (1614) та "Часослов" (1616).

У XVI ст. розгорнулася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, в яку активно включилася й Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг: "Книга о вере" (1620—1621), "Києво-Печерський Патерик" (1625), "Тератургима" (1638), "Постановление запорожцам" (1629), "Синоп­сис" (1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти поневолювачів. Характерна особливість видань цього періоду — звер­нення до читача, де в популярній формі впроваджувались ідеї державності та переваги православ'я. Вони розміщувались на початку або в кінці тек­сту і були видрукувані виключно українською мовою.

Поряд з теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для братських шкіл букварі та граматики, за якими навчалися діти в шко­лах церковнослов'янської, грецької та латинської мов.

Продуктивність друкарні Києво-Печерської лаври була чи не най­більшою в Україні. Так, починаючи з 1615 р. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було випущено 517 видань, Львівською і Братською Дру­карнями у Львові (1573—1593) — 146 видань, Острозькою (1680— 1686) — 21, Почаївською (1732—1798) — 101, Чернігівською (1646—1658) — 35 видань. Отже, Лаврська друкарня за кількістю перевершила всі інші.

Навколо друкарні гуртувалися видатні діячі української культури: Є. Плетенецький, П. Беринда і С. Беринда, Т. Земка, Л. Баранович, І. Гізель та ін. Поряд із книгами, надрукованими старослов'янською та українською мовами, друкувалися видання польською, грецькою, ла­тинською мовами та їх переклади, що набагато розширювало культурні набутки українського народу.

Лавра випускала також світські книги. Книжка "Вірші", що була складена з віршів ректора Київської братської школи К. Саковича, присвячених гетьману П. Сагайдачному і Війську Запорозькому, вийшла 1622 р. Укладений П. Бериндою "Лексикон словеноросский и имен толкование" побачив світ 1627 p. Відома також історична хроніка "Киє­во-Печерський Патерик" — колективна праця монахів Києво-Пе­черської лаври, "Синопсис" І. Гізеля — історичний огляд України до 70-х років XVII ст., де висвітлюється боротьба українського народу з іноземними поневолювачами.

Лаврська книга була багато оздоблена. Великий внесок у цю справу зробив відомий гравер Ілля. Вражає не лише його висока майстерність, а й працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не тільки як мистецькі твори, а й як документи епохи. На багатьох з них зображе­но життя, побут і пам'ятки Печерського монастиря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Леонтій Тарасевич, Данило Галяховський. Поряд з канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, порт­рети сучасників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва.

Окремо варто наголосити на мистецтві виготовлення оправ для книг. Вони були кількох типів: масова книга випускалася в недорогих, влас­не серійних обкладинках, а книги для престижних замовників "одя­галися" в допогоііінні мятрпіяди- пягого ттіпшг ттті/irv, о W»»"""...... •-

коштовних металів, каменів, перлів та емалевими накладками із сюжет­ними малюнками. Виготовлені з металу елементи декору оздоблюва­лися карбуванням, гравіюванням, філігранню та фініфтю.

При Лаврській друкарні працювала школа, яка готувала друкарів, граверів, майстрів книги, що несли це високе мистецтво по всій Україні.

ОСОБЛИВОСТІ РЕФОРМАЦІЙНОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Друга половина XVI — початок XVII ст. — час пробудження та від­родження національної самосвідомості українського народу, високого грома­дянського змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси були тісно пов'язані з політичними і культурними рухами в Європі, які дістали назву Відродження.

Ренесанс утвердив гуманізм, основними постулатами якого були вста­новлення справедливого суспільного ладу та пошанування людини як особистості. Понад усе ставилися людське щастя, високий рівень осві­ченості, свобода, закоханість у мистецтво. Феодальна ідеологія з її ас­кетизмом стала анахронізмом. Гуманістичні ідеї в Україну приносила національна інтелігенція, що навчалась у західноєвропейських універси­тетах і поверталася на батьківщину. Це С. Оріховський, Мартин з Журавиці, П. Русин, Ю. Дрогобич, С. Кльонович та ін.

Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості, економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відігравати вирішальної ролі в культурному житті. Адже одним з нагальних завдань була бо­ротьба за визволення з-під іноземного панування, проти примусового покатоличення та спольщення. Цьому завданню в Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.

Реформація — одна з течій антифеодального руху, головний зміст якого полягав у обмеженні економічної та духовної влади церкви в на­ціональному самоствердженні народу. На українському грунті вона мала певні особливості, найголовнішими з яких були відродження національ­ної культури; формування ідеології протистояння експансії соціальному та національному поневоленню; боротьба за світський характер су­спільного життя; вивільнення науки з-під влади церкви; упровадження в письменство та освіту національної мови; релігійна толерантність, ос­віченість народних мас.

ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ Театралізація в організації та проведенні традиційних календарних свят і обрядів, ігрові ситуації, які були обов'язковим елементом, з ча­сом трансформувались у сценічні рішення. Залежно від "сценарію" дійство розгорталось у хаті або на вулиці, неодмінною його умовою була масовість, глядачів як таких не було, кожен мав роль і виконував її. По­пулярними були свята побутові (вечорниці, посиденьки, весілля), обря­дові (різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала, зелені свята, обжинки), ігрові та розважальні. Фантазія в ігрових ситуаціях не знала меж, поряд з реальними персонажами господаря, господині вводи­лись і діяли фантастичні — чорт, Смерть, Баба Яга, кикимора, а також трансформовані з тваринного світу — коза, ведмідь, лелека та ін.

Багато свят тотожні у слов'янських народів; для них характерні спільність тем, персонажів, ігрових ситуацій, час проведення, обов'яз­кові елементи оформлення. Це підтверджує тезу про однокорінне по­ходження слов'ян.

Трансформація театралізованих народних дійств у народну драму відбувається в XVI—XVII ст. їх грали на ярмарках напівпрофесійні трупи або учні. Розширюється коло сюжетів, вводяться сатиричні та комедійні жанри. Як правило, вони будуються на протиставленні — багатий — бідний, розумний — дурень; популярними стають напівфан-тастичні герої — Цар Максиміліан, Александр Македонський, житій­ний Цар Ірод та ін.

Особливої популярності зажили вертепні драми. їх сюжети — жи­тія святих, про козака Мамая — завжди діставали схвальний відгук глядачів. Активними пропагандистами і шанувальниками вертепу були студенти Києво-Могилянської академії.

Вертепні вистави Закарпаття дещо відрізнялися від традиційних, вони супроводжувалися сценками ряджених, що по-своєму збагачувало спектакль. Найшанованішими були "Віфлеємські ігри", "Ясличка", "Австир", "Віфлеєм". У карпатському регіоні вертеп розвивався в тісно­му зв'язку зі словацьким "бетліємом", польськими "геродами", білорусь­кою "батлейкою".

Народні театральні дійства, народна драма, вертеп стали переду­мовою створення українського драматичного театру.

ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Гуманістичні ідеї, які приходили в Україну, визвольна війна 1648-1654 pp. Робили економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи досить ста­більними. Звідти йдуть передові ідеї, найвищі культурні досягнення. Оживає інтерес до своєї минувшини, виводиться твердження, що коза­ки успадкували кращі риси свого народу. И. Борецький говорив, що "козаки — это же то племя славного народа русского..., что воевало греческое царство морем Черным и суходолом, они с того же поколе­ния воинов, которые за Олега, монарха русского, воевали Грецию, Ма­кедонию, Илирик. Се ж их предки разом с Владимиром крестились в веру христианскую".

Ці впливи торкнулися всіх ланок життя суспільства і особливо по­значилися на культурному розвиткові України.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зни­кають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові па­лаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комп­лекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з про­сторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іно­земні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводить­ся ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні кварта­ли. Землі обмаль, тому будинки по фасаду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому поверсі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло.

Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі пам'ятники великої мистецької і культурної вар­тості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).

У Центральній Україні — свої особливості. Для Подніпров'я харак­терна нерегулярна забудова, раніше прокладені вулиці не перепланову­вались, а будинки зводилися на садибі за смаком господаря. Тому міста мали живописний вигляд. Житло заможного господаря будувалося тра­диційно — хата на дві половини. Яскравий приклад — будинок Ли-зогуба в Чернігові.

У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводи­тись дерев'яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам'яне мурування. У містах храм тягнеться вгору через брак місця (храми Аьвова, Ужгорода та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. Це церква Михайла в с Білостоці, усипаль­ниця Богдана Хмельницького у с Суботові, де він був похований 1657 p., церква Миколи Притиска в Києві та ін.

Посилюється інтерес до минувшини. Відновлюються стародавні храми. Так, П. Могила відбудовує храм Спаса на Берестові. Спроби наблизити образи святих до своїх співвітчизників стають нормальним явищем.

Розвиток цивільного будівництва вводить у мистецький обіг скульп­туру, почасти декоративну та надгробки; портретні риси в ній нівелю­ються. У скульптурних студіях робляться спроби вивчити натуру і йти за законами анатомії. У релігійній скульптурі намічаються ознаки побу­тового жанру.

Ця епоха в українському мистецтві засвоїла гуманістичні ідеї як влас­не надбання. Людина стає провідною темою мистецтва, а реалізм — головною якістю.

НАРОДНІ ДУМИ И ПІСНІ ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВШНУ

Соціальні потрясіння активізують творчий процес. Історія культури знає багато таких сплесків, один з них припадає на період визвольної війни 1648—1654 pp.

Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Багато дум пов'язано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом поповнення козацтва.

Образ Б. Хмельницького є центральним у багатьох думах: як він у захмелілого Барабаша забрав грамоту Владислава IV із правами на привілеї козаків, про походи і перемоги, про зрадливу вдачу турків, про смерть Богдана. По цих та інших думах можна з певною вірогідністю скласти уявлення про настрій козацтва в часи найбільшої його актив­ності. Більшість дум веде оповідь про конкретні події та історичних осіб. І. Франко провів цікаве дослідження: порівняв тексти дум із свідченнями літописців — події викладено тотожно. Симптоматично, що не­має жодної думи або пісні, яка б зафіксувала історичний акт укладення союзу України з Москвою. Напевно, ця політична акція не була попу­лярною в народі, відчувалися її гіркі наслідки.

Боротьба з національними і релігійними утисками — провідна тема багатьох народних дум і пісень. Вони в яскравих фарбах ведуть оповідь про грабунки польської шляхти та євреїв-орендарів, про зусилля козаків у боротьбі із цим лихом. Наприклад, з думи про Корсунську битву ми дізнаємось, як козаки полонили гетьмана Потоцького і продали в по­лон татарам, як від народного гніву втікали євреї-орендарі, як попа Якубу повісили на дубі та ін.

Справжньою перлиною народної поетичної творчості стали не­вільницькі думи й пісні. У них звучить туга за батьківщиною, мрія про волю, жадоба боротьби з поневолювачами.

У 60—70-ті роки XVII ст. кількість пісень збільшується, але ху­дожній рівень їх не перевершує твори невільницького циклу. Щоправ­да, розширюється жанровий діапазон, з'являються іронічні та гуморис­тичні пісні. Але гумор, як правило, то гіркий, то злий, бо в ньому про­ступає гіркота самого життя.

Із занепадом козацької єдності з'являється новий персонаж — ко-зак-нетяга. Замість романтики й героїчних подвигів цей злидар надає перевагу шинку, пропиває останні копійки. Про соціальне розмежуван­ня виразно розповідає дума про Ґанджу Андибера. Допоки на ньому були шапка-бирка, "вітром підбита", драні чоботи, "дуки-срібляники", Войтенко, Золотаренко та Довгополенко, представники аристократії, і господарка шинку не звертали на нього уваги. Коли ж після переодяг­нення дуки збагнули, що під видом козака-нетяги перед ними Фесько Ганджа Андибер, гетьман Запорозький, їх ставлення до нього різко змінилося. Немає значення, чи історична особа Ганджа, важливо те, що в думі відбилося соціальне розмежування в козацькому середовищі.

Нові пісні створюються в нових історичних умовах, в іншому сере­довищі. Жанр думи майже зникає. Знищення гетьманщини 1764 р. пройшло непомітним в усній народній творчості, але знищення Запо­розької Січі 1775 р. Катериною II викликало обурення й жаль і в на­роді, і в його піснях. Життя козацької доби закінчилося з набуттям ко­зацькою старшиною статусу дворян.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ

Іван Мазепа (1644-1709) — один з видатних і найсуперечливіших політич­них діячів України. Сфера його су­спільних інтересів досить широка, але ми торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західнії! Європі, набуваючи досвіду управління державою.

І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політич ними засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу, Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини. Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмель­ницького.

Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найба гатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків піп віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладі 11 Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Киеио Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, допік кількість студентів до 2 тисяч.

І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українсьм молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами ОСВІ ти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліпсіі Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до спін праці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх сипім ні навчання до закордонних університетів, що зумовило формування іго дом власного кадрового потенціалу.

ПЕРШІ ШКІЛЬНІ ПІДРУЧНИКИ

Перший шкільний підручник українською мовою — "Буквар" І. Федорова, видшіііі'і у Львові 15 лютого 1574 р. Ця дата знамсиїш у культурному розвитку України й варта шанування: український иари4 одержав першу нормативну граматику.

Цей підручник навіть для того часу був незвичайний. У ньому роз­роблено струнку систему засвоєння граматики церковнослов'янської, а якщо бути зовсім точним, словеноруської мови.

Перша сторінка — це абетка. Розташування літер подано в уста­леній традиції того часу, але завдяки цьому виданню вона стала тради­ційною для всіх граматик, які базуються на кирилиці. Згідно з норма­ми того часу абетка подається також у зворотному порядку і впереміж з метою кращого засвоєння учнями. Наступний розділ — дво- та три-літерні сполучення. Це доцільна методика для засвоєння складів.

І. Федоров не обмежується суто букварним матеріалом. Він виділяє три невеликих розділи так, щоб полегшити підготовку дітей до вивчен­ня систематичної граматики. У першому розділі подаються зразки відмінювання різних дієслів у теперішньому часі однини й множини, що починаються з певної літери алфавіту. Кінець розділу пропонує заува­ження про форми дієслова "биті" (бути) пасивного стану в різних ча­сах — минулому, теперішньому, майбутньому.

Чи був аналог цьому "Буквареві"? За свідченням самого І. Федоро­ва, він користувався книгою Іоанна Дамаскіна "Букви словенскія". Але науковці стверджують, що найдавніші списки книги І. Дамаскіна відомі лише з XVI ст. Виходячи з аналізу обох видань можна припустити, що І. Федоров узяв за основу книгу І. Дамаскіна, грунтовно її переро­бив, доповнив, отже, виконав досконалішу редакцію.

У другій частині букваря наводяться тексти для читання та заучу­вання напам'ять. Це традиційна методика навчання в південних і східних слов'ян. Книжка закінчується сентенціями, де йдеться про користь навчання, подаються уривки з книги притч Соломонових та звернення до батьків про значення виховання дітей. Усе обґрунтовується уривка­ми з послань апостола Павла. Отже, буквар був розрахований і на дорослих.

Наступний підручник, що за значенням не поступається "Букварю" І. Федорова, — "Граматика словенська", укладена Лаврентієм Зи-нішієм і надрукована 1596 р. у Вільно. Автор був високоосвіченою людиною. Невідомо, де він здобув освіту, можливо, навчався в Ярос­лавській єзуїтській колегії, згодом викладав у Львівській і Брестській братських школах, працював у Віленській, ректором якої був його брат Стефан. "Буквар" І. Федорова вже не задовольняв вимог, що постали перед суспільством, і А. Зизаній, спираючись на свій педагогічний

досвід, систематизував церковнослов'янську мову. У підручнику відби­то риси живої народної мови XVII ст. "Граматика словенська" стала великим кроком уперед у слов'янській філології.

Із плином часу розвиваються і вдосконалюються уявлення про світ, систематизуються методики в усіх галузях знань. Наука про мову вхо­дить у нормативне русло, розвивалася й українська філологія. Потрібен був підручник, який би узагальнив набутки слов'янських мов, досвід попередніх граматик і відбивав сучасний стан мовознавства. Цю важку, але почесну місію взявся виконувати Мелетій Смотрицький. Його "Граматика" вийшла у світ у 1619 р. Вона знаменувала цілу епоху в унормуванні слов'янських мов — української, російської, білоруської, була єдиним підручником в Україні, Росії, Білорусії протягом трива­лого часу.

М. Смотрицький розпочав свою освіту в Острозькій школі. Після закінчення її князем К. Острозьким був направлений до Віленської ака­демії. Потім він слухав лекції у Лейпцизькому, Віттенберзькому та Нюрнберзькому університетах. Напевно, в одному з них він дістав ступінь доктора медицини. Приблизно з 1600 р. працював у Віленській місцевій братській школі, активно виступав як полеміст. За своє воле­любне слово був підданий репресіям. М. Смотрицький був одним із перших ректорів Київської братської школи. Після Києва знову Вільно — місто, де він створив "Граматику".

"Граматика" М. Смотрицького — один з найвизначніших творів слов'янського мовознавства. Несприятливі умови, в яких йому довелося працювати, не позначилися на якості підручника. Шкільництво дістало гідну подиву капітальну працю; "Граматика" була адресована насампе­ред викладачам. Вона велика за обсягом, насичена різними приклада­ми, поясненнями, винятками з правил, вказівками. У передньому слові автор звертається до вчителів і учнів, говорить про велике значення гра­матики у вивченні мови, складанні тексту "писания и письма вырозу-мения". Не позбавлені доцільності методичні вказівки щодо викладання мови. Це важливий документ педагогічної і методичної думки XVII ст. Він наголошує, що вчителі відповідальні за те, щоб діти "часу даремно не витрачали, поглиблювали свої знання".

КОЛЕШ В УКРАГНІ

Після Берестейської унії 1596 р. Річ Посполита посилює вплив та утиски щодо ук­раїнської культури. Щоб покатоличити молодь на Правобережжі, За­карпатті та Буковині, відкриваються єзуїтські та уніатські колегії: спо­чатку у Львові, Вінниці, Барі, Кам'янці-Подільському, а згодом і в усіх великих містах.

На землях Лівобережної України середню освіту давали колегії в Чернігові (заснована в 1700 p.), Харкові (1721), Переяславі (1738), Луцьку, Вінниці, Кам'янці, Немирові та ін.

Навчальні програми колегій передбачали вивчення рідної та інозем­них мов: французької, німецької, італійської. Обов'язковими були істо­рія, географія, малювання.

Харківська колегія — центр освіти Слобожанщини. У 1765 р. тут відкрилися додаткові класи, де викладали інженерну справу, артиле­рійську справу, архітектуру, геодезію, географію.

Випускники колегій могли продовжувати навчання в Києво-Моги-лянській академії, яка була першим вищим навчальним закладом у сло­в'янському світі.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Перші книгодрукарі слов'ян. Яким був їх внесок у розвиток духовності народу?

2. Охарактеризуйте Києво-Могилянську академію, її роль і значення в культурному розвитку України.

3. Який вплив на гуманістичний розвиток України мала Реформація?

4. Особливості культурно-мистецького процесу доби козаччини.

5. Якими були перші шкільні підручники?

Розділ IV. Культура УкРл"'"ни XVII-XVIII ст.

1648—1764 pp. — період гетьманської держави, її очолюють високоосвічені, європейського рівня полі­тичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмель­ницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів з метою розбудови культури, зсвіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавсь­кому, Переяславському, Прилуцькому і Миргородсько­му полках. На 1099 поселень їх було 866, у новоство-іених Чернігівському, Городненському та Сосницькому ювітах працювали 134 школи, тобто одна школа на <Ч6 учнів. За активної "допомоги" Російської імперії 875 р. їх залишилось 52, тобто одна школа на 6700 учнів. Освічені люди були зайві в "українах" імперії.

Польський уряд ставився до українських шкіл не :раще, перевага надавалася католицьким навчальним закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочи-ається у Львові, а на початку XVII ст. зосереджуєте-я в Києві, де особливої слави й популярності зажила Києво-Могилянська академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в країні XVI — початку XVII ст. формуються світо-\ядні засади, що базуються на філософських поглядах іристотеля. Вони були покладені в основу методики викладання логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Цей напрямок був поширений в усій Європі. Звичайним явищем вважалося вивчення творів античних та середньовічних філософів.

Найяскравішими представниками цієї епохи були мислителі-філосо-фи Ф. Прокопович та Г. Сковорода. Відходить від релігійних догматів література; визвольна війна продиктувала свої теми — подвиги народу та його героїв. Так, з релігійного до світського напрямку в літературі приходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С. Яворський та ін. Г. Сковорода робить спробу ввести в літературний обіг живу народну мову.

Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема вели­кодня, де біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а також історичні та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчиз­няній історичній тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові та сатиричні інтермедії; мова їх максимально наближена до побутової, народної. Не згасає інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С. Дивовича "Разговор Великороссии с Малороссией)" (1762), де йдеться про права українців на історичну суверенність та почуття національної гідності, та В. Капніста "Ода на рабство" (1780), в якій ідеться про становище України, що перебуває "під ігом тяжкія держави".

Після злету в XV—XVI ст. наступні XVII—XVIII ст. стали періодом руїни не тільки державності, а й культури. І все ж, незва­жаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею неза­лежності, прагнення до суверенітету. Вони не згасали протягом усьо­го XIX ст.

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ — ВИДАТНИЙ ДІЯЧ ПРОСВІТНИЦТВА І КУЛЬТУРИ

Феофан Прокопович народався в Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він залюбки, легко, але на останніх курсах його спіткало лихо — помер дядько. Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у Римі, дг м колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але в 1701 р, ногайки залишив Рим і повернувся в Україну.

З 1705 р. Ф. 1 Ірокопович викладає в Києво-Могилянській академії, н чиїіи курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу трактувати їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитариз­му й догматики. Займається драматургією, пише сатиричні п'єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У трагікомедії "Володимир" колеги легко впізнають себе в художніх образах Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого профе­сора, м'яко кажучи, було не найкращим. Вони організовують дискусії, щоб звинуватити Ф. Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той час уже був могутній покровитель — Петро І, який при близькому знайомстві побачив, що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ. Петро І забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той стає радником царя у справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською і церковною опозицією.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татище-вим, Я. Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської на­уки і культури, організовує літературно-філософський гурток — "уче­ную дружину", стає одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відрод­ження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схола­стики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокопо­вича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відок­ремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсо­лют. У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолю­тистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим грун­том, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітни­ки XVIII ст.

КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки — від суто популя­ризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його скла­дові чи персонали. Протягом останнього століття побачили світ ґрун­товні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Гру-шевського, І. Крип'якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василен-ко, В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно підвищився.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріж­жя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодич­ними виданнями минулого століття склалося враження, що автори відтворювали не справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841—1845 pp. А. Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. ЦДоправда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості цих матеріалів.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря "Общества истории и древностей Российских", у 1846 p. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною люди­ною, що було в традиціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці роз­горілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа свя­щенного сану. Ми більшою мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'я­зує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залиша­ються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архі­вом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка доку­ментів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реє­стрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський — громадський діяч часів Руїни.

"Літопис Самовидця" має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її тво­рили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події виз­вольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню поход­ження козацтва, полемізує з польськими письменниками Каховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, ствер­джує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люб­лінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, вихо­дячи з контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Ґ. Граб'янка вводить у літопис словник незрозумі­лих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опу­блікований 1793 р. у журналі Ф. Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" С. Ве-личка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., ав­тор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від істо­ричного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

"Літопис" С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що ук­раїнський народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефа­на Баторія: «...король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: "Из этих лотриков-козаков об­разуется когда-то самостоятельное государство"».

"Літопис" С. Величка вперше було видано в Києві 1858 р. "Вре­менною комиссиею для разбора древних актов".

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворю­вали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка і їх наступників і компіля­торів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах наро­ду: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод­ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон­струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історич­на, була... головною заслугою козацьких літописів".

ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСІВ РОСІЇ

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи. Чигирин став цент­ром, куди приїздили для політичних і ділових контактів посли Мол­давії, Швеції, Валахії, Польщі, Туреччини. Велися переговори з Францією, Англією. Це була не тільки гетьманська, а й політична столиця України.

Проте починаючи із середини XVII ст. Москва намагається зніве­лювати, підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть слово "Україна" зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Метою політики Московської держави було підкорити український народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу. Мос-ковії потрібні були кадри — від учителя до вченого, а в тогочасній Росії таких навчальних закладів практично не було, єдиним джерелом нау­кових кадрів, близьких за вірою і мовою, була Україна. Ще до переяс­лавських угод Московія зверталася по інтелектуальну допомогу до Киє­ва, але нестабільна політична ситуація не давала змоги виконати про­хання. Після возз'єднання з Україною до Москви поїхало багато вчених, учителів, фахівців з різних галузей знань.

При дворі царя Олексія Михайловича українські культура та освіта були дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький, учитель царських дітей, Єпіфаній Славенецький, Феодосій Сафонович та інші активно впливали на становлення мос­ковської культури: зароджуються театр, хоровий спів, література, а за царя Федора, вихованця С. Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське — від одягу до столу.

Істотний вплив справляла й українська церква: будуються храми в українському стилі, а розписують їх майстри з України, поширюється українське бароко, багатоголосні співи привезли із собою українські співаки. Боярин Ртищев та школи, керовані ним, запрошують учителів з Києва. Надходять з України і книги — "Требник" та "Лифос" П. Могили, твори І. Галятовського, М. Смотрицького, І. Гізеля та ін. "Руно орошенное" Д. Туптала витримало 8 видань. До Москви випи­сували багато шевців, кравців, садівників. Туди перебирались учені, письменники, педагоги, ченці. Граматика М. Смотрицького та "Істо­рія" І. Гізеля були обов'язковими підручниками в московських школах. За словами А. Архангельського, "кияни, незважаючи на упереджен­ня супроти них в Москві, з другої половини XVII ст. були госпо­дарями становища в московській Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі".

Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і водночас посилився тиск на Україну. Петро І ще активніше використо­вував потенціал української культури для Росії. Так, Стефан Яворєь-кий став митрополитом Рязанським, Феофан Прокопович — заступ­ником президента святійшого Синоду. У Синоді й навчальних закладах усіх рівнів було багато українців. Майже всі єпископські кафедри були за ними, що сприяло поширенню освіти. Так, Гаврило Бужинський був префектом слов'яно-греко-російської академії, Сільвестр Головаць-кий — ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семі­нарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Вельямін Пуцек-Григо­рович та Іларіон Рогалевський — Казанську духовну академію та ін. В окремих єпархіях українці працювали як місіонери. І. Кульчицький, єпископ Іркутський, заснував школи для монголів, І. Нерунович навер­тав у православ'я тунгусів, Ф. Лещинський виконував місію серед кам­чадалів та калмиків. Російський Синод, ураховуючи їхній досвід, у 1742 р. звернувся до Київської академії з проханням узагальнити мето­дики проповідей християнства серед калмиків.

Українці мали великий авторитет як педагоги. Після заснування нових шкіл Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументу­ючи це тим, що "у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та піїтики". Вони запроваджу­вали свої методи навчання, мову, підручники. Характерно, що О. Су­мароков скаржився на педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі школи були укомплектовані ними.

Посланці Києва сприяли поширенню у Москві силабічної поезії, драматичної літератури і самого театру. Росіяни ознайомилися з дра­матичним доробком С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського; були засновані театри в Казані, То­больську, Новгороді та інших містах.

Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською, німецькою, французькою, польською, італійською, турецькою мовами, вони працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах — у Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейпцигу, Варшаві.

Українські вчені заклали підвалини російської науки: економіст А. Рубановський, агроном Є. Десницький, орієнталіст С. Тодоровсь-кий та ін. Звичайним явищем було те, що вихідці з інших країн у Росії ставали національною гордістю. Так, українець В. Капніст став "ро­сійським" поетом, українці М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель — творцями "російської" музики, Боровиковські батько і син стали гордістю "російського мистецтва" та ін.

Отже, освітні, мистецькі, наукові впливи України на формування і розвиток російської культури незаперечні.

"УКРАЇНСЬКЕ" БАРОКО

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне ари­стократичне бароко "високе", "середнє" та "низове". Останнє тісно пов'язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та теат­ралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набу­ває самостійного значення.

У кам'яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко од-новерха) споруда та хрестовидні п'яти-, семи-, дев'ятидільні споруди з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський со­бор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696—1698), Вознесенський со­бор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининсь-ка — у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання транс­формованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм "українського" бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев'яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями на­родної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Льво­вом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Нов­город-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, И. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовиж­них багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національ­ного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І, Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стри­маністю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — ПРОСВІТИТЕЛЬ, ФІЛОСОФ, ПОЕТ

Григорій Сковорода (1722-1794) — самобутній український мислитель. Син козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його про­гресивних поглядів та педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори "Діалог. Имя ему — Потоп Зміин" та "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе". Мислителя хвилювали проблеми со­ціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повин­на займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

Філософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існу­вання трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокос­му — людини; "символічного" світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігій­них догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широ­ко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинсь­кою, грецькою, польською, німецькою та церковнослов янською мовами. Гуманістичні ідеали викладені ним у поетичних збірках "Сад божествен­них песней" та "Басні Харьковскія", підручниках з поетики та етики. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш "Всякому городу нрав і права" став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди впли­нули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної україн­ської літератури.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

У середині XVI ст. з'являється вертеп — ляльковий народний те­атр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиноч­ка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках за­можних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, "москалі", "ляхи", євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя мож­новладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

У XVI—XVII ст. з'являється шкільна драма. Вона бере початок з віршованих діалогів, що започаткувалися в братських школах, на зразок західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані містерії та міраклі — релігійні драми на теми житія святих. Особ­ливість української шкільної драми полягала в тому, що між віршова­них діалогів релігійного змісту учні братських шкіл вставляли для роз­ваги глядачів веселі, насичені національним гумором побутові сценки. Особливої популярності театральні дійства набули в Києво-Моги-лянській академії, де, власне кажучи, формується театр з акторами, сценою, костюмами. З'являються драматичні твори, написані спеціаль­но для театру, — "Володимир" Ф. Прокоповича та "Комічне дійство" М. Довгалевського.

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучу­вали канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з Академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. По­лоцький), Санкт-Петербурзі (Ф. Прокопович), Тобольську (Ф. Ле-щинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).

НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI-XVHI ст.

Цей період характеризувався посиленням зв'язків із західною культурою, широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реаліс­тичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монасти­рях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі поча­ли широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачи­мо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянсь-кої академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками мож­на вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церк­ви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Виз­вольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зро­зумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокрем­люється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння малювати вершника або розп'яття, портрет на весь зріст особи, яку йому вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без "куншту", із фантазією, не користуючись зразками.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьма­ни. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-банду-рист", що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський пор­трет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старого-родців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображений Ф. Прокопович із гене­ральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце на­лежить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жов-ква) та И. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально прав­доподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису порт­рети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зоб­раженню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахно-вичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Ско­ропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених И. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лав­ри, Чернігівська та Львівська.

КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ У XVIII СТ.

Починаючи з XVIII ст. в українську літературу входять нові напрямки. На про­тивагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епігра­ма, емблематична поезія та ін.

Шкільна драма поступово відходить від вузької і догматично-цер­ковної теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизня­них історичних подій. Одним із перших, хто звернувся до цього жанру, був Ф. Прокопович. Він 1705 р. написав п'єсу "Володимир", яку було поставлено силами викладачів та студентів Київської академії. У ній звучали мотиви боротьби прогресивних сил із регресивними; вона була спрямована проти консервативного духовенства. Популярною була та­кож драма невідомого автора "Милость Божия Украину... чрез Богда­на-Зиновия Хмельницкого... свободившая..." (1728). У ній висвітлено події визвольної війни 1648—1654 pp., а також роль у ній Богдана Хмельницького. Автор з любов'ю і патріотичним настроєм показує ге­роїчну історію свого народу. Г. Кониський у драмі "Воскресение мерт­вых" (1747) загострює соціальні мотиви, показує, як козацька старши­на загарбувала козацько-селянські землі.

Великої популярності набули інтермедії, які йшли в антрактах теат­ральних вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхти­чами і селянами, а герої-запорожці завжди виступали охоронцями прав народу проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів. Реалізм і народний характер інтермедій, гумор і певною мірою сатиричні нотки були поштовхом для розвитку інших жанрів української літератури.

Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступають­ся історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація — фігурні вірші, акровірші. Найбільшої популярності на початку сторіччя зажили І. Величківський, автор емблематичних збірок "Млеко", "Зе-гар" та збірок епіграм, ієромонах К. Зінов'єв, плідний сатирик Д. Туп-тало, С. Яворський, Г. Сковорода та ін.

У творах цих авторів простежуються мотиви народної творчості, наліт сентименталізму, висвітлюється побут українського народу, героями стають міські жителі та ремісники. Особливо це помітно у К. Зінов'є­ва, який перелічує десятки професій міського населення Аівобережжя. Він виступає проти пияцтва, а біблійних персонажів перевдягає у тра­диційну українську одіж — кожухи, свитки, плахти і розміщує серед народу.

Започатковується сатирична поезія; у ній висміюються "земляки", які ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається не краще ставлення до церкви та її служок. Переважно ці твори ано­німні, адже авторам подібних сатир не хотілося їхати вивчати життя і побут народів Сибіру за державний кошт.

До оригінального виду літературної творчості можна зарахувати та­кож проповіді, адже це був своєрідний жанр, який містив певну істо­ричну інформацію, формував моральні засади, здійснював порівняльний аналіз біблійних осіб із сучасниками; робилися спроби ввести в них навіть анекдоти та приказки; за популярністю їх можна прирівняти сьо­годні з детективною літературою або телесеріалами. Відомими автора­ми того часу були К. Ставроцький, який видав збірку проповідей "Перла многоцінне ", П. Могила, М. Смотрицький, Ю. Аникій, И. Галятов-ський (був професором і ректором Київської колегії і автором збірки проповідей "Ключ розуміння" (1659) та трактату "Наука або способ зложення казання", власне теорії проповіді. Він також був автором низки проповідей проти унії та ісламу), А. Радзивиловський, автор збірок проповідей "Огородок Марии Богородицы" і "Вінець Христов". Популярними були проповідники Л. Баранович із збірками "Меч ду­ховний" та "Труби словес проповідних", Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, Ю. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Популярними стають й оди. їх пишуть з різних історичних приводів, а також як пошанування тієї чи іншої особи. У цьому славословному жанрі варто зазначити, як ми вже згадували, два твори, які, завдяки використанню традиційної форми оди, виходять на рівень політичної про­грами. Це, зокрема, "Разговор Великороссии з Малороссией)" С. Ди-вовича (1762) — твір великої політичної та художньої сили проти московської політики, де доводяться права України на історичну суве­ренність, показано почуття національної гідності, глибоко розкрито ро­зуміння минулого України, володіння автором історичним матеріалом, а також відома "Ода на рабство" В. Капніста, яка датується початком 80-х років XVIII ст. У ній гостро засуджується покріпачення селян, висловлюється протест проти централізаторської політики Росії. Дореч­но згадати, що жодний із цих творів не вийшов друком у XVIII ст.

Вартий уваги доробок народних митців, які створили непересічні пам'ятки фольклорної спадщини, представленої історичними і лірични­ми піснями. У селянських піснях відбилася вся глибина соціальних су­перечностей того часу. На противагу дворянській літературі, де селян­ство зображалося в пейзанському світі пастухів і пастушок, у народній творчості життєві ситуації відбивалися у неприкрашеній реальності.

У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про бо­ротьбу повстанців, гайдамаків, галицьких опришків, Коліївщину та інші події. Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка, Олексу Довбуша, Івана Ґонту та ін. Народ змальовує їх могутніми відважними богатирями, які безмежно віддані Україні. Не обійшов ува­гою народ різні сторони селянського життя — від народин (великі цикли колискових пісень) до ліричних, сімейно-побутових та наймиць-ких; за ними можна вивчати життя і побут українського селянства.

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати "золотим" віком українського мистецтва. В Україну приходить із Європи баро­ко — своєрідний стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзер­калити соціально-економічну ситуацію в суспільстві. Найбільш яскра­вим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в ар­хітектурі та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого мона­стиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї та інших містах. В. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І. Мазепа. Звісно, він міг дозволити собі такі витрати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток у Росії, тож, напевно, ці трати не були обтяжливими для такої "середньозаможної" людини.

Будували також багато старшин: В. Миклашевський, В. Борковський, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відома па­м'ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Забо-ровського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили визначні архітектори, які пра­цювали в Україні: В. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, О. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац, і вихованець Київ­ської академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви Покровсь-ку, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові;

у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати мирне життя. Поряд з розквітом блискучого барокового стилю розвивається дерев'яна архітектура. Люди почали використовувати нехай недовго­вічний, але дешевий і доступний матеріал — дерево. При зведенні споруд з дерева враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та запроваджувалися новітні досягнення.

Вони гармонійно поєднувалися з навколишнім середовищем; вражає відповідність внутрішнього простору і зовнішніх конструктивних особ­ливостей. Спостерігається, особливо у спорудженнях українських дере­в'яних храмів, велика кількість співвідношень варіантів форми плану до загального архітектурного рішення, урізноманітнюються і збагачуються архітектурні споруди.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні спору­ди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти хра­мів спричинило зміну композиції, особливо це помітно у спорудах При­дніпров'я і Слобожанщини. Це храм Покрови в Ромнах, Вознесенська церква в Борзні, Троїцький собор у Новоселиці та ін. Храми завжди споруджуються на відкритих з підвищенням місцях, обносяться огоро­жею, обсаджуються деревами, що органічно пов'язує їх із навколишнім середовищем.

В архітектурі Карпатського регіону використовуються традиційні форми хрестово-купольного храму: із високими баштами, дзвіницями над притвором з асиметричними композиціями бань.

Побутова архітектура була традиційною. Це в більшості випадків хата на дві половини, типове українське житло, і навіть на перших по­рах хата старшини копіювала його у кам'яному будівництві. Як яскра­вий приклад можна навести кам'яницю Лизогуба в Чернігові. Відмінність полягала тільки в тому, що вона була дуже багато декоро­вана і більшою за розміром.

Починаючи з XVIII ст. в Україні активно розвивається кам'яне бу­дівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень. Архітектура декорується ліпниною і додається колір, що інколи навіть шкодить сприйняттю цілісного враження від забудови. Починається активний відбудовчий процес, насамперед у Лаврі, відновлюється Ус­пенський собор, Троїцька надвратна церква. Не відстають від неї й інші монастирі. Багато сил і енергії цій роботі віддає архітектор І. Шедель. Київ наслідують розташовані поряд міста Баришівка, Переяслав, Мгарський монастир.

Наслідує течії і провінція. Як одну з перлин архітектури можна на­звати Преображенську церкву у Великих Сорочинцях на Полтавщині, родову усипальницю Апостолів. У ній широко використано в орнамен­тальному декоруванні як класичні мотиви, так і мотиви українського народного орнаменту, зокрема вишивки і різьблення по дереву, що, без­сумнівно, збагачує декор самого храму і підкреслює національні особ­ливості споруди.

ОСВІТА В УКРАЇНІ У XVIII СТ.

У другій половині XVIII ст. культурний процес і культурний розвиток українського народу значно активізувалися, власне XVIII ст. стало періодом великого культурного піднесення, у суспільстві відбулося соціальне розмежування і почався природний процес форму­вання культурних блоків — феодального класу і народних мас.

В Україні спостерігається відносно високий порівняно з Росією рівень письменності. У багатьох селах функціонують школи, де навча­ються діти старшини, козаків і селян. Так, на Слобожанщині була 131 трирічна церковнопарафіяльна школа.

Наука й освіта вищого рівня зосередились у Київській колегії (з 1701 р. — Академія). Києво-Могилянська академія була першим і найкращим за значенням вищим навчальним закладом України. В її стінах здобували освіту українські діти і діти слов'янських народів. Студенти Академії продовжували навчання, що було нормою, у про­відних європейських навчальних закладах. З неї вийшло чимало тала­новитих і обдарованих державних діячів, науковців, письменників і митців: Ф. Прокопович, Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Борт­нянський, І, Григорович-Барський, Н. Згурський, О. Шумлянський та ін. Академія мала велику бібліотеку, яка наприкінці XVIII ст. на­лічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх євро­пейських мовах, якими вільно володіли студенти.

Соціальний стан студентів був досить різний — від дітей заможних родин до дітей міщан. Багато вихованців стали викладачами різних на­вчальних закладів України, Болгарії, Росії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших країн Європи й Азії.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п'єс, режисерами й акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важ­ливу роль у зародженні українського театру. Обов'язковою дисциплі­ною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, а любов до хо­рового співу українців загальновідома, тож і при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популяр­ності серед киян. Академія стала взірцем для навчальних закладів Ук­раїни. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Хар­кові. Так, зокрема, Харківська колегія в 1727 р. на початку своєї діяль­ності стає центром освіти Слобожанщини; тут навчалося близько 500 студентів, викладались інженерні науки, геодезія, географія, арти­лерійська справа, іноземні мови.

Українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвит­ку нації, настійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів — університетів. Про­те ці клопотання ігнорувалися.

На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвит­ку освіти і науки заважало іноземне панування. Польські реакційні кола всіляко перешкоджали українському спрямуванню Львівського універ­ситету, єдиного вищого навчального закладу в Галичині, але активно підтримувались єзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер.

На Буковині стан був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У За­карпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою "руською". І тільки наприкінці XVIII ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.

У районах центральної України науковими осередками стали Київ, Харків, пізніше Одеса. Незважаючи на 30-річні репресії після мазе-пинського виступу, Академія продовжувала свої наукові традиції. Починаючи з 1844 р. вона активно працює; багато сил та енергії до цього доклали Д. Апостол і митрополит Р. Заборовський. Чергове своє підне­сення Академія пережила в період гетьманування К. Розумовського. Тут працювали професори Г. Кониський, Ю. Щербацький, М. Мак­симович, Д. Ніщинський, С. Ляскоронський. За словами О. Оглоб-ліна, вони зробили б честь кожному західноєвропейському університе­тові. Загалом за 150 років існування Академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої української інтелігенції, яка у XVIII ст. займала всі урядові місця, підготувала на­ціональне відродження XIX ст.

Наукова думка України активізувалася завдяки діяльності відомого філософа і просвітника Ф. Прокоповича. Він одним із перших приніс в українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та світо­глядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг Ака­демії філософські погляди Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, новітні астрономічні дослідження, зокрема Г. Галілея. Активно бореться із схо­ластикою у читанні курсів, а після переїзду до Росії стає проповідни­ком та ідеологом абсолютизму, одним із засновників Всеросійської Академії наук. Його послідовником став відомий вчений, філософ Г. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях просвіт­ницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціаль­ного походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандис­том матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шля­хи. Г. Сковороді були притаманні ідеалістичні концепції, які знайшли вираження у спробі дуалістичної позиції бачення людини, що поєднує тілесне, тобто матеріальне, і внутрішнє, божественне.

Великий внесок, не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в на­роді, байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він пер­ший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська спадщина, літературні твори справили непе­ресічний вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетич­но пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. Найвизначнішими з них с-"Краткое описание Малороссии" (1730), твори Г. Покаса "Описание о Малой России" (1751), П. Симоновського "Краткое описание о ко-зацком малороссийском народе" (1765), С. Лукомського "Собрание историческое" (1770). Найбільша цінність усіх цих творів у тому, що їхні автори доводять: український народ — це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

Відсутність воєнних конфліктів, високий соціальний статус дали можливість українській старшині, а особливо її дітям, уже у XVIII ст. здобути високу і блискучу освіту в українських, російських та євро­пейських навчальних закладах. Багато з них почали вести свої хро­ніки, щоденники, які стали цікавими документами епохи. На особли­ву увагу заслуговують "Дневник Петра Апостола" (1725—1727), "Дневник" (1735—1740) генерального підскарбія Я. Марковича. На­укову і пізнавальну цінність має "Дневник" генерального хорунжого М. Ханенка, сучасника гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола.

У XVIII ст. між українською старшиною та російською адміністра­цією через недосконалість законодавчої бази виникла конфліктна ситу­ація. Вона потребувала розробки перехідної системи, роботу над якою очолив гетьман І. Скоропадський. Він скликає комісію з українських правознавців, щоб зробити переклад, впорядкувати та пристосувати до місцевих особливостей Литовський Статут — "Саксон" і "Порядок". Незважаючи на активну і плідну діяльність комісії, роботу не було за­вершено. Комісії в 1734 р. було дано розпорядження зробити переклад "Прав, по которым судится малороссийский народ". Комісія повинна була внести поправки, скоротити чинні закони та скласти "Кодекс" — про­ект зводу нових законів для України. Працю було завершено в 1743 р.

Проте "Кодекс" затримав генерал-губернатор Д. Бібіков, потім се­нат і лише в 1756 р. його одержав гетьман К. Розумовський. Він скли­кав комісію з представників генеральної та полкової старшини. Однак у 1759 р. "Кодекс" знову не було затверджено. Гетьман у 1763 р. скли­кав на раду старшину із 150 найвидатніших представників козацтва, але й цього разу перевагу було надано Литовському Статуту, "Кодекс" так і не було затверджено.

До комісії, що працювала над Статутом, входило 49 чоловік. Це були найкращі правознавці України того часу: В. Стефанович, М. Ханенко, Ф. Чуйкович, Н. Нечай, Л. Філевич та ін.

Цей документ засвідчив наявність в Україні висококваліфікованого правознавчого кадрового потенціалу і, власне кажучи, української пра­вознавчої школи.

АРХІТЕКТУРА Й ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. поглиб­люються соціальні розмежування, ко­зацька старшина зростається з по­міщиками, урівнюється в правах з російським дворянством, остаточно ліквідується автономія України. Феодальні відносини входять у різку су­перечність із характером продуктивних сил. Вибухають селянські по­встання, які розхитували феодально-кріпосницький лад і прискорюва­ли його знищення. Почалася зміна кріпосної системи на капіталістич­ну. На цьому етапі один період українського мистецтва переходить в інший, якщо перший оспівував феодальний лад, то в новому йде фор­мування мистецького процесу під впливом європейських течій, насам­перед це торкнулося архітектури і пластичних мистецтв.

Першою ластівкою стало зведення дзвіниці Києво-Печерської лав­ри, яку спроектував Ф. Васильєв, а побудував І. Шедель. Характер­ною її особливістю є те, що в основу архітектурної композиції покладе­но систему ордерів, що дало можливість створити певний архітектур­ний образ, декор її має підпорядкований характер.

Творчість відомого архітектора В. Растреллі справила великий вплив на розвиток архітектури Лівобережної України. Він, використавши тра­диційні форми, які склалися в українській архітектурі, збагатив її кра­щими досягненнями європейського мистецтва. Під його прямим і опо­середкованим впливом сформувався і зміцнив свою майстерність само­бутній київський архітектор І. Григорович-Барський, який виробив свою естетику розуміння архітектурної споруди, максимально поєднаної із середовищем, — проста, людяна, приваблива, не перенасичена декором і ліпними прикрасами. І. Григорович-Барський перший з українських архітекторів відмовляється від барокових впливів, чим готує закономірний перехід до архітектури класицизму. Найяскравіші його споруди — церкви в Лемешах, Миколи Набережного в Києві, Красногорський монастир у Золотоноші, собор Різдва Богородиці в Козельці, який він споруджував разом з О. Квасовим, та ін.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев'яна архітектура розвивалася тради­ційно, зберігаючи національну самобутність. Кам'яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвро­пейської архітектури. Найяскравішим представником цього напрямку був львівський архітектор Б. Меретин. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748—1762), де зробив спробу об'єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним триапсидним собором. Другим визначним витвором Б. Меретина стало зведення ратуші в Бучачі (1751), він узяв за основу корінфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) теми. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

На противагу скромному зовнішньому декору різко збагачується оз­доблення іконостасів і кіотів; у них використовуються українські моти­ви, зокрема традиційний рослинний орнамент, як основа береться фло­ра місцевого походження. Виконується ажурне різьблення, іконостаси золотяться, знизу підводяться вставки яскравого синього кольору, який підсилює і відтіняє пластичність декору. Яскравий зразок — іконоста­си Троїцької церкви в Межиріччі (1750—1760), церков Успенської та Юр'євської в Батятичах (1760—1770), Різдва Богородиці в Козельці (1763) та Калнишевського в Ромнах (1764). Усі вони дуже близькі за стильовими ознаками.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у живопис також прихо­дять нові тенденції. У цей час змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування зміню­ються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологі­чної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних ге­роїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В образах святих простежується введення українського народного етнічного типу. Це яскраво помітно у творчості двох майстрів кінця XVII — початку XVIII ст. — И. Кондзелевича та І. Рутковича. їхні кращі твори — це розписи Богородчанського іконостасу та церков у Во­линцях і Скваряві. В іконний живопис входить зображення конкретних історичних осіб; як яскравий приклад можна навести ікону Розп'яття з портретом Л. Свічки. Формується інтимний портрет для оселі, в якому підкреслюються суто світські риси портретованого — це портрети Г. Забели, І. Забели та ін. Великої популярності серед різних соціаль­них верств набуває народна картина "Козак Мамай".

З огляду на великі обсяги розписів у храмах постала потреба у підго­товці майстрів-живописців. Школа для їх підготовки створюється при Києво-Печерській лаврі. Тут розроблюється система підготовки худож­ників-іконописців. Перший етап — копіювання зразків європейського естампа (кужбушків — від нім. Kunstbuch— книга для мистецтва), які у великій кількості привозилися з-за кордону. Другий етап — малюван­ня з натури. Велика кількість альбомів, що збереглися від лаврської май­стерні, підтверджує це. У церковні розписи вводиться пейзаж.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух; до цього постаті були статичними. Та найбільше досягнення — це спро­ба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яс­краво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза всяким сумнівом це світські портрети, їх можна без перебільшення віднести до шедеврів українського живопису.

У цей же період поглиблюється інтерес до увічнення образу сучас­ника. Це помітно в зображеннях запорізької старшини. Найхарактер­ніший приклад цього типу — портрет Г. Гамалії, значкового товариша Війська Запорозького. Він зображений в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом — шаб­лею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Наприкінці XVIII ст. у живописі чітко розмежувалися два напрям­ки; один — суто теологічний, підпорядкований вимогам храмових роз­писів, другий — світський живопис, де перевага надається реалістич­ному відображенню портретованої людини, проникненню в її внутрішній світ. Яскраві приклади — портрети І. Гудими та Д. Долгорукова; вони різні, але їх об'єднує одне — художники намагалися (і досягли цього) передати особистість портретованого, показати багатство його внутріш­нього духовного світу, створити привабливий образ мислячої особистості.

Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових течій, налагоджено мистецькі зв'язки з європейськими школами, кращі їх досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і поглибило художнє життя України.

Масол

Розділ 2. Художня культура України ХУІІ-ХУІІІ ст.

Вступ

Другий розділ посібника присвяче­но яскравим сторінкам української художньої культури козацько-геть­манської доби. На культурному роз­витку цього періоду позначилися тра­диції як Київської Русі, так і зарод­ження нових ідей та явищ, співзвуч­них західноєвропейським. У цей час на Європейському континенті відбува­лося активне становлення національ­них держав. Провідне місце серед них посідали Італія, Іспанія, Фландрія, Нідерланди і Франція. Внаслідок буржуазних революцій, промислових переворотів, буремних соціальних потрясінь, які тією чи іншою мірою охопили майже всі країни, зазнали змін й усі галузі культурного життя. Прогрес природничо-математичних наук зумовив формування нової раці­оналістичної картини світу, яка ви­вільнялася від домінування суто релі­гійних світоглядних уявлень. Європа виходила з глибокої духовної кризи, спричиненої Реформацією і розколом церков. За доби Просвітництва на змі­ну теологічному світобаченню при­йшло раціональне розуміння світу. По­ряд із сакральною активно розвивала­ся світська художня культура. У ду­ховному житті, зокрема й художньо­му, запанувала думка, що основою пізнання природи й людини є розум.

У межах означеного хронологічного відрізку духовний розвиток україн­ського народу відбувався за нових історичних реалій, зумовлених Націо­нально-визвольною війною у середині XVII ст. і створенням Козацької рес­публіки. Потужний вплив козацтва -провідної верстви новоствореної дер­жави - став визначальним чинником розвитку культури й мистецтва. Утвер­дженню ідеї національного державо­творення були підпорядковані всі куль­турно-мистецькі вияви періоду Хмель­ниччини і Гетьманщини - від часів І. Мазепи до часів К. Розумовського. На цьому суспільно-історичному тлі й розгорталося барвисте полотно духов­ного розвою України в момент його найвищого злету - творення культури Нового часу.

За рівнем освіченості й культури ук­раїнський народ за козацько-гетьман- \ ської доби піднявся на один щабель з розвиненими країнами Західної Євро­пи. Головним осередком культурного життя залишався Київ зі славнозвіс­ною Києво-Могилянською академією, яка за розмахом і наслідками просвіт­ницької діяльності наближалася до кращих європейських навчальних зак­ладів. Вагомий внесок до загальної ду­ховної скарбниці продовжували здій­снювати братські школи, а також нові навчальні заклади - Чернігівський, /Харківський, Переяславський, Він­ницький колегіуми, що мали значні ін­телектуальні й мистецькі надбання. Різні галузі української культури - фі­лософія, педагогіка, книгодрукування, література, мистецтво - були репре­зентовані блискучими іменами Петра Могили, Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Дмитра Бортнян­ського та ін.

Національний характер формувався під впливом козацького лицарського ідеалу, що зберігався у світогляді ук­раїнців до кінця XVIII ст. Утверджен­ня ідей національної самобутності за часів козацтва позначилося на світо­глядно-естетичній своєрідності стилю українського бароко^. Занепад козаць­кої державності призвів і до його зга­сання.

Як і Ренесанс, на зміну якому він прийшов, стиль бароко зародився в Італії. Для барокового світогляду ха­рактерний погляд на людину і світ як на величезний театр - бурхливий і су­перечливий, патетичний і драматич­ний, сповнений динаміки й дисонансів. У католицьких країнах відбувається реставрація впливу релігії на мистец­тво, пишність, декоративність та екс­пресія якого протиставлялися стрима­ним і суворим протестантським обря­дам. Ефектні й експресивні архітек­турно-скульптурні комплекси чародіїв римського бароко Ф. Борроміні та Д. Берніні, драматичні живописні по­лотна італійця М. Караваджо, фла­мандця П. Рубенса, іспанця Д. Велас-ксса, життєствердні скрипкові концер­ти А. Кореллі та А. Вівальді та спов­нена високого гуманізму спадщина ге­ніального музиканта-мислителя Баха -ось далеко не повний перелік блиску­чих результатів духовних пошуків епо­хи бароко.

Українське бароко поєднало тради­ції вітчизняного народного мистецтва :і характерними ознаками європейського бароко (частково Ренесансу і Просвітництва) і як виразник нових художньо-світоглядних настанов мало специфічні художні вияви. На відміну від європейського бароко, зорієнтова­ного на придворно-аристократичне мис­тецтво, українському бароко прита­манні демократичні засади, що ґрунту­валися на ідеях православних братств, патріотичного руху всіх верств укра­їнства загалом. Тому, на відміну від часом 'надмірної віртуозності і чуттє­вих крайнощів італійського бароко, трагічного драматизму і помпезності іспанського, містицизму німецького, рафінованої декоративності французь­кого, в Україні цей стиль був просяк­нутий пафосом героїки й урочистого v утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Це виявлялося у сліпучо-золотих переливах церковних бань і мереживі різьблених іконостасів, ви­сокій духовності музичних гімнів і хорових концертів.

Бароко стало першим універсаль­ним художнім напрямом, що поширив­ся в усіх видах мистецтва - поетично­му, образотворчому, музичному, теат­ральному. Подальше зміцнення куль­турних контактів із сусідніми країна­ми, подолання відносної ізольованості, характерної для середньовіччя, досяг-

иення науки, освіти, мистецтва сприя­ли утвердженню українців на міжна­родній арені. Не випадково, наприк­лад, постать українського гетьмана І. Мазепи привертала увагу не тільки його сучасників, а й митців подаль­шого часу - Вольтера, Д. Байрона, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Ліс-та. А популярність української пісні «їхав козак за Дунай» (її авторство приписують С. Климовському) пере­тнула кордони батьківщини і стала ві­домою в Росії та європейських краї­нах. Ця пісня привернула увагу таких відомих композиторів, як Л. ван Бет­ховен, К. М. Вебер, О. Аляб'єв, які створили на її мелодію інструменталь­ні варіації. Американська письменниця і перекладачка Тереза Тальві писала: «Велична, самобутня поезія козаків

вразила літературний світ. ... У степах України створено силу балад, і здаєть­ся, що кожна галузка дерева тут має свого поета і кожна стеблина відлуню­ється піснею».

Отже, бароко - загальноєвропей­ське художнє явище, в якому Україна виступила рівноправним партнером. Стилізоване відтворення вітчизняної історії надихнуло митців на новатор­ські поривання, зумовило яскравий спалах української культури після Ки­ївської Русі.

Наприкінці XVIII ст. в українсько­му мистецтві з'явилися ознаки нового європейського стилю - класицизму^, але повноцінного вияву він набув уже в наступному столітті.

Із падінням Гетьманщини розквіт української культури XVII-XVIII ст. було перервано. Динамічний злет, що розпочався за доби Хмельниччини, змінився періодом Руїни, розгромом Запорозької Січі, поглинанням української культури сусідніми держава­ми. Нівелювання національної само­бутності вітчизняного мистецтва поси­лилося з боку влади держав, у складі яких перебували українські землі. На цих землях закривалися колись чис­ленні школи, друкарні, зазнавала пе­реслідувань українська мова і водно­час насаджувалися російська, поль­ська, німецька, угорська. У 80-х роках XVIII ст. православна церква втрати­ла свою автономію. Розпочався відтік інтелектуальної еліти, зокрема бага­тьох митців, до Росії. Це створювало додаткові перешкоди для національно-культурної консолідації українського народу.

Руїна кінця XVIII ст. накладала від­повідний карб на всі напрями духовно­го життя, спричинила занепад профе­сійної художньої творчості. Під тис­ком украй несприятливих історичних реалій висхідний розвиток художньої культури було загальмовано.